28 05 - Kizatavat-3. Про аварiю та хронiку доторкi

   Сьогодні у Аркашки День народження. Я написав про це Оннелі, і додав, що на жаль, не привітаю його.

   Мені стало сумно. Бо я подумав про усіх, кого так само з Днем народження не привітаю. Серед усіх дат - я кожного року згадую також і 18-е березня: День народження Славіка. Якого так само не вітаю щороку. Не вітаю, але пам'ятаю кожен рік.

   Мені стало сумно, і я знову подумав про аварію, яка має статися. Тому захотілося ще раз переглянути усі новини під тегами #аварія та #Харків. Переглянув. Нічого нема. Хоча дійсно, саме сьогодні у Харкові все-таки сталася аварія, у якій ледь не загинув один чоловік: наразі він у реанімації, і для нього збирають гроші. І це не Славік.

   Якщо чесно, то не можу точно сказати: чи я сподіваюся одного разу побачити його прізвище у списках загиблих або постраждалих у ДТП, чи навпраки, сподіваюся, що цього ніколи не станеться. Але уперто переглядаю новини.

   Коли я задав собі це питання: "На що саме сподіваюся?" - то замислився над тим, що вже кілька днів поспіль не відчуваю його доторків. А коли я протягом довгого часу не відчуваю його доторків, то для мене це підстави припускати, що ця втрата зв'язку може бути спричинена саме його загибеллю.
 
   Оскільки я занотовую випадки його доторків до мене, і кожен раз ретельно аналізую характер цих доторків - то мені захотілося раптом перелистати свої попередні записи.

   Отже, коли він востаннє торкався до мене подумки? Останнього разу це було вранці 24-го числа: "Ранковi пестощi. Пятниця" (http://proza.ru/2019/05/24/439). А перед тим - аж 14-го (точніше, 13-го увечері): http://proza.ru/2019/05/14/209 ("Прам-пам, пам-пам..."). Перед цим - аж 8-го: "Доторки" (http://proza.ru/2019/05/08/772). Усі ці випадки увійшли у другий цикл посту "Кіжатават". А перед цим - аж 30-го квітня, у останній день першого циклу: "Останній день посту" (http://proza.ru/2019/04/30/954). Той переламний день 30-го квітня я ніколи не забуду. Бо це те, чого я хотів так довго, але вже не сподівався отримати...

   Перед цим його доторки до мене були значно частішими: в середньому два-три рази на тиждень. Тобто, в середньому - через день. Але кожен раз - не те, чого я хотів. І мене то примушувало сумувати або дратуватися.

   А коли він нарешті 30-го квітня впіймав правильну інтонацію - то різко змінилося усе. Змінилася і частота його доторків до мене, зате змінилася і якість. Бо тепер кожен раз для мене його доторки як маленьке особисте свято. А раніше його доторки були мені як убогою подачкою: хоча і часто, але якість мене не радувала. "На безриб'ї і рак риба" - ось як я сприймав їх...

   А тепер ні. Тепер, хоча його доторки і стали рідкими - судячи з хронології, в середньому раз на тиждень або раз  на 10 днів, - тепер я вже інакше сприймаю і його самого, і його значення у моєму житті.

   Впіймав себе на думці, що починаю скучати за його доторками. А ще впіймав себе на думці, що починаю переживати за його життя. Подумав: "А раптом тому я його не відчуваю, що він загинув?"...

   Таким чином, зробив собі висновок, хо я скоріше не хочу побачити його прізвище у списку загиблих, аніж хочу. Хоча інколи, коли згадую, що гніваюся на нього, то думаю, що хочу. Що сподіваюся все-таки побачити його прізвище там.

   Але сьогодні почав думати, що навпаки, не хочу.

   Думаю, що запам'ятаю і цей день також. Бо він співпав з Днем народження Аркашки. На якого я так само гніваюся: за те, що він про мене забув. За те, що уникає мене. Так чинити безсердечно з його боку. Це навіть не по-свинськи, хоча я і називаю його поросям. За таке треба саджати у тюрму, і якщо він туди сяде, то живим звідти не вийде. Бо його за таке уб'ють самі урки.

   Інколи я думаю, що навіть хочу цього. Що хочу його посадити до в'язниці. У всіх на очах подати на нього у суд та винести йому вирок. А інколи думаю, що хочу , щоби він оженився і народив дитину з синдромом дауна, або ще краще з тяжкою формою ДЦП. Щоби він страждав усе життя, дивлячись на свого сина-інваліда. Він мене порахував обузою? Тоді хай власний син доведе йому, наскільки він був не правий. І він не посміє зріктися рідного сина та здати його у інтернат. Бо усе його оточення йому цього не дозволить і не пробачить. Увесь Херсон відвернеться від нього та зацькує його. Отоді побачимо, який він буде герой після того. Це буде йому покарання за те, що посмів відвернутися від мене.

   Так, я гніваюся на Аркашку. Я стільки років пробачав йому його черствість. А тут - моє терпіння лопнуло. Я не можу вже більше терпіти оці знущання наді мною. Терпіти, що мене не просто усі забули, а кожна з оцих тварюк ходить у церкву, і вважає себе зразковим християнином.

   Моє серце наповнене гнівом. І наразі тільки доторки Славіка допомагають мені боротися із ним. Тільки його доторки мені приносять полегшення та зцілюють мої рани... Мушу визнати це, що з 30-го квітня усе змінилося. І протягом останнього місяця змінилося і моє ставлення до Славіка. Саме завдяки тим обіймам, які були 30-го квітня... І потім усі наступні. Або майже усі, окрім одного випадку.

   Про це я і хотів поділитися з Тобою, Тату.

   Мені сумно. І саме сьогодні я потребую обіймів...

19:25, 28.05.2019
Кар'ялонні