Книга. Iсторiя кохання. Алекс. 05 2015 - 2018

Книга. "Iсторiя кохання. Алекс (05 2015 - 2018)"
(хроніка)

(Одним файлом публікується вперше)

* * *

--- Алекс. 1. Парфюм ---

Иногда бывают моменты, которые мне хочется запоминать.

* * *

   Позавчера утром у меня сгорел маленький кипятильничек, и я остался без горячего. Дождавшись вечера, когда позвонит Алекс, я сказал ему о своей проблеме, и попросил его купить мне новый. Он пообещал купить, но сказал, что не знает, когда сможет мне его занести, поэтому возможно, придётся подождать несколько дней. Я сказал: "Хорошо, буду ждать".

   Тем не менее, на следующий день около полудня он мне позвонил, и спросил: "Ты готов меня принять?" Я улыбнулся: "Ну, конечно!" - "Тогда жди, минут через двадцать буду."

   При каждой встрече у нас - первым делом братский поцелуй в губы: простой тёплый чмок. А потом разговариваем. Алекс сперва стеснялся чмокать меня в губы при свидетелях, но потом кажется пообвык: чувствую, ему понравилась эта традиция. Так же чмокаемся и при прощании. Особенно, если в палате у меня никого нет.

   В этот раз при прощании я заметил, что от него пахло парфюмом. Странно, что я не заметил этот запах сразу, когда он пришёл. Хотя я негативно отношусь к парфюму, но - запах именно этого парфюма вызвал во мне положительные эмоции. Самое первое, что я отметил про себя - что этот запах не сладкий и не горький, а что-то среднее, мягкое. Никогда раньше подобного запаха не слышал, поэтому немного озадачился: я даже не понял, на что этот запах похож. Понял только одно: что он мне понравился. И удивился этому, потому что раньше я парфюм на запах не переносил. Но в этот раз приятно удивился самому себе: оказывается, есть такие запахи, которые способны мне нравиться.

Тот факт, что Алекс пользуется парфюмом - меня тоже немножко удивил. Точнее, я этот факт отметил про себя как одно очко в его пользу. Странно, раньше я не замечал этого, а вот вчера - заметил. Не знаю, то ли это он впервые воспользовался им перед приходом ко мне, то ли просто раньше я не обращал внимание... Запах был очень слабый, даже практически незаметный: если бы мы не чмокались с ним, то я бы точно не заметил никогда. Самое удивительное то, что запах я уловил только при прощании, а при встрече нет: настолько он был слабым.

Мы попрощались с Алексом, и он ушёл. А у меня мысль об этом парфюме засела в голове... Наутро я решил ему позвонить. Он трубку не поднял, но чуть позже позвонил сам:

- Что-то случилось?
- Нет, ничего не случилось, просто хотел сказать тебе, что мне понравился запах твоего парфюма.
- А, - заулыбался он.
- Ну всё, желаю тебе удачного рабочего дня, - улыбнулся я. Мне было приятно слышать его улыбку в трубке.
- Пока.

* * *

Когда он навещает меня, мы с ним разговариваем на какие-нибудь отвлечённые темы. Я больше благодарный слушатель, чем рассказчик: мне интересно за ним наблюдать, отмечать про себя разные мелочи... И анализировать.

Например, его внутреннее устройство мира. Его темперамент... Он мне при знакомстве говорил, что он холерик. Честно сказать, его заявление о том, что он холерик - меня немножко напрягло: поскольку сам я флегматик, и очень ценю покой - то иметь дел с психом мне не очень улыбалась перспектива... Но когда я увидел его впервые - то ничего холерического я в нём не заметил, и меня это озадачило, и приятно удивило... Я продолжал наблюдать за ним эти месяцы: он оставался неизменным... В одну из последних встреч я сказал ему, улыбнувшись: "Но ведь ты же чистый меланхолик!.." Он: "А откуда ты знаешь? Может, это я с тобой тут такой тихий, а когда выхожу от тебя, то начинаю кидаться на стены и бить их ногами."

Я заулыбался в ответ: понял, что это шутка.

За время нашего общения с ним все эти месяцы - я понял, что он наблюдает за мной ещё внимательнее, чем я за ним... Когда мы общаемся - я наслаждаюсь жизнью, и любуюсь самим собой. А он - опытным глазом педагога замечает каждую мелочь, присущую мне, моему характеру... Поначалу он меня побаивался: держался несколько скованно, и даже немного нервничал. Но поскольку я все эти месяцы был неизменно раскован и расслаблен - то и он тоже потихоньку расслабился рядом со мной: сейчас я отмечаю, что он уже не скрещивает руки и ноги во время наших свиданий, не кукожится как раньше, и всё чаще смотрит на меня... Раньше он при общении со мной избегал смотреть на меня, смотрел куда угодно: то на потолок, то на стены... То ещё куда-нибудь отводил взгляд, - даже когда что-то рассказывал мне. Сейчас его взгляд всё дольше задерживается на мне, практически неотрывно... Он любуется мной, и наслаждается этим.

При первой встрече он очень сильно сутулился. Сейчас я отмечаю, что его спина значительно выровнялась... Он всё ещё сутулится, но уже не так сильно. Вообще, чувствуется, что общение со мной на него влияет благотворно: он всё больше раскрепощается, и чаще улыбается.

Я чувствую, насколько он ранимый. Иногда мне кажется, что я даже не могу охватить всей глубины его ранимости. Он совершенно не геракл, и именно это меня в нём подкупает: с ним я чувствую себя безопасно. Если бы он был, например, шире в плечах, или хоть в чём-то имел физическое превосходство, или имел другой характер - мне было бы с ним неспокойно: потому что я всё время бы держался с ним в оборонительной позиции, готовый дать сдачу. Но ещё скорее я бы давно попрощался с ним, потому что не люблю окружать себя людьми, в числе которых я не чувствую себя в полной безопасности. А он... Он настолько сам беззащитный, настолько хрупкий, настолько легкоранимый, - его так легко обидеть, что... Я понимаю, что это не мне его надо побаиваться, а ему меня. Если обидеть меня - я могу дать сдачу сразу и навсегда: чтобы отбить охоту обижать меня впредь. А он - нет... Он замкнётся, скукожится, станет молчаливым... Вот поэтому он так сильно сутулится: что ему приходится глотать слишком много обид... Особенно же от своих студентов, которые во время пар наглеют, и ведут себя так, словно преподавателя в аудитории вовсе нет. И ему приходится подходить к каждому, и деликатно просить их уважать его присутствие...

Когда я слушаю его рассказы о студентах, я стараюсь ставить себя на его место, и представить, как бы я на его месте реагировал в ответ на подобное хамство. И понимаю, что вот так сюськаться с каждым малолетним прыщавым хамом - у меня бы не хватило сил. Скорее всего, я бы сперва огрел его по голове чем-нибудь, а затем дал ногой под зад, и выгнал его из аудитории. А всем остальным сказал бы командным голосом: "Ша! Всем слушать меня внимательно...". Не уверен, что это бы сработало сразу, но в итоге у меня бы все сидели смирно и смотрели мне в рот. Или нахер все вон из аудитории.

У Алекса нет командного голоса. Для него пытаться на кого-то воздействовать силой - всё равно, что изнасиловать себя самого. Для него это титанический труд... Хотя он этого не говорит, но я чувствую, насколько ему тяжело приходится внутри: держать контроль над аудиторией, где абсолютно все присутствующие - по сути, подростки, только-только вошедшие в тот самый трудный неуправляемый возраст... Вот поэтому он замечает своим цепким взглядом абсолютно всё, каждую незаметную мелочь в поведении любого человека: потому что для него крайне важно понять, кто перед ним, и решить для себя: каким образом найти с этим человеком общий язык... По крайней мере, добиться бесконфликтности.

Вот и со мной он всегда избегает конфликтов... За всё время нашего общения он ни разу не вышел из себя, ни разу не сорвался на громкий голос или резкое выражение. Неизменно говорит тихим голосом, еле слышно... Не потому, что у него такая выдержка, а потому, что для него мучительны конфликты...

Для меня тоже конфликты мучительны, но, в отличии от него, я не всегда терплю, когда кто-то прыгает по моей голове, проверяя её на прочность. Я могу долго-долго терпеть, а потом резко скинуть со своей головы, и запинать ногами. То есть, по сути, я только прикидываюсь смиренным. А он - нет... Он будет терпеть до последнего: до тех пор, пока человек не устанет над ним измываться. То есть, хотя мы с ним оба бесконфликтны по своей природе, и никогда ни на кого первыми не нападаем - разница между нами в том, что я могу дать сдачу, а он - нет... То есть, я могу в ответ напасть и отфигачить, а он - просто сбежит в дальний угол, скукожится, и, может быть, даже будет плакать, защищая голову руками... Хотя - кто знает, может, он такой же, как и я: сперва заплачет, а потом потеряет над собой контроль, схватит нож, и отомстит за эти слёзы: изжерет на мелкие кусочки и сделает фарш для котлет. Не люблю я нападать на тех, кто не защищается... От них можно ожидать чего угодно.

И когда я чувствую это всё в его характере - я не то чтобы жалею его, нет... Просто с ним я сам становлюсь другим. Становлюсь таким же чутким, как и он, таким же внимательным к нему... Чтобы слышать его чётче... По сути, превращаюсь в него. Не потому, что я его боюсь, а потому, что боюсь его обидеть... Я не хочу его обижать. Не хочу, чтобы он со мной замыкался в себе и молча страдал. И, хотя я не планировал становиться меланхоликом, потому что я хочу очень многого добиться в этой жизни и мне некогда киснуть, некогда расслабляться, - но, если поразмышлять - то мне это действительно нравится: это как раз то, что мне нужно: именно такой человек. Потому что чуткость во взаимоотношениях - это то, что я всегда ценю превыше всего...

А он... Тем временем превращается в меня: становится всё более улыбчивым рядом со мной, всё более раскрепощённым, всё более умиротворённым...

Мы зеркалим друг друга.

Братья.

20.04.2017, 16:15
Братис Карьяш


--- Алекс. 2. Образа ---

   Вчора ми з Алексом посварилися. Точніше, він ляпнув усього лише два нетактовних слова, і я образився.

* * *

   Хоча починалося добре. Він хотів щось веселе розповісти мені, потім задав питання, на яке я (щоби не псувати йому настрою) мав би відповісти "Так", і посміятися. Але я щиро відповів "Ні".

Він:
- У тебе ****** *******.
Я похолов:
- Що?... Ти що, хочеш мене образити?
Він, спокійно:
- Ні.
Я (вже завівся), крізь зуби:
- А якби я сказав, що у тебе ****** *******?
Він, так само спокійно:
- Кажи, мені байдуже. Я спокійно відношуся, коли мені подібне говорять.
Почуття образи накрило мене з головою, я (знову крізь зуби):
- Знаєш, що... У мене пропав настрій з тобою говорити. Бувай. На добраніч.
І кинув трубку.

Він тут же подзвонив ще раз. Підіймати трубку не хотілося. Але мелодія діяла на нерви, довелося прийняти дзвінок.
Я (холодно):
- Я слухаю тебе.
Він:
- Що сталося?
Я, крізь зуби:
- У мене немає настрою з тобою говорити. Я ображений.
І кинув трубку знов.

Він тут же знову дзвонить. Я підіймаю трубку.
Я (тримаю себе у руках):
- Ти щось хочеш мені важливе сказати?
Він, намагається жартувати:
- Я тебе по попі відшльопаю.
Я:
- Іди в пи*ду.
І кидаю трубку.

По кілька хвилин він знову дзвонить. Я за цей час уже опанувався. Але посміхатися йому усе одно настрою нема. Підіймаю трубку.
- Слухаю тебе.
- Ти довго ще на мене будеш ображатися?
- Стільки, скільки мені сподобається.
- Напиши мені на Гмайл.
Я не зрозумів:
- Що?
- Напиши мені на Гмайл.
- Для чого?
- Я напишу тобі листа.
Я на кілька секунд завагався. Так, я зрозумів: у нього немає адреси моєї нової скриньки. Хоча, в принципі, він знає мій звичайний логін, то міг би і здогадатися, знаючи сервер. Але нехай. Тому я холодно відповів:
- Добре, я кину тобі "привіт".
- Гаразд, я чекатиму.
Поклали трубки.

* * *

   Але він мені так і не написав. Та й, в принципі, що він може мені написати? "Вибач"?.. Ага, від нього дочекаєшся. Це не в його принципах. Тоді може моралі? "Не можна ображатися на всілякі дурниці, треба не звертати уваги. Будь вищий за дитячі образи!" - щось таке. Але я на усі моралі пошлю його знову коротко в пи*ду. Діалогу не вийде.

   Хоча мав би вибачитися переді мною, і пообіцяти, що більше так не говоритиме. Але він не вибачиться. Бо він ніколи не вибачається, принципово. Хоча образити може навмисне. Принаймні, я так вважаю, що він це робить навмисне.

   В останній раз ми отак посварилися десь півроку тому, а може і більше. Він тоді теж подібну фразочку кинув, і я образився. Він намагався перевести це у жарт, і примусити мене наперед не ображатися на подібне. Але тільки довів мене до сліз. Вже не пам'ятаю, як помирилися, але потроху загладилося.

   Тепер знов.

   Я уявлення не маю, як ми помиримося, але посміхатися йому я поки що не хочу.

   Власне, саме почуття образи уже минуло, я вже опанувався: емоції тримали мене хіба що хвилин п'ять чи десять, і тепер уже минули, емоцій вже нема. Всередині залишилася пустота.

   Емоції вимкнулися. Якби він прямо зараз у цю хвилину подзвонив, я би спокійно підняв трубку та відгукнувся, кволо посміхнувшись: "Так. Слухаю". Не: "Terveh, velli" - як зазвичай. А саме українською. Бо "тервех, веллі" - то з особливим теплом ізсередини. А українською - то з нейтральними почуттями. "Terveh, velli" - я поки що не в силі промовити. Бо не можу я словом "velli" називати людину, яка ображає мене навмисне. Навіть "Terveh" не можу промовити. Бо це занадто близько до мого серця, щоби я міг цією мовою говорити з кожним і в усіх випадках. І взагалі, ліввиківською - то тільки для найособливішої людини для мене. Для тої, яка хоче стати для мене найособливішою. Яка усвідовлює, що говорить з ліввиком, а не з українцем. А для тих, хто цього не усвідомлює - для тих у мене робоча мова - українська.

   Почуття вимкнені... Образи вже нема. Але тепер я розумію, чому Алекс у моєму серці більше не панує. Уже давно не панує. Вже рік минув від того часу, коли моє серце для нього закрилося... Ми підтримуємо приятельські взаємовідносини, робимо вигляд, що усе гаразд, що усе тільки налагоджується...

   Саме тому моя посмішка вимикається, щойно ми кладемо трубки. Бо вона вмикається лише для нього, щоби зігрівати його. Але вона не здатна зігріти мене самого... Бо серце моє закрите. Емоцій нема.

   Хоча я дійсно образився на нього вчора. Насправді образився. Аж на цілих кілька хвилин. То немало... Але ж уже не ображаюся. Якби він зараз повторив ті самі слова - я би вже всміхнувся йому ввічливо і зверхньо, і нічого не відповів. Бо взагалі би не став з ним балакати. Бо не збираюся розмовляти з людьми, які поводяться зі мною нетактовно. Я не можу поважати людей, які дозволяють собі нетактовність. Тому просто викидаю їх з мого оточення, і тут же забуваю про їхнє існування.

   Тому, якщо Алекс більше не подзвонить мені - я це переживу. Бо просто не помічу цього... Бо, в принципі, я вже відкинув його від себе, і забув про нього. Тому й не ображаюся більше.

   Настала звична самотність. Та сама сомотність, в якій я почуваюся захищено. Де наді мною ніхто не знущається, ніхто не ображає, ніхто не б'є... Ніхто не випробовує межі мого терпіння.

   Хоча і посміхнутися теж немає для кого.

* * *

   Хоча я люблю його... Я люблю Алекса, дійсно люблю. Але люблю із закритим для нього серцем. Бо люблю його для нього, а не для себе. Мені з тої любові мало життя. Так... на безриб'ї і рак риба. І краще крихта хліба, аніж геть нічого.

   Тому, в принципі, нічого не змінилося ні вчора, ні від учора... Бо все змінилося ще рік тому, коли я остаточно зрозумів, що не потрібен йому.

   Саме тому, коли він говорив позавчора, що я потрібен йому - то я тільки всміхнувся сумно у відповідь. Бо знаю, що це не так. Принаймні, не настільки це так, щоби воно мене дійсно гріло.

08:41, 22.05.2017
Кар'яле Лібертус


--- Алекс. 3. Анемiя ---

Нас обох підкосила анемія.
Я кажу на тебе: "Здихлик!" - і сміюся.
А ти у відповідь сумно посміхаєшся: "Тобі смішно..."

Так, мені смішно. А що може бути ще смішніше, аніж цілісінький день валятися у ліжку, та тихо помирати? Що може бути ще смішніше, аніж озиратися на усі мрії, які так і не здійснилися?

Коли ти зляжеш як і я, не в змозі піднятися з ліжка - я буду сміятися з тебе: "Кленовий листочок!"...

А коли ти ослабнеш настільки, що не зможеш поворухнути і рукою, я буду сміятися з тебе: "Ковбаска!"

Але, скоріше за все, у той час я буду сміятися десь зверху, з небес...

Бо що може бути смішніше, аніж мрії, які так і не здійснилися?...

Я люблю тебе.

06.06.2017, 05:33
Братіс


--- Алекс. 4. Про памъять ---

Ти просиш, щоби я про тебе більше не писав у своїй Сповідальні. Бо тобі це неприємно.

Ти не хочеш, аби про тебе пам'ятала історія?
Хочеш прожити тихеньке життя, і піти непомітно?
Невже настільки, що хочеш нічого не означати навіть у моїй долі?

От, халепа.

А я хочу, аби ти хоча би щось у моєму житті означав.

І щоби потім, коли буде видана книжка моїх спогадів, люди знали, що ти у моєму житті був, і щось для мене означав. Настільки означав, що я навіть писав про тебе у своєму щоденнику. Придавав значення.

Знаєш, у моєму житті було багато людей. Але не про всіх хотілося писати на пам'ять. Хоча були люди, які зробили для мене більше, аніж ти. Можеш сказати, що це була невдячність з мого боку: не придавати значення людям, які для мене багато зробили. Але я дивлюся на це інакше.

Бо для мене має значення, як саме це вони робили. І що я сам для них означав.

Наприклад, про Валюшу Г. мені ніколи не хотілося писати у своїй Сповідальні. Хоча вона з літа 2012-го по січень 2017-го була зі мною поруч, допомагала мені. Ми посміхалися одне одному, коли бачилися. А бачилися ми з нею частіше, аніж з тобою. Але. Всередині себе я ховав гіркоту. Дуже глибоку образу. Настільки глибоку, що не подавав виду, що ображений на неї за щось. Я хотів, щоби вона значила щось для мене. Але не судилося. Бо я ліввик, а вона росіянка. Яка дратувалася, щойно я заговорював на цю тему. І попрікала мене у невдячності їй за її російську доброту. До мене, бездомної сиротинушки без роду та племені. Їй було зручно, аби я прикидався росіянином. І приємно посміхався їй. І я посміхався, як вона і хотіла. Посміхався, щоби вона була задоволена собою та своєю добротою. Але всередині роками жила гірка образа. Тому мені не хотілося про неї писати. Не хотілося пам'ятати про неї. І врешті-решт ми розсталися. І я не жалкую, не сумую. Я вдячний їй за усе, що вона зробила для мене. Але пам'ятати її не хочу.

Ти зробив для мене менше, ніж вона. Якщо дивитися збоку. Але я дивлюся не збоку, а зсередини. Розумієш?

Коли ти дзвониш мені, і говориш: "Terveh, vepsis!" (хоча правильно говорити "vepslaine") - для мене це уже щось означає. Хоча це малюсінька дрібничка, але кожен раз цим звертанням ти даєш мені зрозуміти, що поважаєш мене, бо знаєш, що для мене це щось значить. Ти звертаєшся до мене так, як я хочу. Називаєш мене моїм особистим ім'ям.

Дзвониш кожен день для того, щоби я усміхнувся.

Без нагадувань оплачуєш мені інтернет.

І знову дзвониш для того, щоби дати зрозуміти мені, що про мене хоча би хтось пам'ятає.

Ти не можеш провідувати мене часто, бо ти або зайнятий кожен день своєю роботою, або хворієш. Я розумію. Мені сумно про це, але не гірко. Образи на тебе у мене немає через це. Просто сумно. Але гірко, що така реальність, як є. Мушу змирятися. (- "Изя, ты счастлив?" - "А куда деваться?")

Так, я радий, що ти у моїй долі є. Хоча мені катастрофічно мало твоєї уваги. Грошей достатньо. Коли я отримуватиму свою пенсію, то зможу сам оплачувати собі інтернет. Ти будеш звільнений від цього тягару на твою кишеню. Але до чого тут гроші?... Гроші тут ні до чого. Хоча вони важливі, без них ніяк. Бо якби не було інтернету у мене, то я би вже загруз у свої депресії та суїцидних думках. Але інтернет мене рятує. Бо відполікає.

І твої дзвінки також трошки одволікають. Хоча 5-7 хвилин спілкування - то не спілкування, то - так, лише щоби усміхнутися та сказати "Привіт - Як справи - Усе по-старому - Бувай". Це такий дріб'язок... Але втішає те, що кожен день, регулярно, ти дзвониш, аби просто нагадати: "Я пам'ятаю про тебе".

Пишу зараз, а с очей котяться сльози. Це сльози полегшення. Бо не кожній людині я таке скажу. Багато людей не викликають в мені таких сліз. Зазвичай, я з ними спілкуюся з сухими очима. А з тобою буває так, що можу розрюмсатися, та сказати: "Мені не вистачає тебе", "Я скучаю".

А ти мені говориш: "Не пиши про мене у своїй Сповідальні, мені неприємно."

Дурень ти... Якби ти розумів, що це приємно мені, навіть коли пишу про сумне - то ти би інакше подивився на мій сум, що стосується тебе. Коли я пишу про тебе, мені стає легше. Бо я вивільняю тут те, що не встигаю сказати тобі, коли ми зідзвонюємося. Ти хочеш, аби я задушив у собі усі ці сумні думки?...

Більше не маю, що додати.

08:04, 13.06.2017
Кар'яш Лібертус Свідок


--- Алекс. 5. Вже не буде нiчого... ---

   Цей мій лист буде напевне останній. Бо мені вже немає, що казати. Мені не хочеться нічого казати. Не хочеться... Більше не хочеться писати тобі листів.

   Вчора скільки ми проговорили по телефону? Аж 40 хвилин. Аж 40 хвилин душевної каторги для мене. Я слухав, мовчав, та час від часу пропонував припинити цю безглузду розмову. Врешті-решт не витримав, і накричав на тебе: "Досить!... Досить нести цю маячню! Я не знаю, про що ми говоримо і для чого. Досить."

   Ти мені зауважив: "Коли ми з тобою зустрічаємося, ти завжди усміхнений. Але коли я тобі дзвоню, ти міняєшся."

   Так, міняюся. Так, посміхаюся.

   Люди не хочуть бачити моє сумне обличчя. Нічиє сумне обличчя вони бачити не хочуть. Вони хочуть бачити посмішку, хочуть бачити, що їм хтось радий... І я радію. Можеш назвати це цирком для однієї людини. Для кожної особно. І для тебе теж. Бо ти нічим не відрізняєшся від усіх...

   А коли я залишаюся наодинці, я міняюся. Стаю сумним та зневіреним. Самотнім і сумним. І ти кожен раз застаєш мене зненацька у цьому стані, коли дзвониш мені. Бо я неготовий був до дзвінка. Не встиг натягти на обличчя приємну посмішку.

   Ти задоволений тепер?

   А я ні.

   Бо я не хочу, аби так було. Не хочу посміхатися тільки на людях, і знімати з обличчя цю посмішку, щойно залишаюся на самоті.

   Ти скажеш, що моя фальшива посмішка тобі не треба. Ага. Вона нікому не треба, аж доки не взнають, що вона фальшива. А коли не знають - то усім треба. Коли всміхаюся - то нікого не цікавить, фальшива вона чи ні. Лиш би була посмішка. Бо люди рідко всміхаються комусь. А я як сонечко, вийняток: завжди і усім сяю. Мені не жалко...

   Мені просто не жалко всміхнутися. Тому і усміхаюся.

   А тепер залиш мене на самоті. І можеш не дзвонити мені більше, щоби не слухати мій щирий сум. Або можеш не приходити, щоби не бачити мою фальшиву посмішку, тепер знаючи, що вона фальшива.

   В принципі, усе закінчено. Далі вже нічого не буде... Не буде нічого. Ні між нами, ні моїх листів до тебе чи про тебе... Нічого не буде. Можеш бути спокійний. Усе скінчилося.

29.06.2017, 12:15
Кар'яле Лібертус


П.С.: 12:50. Моєї щирої посмішки ніхто ніколи не хотів... А тепер нікому не потрібна і моя фальшива. Тепер мені геть немає приводу усміхнутися: ні щиро, ні фальщиво... У мене забрали посмішку зовсім. Стерли з обличчя геть. Усяку.
І що тепер?... Якщо мені немає, кому усміхнутися - то тоді не хочу бачити нікого. Нікого... Зовсім никого не хочу бачити. Зовсім...
Господи... Коли ж нарешті з'явиться людина, яка захоче моєї щирої посмішки?.. Я так хочу усміхатися. Але мені не дають. Навіть фальшиво не дають... Та що ж це таке. Коли ж це нарешті скінчиться? Коли засяє сонечко у моєму вікні?... Те саме, якому я усміхнуся щиро.

І я знову занурився спогадами у дитинство. У те саме, коли Ольга Іванівна, побачивши мою посмішку, гиркала на мене: "Чого либишся? Зараз як дзвизну!..." - і вже не хотілося усміхатися. Бо мене могли за це вдарити. Тепер знов: "Мені не треба твоя посмішка. Перестань усміхатися!".. А у вухах звучить: "Чого либишся? Зараз як дзвизну..."

Обридло усе. І усі обридли. І життя отаке обридло. Хоч бери та вени ріж...


--- Алекс. 6. Пiслямова ---

 http://www.proza.ru/comments.html?2017/01/22/1765
Рецензия на «О ежедневной рассылке откровений 2015. Исповедь» (Братислав Либертус Свидетель)

И ты про нее написал? Интересно же прочитать.

Рэми Дениз   15.10.2017 23:01   

+

"Про неё"?... Про кого? Мне кажется, твой отзыв был обрывочной мыслью вслух... Я не совсем понял, что именно ты хотела сказать.

Братислав Либертус Свидетель   16.10.2017 03:53   

+

Про встречу)

Рэми Дениз   16.10.2017 13:55   

+

А! Встреча с Алексом? Нет, я об этом не писал.
Потому что это событие было не из тех, которые хочется помнить...
Мы сейчас с ним практически не общаемся.
Просто вся суть этой записи была в том, чтобы показать: что поставленных целей можно всегда добиться. Если очень сильно захотеть. И даже увидеться с человеком, живущим за сотни километров от тебя, - даже если ты инвалид первой группы. Расстояние не проблема. Но вот будешь ли ты потом этому рад - это уже другой вопрос... Потому что вполне может быть так, что будешь задумываться над пословицей "овчинка вычинки не стоит"... И испытывать разочарование. Но... Лучше один раз увидеть и убедиться в этом, чем много месяцев или даже лет гадать, мучаясь неопределённостью: "Быть или не быть?"...

Я сейчас вообще смотрю на людей, окружающих меня... Вот, как приятно провести время со мной - так всегда есть, кому. А вот если вдруг мне нужна защита - так и нету никого. Все настолько инертны и трусливы, что прямо брезгливость берёт... Эти люди даже себя защитить не в состоянии (и не пытаются!), не то что ещё кого-то пытаться защитить... Вот как можно любить инертного труса? Если испытываешь к нему моральную брезгливость. Даже пытаясь изо всех сил его уважать - понимаешь, что это уважение не дотягивает до того, чтобы перерасти во что-то более крепкое и надёжное, чем просто поверхностное знакомство...

Короче, гадкое чувство. И очень глубокое разочарование. Чем сильнее себя чувствуешь духом - тем ярче видишь, сколько вокруг тебя слабых инертных людей. И так и просится на язык слово: "Ничтожества"... Но, у этих людей это называется словом "скромность", и почитается за добродетель.

Я заболел Алексом только потому, что он написал "Ромашку", в которой дружили двое парней. Я подумал: такой человек, который пишет о дружбе - должен непременно называться моим братом.
Я сделал ради этого всё, что было в моих силах. Но увидел, что мои ожидания были преувеличены... Не стоила эта встреча тех усилий, которые были ради неё сделаны. Но теперь я надолго застрял в городе, где живёт Алекс... В стране, где живёт Алекс... Бросил свою родину ради непонятно чего. Ради пшика...
Теперь страдаю от жары и духоты. Потому что этот климат мне не подходит.

Я бы рад вернуться домой, но уже не в состоянии даже сидеть. Я попросту физически не в состоянии преодолеть это расстояние опять, - тем более, что теперь без загранпаспорта я не смогу преодолеть границу, как раньше. А загранпаспорта у меня нет. И для меня его никто делать не будет. Я попросту застрял в чужой стране, где у меня никого нет, и мне не мил этот климат.
Да и что я называю домом? Карелию... Целую страну. Как будто в Карелии у меня есть дом. И как будто в Карелии меня хотя бы кто-то ждёт... Но там хотя бы климат...

И все вокруг настолько инертны и трусливы - что оглядываешься, и понимаешь: здесь даже полюбить по-настоящему некого... Все настолько глубокую брезгливость внушают, что смотришь и думаешь: а стоит ли ради любви жить... Ради кого? Ради этих, которые сами себя по асфальту размазали, и даже дышать боятся?...

Как-то противно становится жить. Стараюсь об этом всём не думать, не зацикливаться, закрывать глаза... Но как же не обращать внимание, если оно само в глаза лезет. И как не один так второй обязательно ляпнет, как тяжело бороться против "системы", против государственного беспредела, бороться за свои права. И их "тяжело" звучит как "невозможно", - в то время как моё "тяжело" звучит как "возможно". Смотришь на этих согнутых, скукожившихся, с потухшими глазами... И понимаешь: с этими - каши не сваришь.

Братислав Либертус Свидетель   16.10.2017 15:05   

+

Надо же, какая получилась встреча... Бойтесь своих желаний, они сбываются. Скромность и трусость, на мой взгляд, не равноценны, все-таки. А настоящих людей во все времена мало, увы.
Спасибо, что рассказал и извини, кажется, я заставила тебя вспомнить не о самом приятном.

Рэми Дениз   17.10.2017 20:45 

+

"Не ошибается только тот, кто совсем ничего не делает".
Я не боюсь разочаровываться в достигнутом. И подобный вариант событий я предполагал. Собственно, я бы очень удивился, если бы всё было иначе, если бы всё сложилось хорошо, - потому что и до этого не было предпосылок в лучший вариант событий. Но я поехал специально, чтобы убедиться в этом, увидеть своими глазами. Я знал, что именно так и будет. Но до последнего надеялся на лучшее. Надеялся, что я ошибаюсь, что моё чутьё меня обманывает. Но оно не обмануло. И я в этом ещё раз убедился. Просто лелеял крошечную надежду. Ради этого мизера я поставил на кон всё, что имел. Свою родину прежде всего... И я проиграл. Это как поставить на "зеро", выбирая между чёрным и чёрным, - потому что даже красного на этой рулетке не было. И всё же, я поставил на зеро.
Сожалею ли? Нет. Просто тоскую по родине. По Карелии. По карельскому климату.
Вернулся ли бы в Карелию? Нет. Я не хочу туда. Я тоскую по ней, но не хочу туда. Потому что в моём доме живут русские свиньи. Их там слишком много. А здесь мне легче отдыхать от своей ненависти к ним. Там меня ненависть сжирала заживо. Поэтому здесь я отдыхаю. Набираюсь сил. Потому что здесь у меня есть возможность не говорить по-русски. А в Карелии у меня такой возможности не было. Я был вынужден говорить. И поэтому ещё сильнее ненавидел их. Ненавидел... И буду ненавидеть, сколько буду дышать.

Про встречу: http://www.proza.ru/2017/01/27/2412

Братислав Либертус Свидетель   17.10.2017 23:18


--- Алекс. 7. Нi, ще не вмерли ---

   Я продовжую розказувати про хроніку свого життя...

   Учора увечері мені прийшов лист від Алекса. У мене зараз сльози на очах.

   Я хочу процитувати кілька речень з його листа, пропустивши те, що мене не стосується (або я не хочу цитувати, бо ревную):

* * *

"Ось нарешті налаштував впн, не знаю, чи надовго. Тепер можу перечитати чисельні відгуки у ВК та на Мейлі.
Подивився рекомендоване тобою оповідання - сильний текст. Але відгукуватися не став, бо тема і сюжет вторинні.
[...].
Тепер про найголовніше. Я читав дещо з твоїх сповідалень і почув деяке відхолодження. Мене вразило, дуже вразило, і я відчуваю себе не дуже зручно, або зовсім незручно. Але ж пригадай, коли я був спроможний і у силі, то завжди приїздив до тебе. Ну ось тепер такі обставини, що не зміг. Хіба ти не спроможний зрозуміти це?
Не хочу перераховувати обставини та виправдовуватися, але повір на слово. Ти, як ніхто інший, зрозумієш людину, що обмежена у вільному русі. Плюс до того, проблеми на роботі, та багато чого іще.
Не люблю жалітися.
Сьогодні хотів до тебе несподівано нагрянути після роботи, але фізично не зміг. Домовимось якось?"

* * *

   Прочитавши лист сьогодні уранці, я відповів:

"Не знаю, що відповісти. Я прочитав твій лист і розплакався.
Я не знаю, що відповісти.

Гаразд, приїхати ти не міг через здоров'я. Я це розумію. Але писати мені - тобі теж здоров'я завадило?... Подивися, скільки ти мені приділив уваги бодай на відстані. Ти просто про мене забув. Згадав раптом тільки зараз.

Боже, я не знаю, що мені робити і як далі жити... Мене ридання зараз просто душать, я клавіатуру не бачу за сльозами. Я страшенно втомився від всесвітньої байдужості до мене."

* * *

   Так, зараз я почуваюся як мала дитина. Бо я не можу бути цілодобово сильним, 24/7, круглий рік та усе життя. Інколи я ламаюся, і перестаю бути сильним і металевим. Починаю рюмсати з дрібниць, і капризувати як мала дитина. Я не хочу виправдовуватися. Бо я і є мала дитина. В усякразі - зараз. І я хочу, щоби мене обійняли, та погладили по голівці. Поцілували у лоба, та сказали, що мене люблять, і про мене пам'ятають, мене не забули.

   Я зараз у сльозах, і не хочу ні про що більше говорити.

   Але я радий, що Алекс мені написав. Тепер я вірю, що він не байдужий до мене. Що стосунки не вмерли. Що у мене ще є старший брат, - хоча він досі так і не познайомив мене зі своїми батьками та родичами, і тримає мене від них у таємниці... Ця думка мене отверезює. І завдяки їй я розумію, що ніякий він мені не брат. У кращому випадку - просто друг. Або, принаймні, не ворог, і не зовсім уже байдужий... А все-таки є щось у його грудях живе до мене. Настільки, щоби написати мені такого листа...

   Я не знаю, що ще додати. Я досі рюмсаю, і за сльозами ледве бачу клавіатуру. Мені треба побути на самоті трошки, та обдумати усе це.

22.10.2017, 06:59
Кар'яле Лібертус Свідок