29 05 - Kizatavat-3. Про секс, або В самое сердце

   Сьогодні вночі, - точніше, учора перед сном, - мені вперше захотілося сексу зі Славіком. Саме мені. Тобто, цього разу це була не поступка з мого боку як раніше, а моє свідоме бажання. І не просто сексу (аби з ким), а саме з ним.

   Я роздумував над цим вранці. Ось зараз.

   І я раптом зрозумів, чому ніколи не хотів сексу із ним раніше, і чому захотів аж зараз.

   Бо мені не вистачало відпи*дити його спочатку. Відпи*дити його з усіх сил. І хоча у астралі я жодного разу навіть ляпаса по мордяці йому не вмазав - все-таки, мені треба було виплеснети свою приховану агресію. Усі свої образи на нього, які накопичилися протягом цих 25-ти років... Мені треба було спершу виплеснути увесь негатив, який я досі тримав по відношенню до нього. Якому не давав волю, бо хотів бути добрим. Сподіваючись на перемогу добра над його черствістю.

   Я навіть не сподівався на щось добре від нього у відповідь. Навпаки, я був упевнений, що він до усіх тих моїх образ додасть іще одну, масюсіньку, крохотулічку. І у мене будуть підстави вбити його. Я вже щиро хотів його смерті. Мені не вистачало лише крохотулічки. Лише одної маленької образи з його боку.

   Тому я пиз*ив його скільки хотів. Щоби викликати у ньому бодай найменший негатив у мій бік.

   Але навдивовижу, він не відповів негативом. А навпаки... Став до мене ставитися тепліше.

   І хоча я не вірю у його любов, бо думаю, що ці його теплі емоції у мій бік викликані лише шоком - все-таки, вони не могли не мати на мене вплив.

   Я ніколи до цього дня не хотів сексу із ним. Хотіти - не хотів. Хоча і займався. А вчора вперше захотілося. Саме із ним. І саме мені. Свідомо.

   І в той же час просто, без напруження нервів, без хвилювання. Навіть якось буденно, скажу.

   І це не тому, що секс із ним у мене уже був, і не тому, що він у мене був із іншими чоловіками, з якими цей акт не був якимось святом. Зовсім не тому у мене не було ніякого хвилювання.

   Просто я втомився. Я виснажився після усієї цієї війни. У мене не лишилося емоцій для Славіка: я їх усі вичерпав у першому циклі посту. І не лишилося навіть слів: я їх вичерпав у другому циклі посту. Він витримав і усю мою агресію, і усі мої ляпаси словами.

   Я почуваюся виснаженим, але в той же час відчуваю нарешті спокій. Ось тому секс із ним для мене щось буденне. Бо і не повинно бути ніякого свята. Бо святом повинен бути зовсім не секс.

   Святом повинно бути внутрішня щоденна упевненість, що мене дійсно кохають... Що насправді кохають дійсно мене, а не свої власні почуття до мене на фоні моєї картинки. Ось, саме оця упевненість і повинна бути святом... Щоденним святом, яке не припиняється ні на мить. Навіть попри сварки чи суперечки.

   Ось цього відчуття свята у мене не було усі попередні роки. Тому не було і бажання займатися із ним сексом. А учора вперше захотілося. Напевне, саме завдяки тій ночі на 24-е квітня, коли він вперше захотів не мене, а до мене... Просто до мене. До мене.

   І тому у мене знову на очі накочуються сльози. Бо я знову згадую свого папку. Мені хотілося до нього. А коли його не стало поруч і я зустрів Славіка - мені так само хотілося просто до нього. Не сексу із ним. А просто до нього. Бо це єдиний вид кохання, який мені зрозумілий. Коли хочуть не мене, а до мене. Хочуть не сексу зі мною, а просто бути поруч... Просто жити, і дихати одним повітрям зі мною. І хотіти бачити мою посмішку. Хотіти, щоби і мені хотілося бути поруч... Тому піклуватися про мене.

   Хотіти не мене! Не мене, не сексу зі мною, і називати це коханням!... А хотіти піклуватися про мене, і називати коханням саме це бажання бачити мене щасливим.

   У мене знову на очі навертаються сльози. Бо таким коханням мене кохав тільки мій папка. Він не думав про секс зі мною. Він мене просто кохав, просто піклувався про мою посмішку як міг. І для нього нагородою було моє бажання бути із ним поруч.

   Мені знову на очі навертаються сльози.

   Але я почав про секс. Ось, мені захотілося із ним сексу. Я задаю собі питання: Чому захотілося? Для чого?... Я вже зрозумів, що це бажання вивільнилося з мене саме завдяки виплеснутій на нього агресії. Але тепер я хочу знати: для чого мені захотілося сексу із ним. Адже, повинна бути мета.

   Я ще не знайшов відповіді на це питання. І зараз поки що не хочу шукати. Бо почуваюся дуже втомленим.

   А тут іще Оннелі, зі своїми прощаннями. Пише мені: "Я в Вас розчарувалася, тому розлюбила. Пора прийняти це і усвідомити".  Маячня якась... І це після слів: "Я дуже-дуже кохаю Вас..." Я оцю маячню розглядаю з усіх боків. Верчу у руках. І намагаюся зрозуміти: що воно таке. На що воно принаймні схоже. І у мене у голові не вкладається.

   У мене немає емоції образи на неї за цю зраду, за цю підлість. Хоча сам факт образи та підлості з її боку є. Можливо, моя реакція на усе це схожа на стан ступору. Я дивлюся - і не можу зрозуміти: що це таке, на що воно схоже. Ображатися чи боротися - я не знаю. І це не назвати навіть байдужістю з мого боку. Бо це просто-напросто виснаження.

   Звісно, у першу чергу це виснаження пояснюється моєю астральною війною зі Славіком. Яку він витримав із честю, мушу визнати. З іншого боку - якби перед тим Оннелі не визвірялася на мене, спровокувавши початок цього посту, завдяки якому потім згадав про Славіка і захопився ним на цілих три місяці - то хто знає, чи згадав би я про Славіка узагалі... І чи перетворилися би наші астральні стосунки у щось, що тепер примушує мене бути задумливим...

   Ця задумливість - як втома, і в той же час як спокій... Інколи зі сльозами на очах, які навертаються самі. І це сльози ностальгії по вже майже похороненим сподіванням...

   Я упевнений, що і він так само задумливий останнім часом. Не упевнений тільки, чи здатен він плакати...

   Саме це я йому сказав, коли він 24-го числа прийшов до мене аби просто до мене... Я сказав йому: "Я хочу тебе обійняти, але мене не пускає до тебе моє непрощення. Я потребую, аби ти попросив у мене пробачення на колінах, і потребую побачити твої сльози, щоби упевнитися, що ти вмієш плакати..."

   Звісно, що мені не потрібен цирк сліз та стояння на колінах. Мені потрібен зовсім не цирк, і не показовий акторський виступ зі штучно видушенними із себе сльозами. Мовляв: подивися, який я актор, і як умію грати. Ні... Бо мені потрібно щось значно глибше. Щось фундаментальніше. І я не вмію пояснити це словами.

   Чи можна сказати, що Оннелі сама штовхнула мене в обійми Славіка?... Однозначно так. Хоча звісно, вона не підозрювала, що саме так усе обернеться, що у мене десь там у загашнику далекого минулого виявиться якийсь там Славік. Я навіть не знаю, чи дякувати їй за цю підлість, яку вона вчинила зі мною. Я наразі нічого не знаю... Я просто почуваюся втомленим від усього цього. І просто чекаю, коли усе розрулиться саме. Я не хочу боротися. Просто хочу подивитися, куди течія виведе мене сама. Я наразі відчуваю потребу просто відпочити. Просто набратися сил. Просто довіритися Тобі, Татку... І побачити Твою любов до мене.

   І знову навернулися сльози на очі. Бо усі кохали лише свої почуття до мене, а не мене самого. Ніхто не бажав мені щастя... Хоча Оннелі - махаючи мені на прощання, пише: "Бажаю Вам усього найкращого". Тобто, "тільки без мене".

   Якась маячня відбувається. Я дивлюся на усе це, спостерігаю... Бачу, що якась маячня відбувається. Якийсь абсурд... І відчуваю таку втому...

   Я не хочу бути добрим. Я все життя був добрим і ковтав образи. Тату! Я не хочу бути добрим!...

   Бо я хочу бути коханим... Ось що... Не за мою доброту. Не за мою доброту!... Щоби мені потім казали: "Я думав ти добрий, тому покохав тебе, а ти виявився недобрим, тому я у тобі розчарувався" (слова Оннелі! Тільки у жіночому відмінку і на "Ви"). Я не хочу бути добрим, щоби бути коханим. Не хочу... Я взагалі не хочу бути добрим.

   Так, Тату. Саме тепер мені приспічило стати злим. Я довго був добрим, і я побачив, як люди цінують мою доброту. Коли вони мені говорять: "Я Вас кохаю" - вони мають на увазі не мене, а маю доброту. А на мене їм начхати. На мої особисті почуття - насрати глибоко. Можна навіть зайнятися зі мною сексом, і я по доброті своїй не відмовлю. Але сказати щоби я хотів цього сексу - у мене ніхто не питає, чи я його хотів. Був би лиш згоден, і на тому добре.

   А учора я вперше захотів. Сам. Без підказок. І в якомусь розумінні це усвідомлення стало для мене святом. Бо нарешті, у мене з'явилося власне бажання. Тому самому фактові наявності цього бажання я і зрадів у собі. Хоча це убоге бажання. Особливо на фоні фізичної самотності. Коли поруч зовсім нікого немає. І здається, що якщо хтось прийде зараз і скаже: "Я кохаю тебе" - то я зрадію: "Ура!"?...

   Ні. Бо цього разу я навмисне скажу: "А я тебе ні".

   Бо я не хочу, щоби ці стосунки виглядали як моя безвихідь. І не хочу, щоби мене кохали за мою гарну поведінку, за мою безвідмовність, чи мою доброту.

   Саме тому я тепер не хочу бути добрим... Хочу бути черствим. Можливо, це дуже невчасно. Можливо, це не принесе радості мені самому. Я не знаю. Я не знаю, чи хочу бути злим. Я знаю, що не хочу бути добрим...

   Оннелі мене шантажує: "Будьте добрішим, і Бог усе розрулить на краще". Вона вірить у чудодійну силу доброти. А от я не вірю вже у доброту... Бо мене за мою доброту ще ніхто не покохав. Та і взагалі, коли у мені перш за все цінують мою доброту - то я дуже сумніваюся, що моє життя чи моя душа чи моє кохання представляє для них якусь цінність... Бо вони кохають лише мою доброту.

   Втім, якщо подумати, то і я свого папку кохав саме за те, що він добрий до мене. Покохав його за те, що він кохає мене.

   Втім, це кохання росло разом зі мною. Я упевнений, що насправді закохався у нього ще до свого народження. Бо і я був його коханням ще до мого зачаття... Мене іще зачато не було, а він мене уже кохав. Невже він був добрим тоді? І саме за його доброту його я покохав?...

   Так, він дійсно був добрим. Але добрим не для того, щоби я його покохав. А добрим він був можливо завдяки тому, що я його кохав... А може, він був добрим сам по собі? Як і я добрий сам для себе, щоби насолоджуватися своєю добротою.

   Але коли мене люблять за мою доброту - то я розумію, що люблять зовсім не мене, а лише мою доброту. Бо коли я перестаю бути добрим, а починаю матюкатися - то де і кохання їхнє вивітрюється... Бо виявляється, вони були лише зачаровані мною... Вони думали, що я добрий...

   А я не думаю, що Славік добрий. Я усі 25 років був упевнений, що він покидьок, бездушний і черствий. Але я його кохав. Попри його бездушність та черствість. І був добрим до нього, хоча він моєї доброти не цінував.

   А тепер виявилося, що і він теж здатен бути добрим. Ага, у астралі. Але мені локшини не навішаєш: я знаю, з чого складається астрал. Бо дуже легко кохати на відстані, не піклуючись фізично. Отак і з коханням Оннелі: вона кохала мене у листах. Але виносити за мною судно не захотіла. Навіть труси мої випрати і то для неї ціла трагедія. Але в астралі - кохає дуже-дуже... А у листах стільки слів!...

   Душу перед нею витряси і поклади. А вона поколупається, мов виделкою у макаронах, і вирішить: вірити мені чи ні. А усе перед нею виклади, усю біографію від А до Я.

   Мені від самого початку не подобалася ідея розповідати їй свою біографію заради її кохання до мене. Але я розповідав її не для неї, а для Надії. Бо я не мав можливості писати Надії особисто, напряму. Мені потрібен був поштар. Я вибрав Оннелі. Яка спочатку була просто Інночкою. І подарував їй ім'я Оннелі. І вона прийняла його.

   Точно так само, як колись Алекс сказав, що не проти бути моїм братом. А потім послав мене на*уй прямим текстом, коли я опинився у Харкові і подзвонив йому.

   Я не розумію цих людей. Вони дорожать своїми емоціями, але розкидуються словами мов сміттям. А людей узагалі навіть за живих істот не вважають, - хоча до себе вони кохання хочуть справжнього, непідробного і щирого.

   Але під словом "щирого" вони мають на увазі доброту. Бо якщо будеш недобрим у своїй щирості - то всралося їм продовжувати із тобою спілкування.

   А самі вони - звісно, добрі. Навіть не підкопаєшся. Усі виховані та вишколені... А я - хам. Біла ворона серед них: "Фу, фу!"...

   І мені говорять: "Ви просто невиховані. Вам треба бути добрішим". Тобто, уся їхня показна доброта - не більше аніж плід вихованості. А Бог мусить їх за це нагородити: за те, що вони були паїньками, і нікому слова поганого не сказали. Навіть таким хамам як я, і то, прощаючись, пишуть: "Усього Вам найкращого".

   Усі люблять свої власні емоції. А я не хочу Славіка годувати емоціями. Хочу, щоби навмисне сидів голодний. Побачимо, як він мене кохатиме.

   Я не вірю у його кохання. Бо коли кохають, то не кричать отак скажено, як він кричав на мене 10 років тому.

   Тому я все-таки часом думаю, що бажаю йому смерті. І не за те, що він добрий чи недобрий. А бо просто я так хочу. Бо я не хочу бути добрим. Я добрим бути не хочу, бо за моєю добротою все одно ніхто не помічає мене. Тому добрим бути не хочу. Хочу, щоби Славік здох.

   Так, навіть незважаючи на те, що мені вперше учора захотілося сексу. Я не хочу придавати цьому бажанню сексу із ним якесь значення, і заради сексу із ним милувати його. Бо секс я, якщо схочу, зможу отримати від будь-кого. Тому сексом зі мною він не випросить собі життя.

   Я не хочу бути добрим. Я втомився бути добрим. Я втомився, що усі тягнуться до моєї доброти, а не до мене. А мене ставлять у нуль. Я втомився.

    І саме тому я відчуваю образу. Образу на увесь світ. За те, що мені не дають бути добрим по-справжньому, - так, щоби мені самому хотілося бути добрим, - а вимагають від мене доброти, шантажують мене: будеш добрим - Бог тебе кохатиме, а будеш злим - то пожнеш горе!... Ах, ви ж курви продажні!... Показною добротою намагаєтеся купити квиток до Раю?... І мене намагаєтеся втягнути у ваше лицемірство.

   Ні. Я буду злим назло вам. Хочу чи не хочу бути злим - я всупереч вам буду злим навмисне. Побачимо, як ви тоді кохатимете мене. Коли я доброти своєї не показуватиму. Тварі. Виплодки. Як же мені обрид цей світ, Боже... Оці всі вилупки обридли. Оці всі лицемірні гімнюки.

   Дай мені бомбу у руки? Я взірву цей світ к чортам нах*й. Оціх усіх людишок нікчемних. Я не хочу бути добрим. Я втомився.

08: 47, 29.05.2019
Кар'ялонні