29 05 - Kizatavat-3. Про Оннелi. Точнiше про Iнну

   Я учора прокинувся з чіткою думкою і чіткою упевненістю: якщо вона вирішила позбутися мого товариства, то вона це усе одно зробить. Утримувати її немає сенсу.

   Втім, я і не утримую насправді. Але мені цікаво поспостерігати цю агонію, яка з її боку уже переходить у ницість. Можна довго цитувати ці листи, а можна і просто окремим фразами обійтися, - але навіщо? Мені і так ясно: що якщо людина не гнушається бити лежачого, і принижувати і без того приниженого - то нам із нею не по дорозі. Бо я не знаю, як я буду обіймати чи цілувати людину, яка не гнушається мене бити у моєму лежачому положенні і принижувати будь-яким способом. Я спостерігаю цей цирк, і розумію: вона не просто тупа курка. Курка принаймні не нападає на слабших. Це щось, іще гірше за будь-яку тварину. Бо тварина би до отакого не опустилася. А вона - запросто собі дозволяє.

   Я спостерігаю цей цирк, скільки у ній жовчі сидить. Ти знаєш, мені навіть не боляче. А попросту огидно. Бо у кожній особі, яка вважаєсебе людиною, повинна бути всередині якась межа, якої переступати ні у якому разі не можна. Після якої вона перестає себе поважати.

   А Оннелі собі таке дозволяє. Втім, яка вона Оннелі?... Вона Інна... Інна Званцева. Про яку, завдяки фільмів-піару Надії Савченко, навіть у Вікіпедії згадали. А можна окрему би книжку написати. Я залюбки колись видам наше із нею листування окремою книжкою. Хай люди почитають отой бруд, який вона на мене виливала. Усе її лицемірство на людях. А на людях вона - зразкова та ввічлива... Ніколи і не подумаєш, що вона здатна на таку ницість і на такі огидні слова. ВОна ж така добра: допомагала інвалідові... А що вона при цьому цього ж самого інваліда принижувала відверто - то не рахується, то усе фантазії самого інваліда. Він же ж у нас "шизофренік" по записам у медичній книжці. Чого його слухати? Людину з хворою уявою.

   І тому вона відбрикується від мене ногами, чим далі тим скаженіше. З кожним листом втрачаючи людську подобу усе більше. Я спостерігаю цей цирк...

   Я навіть не можу сказати точно,що я відчуваю. Та нічого такого особливого не відчуваю. Що у неї її слово нічого не варте, і вона до власних слів ставиться як до сміття - то я вже давно зрозумів. Було маленьке сподівання, що вона щось усвідомить. Але ні. Вона усіма силами намагається втоптати у сміття і мене (цитую все-таки):

   "Я була готова колись робити про Вас фільм, щоб допомогти Вам. А зараз... Та ні за які гроші.... Ви не варті уваги. Фільм має показувати особистість, а не дешевого маніпулятора.
Все, розмову скінчено. Як буде якась важлива конструктивна інформація - пишіть, не соромтеся. А оці дешеві вампірські штучки... Як циганка на базарі, їй Богу. Не ганьбіться остаточно, визнайте, що більше не можете ніким вертіти як Вам заманеться, нав'язуючи жалість і почуття провини. Поводьтеся як людина, а то вже смішно з вашого переливання з пусте у порожнє. Не витрачайте більше ні свого ні мого часу. Живіть своїм життям. Без образ. Навседобре."

   Або з іншого листа цитата:

   "А зараз я кажу Вам про це не тому, що у мене десь там зв'явився якийсь "Славік", а просто тому що втомилася ходити по колу і чекати просвітлення у Вашій хворій свідомості. ( Прошу вибачення, та при всій повазі не у мене у картці записано "шизофренія"... можливо поки що))) Мого терпіння не вистачило чекати від Вас проявів хоч якоїсь адекватності. Ваше хвалене вміння щось будувати, тим паче стосунки, виявилися брехнею. Ви несете у світ негатив, тому біля Вас ніколи нікого не буде. І це дуже добре, для Вас в першу чергу. Тому що кращого співрозмовника ніж Ви сам, Ви собі не знайдете."

   Просто милуюся. Сама ввічливість! Та ще й при всій повазі до мене...

   Я не хочу безкінечно цитувати це гімно. Бо цього її лицемірства з листів набереться цілий вагон. Присвячувати свою Сповідальню одній їй - у мене немає ні охоти ні планів. Бо ця Сповідальня існує тільки заради мене одного. Я пишу тут про себе. А інших людей доводиться і цитувати і згадувати тільки тому, що я не один на світі живу. Мене якимось чином оточують або торкаються люди. І я мушу реагувати. Тобто, показувати самого себе. Показувати своє справжнє обличчя у відповідь на їхні справжні обличчя...

   Я не тримаю Оннелі. Усе наше листування тепер перетворилося на цирк. Я її провокую, вона реагує. І чим далі, тим яскравіше показує своє лице. Не забувай: це та сама людина, яка мені "щиро і від душі допомагала". Втім, можна і без кавичок, але хай буде з кавичками, бо і то теж цитата. Просто маю на увазі, що вона у нас мати Тереза, а я - хворий на усю голову і злобний шизофренік. А вона - бідна-нещасна. Я дуже яскраво собі уявляю, яку історію свого чергового нещасного кохання вона буде розповідати наступному, хто буде після мене. Бо мені вона теж розповіла про свої попередні стосунки таким чином, що її зрадили. Та і у всіх попередніх стосунках вона була жертвою. І нате: у стосунках зі мною вона теж жертва. Вона мені з усією душею допомагала, а я виявився злобним шизофреніком. Шикарна версія! А головне - навіть і не скажеш, що збрехала. Усе чисто так і є.

   Я би відчував почуття огиди, якби у мене були сили на емоції. Хоча я дійсно відчуваю до неї огиду. Ось так ницо опускатися і бити лежачого (а цитувати можна довго) - я навіть уявлення не маю, як вона збирається після цього жити та дихати. З отакою-то совістю. Коли я їй нагадав про совість - вона знов на мене визвірилася, і  назвала маніпулятором. Як не крути, а вона обов'язково мусить бути правою!... Заради почуття своєї правоти (хоча яке там почуття? заради ВИДИМОСТІ своєї правоти!) - вона готова з оскаженінням втаптувати мене у багно безкінечно.

   Але публічно вона це все не покаже. Що я її таємне кохання, і її влаштовує наша таємничість - вона давно мені ясно та чітко пояснила. Тому і ницість свою вона також показує потайки. З розрахунком, що я не буду це витягувати назовні. Бо ж головне розтоптати мене морально, принизити, зацькувати, і примусити замовкнути, примусити перестати жалітися. Вона думає, що зі мною цей номер пройде.

   Я навіть не гніваюся на неї, оскільки і на гнів у мене немає сил. Я взагалі почуваюся спокійно та врівноважено. Я спостерігаю цей цирк її ницості, і попросту дивуюся. Намагаюся уявити, як вона збирається з отаким тягарем на душі жити далі.  Їй же щастя не світить узагалі. Бо неможливо бути щасливою з отаким характером. Але мені вона бажає добра, у кінці кожного листа - побажання "Навседобре" та "Будьте щасливі". Ну, бо ж вона християнка, вона не може опуститися до відвертих проклятть... І навіть пише: "При всій повазі до Вас"... Ну, не підкопаєшся, яка вона сама доброчинність та порядність!... А головне - і справді допомагала мені. Аж цілих чотири рази провідувала мене. За якихось десять місяців нашого знайомства. Щоправда, востаннє приїжджати не збиралася, приїхала під примусом обставин. І тому була досить зла, бо приїхати довелося на Новорічні свята. Ну, і все, з тих пір я її не бачив... Бо далі почався цирк.

   Втім, цирк і раніше проявлявся, просто помаленьку. Я тоді ще ображався і переживав... А чим далі, тим більше вона втрачала совість,і чим далі, тим відвертіше стала мене принижувати усіма способами. І обов'язково зі згадкою про те, як сильно вона мені хотіла допомогти... Звісно ж, безкорисливо. А тепер я уже виявляється не особистість. І уваги не вартий.

   У голові дуже чітко згадується моє дитинство. Коли Ольга Іванівна з таким самим остервенінням принижувала та била мого батька. Щоденно йому мстилася за щось. Обзивала ганчіркою. Точно те саме зараз робить і Оннелі (ні, все-таки Інна! Пора відвикати). І я спостерігаю цей до болю знайомий цирк - і дивуюся... У своїх очах вони добрі, у своїх очах вони жертви... А такі як я та мій батько - ганчірки, а не особистості. Тому екранізації у фільмах ми не варті. Ми взагалі уваги не варті. Бо так вирішила Інна Званцева.

   Коли людина з остервеннінням втоптує тебе ногами у багно - то про яке майбутнє із нею може йти мова?... Я деякийсь час не міг зрозуміти, що відбувається, що з нею діється. А тепер я втомився. Мені вже навіть не цікаво. Хоча і продовжую спостерігати цирк її ницості. Вона навіть попрощатися по-людськи не вміє: обов'язково треба того, кого вона кидає, втоптати у багно, принизити. Не попросити вибачення і попросити відпустити, а саме отак: з остервеннінням і у багно.

   А я знаєш, навіть отримую якусь збочену насолоду від того, що спостерігаю її ницість. Я продовжую їй писати листи, ставити відверті питання. Хоча це насправді інерція, і я розумію, що це листування нічим добрим не скінчиться. Бо вона по-людськи прощатися не уміє. Їй обов'язково треба сказати: "Ви хворий на усю голову шизофренік, тому прощайте, на все добре."

   Хоча, якщо чесно, то я узагалі не розумію: для чого люди прощаються. Можна ж було спілкуватися. А!... Я й забув. Я ж не нардеп. От якби був нардепом - то аж бігом шукали би моєї дружби. Співали би дифірамби. А я хто? Безхатько та інвалід 1-ї групи. Ніхто і звуть мене ніяк. Тому уваги не вартий. І тим паче дратує те, що я голодний і вимагаю їсти. Ось це найбільше дратує. Так і хочеться зашипіти на мене та примусити замовкнути. "Будьте сильним, не нийте!"... "Не ганьбіться, не принижуйтеся як циганка на базарі".

   Я спостерігаю цей цирк ницості, і просто не можу вкласти собі у голові. Як так можна? Скажи, Тату!...

   Але ж я однозначно стану відомим на увесь світ, це безперечно!... І колись оце все буде витягнене назовні та оприлюднене. І як вона шипіла на мене, примушуючи замовкнути, і як попрікала своїм добром. А потім била ногами нижче пояса. Не буквально, на щастя, хоча не виключаю, що їй завадила лише фізична відстань. Бо вже були такі, які спершу робили мені добро, чекали розрахунку у ліжку, а потім буквально били ногами.

   Мені сумно, Тату... Сумно від усього цього лайна.

   Але я усе одно хочу стати знаменитим. Щоби сказати усім те, що я вважаю важливим. І хочу сказати це особисто, а не оцими листами. І хочу усіх, хто мене принижував та бив - усіх притягнути до відповідальності, притягнути когось до кримінального суду, а когось до людського. І хочу подивитися, як усім натовпом будуть бити тих, хто перед цим бив мене. Бо хочу щоби ніхто безкарним не лишився. Щоби пам'ятали про совість ті, хто будуть після них. І щоби боялися бити тих,хто сьогодні слабший фізично і не може дати здачу. Але у майбутньому обов'язково її дасть. І так дасть здачу, що мало не здасться. Будуть огрібати з відсотками. Дуже хочу це побачити, давно хочу, Тату.

17:21, 29.05.2019
Кар'ялонні