27 05 - Kizatavat-3. Про Аркашку

   Ні, мені про Аркашку поки що нічого не хочеться писати.

   Я знаю одне: ми синхронні з ним, ми з ним пов'язані нерозривно, як пов'язані бувають тільки близнюки. Коли я думаю про нього, то я відчуваю, що ми з ним близнюки. Тільки я народився значно раніше за нього. Але ми близнюки, я це знаю точно.

   Я не можу сказати напевне, що у нього точно такий характер як у мене. У близнюків ніколи не бувають однакові характери. Але вони від цього не припиняють бути близнюками, які на відстані усе життя відчувають одне одного. Отак і ми з Аркашкою.

   І до речі, він єдина людина на планеті Земля, з якою я відчуваю такий зв'язок. Більше ні з ким. Тобто, ступінь рідства тут взагалі не має ніякого впливу. Немаєвпливу навіть якість стосунів, навіть впритул до відсутності можливості спілкування.

   Ми з Аркашкою востаннє спілкувалися по телефону 14-го лютого 2017-го року. Так, на День закоханих. Я подзвонив йому, щоби привітати зі святом. Він до мене ніколи першим не дзвонив. Ні, не те щоби зовсім ніколи-ніколи... Колись було. Дай пригадаю... Так, це було рівно 10 років тому, у 2009-му році. Був травень. Він мені подзвонив, щоби сказати, що хоче приїхати до мене, бо скучив за мною... А до мене їхати не було куди. Бо я ніде не жив. Я лиш ночував у друзів, або де попало... Щось про гроші говорили...

   Потім у 2011-му я приїхав до нього сам. То було наше останнє побачення наживо... Втім, інших побачень не було. Якщо не рахувати мої фото у інтернеті, та його фото у інтернеті. І то здалеку, не спілкуючись... Тобто, просто подивилися одне на одного, як ми змінилися зовні протягом останніх років 5.

   У Аркашки мої очі. Він узагалі, дуже схожий на мене зовні. Але найголовніше - це очі. В його очах багато доброти, м'ягкості... Ольга Іванівна за точно цю саму доброту обзивала мого батька "ганчіркою". Але ця доброта передалася мені, і Аркашка теж собі її узяв. А ще - він дійсно дуже схожий на мене за характером. Є у нього і принциповість, і упертість, і жага до справедливості...

   Я не знаю, чому ми не спілкуємося. Чому зникла його сторінка у ВК. І що сталося з його мобільним телефоном, чому "абонент більше не обслуговується". Чому він жодного разу протягом останніх трьох років, що я живу в Україні, не подзвонив мені... Чому не поговорив зі мною.

   Я знаю, що до цього року я захищав його. Був його Янголом-охоронцем. Але звістка про народження Аріни мене обізлила. І я прокляв його. І не тільки його, а й усіх. Усіх, кого любив, усіх, поіменно і гуртом... Усіх, хто відрікся від мене і забув про мене. Усіх, у кого протягом останніх 15-ти років не знайшлося жодного доброго слова підтримки...

   Мені гірко.

   Так, я відчув, що саме з народженням Аріни якась струна терпіння мого лопнула.  І я прокляв усіх. Навіть Аркашку не пощадив. Мого улюбленого Аркашку... Єдину людину, з ким у нас від самого його народження тримається астральний зв'язок, який буває тільки у близнюків. Хоча насправді не від народження, а від самого його зачаття навіть. Я досить швидко зрозумів: що на світ готується народитися людина, яка усе життя буде особливою для мене.

   А тут я не витримав, і прокляв його. Бо він забув про мене. Бо жодного разу не подзвонив мені. Не розшукав мене. Не поговорив зі мною як слід... Не був зі мною чесним.

   Так, народження Аріни просто обірвало струну мого терпіння. Тому її я прокляв першою. А потім уже і всіх інших. І Людмилу. За те, що вона народила цю Аріну потайки від мене. Потайки! Від мене!... А про мене забула. За два роки - жодного смс, жодного дзвінка. І протягом тих трьох місяців, що ми з нею спілкувалися два роки тому - вона жодного разу не спитала: де я живу, і як я виживаю в чужій країні... Чим я харчуюся. Але (якби не Котік, то і того би не сказала!) - запропонувала приїхати до мене провідати. Як на кскурсію у зоопарк. Чим я харчуюся - не спитала жодного разу. Але давай хай приїде, подивиться на мене. Для чого? Невже щоби допомогти матеріально, підтримати? Ні. Просто подивитися, як у зоопарк.

   Я прокляв усіх. Просто відчув, що терпіння моє лопнуло. Що все, більше не можу захищати його. Не в силі. Тому хай тепер відчує, що таке без мого захисту. Що таке без мого благословіння.

   Я прокляв його. І знаю, що тепер у нього почалася полоса невдач. Чорна полоса. Хоча я такий на нього ображений, що якщо він вмре - я навіть не заплачу. А якщо і заплачу, то лише один раз.

   Я цього року згадав про Йова. Того самого, який за один день втратив усіх своїх дітей. Усіх до одного похоронив за один день. І потім лишився один. Старий, немічний, хворий. Втративши за один день усе добро, нажите протягом усього життя. Голий, босий, голодний. Усе протягом одного дня пропало, як ніби і не було. А він сказав: "Бог дав, Бог і узяв". Отак і з Аркашкою я відчув: якщо він вмре, я скажу: "Бог дав, Бог і узяв". Не знаю точно,для чого він народжувався, якщо ми по суті майже і не розмовляли. Ми навіть майже не бачилися протягом майже усього його життя... Я тільки перші три роки життя його пам'ятаю. Але що таке трирічна дитина?... Тьфу... Навіть і згадати немає що. Бо по суті, я його взагалі не знаю: хто він узагалі... Ким він виріс...

   Лиш одне знаю: що саме з ним я відчуваю той самий зв'язок, який відчувають між собою тільки близнюки. Навіть якщо вони були силою розлучені у дитинстві. Навіть якщо не підозрюють про існування одне одного... Між ними усе одно встановлений цей зв'язок. Ниточка від пульса до пульса.

   Я не знаю, у чому причина, що він зі мною не розмовляє. Про що він думає, і чим він думає. Але я його прокляв. Бо мій терпець урвався.

   Я не поставив йому жодних умов. Я не вимагаю від нього, щоби він попросив у мене пробачення. Я просто хочу, щоби він страждав. Щоби у його житті почалися такі неприємності, що він сам буде про мене щоденно пам'ятати. Щоденно.

   Відчуваю втому. Моральну втому. І сум.

   Хочеться завжди захистити тих, кого любиш, від помилок. Від неприємностей. А виходить - вирощуєш якесь черстве порося, яке горя не знало, тому сміє тебе засуджувати за усе пережите тобою, чого він і близько не нюхав. Яке гидуєнавіть поговорити з тобою. Просто приділити увагу, проявити повагу, та принаймні вислухати.

   Оці всі образи, такі маленькі... Вони накопичувалися протягом останніх 17-ти років. А тепер вони прорвалися. Бо не стало терпіння терпіти і далі ковтати усе це. Не стало терпіння захищати тих, хто тебе ставить у ніщо. Хто відгороджується від тебе. Дітей народжують без твого відома...

   Тому я прокляв. Хочу тепер, щоби він страждав. Щоби йому такі страждання випали непід'ємні, щоби він сам мріяв померти, і не міг. Але якщо помре, то скажу: "Бог дав, Бог і узяв". Бо не треба було бути поросям, і поводитися як порося.

   Мимоволі згадується історія сестер-близнючок, які прославилися як німі сестри. Сестри Гіббонс. Вони одна одну любили і ненавиділи одночасно. І врешті-решт, домовилися, що одна з них мусить померти, щоби інша могла спокійно прожити решту свого життя. Без цих безкінечних сварок та бійок, які між ними не припинялися. Бо не сваритися і не битися вони не могли. Їх обох це втомило, але інакше себе поводити одна з одною вони не могли. Не виходило жити дружно. Ніяк не виходило жити у мирі. І тому одна з них померла заради любові до іншої сестри. Щоби принаймні одна із них могла решту життя прожити спокійно.

   Щось таке і я відчуваю по відношенню до Аркашки. Бо ми з ним теж як німі брати-близнюки. І мені починає заважати його щасливе життя. Мені починає заважати його черствість, яка у ньому виросла завдяки тому, що я постійно його захищав. А тепер він про мене навіть не згадує, і гидує зі мною розмовляти. Він про мене попросту забув, і зробив усе, щоби мене викреслити з його життя. Засудив мене, навіть не поговоривши зі мною жодного разу, не вислухавши мене. Ким він виріс???...

   Я втомився його захищати. Тому прокляв його. Хай побідує і поплаче. Не хотів по-хорошому мене пам'ятати - то значить, тепер буде жити так, що і дня не проживе, не згадавши про мене. Буде згадувати щоденно. А просити пробачення буде пізно. Бо  біда прийде така, яку вже не виправити. І навіть на колінах не вистоїш.

   Так, я хочу вбити його морально. І хочу, щоби від нього відвернувся увесь світ. Хай відчує на собі, що це таке...

   Чи планую я його пробачити?... Ні. Бо прокляття, яке я на нього наклав, виключає і таку можливість, і навіть сенс. Так, його страждання будуть спричиняти біль і мені теж. Але цей біль буде значно легший, аніж той,який я ношу зараз. Він мене зрадив попросту. Не по-людськи, а по-скотськи зрадив. Не захотів мого благословіння - то хай тримає прокляття. Буде пам'ятати про мене щоденно, без нагадувань. Без жодного слова з мого боку у його бік. Без жодної емоції.

   Цей зв'язок між нами, який є від самого його народження - він буде усе життя. Якщо він вмре фізично - то чи відчую я втрату, чи відчую біль?... А як я можу переживати через втрату людини, яка не посоромилася втратити мене?... Совісті - ніц. То чого мені переживати?... Адже це не я відвернувся від нього, а він від мене. Я стільки разів намагався йому писати і дзвонити. Намагався поговорити. Він уникав тих розмов. Боявся, що зрозуміє мене і пробачить за нашу розлуку?... Втім, мені і пояснювати не треба, бо і мала би дитина зрозуміла, що якщо я не маю права жити під одним дахом із ним, не маю права на спілкування, бо бачте його тато накрутив собі у голові, що я психічно хворий, і від мене треба дитину тримати на безпечній відстані - то хіба я у тому винуватий?...

   Народження Аріни мене доконало. Ніби і дрібниця: подумаєш, рідна сестра не зволила повідомити, що завагітніла і народила дитину. Напевне, у кожній родині таке відбувається? Коли дітей народжують потайки. Але для мене це стало крапкою. Тому я прокляв і Аріну, і Людмилу, і Аркашку, і Евеліну... Усіх, кого любив. Від кого чекав бодай краплі доброти, але не дочекався. За цілих 17 років - жодного доброго слова, жодного слова підтримки. А найсмішніше (до гомеричного сміху!) вони усі християни. Які кожен день говорять: "Бог це Любов". Тільки от любові від них я і на грам не дочекався протягом останніх 17-ти років... Усі як один знайшли, за що засудити мене, знайшли причину відвернутися від мене і не сказати жодного доброго слова. За 17 років - жодного слова підтримки. У них це називається Любов'ю?... Якщо саме отак виглядає їхня Любов, то як тоді виглядає Ненависть?... Від їньої любові руки мерзнуть. Нема кого обійняти навіть... Зовсім нема.

   Тому терпіння моє скінчилося. Бачу, Аркашці моє благословіння не треба? То хай отримує прокляття, і тягне його на спині усе своє життя.

19:27, 27.07.2019
Кар'ялонні