Книга. Вiра, що воскрешае мене-2. 2018

"ВІРА, ЩО ВОСКРЕШАЄ МЕНЕ-2"
(Збірка 2018)

(Одним файлом публікується вперше)

* * *

--- Моя целиакия ---

У меня целиакия. То есть, непереносимость глютена. А это значит, что мне нельзя есть каши (из всех каш можно только пшенную и кукурузную - это единственные каши, которые мой организм переносит нормально), нельзя есть макароны, и нежелательно есть хлеб и любую другую выпечку.

В рисе и гречке глютена нет, но мне их тоже нельзя, потому что они снижают давление, а я и без того гипотоник.

К счастью, по моим оценкам, у меня не очень острая форма целиакии, потому что чёрный хлеб (точнее, коричневый дорогой) - то есть, ржаной - мой организм переносит вполне сносно. Я уже не единожды проводил эксперимент: покупаю ржаного хлеба несколько сортов (больше всего мне нравится с кориандром, хотя и другие добавки или специи тоже всегда приветствую), и ем, сколько хочется. Не сказать, что лопаю целый день, но просто ем: несколько ломтиков в сутки - примерно граммов 100, вприкуску с молоком - замечательно (к счастью, аллергии на лактоз я в себе не наблюдаю). Через неделю чувствую: стоп, хватит, пора дать разгрузку организму, иначе мне будет плохо. То есть, чувствую: у меня уже интоксикация. И недели три живу без хлеба. Честно сказать, живу без него легко. Если бы не любил молоко, соус Песто, сливочное масло, и лососевую икру - то хлеб не покупал бы и вовсе.

На дешёвые сорта ржаного хлеба мой организм реагирует хуже: два-три дня - и всё, больше не могу. На белый - ещё хуже: пару раз и всё. Но если хлеб мелко порезать и посушить на сухари - то организм реагирует спокойнее.

Сыпи у меня не бывает (скорее всего, или я до неё не довожу свой организм, или конкретно мой организм сыпью не реагирует), но чувство интоксикации - ощущаю всем организмом. И также ощущаю влияние глютена на мозг. Что-то в мозгу становится не так, он становится вялым, заторможенным, и появляется чувство, что вот-вот будет приступ эпилепсии. Иногда действительно, он случается, если добавляется ещё какой-нибудь раздражитель. Поэтому думаю, что мой организм реагирует на глютен не сыпью, а эпилептическими припадками. Не знаю, как это связано - желудок и мозг - но почему-то именно так.

А ещё мой организм не любит мясо. Ни куриное, ни свиное, ни говяжье - вообще никакое. Если съем две котлеты - то тоже может быть эпиприступ. Уже было такое. Именно от пары котлет.

А ещё не любит бананы. У меня от них сразу же изжога. Нестерпимая! О, как я не люблю эти моменты. Хотя мне очень нравится вкус бананов. Но мой желудок начинает протестовать изжогой практически сразу.

И ещё не любит розмарин: от него тоже изжога. Хотя запах розмарина обворожительный.

Но зато мой организм обожает рыбу, морскую капусту, и вообще все-все-все морепродукты. Это я могу есть неограниченно, и без хлеба. Любит корень сельдерея, особенно в варёном виде (это вообще вкуснотища невообразимая! Хоть бери и пюре из него вари, вместо картофеля), любит зелень, варёные и сырые овощи, особенно цветную капусту и брокколи. Любит зелёный горошек. И всё это - без хлеба, хлеб вообще лишний.

Ещё организм не любит почему-то красные помидоры, хотя я с детства люблю вкус свежих помидоров в салате со сметаной. Но организм на красные помидоры теперь реагирует странно. А вот на жёлтые - спокойно. Но жёлтые помидоры очень дорогие, поэтому не могу точно сказать, сколько могу их съесть без негативных последствий для себя.

Ещё организм страшно не любит кислого. Вообще всего кислого, в том числе и кисло-сладкого. Это просто ужас. Но! А вот кисло-сладкие морсы из чёрных ягод - замечательно. Вообще, все черные ягоды мой организм очень любит. А красные - нет. Поэтому могу съесть довольно много чёрной смородины, и не испытать дискомфорта, но не могу смотреть на клубнику: мне плохо становится от одного её вида. От земляники тоже изжога (помню). Но, наверное, аллергия на красное - это уже совсем отдельный вид аллергии, название которой я пока ещё не знаю. Да я и название "целиакия" тоже узнал совсем недавно. До этого я знал только, что у меня аллергия на почти все виды злаковых: я просто её ощущал. Про глютен я ничего не знал. А ещё позднее узнал, почему мой организм плохо реагирует на рис и гречку, хотя в них глютена нет: потому что они снижают давление, а я гипотоник.

Картошку я люблю во всех видах. Бобовые ем с удовольствием. Но ни то, ни другое - мне готовить негде. И для меня никто это не готовит. Поэтому в основном я не ем вообще ничего. За исключением, разве что меня кто-то угостит домашней едой. Но это бывает не каждый день.

Меня уговаривают соглашаться на пансионат. Говорят: "Там тебе будут готовить каждый день". Ага... Знаю я, что именно мне там будут готовить каждый день: за мои же деньги будут покупать мне именно то, что мне есть нельзя: всё те же злаковые, чтобы варить из них каши и супы, и также свинину. То есть, там я за свои же деньги сдохну с голоду. А так, покуда я живу в больнице, я могу распоряжаться своей пенсией по своему усмотрению. Пусть я на свою пенсию могу купить еды всего на неделю (прежде всего - рыба, потом консервные овощи, и питьевая вода на месяц) - то, по крайней мере, хотя бы так, чем совсем ничего... Да и в больнице хотя бы иногда кто-нибудь да угостит домашней едой, а в пансионате меня никто ничем не угостит.

Поэтому я живу в больнице... Близится лето, и начнётся самая весёлая для меня пора: пора умирания от жары, и от эпиприступов, которые жара провоцирует... Поэтому, если лето будет жарким, то дожить до осени я попросту не рассчитываю...

Пробовал обратиться за помощью на телевидение, в ток-шоу, которые занимаются помощью всяким страдальцам. Но они мне отказали: сказали, что мой случай слишком тяжёл, они помочь мне ничем не могут. Вот если бы у меня было что-то одно, а не всё сразу... В общем, оставили мне на выбор только смиренное ожидание неизбежной смерти, которую, если создать правильные условия, можно было бы избежать... Начиная хотя бы с покупки кондиционера. Который, конечно же, в больнице не разрешат установить. Поэтому жить мне нужно в другом месте. Хотя, вообще-то, я понимаю очень хорошо, что мне нужно просто ехать в Финляндию, поближе к Лапландии, и там жить. Но там меня никто не ждёт... Я даже на репатриацию не могу претендовать, потому что у меня там нет родственников.

В общем... Я в пи*де. Очень глубокой. И не знаю, что делать. Лежу, пытаюсь думать... Что-то придумать... Но думалка не очень хорошо работает, когда ты хронически голодный. Когда практически непроходящее полусонное состояние. И к тому же, я ощущаю, что с моим мозгом что-то не так. Голова не болит, но темя горячее. Иногда очень сильно печёт, - хоть яичницу на голове жарь, - а иногда не очень сильно, но всё равно горячее. Ощущение, что мозг плавится, что у меня в области темени горячее сырное фондю, а не мозг. В общем, что-то с ним не то... Ощущаю, что не хватает холодного воздуха, свежего холодного воздуха, и не хватает влаги в воздухе, воздух здесь слишком сухой. Вот это я ощущаю: не хватает холодного воздуха и воды в воздухе. И понимаю, что мне нужно срочно в Финляндию... Там я выздоровею. Мне нужно в лес, дышать лесным воздухом, и нужно купаться, много лежать в тёплой ламбе, впитывая кожей живые микроорганизмы, живущие в ней... Родная земля меня вылечит, я это точно знаю, я это чувствую...

25.03.2018, 17:22
Карьяле Либертус


--- Про гречку ---

   На Ютубе набрёл на фильм, посвящённый гречке. Ах, как её расхваливают там, на все лады! Интересовались, почему гречку не едят в Европе и на других континентах. Провели эксперимент: пригласили немца, китайца и африканца-зимбабвийца на дегустацию. Африканец, попробовав, сказал: "Ничего так. В голодный год пойдёт". Я подумал про себя: "Фу. А я её даже в голодный год есть не буду. А впрочем, почему "не буду"? У меня сейчас как раз голодный год и идёт, уже скоро два года, и я гречку не ем, предпочитая оставаться совсем голодным, чем есть эту отраву". Немец и китаец, в унисон мне, сочли гречку мерзкой отравой, и даже на запах нашли её неприятной.

   Тогда комментаторы фильма прокомментировали, что непереносимость гречки этими странами объясняется тем, что она им генетически чужеродна. И я подумал: "Вероятно, именно поэтому я не могу её есть с самого детства, потому что мне она чужеродна, потому что я карел". Потом они начали рассказывать историю, что на Руси с давних времён гречка была пищей №1, особенно для народов Севера. И я сморщился: "Ну чо ты свистишь! Если бы она была родной для народов Севера, то я бы её обожал. Но я её всю жизнь ненавижу, хотя и знаю, что она полезна сама по себе, но не для меня. Для меня она отрава. Точно так же как и рис моим организмом всегда воспринимался как чужеродная еда". А потом задумался: "Стоп? А когда я в Карелии жил, то там давали нам гречку или нет?... Вот, вообще не помню. Была ли она вообще на столе?... Не помню, хоть убей". Может быть, и была. Но я её точно не ел. Точно так же как и сейчас не ем. Даже в те три недели после Нового года, когда у меня ни крошки во рту не было, но предлагали гречку - я отказывался её есть наотрез.

   Но, продолжил слушать, как на все лады хвалят эту противную мне гречку. Я себе думаю: "Ну, и чо её хвалить? И ежу понятно, что она по своему составу идентична с орехами и мясом: я это понял ещё в детстве, сам. Но это не привило мне любви к гречке. Вы лучше расскажите о её особенностях."

   И потом, наконец-то, начали намекать на особенности: "Гречка нормализует давление". Я себе думаю: "Ах вы, скоты хитрые! Нормализует! Для кого нормализует? Для гипертоников? А про гипотоников - что, ни слова? Как будто гипотоников вообще не существует ни на свете, ни по всей России. Нормализует она давление. Скоты, сволочи. Вы вознамерились подставить гипотоников под удар, убить их хотите своими похвалами в сторону гречки? Давление она нормализует. Почему не сказать прямым текстом: "гречка давление снижает!"?...

   Вот за это не люблю вот такие фильмы. Как начинают хвалить, расхваливать какой-то продукт, но при этом, сволочи, не уточняют, и не говорят, что этот продукт не может быть полезен абсолютно всем, есть люди, которым этот продукт смертельно опасен. Давление она нормализует. Сволочи.

   Короче, психанул, и не хочу досматривать этот фильм до конца. Потому что не люблю, когда внаглую врут с экрана.

30.03.2018, 21:17
Карьяле Либертус, Юмалан пойгу


--- А может, и нет никакой целиакии? ---

   Снова источник вдохновения - Ютуб. Смотрю фильм, посвящённый хлебу: http://youtu.be/OkZXshFZEx4. Где-то на пятой минуте меня осенила догадка, а на 9-й - уже зазудела мысль, срочно требующая выход наружу: "А может, и не было никакой целиакии?..."

   При виде пшеничной или ячневой каши, меня всегда с самого детства ужасала мысль: "Как можно эту гадость вообще варить и есть?..." Я думал, что дело в самой пшенице, что она пригодна только для выпечки, но никак не для каш.

   Самое парадоксальное, что кутью, сваренной из цельного пшеничного зерна, я никогда не считал гадкой: наоборот, вкусной и полезной. Но вот каша, сваренная из той же самой пшеницы, только измельчённой в крупу - я считал гадостью, дертью...

   И лишь сегодня, только что, когда я смотрел этот фильм - меня озарила догадка: дело не в размере зерна, не в цельности зерна. Дело в том, что крупа - это, по сути, отходы зернового производства. То есть, мусор, дерть. Точно так же, как в чайных пакетиках нам продают чайную пыль, выдавая её за пригодное в пищу сырьё. На самом деле - это всего лишь мусор. Точно так же и с ячневой и пшеничной крупой.

   Из того же самого пшеничного мусора изготавливают и муку, который пускают на выпечку дешёвых сортов хлеба (так вот почему у меня организм протестует от употребления дешёвых сортов хлеба, реагируя на него как на отравление!... А я думал, у меня целиакия). А муку более высокого качества - пускают на выпечку дорогих сортов хлеба (вот почему на дорогие мой организм реагирует лояльнее, хотя и на них тоже без долгих аплодисментов). А всё потому, что любая мука - хоть из твёрдых сортов пшеницы, хоть из говна - она вся одинаково очищена (рафинирована) от самого полезного, что необходимо организму: от отрубей. В дорогих сортах хлеба ведь и в самом деле тоже нету отрубей! А там, где нет отрубей, очищающих организм от излишков клея (то есть, от глютена), там образуются клеевые залежи, которые, собственно, и отравляют организм, вызывая ту самую целиакию: непереносимость глютена, чувство интоксикации. То есть, получается, целиакия - это не более, чем реакция организма на нехватку отрубей!?...

   Тогда становится понятным, почему кутью мой организм никогда не воспринимал как отраву: потому что зерно, которое берётся для кутьи, не очищено!... А крупа, в том числе и манная - воспринималась моим организмом как яд, - потому что в нём нету отрубей, остался только клей, который при варке не нейтрализуется (как при выпечке хлеба, теряя свои свойства), а наоборот, загустевает, превращаясь в клейстер. То есть, каша из любой крупы - это клейстер!... Вот почему я не могу её есть, с самого детства. А ведь кутья - в клейстер не превращается, зёрна остаются цельными... Но перловка, хотя и не измельчена в крупу, не цельна, потому что у неё отсутствует самое главное: оболочка.

   Хо!...

   Это открытие значительно проливает мне свет на происходящее с моим организмом. Получается, что нужно покупать отдельно рафинированную муку и отдельно покупать отруби, - которые разделили, заставив потребителя заплатить деньги за это разделение, снова смешать, - и самим печь хлеб... Ну, с отрубями всё ясно, они всегда высокого качества, если ничем не заражены. Но как быть с качеством муки?... Которую делают из зерна низкого качества пшеницы, потому что оная - это пшеница, выращенная в условиях различных лишений, - нехватки природных удобрений, но наличии пестицидов, различных насекомых-вредителей, которые пожирают мягкую мякоть зерна, наличии грибков, которые поражают зерно изначально, наличии грибков, которые образуются на зерне ещё до посева, вследствие неправильных условий хранения, перепадов влажности, перепадов температур: от внезапно ударивших морозов, которые промораживают живое зерно в кристалл, затем размораживается, запуская процесс брожения... Стоит ли рассказывать подробно, откуда в условиях нищеты берётся зерно низкого качества?...

   Поэтому и стоит открытым вопрос: а существует ли целиакия как болезнь вообще?... Потому что вытекает, что целиакия - это всего лишь сигнал о том, насколько низок иммунитет, подорванный вследствие питания отравой из пшеничных изделий низкого качества. Ведь целиакия никогда не сваливается, как гром среди ясного неба. Она обнаруживается потом: точно так же, как, например, сахарный диабет, развиваясь постепенно. Даже врождённая - она есть результатом неправильного питания матери, следствием истощения её резервов организма. То есть, приобретённый иммунодефицит. Которым априори заразиться невозможно, но можно заработать неправильным скудным питанием...

02.04.2018, 11:47
Братислав Либертус Свидетель


--- Про витамин D3, рыбий жир, и Омега 3-6-9 ---

   Захотелось написать про свой опыт использования витамина Д3, про рыбий жир и Омега 3, Омега 6, Омега 9.

   Итак, не помню какого производителя, но в аптеке "9-1-1" я прошлой осенью (1-го сентября, у меня чек сохранился) купил три баночки Витамина Д3. В каждой - по 30 капсул.  Пропил их все... И мои самоощущения - такие: что пил, что радио слушал. Ну, может быть, и был какой-то эффект, но незначительный. Что-то из области плацебо, наверное: очень хотелось, чтобы они помогли. А витамины, кстати, дорогие были: каждая баночка мне обошлась в 324 грн. То есть, за три баночки (90 капсул) отдал почти 1000 грн. И потом они сразу со всех полок Харькова как-то исчезли. Ну и ладно: невелика потеря.

   Потом, спустя пару месяцев, поскольку пенсию я ещё не получал, то по моей просьбе мне подарили рыбий жир в капсулах. Одна упаковочка 30 капсул... И! Эффект от рыбьего жира был для меня более ощутимым. Мне понравилось. Как-то боли в костях стали меньше, особенно заметно ушли боли в шейной области, и вообще, шея стала крепче. Хоть стала держать голову более-менее заметно. И общее самочувствие тоже стало бодрее заметно. И это - только от 30-ти капсул рыбьего жира. Я это запомнил, и поэтому на той упаковке посмотрел сайт магазина, зашёл на сайт, побродил по магазину, и кое-что себе в корзинку отложил: до тех времён, когда появятся деньги.

   А недавно, Люда мне напомнила о той моей запланированной покупке, когда подарила мне 10 капсул рыбьего жира. И я решил, что в этот раз решусь на покупку.

   И вот, две недели назад (11.04.2018), когда я получил свою пенсию, я первым делом зашёл на тот сайт, и купил две большие упаковки (по 100 капсул) рыбьего жира (для себя и Виталика), и ещё одну баночку (90 капсул) Омега 3-6-9. Честно сказать, я не очень понимаю разницу между рыбьим жиром и Омега-3, равно как и Омега-6 и Омега-9 для меня пока что тоже весьма расплывчатое понятие. Но, решил попробовать, что это такое, - и посмотреть, каким будет эффект.

   Обратите внимание на цены (списываю с чека):

Омега 3-6-9 Enjee, капсули 1000 мг №90 банка = 172,74 грн
Риб'ячий жир Enjee, капсули 1000 мг №100 в блістерах = 193,38 грн х 2 = 386,76 грн.

   Покупал я это всё на сайте магазина самого производителя: www.enjee.ua

   То есть, 200 капсул рыбьего жира стоят приблизительно столько же, сколько 30 капсул чистого Витамина Д3. И это не считая того, что конкретно эти упаковки идут по акции: 10 капсул в подарок (в упаковке не 10, а 11 блистеров по 10 капсул, я убедился сам). То есть, на самом деле - не 200, а 220 капсул итого, почти за те же деньги (+50 грн).

   Итак, поскольку в эффекте рыбьего жира я уже не сомневался, потому что мне хватило и того положительного опыта, что был, - то в этот раз я решил испытать Омега 3-6-9. И пью сейчас исключительно только его.

   Сегодня 22-е число, - то есть, прошло всего лишь 11 дней с начала моей терапии (сегодня ещё не пил, надо выпить: хорошо, что вспомнил).

   В рецепте пишется, что принимать нужно 1-2 капсулы в сутки. Но, поскольку я лежачий, с огромным дефицитом витамина Д3, накопившимся за последние 6,5 лет, то я решил принимать по 3 капсулы в день. Итого, получается, выпил 30 капсул.

   И хочу отметить, что моё общее самочувствие за эти 11 дней улучшилось очень заметно. Боли в области шеи уменьшились, она у меня уже почти не болит, и я могу сидеть уже заметно дольше. Ну, побаливает, конечно, но по сравнению с тем, что было всего каких-то неполных 2 недели назад, когда у меня голова вообще на шее не держалась - то эффект просто потрясающий.

   В общем, эффект от Омега 3-6-9 мне понравился ещё больше, чем от простого рыбьего жира. Хотя чем они отличаются - я не знаю: по-моему, это одно и то же. Ну, может быть, в Омега 3-6-9 что-то ещё добавлено? Я не знаю. По виду капсулы одинаковые: прозрачные капсулы, с жёлтой жидкостью внутри. Разве что Омега заметно темнее: они прямо оранжевого цвета. И когда открываешь баночку, то совсем чуть-чуть пахнут рыбой, почти незаметно. Очень приятный такой запах, прямо аппетитный, аж слюнки текут. Хотя капсулы герметичны.

   Одним словом, я от Омега 3-6-9 в полном восторге. Когда пропью всю эту баночку до конца, то перейду на рыбий жир в блистерах, и буду пить сначала по 2 штуки в день, потом может быть перейду на 1 капсулу в сутки, - потому что я знаю, что употреблением Витамина Д3 злоупотреблять нельзя, его передозировка в организме может привести к другим печальным последствиям, - поэтому очень важно держать баланс. Кстати, в прошлый раз я те 30 капсул тоже пил не по одной, а по две в сутки.

   Вот так вот! Какой-то там копеечный витамин Омега 3-6-9 по сути решил мои проблемы с позвоночником в два счёта. Я очень доволен. Поэтому смело рекомендую их пить, - для всех людей, у кого остеохондроз, и другие позвоночные проблемы. Ну, или просто для профилактики пропить не помешает. Общее самочувствие однозначно улучшится: проверено на себе.

   Кстати! Срок годности - 2 года со дня изготовления. Поэтому можно смело покупать витамины впрок. Условия хранения - в тёмном месте при температуре от +8 до +24 градусов по Цельсию. То есть, в обыкновенной тумбочке.

22.04.2018, 09:22
Братислав Либертус Свидетель
   


--- Человек после инфаркта ---

   Человек после инфаркта - это совсем не тот человек, что был До. Я теперь понимаю, почему перенёсшим инфаркт сразу дают инвалидность. Потому что теперь человек по-настоящему становится инвалидом.

   Эта инвалидность - совсем не то, что сломать позвоночник и лежать парализованным, как колбаса. Когда сломан всего лишь позвоночник - это вообще ерунда, это не то. Когда сломан позвоночник, и не ходят ноги - ты всего-навсего превращаешься в человека с особыми потребностями. И не более того. Потому что во всё остальном ты - абсолютно здоров, как бык. Ты можешь работать, и хочешь зарабатывать. Ты полон энергии, и готов сворачивать горы. Хочешь нравиться. Ты остаёшься полноценным членом общества, только с ограниченными возможностями передвижения.

   Но когда когда случается инфаркт - ты резко становишься другим. По сути, от тебя остаётся только пассивная оболочка. Проходит месяц, год, два, три... Ничего не меняется. Пассивность теперь становится твоей сущностью.

   Я теперь понимаю, почему так много в мире пассивных стариков. Которые хотят только одного: покоя и помолчать. Покушать и посмотреть телевизор, или почитать книжку. Посидеть на солнышке в полу-тени, послушать птичек.

   Меня раньше удивляли такие люди. Самым первым человеком, который меня вот так удивлял - это был мой дедушка. Он был пассивным, молчаливым. Его любимым занятием было сидеть под аркой и что-нибудь строгать из дерева. Я не помню его другим. А потом он тихо и внезапно умер. Как оказалось потом - от рака.

   И весь тот мир, который он десятилетиями старательно строил своими руками - буквально своими руками, - стал стремительно разваливаться. Потому что вдруг откуда ни возьмись, появилась откуда-то куча наследников, о существовании которых я доселе лишь слышал краем уха когда-то, но никогда их в глаза не видел. Они никогда не навещали дедушку. Кроме меня, в том доме, я так подозреваю, вообще никто не бывал. А я бывал часто. Потому что и школа была близко, и мне домой к Ольге Ивановне не очень-то хотелось. А у дедушки всегда было тихо и спокойно. Здесь на меня никто никогда не кричал, и даже не делал мне замечаний. Нам обоим хотелось покоя, и в компании друг друга мы его всегда получали. Мы не мешали друг другу. По сути, мы друг друга даже не замечали. он молча себе строгал что-то, не обращая внимания на моё присутствие. А я - свободно разгуливал между его виноградником и кухней, где всегда что-то вкусное готовила бабушка. Больше всего мне запомнились её пирожки с укропом и яйцами. Вот, с бабушкой мы и общались.

   Правда, то была неродная бабушка, а приёмная, потому что на ней дедушка женился после того, как моя бабушка Аня умерла (она умерла ещё задолго до моего рождения). А бабушка Катя относилась ко мне очень дружелюбно. И резко невзлюбила меня, как только дедушка умер. Как оказалось потом - потому что боялась, что я начну претендовать на наследство дедушки, а она хотела, чтобы оно досталось её кровным внукам (тем самым, о существовании которых я доселе только слышал, но никогда не видел их). И так оно и вышло: наследство досталось им. Правда, и им оно тоже не особо было нужно, потому что, спустя несколько лет, когда я приехал в то село и прошёлся по той улице - то оказалось, что от дедушкиного дома остались одни развалины. Ни виноградников не осталось, ни моей любимой медовой груши, ни кухни не осталось, ни сараев... Одни развалины. А сколько нервов стоило бабушке Кате отвоевать этот дом для своих кровных внуков... А всё оказалось напрасным. Бабушка Катя, кстати, тоже вскоре почила в Бозе, но была похоронена на другом кладбище. А дедушка был похоронен рядом с бабушкой Аней, в одной оградке.

   Так к чему я начал рассказывать про него?

   К тому, что вот таким молчаливым и замкнутым, таким тихим - человек становится не постепенно, не с годами на самом деле. Он таким становится резко, одномоментно, в одну минуту. Сразу после того, как с ним случается инфаркт. Вот поэтому человек в 30 лет становится словно в 80.

   Назвать ли это состояние потерей к жизни? Отчасти да. Хотя с другой стороны - кардинально противоположно: можно даже сказать, что после инфаркта жизнь только начинается... Но только совсем другая жизнь. Совсем другого качества.

   До инфаркта - хочется суетиться, за что-то бороться, активничать, агрессивничать... В общем, кипеть, бурлить. А после него - вдруг начинаешь замечать свет солнца, пение птиц... И начинаешь жить, отрешившись от всех хлопот мира. Сводя качество своей жизни к минимуму необходимого: покушать, поспать, погулять, посмотреть телевизор, почитать книжку... В общем, максимум удовольствий, доступных человеку, живущему в ритме неспешности.

   Понятное дело, что такой человек - не работник. Ему уже становится насрать на все приказы начальства, ему насрать на всё вообще. В какой-то мере, он пациент психиатрической больницы. Очень тихий такой пациент... Не отнимайте у него малых радостей: посидеть погреться на солнышке, да почитать книжку, или посмотреть телевизор.

   И когда по телевизору рассказывают, какие богатства нагребают те или иные чиновники... Какие богатства у них были конфискованы... Становится вообще странным: А на фига?... Зачем, для чего они это всё нагребали? Просто стаскивали в кучу. Зачем, для кого... Сами-то ведь не пользовались же. Да и те же самые цари, или хотя бы президенты... Их покои, их резиденции... Такая чушь, не стоящая внимания. Куча сплошных пылесборников. Спроси у меня: хочу ли я жить вот в такой роскоши? Я тут же отвечу: Боже упаси, дышать этой пылью?... Там же пыли дохера, вытирать её некому. Нет, я лучше пойду на солнышке посижу... Свежим воздухом подышу. Вот это - и есть настоящее богатство... А не те пылесборники.

   Качество жизни становится другим.

   С одной стороны - выше. Потому что отсеивается вся шелуха ненужной суеты, ненужной беготни за деньгами. Человек становится философом, буддой, индийским бабой, кришнаитом... Он сосредотачивается на себе, внутри себя. Начинает искать смысл бытия. Становится добрее к людям.

   И вот, собственно, в таком ритме и живёт отныне до самого последнего вздоха...

   Переживших инфаркт очень легко узнать в толпе. Потому что они там практически никогда не бывают: разве только по необходимости, в больницу или в аптеку могут ехать... А так они в основном сидят дома.

   Чего они хотят? Покоя и в то же время маленькую ненавязчивую компанию. Многие в это время заводят домашних животных. Чтобы хотя бы с кем-то разговаривать. И не очень охотно впускают в свою жизнь людей, чтобы ни с кем не ругаться.

   Вот и мне хочется рядом с собой хотя бы одну маленькую душу. Чтобы была тихой и ненавязчивой. Негромкой. Уютной, тёплой...

   Может быть, и заведу канал. И буду искать именно такую. А может быть, и сама прибьётся. Но только животных я не хочу. Я не люблю животных. Не хочу ни собаку, ни кошку:они меня будут раздражать априори, своим существованием. Я хочу человека... Правда, возиться с каналом мне не очень хочется. Хлопотно это всё, и утомительно. А мне хочется покоя, а не постоянного массового внимания. Я от массового внимания очень быстро устаю.

   И всё же, хочется, чтобы был человек рядом... Лучше пусть это будет девочка. Совсем молоденькая, и тихая характером. Неконфликтная, работящая... Такая, как Дариночка. Чтобы не утомляла, когда будет рядом. И ничего от меня не требовала. А наоборот, чтобы давала необходимое. И хотела быть рядом... Аминь.

23.04.2018, 12:58
Карьяле Либертус, армас Юмалан пойгу


--- Зручна свобода слова ---

   Я вже третій день зависаю на каналі 95-го Кварталу, і слухаю найкращі гуморески і дивлюся найкращі їхні номери. Чесно кажучи, давно не зависав стільки часу саме у них. Навіть не можу сказати точно, чому. Можливо тому, що раніше я був зайнятий своєю кар'єрою, і мені було не до них.

   Крім київського 95-го Кварталу, я відкрив для себе останнього року також одеський Дизель-шоу, і тернопільських Вар'ятів. Помітив закономірність: у противіс російському Камеді-клабу, в Україні аж три гумористичних колективи. Зате в Росії ціла купа одиночок-гумористів, на відміну від України, у якої отаких одиночок брак. Хоча насправді втрата невелика, бо добра половина отих російських одиночок жартують суто на алкогольну тему, розказуючи, як то весело бути п'яним: одним словом, суцільна пропаганда алкоголізму. Огидно слухати той гумор. Тому я не слухаю.

   Інша справа українські Вар'яти та Дизель-шоу. Вони жартують переважно на сімейні та позасімейні теми, в яких чого тільки не трапляється. Беруться звичайні пересічні ситуації, і обігруються так, що слухати та дивитися дійсно смішно.

   Але особливу роль на українській естраді грає єдиний політизований в Україні колектив: Квартал 95. Я раніше інколи замислювався, чому їм не тільки не забороняють жартувати про політиків, насміхатися над політиками, але й дали зелене світло на 1-й канал. Для мене було трохи дивно: кому це вигідно, щоби 95-й Квартал вільно і без страху насміхався над усіма підряд політиками.

   А сьогодні мені, нарешті, стало зрозуміло, кому вигідна ця свобода слова.

   Вона вигідна самим політикам. Бо, поки народ сміється, атмосфера розряджається. І, таким чином, Революція стримується. Бо не може бути агресивним і підійматися на повстання той народ, який сміється.

   І зовсім іншої політики притримується Росія. Вона забороняє говорити про політику. За жарти над політиками там саджають у тюрми. Народ мало сміється, бо єдиному пошляцькому шоу-колективу Камеді-клаб не справитися з народом, не розрядити їх сміятися. Не всім подобаються пошлі жарти Волі чи Бульдога. А всі інші комедіанти закликають спиватися. Тому росіяни і агресивні. Вони усюди бачуть ворогів. Усюди. Вони бачуть ворогів у США, вони бачуть ворогів в Україні, вони бауть ворогів в представниках власних малих народів, вони бачуть ворогів навіть у сусідах через стінку. І воно дійсно так і є: там "человек человеку волк". Вони так живуть.

   А українці не так. Вони знають тільки двох ворогів: москалі і влада. Саме тому так безбоязненно просувається колектив Вар'ятів, який безжально пропагує русофобію, і так сміливо просувається 95-й квартал, який безжально пропагує зневагу до власної влади. Єдиний колектив, який намагається втримати нейтралітет і всіх помирити - це Дизель-шоу.

   Але, чесно кажучи, їхня миротворча позиція не дуже користується популярністю. Були часи, коли я дивився їх досить довгий час. Так, вони кумедні, і мають свою аудиторію. Але особисто мене вони не зачепили. Тому мені вони здаються трохи нуднуватими, хоч і теж кумедними по-своєму.

   Якщо брати шкалу мого особистого рейтингу, то я на перше місце поставив би Вар'ятів. Жаль, що вони взяли тайм-аут, і призупинили цього року випуски нових номерів. На друге місце поставлю 95-й Квартал. На третє - Дизель-шоу.

   Чому так? Бо у першу чергу мені подобається пропаганда ненависті до москалів (так їм і треба! Хай слухають, як українці вміють сміятися з цих самозакоханих дебілів), у другу чергу мені подобається пропаганда ненависті до влади (хай знають, що ми про них думаємо насправді), і в третю чергу я нейтрально поставлюся до усіх миротворчих акцій та місій.

   Чому я вважаю пропаганду ненависті важливою? Чому я вважаю правильним, що цю пропаганду несуть саме гумористи? Тому що якби це робили не вони, то це робили би самі сепаратисти. Мовчати про ненависть - це не варіант: про неї все одно говоритимуть. Але важливо, як саме про цю ненависть говорити. Коли про неї говорять такі щирі дилетанти як я - то це призводить до бійок. До прокльонів, до червоного кипіння крові. До бажання вбивати. А коли про це жартують професійні гумористи - то це призводить до сміху, і розрядки нервової системи. Тому жарти на русофобські теми завжди в Україні будуть в ціні. Бо якщо про це не жартувати, то залишається про лише говорити всерйоз, і брати до рук зброю, йдучи штурмом на барикади. А так - посміялися, розслабилися, і розійшлися по домам. Те ж саме і про політиків та владу. Якби не жартували про це зі сцени - то народ би вже давно піднявся на штурм, на Майдан, і пролилася би кров лінчування. Але поки народ сміється - то народ терпить. Сміх - це єдина зброя влади проти агресії народу. А в Росії тим часом за агресію саджають у тюрми.

   Що я можу сказати?

   Бути гумористом - то дуже тяжка праця. Я скільки дивлюся їх, увесь час про це думаю: а чи зміг би жартувати я. На жаль, ні: я поки що до цього не доріс.

   Дійсно не доріс. Колись я читав у одного мудрого французького письменника - у Андре Моруа, який написав книгу "Три Дюма". До речі, дуже сильна книга, варта уваги. Він там писав, що коли Дюма-батько був ще молодим, він був схильним писати драми, бо молоді притаманно усе драматизувати. І лише подорослішавши, став писати гумор. Бо лише у зрілому віці люди здатні стати гумористами, бо до них приходить мудрість. Мені ця думка запала у голову, і я став часто згадувати її. Особливо останнім часом. Припустімо, драматизувати усе підряд я вже перестав. Але й жартувати поки що не навчився... Іронізувати - так. Можливо, іронія - це початок мого справжнього дорослішання. Але до мистецтва писати гумор мені ще далеко. Я ще поки що максималіст у душі, і тому гумором мені поки що баки не заб'єш. Якби не моя слабка серцево-судинна система, то я навряд би чи дивився гумористів, щоби якось розслабити свою нервову систему, утримати серце від нападу. Одним словом, у них я шукаю своє здоров'я. Спосіб вижити. Але якби моє серце було здоровим - то я би точно не дивився їх. Бо я би закликав братися до зброї, я підіймав би повстання. Але оскільки мені нервувати не можна, то я дивлюся гумористів. Тобто, тільки власне загублене здоров'я примушує мене дивитися їхні номери. Хоча і розумію, що ще не доріс до того, аби долучитися до їхніх жартів.

   Бунтарський дух в мені ще не згас. Здоров'я підірвалося, але бунтарський дух - ні. До чого я доріс? Тільки до нехтування розмовами про велике кохання. Хоча звісно, що хотів би бути коханим. Але в велике кохання я вже не вірю. Я вірю лише в принципи. І хочу тепла. В тепло ще вірю. А оці всі любовні страждання - то для мене якийсь анекдот, марнотратство, театр. Драма на рівні підлітків, яким кипить бажання розмножуватися. У мене бажання розмноження вже згасло: чим більше років проходить, тим менше мені хочеться дітей. Раніше я думав, що ось, підросту, дозрію до бажання мати дітей... Але ні. Чим більше часу проходить, тим менше мені хочеться мати собі на шиї отой геморой. Навпаки, навіть бажання жити з жінкою під одним дахом і спати в одному ліжку - теж проходить з кожним роком. Раніше хотілося сильно. Тепер десь на рівні байдужості. З чоловіками ж як не хотілося, так і не хочеться. Я не маю нічого проти геїв, але мені чоловіки нудні. Не знаю, що в них знаходять жінки, і що в них такого знаходять інші чоловіки. Слухаю жарти про Ляшко та Сосєдова, сміюся, і думаю: добре, що є на світі геї! Завдяки їхньому існуванню є хоч про що сміятися і над чим жартувати. А жартувати над тим, як від геїв шарахаються інші чоловіки - це дійсно смішно. А найсмішніше те, що я би теж отак відсосувався, якби до мене клеївся якийсь чоловік. Хоча сам я люблю придурюватися, ніби теж клеюся до якогось хлопця. Коли мені треба його відшити - я починаю корчити з себе гея. Безвідмовний варіант перемогти і посміятися одночасно. Саме тому про геїв жартують усі: від Вар'ятів до Дизеля.

   І я замислююся у собі: для чого вони жартують про них? Якщо подумати, то це теж пропаганда толерантності. Таким чином, гумористи перемагають гомофобію, розряджають атмосферу. Бо завдяки гумористам, до геїв ставляться тепер значно толерантніше, аніж раніше. Там, де звучить сміх, там немає місця агресії. Тепер існування геїв сприймається як додатковий привід посміхнутися, посміятися. Слава геям, і слава Богові, Який їх створив. Одним словом, свобода слова - це дуже зручний інструмент для керування народом. Головне тільки бути добрим психологом, і вміти за допомогою свободи слова керувати людьми так, щоби їм це приносило насолоду.

   Я роздумую про це. І розумію, що я ще не достатньо добрий психолог. Бо мені жартами поки що баки не заб'єш. І я теж жартувати не вмію. Я ще поки що серйозний, як мала дитина... Я не доріс до розуміння трагедій, але вже доріс до розуміння несправедливостей.

   А ще - не розумію, для чого живу.

   І з одного боку, я насолоджуюся безтурботністю, схожу на безтурботність дитинства... Адже ж, я сам хотів мати шанс прожити друге дитинство. Я сам просив про це Його неодноразово. І ось - маю. А з іншого боку - мені сумно, що саме дитинством моє життя і завершиться, ймовірніше за все. А я так не хочу.

   Я хочу, щоби здоров'я мого серця мені знов повернулося. Хочу, щоби кров кипіла, і вистачало енергії на боротьбу За і Проти. Я не вмію поки що робити це мудро. Я не доріс до вміння жартувати.

   І про усе це я розмислюю..., поки слухаю жарти гумористів. Поки сміюся до сліз. Поки їм щось смачне. Поки листаю інтернет у пошуках того, на що витрачу свою наступну пенсію. Поки мрію про те, як би мені потрапити у Фінляндію.

   Я не знаю, як житиму у Фінляндії. З ким спілкуватимусь, не знаючи мови, і не маючи змоги говорити вголос. Я не знаю, наскільки самотнім там буду. Я знаю лише одне: мені треба жити там, на Півночі. Щоби просто вижити, щоби просто пережити літо. Хоча і не знаю, навіщо живу, і навіщо борюся за своє життя. Заради якої великої місії. Я не знаю...

24.04.2018, 16:48
Кар'яле Лібертус, армас Юмалан пойгу


--- Яке харчування я вважаю для себе здоровим ---

   Тему цієї публікації мені підказало відео під назвою "Смертельно опасно: здоровый образ жизни. Выпуск 92 (16.02.2018). Документальный спецпроект" (http://youtu.be/Bd9Y_JrhqOA) на каналі "Документальные проекты. РЕН ТВ", - яке я зараз дивлюся.

   Там майже на самому початку розказують про молодих людей (і показують уривки відео з ними), які качаються у спортзалах, і далі говорять: "Оця дівчина померла уві сні, у віці 25 років" (при цих словах мені стало моторошно, аж волосся заворушилося на потилиці), "А ось цей хлопець у віці 28 років помер від інфаркту".

   Далі показують: "Ось, погляньте, дуже хороша сім'я, яке веде здоровий спосіб життя. Вони харчуються здоровою їжею, але попрри це мають ось такі і такі проблеми зі здоров'ям"...

   І я почав дивитися. А далі - починається розвінчування популярних міфів.

   Отже, міф перший: ситний сніданок дуже важливий для людини, тому важливо їсти добре ("Завкрак съешь сам, обед раздели с товарищем, ужин отдай врагу")... Це міф, насправді триразове харчування з'явилося у побуті людей зовсім нещодавно: у 1944-му році, в Америці - говорить диктор з відеофільму. А насправді люди віками їли лише 1-2 рази на добу.

   Що відчуваю з цього приводу я сам? А особисто я давно відчуваю, що аж тричі їсти - це забагато для мене на добу. Мені вистачає усього лише 1-2 рази: сніданок майже одразу, як я прокидаюся (а прокидаюся я зазвичай о 05:30), і обід приблизно о 16:00. Тобто, режим сніданок в 09:00, обід в 13:00 і вечеря в 17:30 (а саме такий режим харчування був у тому притулку в Карелії, де я жив, і приблизно такий же самий режим у кожній лікарні, тільки без вечері) - мені категорично не підходить. Я це зрозумів для себе давно. Бо витримати голодним аж до 9-ї ранку - то попросту знущання над організмом. Я так і не звик терпіти аж стільки. Тому приноровився запасатися сніданком ще звечора. І снідати тоді, коли мені хочеться: о 06:00, або навіть о 05:45. Для мене це найзручніший час для сніданку. Тому до того часу, коли сніданок подають в 09:00, я вже ситий. Хоча звісно, ще можу поїсти додатково, якщо це не манка і не вівсянка (хто взагалі вигадав їсти оце лайно на сніданок? Хто вигадав, що воно корисне? Я ці соплі ніколи не їм. Але інша справа, коли дають щось суттєвіше6 наприклад, вінегрет, чи щось подібне). Потім у всіх починається обід: в 13:00. А я ще не голодний! Мені ще рано їсти!... Тому я частково погоджуюся з приказкою: свій обід я би охоче комусь віддав принаймні половину. Але дають обід саме такий, який дають, і я мушу запихати його в себе. І найбільше. що мені не подобається у обіді - так це традиція їсти суп. Не знаю, хто взагалі вигадав. ніби без супу і обід не обід. Я наприклад супи апріорі ненавиджу з дитинства. Борщ, окрошку, чи уху - на здоров'я! З'їм, і ще проситиму добавки. Але суп?... Мішати картоплю і крупу в одній каструлі - то, на мою думку, марне псування і картоплі, і крупи. Я би то краще з'їв окремо. Потім - якщо я не пообідаю, звісно - приблизно о 16:00 у мене прокидається маленький жорчик. Не суттєвий, але з'являється бажання щось перекусити. Не ситно, не від пуза, а просто щось легеньке. Якийсь салатик, наприклад. Тобто, не вуглеводи, не кашу. Ось, саме в цей час я би поїв борщу. Залюбки. І я їм!... А через дві години у всіх починається вечеря. Яку би я залюбки віддав комусь усю. Бо, по-перше, я вже ситий, а по-друге - я не булу їсти оте лайно, яке там дають на вечерю. А дають там зазвичай якусь кашу (найчастіше - рис! який я навіть за крупу не вважаю, для мене то папір без смаку і запаху), і до рису - свинину. То взагалі жахіття. Я не розумію тих людей, які їдять свинину. Я не те щоби був релігійним євреєм (до речі, це єдине, в чому я погоджуюся з ними, хоча я не єврей), але! Як можна взагалі їсти свинину?... Вона ж гидотна. Вона попросту гидотна і важка для шлунку. Фе-е-е... Тому - звісно, від вечері там я відмовлявся. Як висновок - мені в тому притулку не підходив ні режим харчування, ні меню. І все це - за мої ж гроші.

   Але повернемося до відео. Який наступний міф там розвінчують?...

   Про йогурти, та про кукурудзяні глазуровані пластівці, які американці заливають молоком і їдять на сніданок, вважаючи то найліпшим сніданком...

   О боже!... Помилуй мене Господи. Мене завжди дивувало: як можна взагалі оте їсти? Я навіть у часи великих грошей оте гімно собі не купую. Кукурудзяні глазуровані пластівці!... Як можна узагалі вважати їх їжею? Та ще й їсти їх кожного дня!... Я то собі просто не уявляю. А йогурт?... Я не знаю, як людям не жалко викидати гроші на йогурти.

   Для мене знаєте, який йогурт найкращий?... Це коли я беру глибоку тарілку (салатник), насипаю туди будь-яких ягід (свіжих або морожених), додаю туди мак, сире соняшникове насіння, ще щось - і заливаю оте все ряжанкою. Ото - для мене найкращий йогурт. Смакота!... Оте я розумію. Ну, а щодо пластівців - то глазуровані я не їм, а їм звичайні (ті, з яких варять кашу, тільки я їх не варю6 для мене пластівці - то готовий снек). І то їм дуже рідко. І то ніколи не заливаю їх молоком (для мене то зіпсоване молоко і зіпсовані пластівці). А перемішую їх з родзинками, з насінням, з медом, тощо, і - в отакому сирому вигляді і їм, запиваючи їх виключно сирою водою. Або роблю собі овочевий салат, додаю туди жменьку оцих пластівців, і їм отакий салат. Смачно і ситно. І почуваюся пречудово.

   Але повернуся до відео. Що там говорять? Розвінчують міф про сучасне уявлення про красу: білі зуби і спортивна фігура.

   Я вас благаю! Де ви бачили, щоби білі зуби були від природи? Людина з білосніжними зубами мене лякає і викликає у мене недовіру: така людина мені вся здається якоюсь пластмасовою, ніби я розмовляю не з живою істотоб, а з дуже людиноподібним роботом. Звісно, що і чорні зуби теж не варіант, особливо у 25 років. Але, принаймні, чорні - то значно природніше, аніж білі. Особисто у мене - ні ті, ні інші. У мене звичайні зуби жовтуватого кольору. І я їх не чищу, до речі, бо вважаю то дурницею. Хоча інколи чищу, приблизно раз на два тижні, або раз на два місяці, бо стукнуло у голову таке бажання. Але ж не кожен день!.. Кожен день - то попросту неприродньо, я вважаю.

   Тепер - про спортивну фігуру. Чесно кажучи, я не розумію ні професійних спортсменів, ні тих людей, які ходять у тренажерний зал взагалі. Я вважаю їх дебілами. Я собі вважаю так: хочеш бути фізично сильним - їдь жити у село, і працюй на полі. Тоді матимеш і міцні м'язи, і робитимеш корисну справу. Але отак вхолосту витрачати по кілька годин на день на безтолкові одноманітні вправи - це просто дебілізм. Мозку - з волоський горіх.

   Ну, і останнє - тонка талія. Я вас благаю. Оцих глистоносців - я попросту жалію. Але не вважаю їх сексуально привабливими. Звісно, що і вагітне черево без вагітності - це теж не варіант. Але останнє принаймні природніше. Тому, вибираючи між товстухою і глистоносицею - я виберу товстуху. Бо товстуха принаймні вміє смачно готувати, а я люблю смачно поїсти. І до того ж, товстуха м'якенька, на ній приємно лежати. А на глистоносиці можна синці собі нам'яти на стегнах. Тому - хвала товстухам, що вони на світі ще не перевелися.

   Дивлюся відео далі. Про силікон під шкірою: хто може вважати його корисним? Воно може і додає краси тілу (на чийсь погляд), але здоровим точно не робить.

   Про стероїди та гормональні препарати. О!... Знайома тема. Сам грішив вживанням. Як результат - посадив серце, довівши його до інфаркту. І хоча я припинив вживання гормонів у кінці 2011-го, а інфаркт зі мною стався у 2015-му - я все одно пов'язую ці дві події як одну, бо вважаю, що підірвав своє серце саме тоді. І тільки на моє щастя, що в мене гормони скінчилися ще у 2011-му, і не було де дістати нову дозу (хоча ефект - вау! Мені сподобався, чесно скажу. На гормональну залежність можна сісти майже як на наркотичну), - але тільки завдяки цій обставині, я вважаю, я зараз взагалі живий. Бо, після того, як мене паралізувало, і я перестав бувати на сонці - відтоді резерви мого організму стрімко пішли на спад. Тому той факт, що інфаркт зі мною стався аж у 2015-му - це просто ласка Божа. Бо якби я і далі продовжував активно сидіти на гормонах, то інфаркт би стався зі мною значно раніше - може, у 2013-му, - і я би зараз перед монітором не сидів, а лежав би вже в могилі.

   Тому я зробив для себе корисні висновки, і вирішив, що ніяких гормонів більше не вживатиму. Звісно, якщо хочу ще трохи пожити. Іншими словами - частково я сам винний у тому, що в мене серце зараз на ладан дише. Хоча звісно, частково - в цьому винуватий мій теперішній спосіб життя останні шість з половиною років, де я не бачу сонця, і не харчуюся достатньо. Тобто, відсутність сонця і погане харчування лише додають мені проблем зі здоров'ям. Ну, а частково - визнаю, я сам постарався, вживаючи гормони в погоні за красивим накачаним тілом і за в погоні за відчуттям приливу сили.

   Але тепер я вирішив начхати на свою зовнішність: хай кохають таким, як я є. Ну і що, що мені самому своя зовнішність теперішня не дуже до вподоби? "Поменше дивися на себе у дзеркало, Кар'яшику," - говорю я собі. І зазираю у дзеркало якомога рідше. Вчуся приймати свою зовнішність як є, і любити її як є: тільки за те, що вона моя, і іншої в мене не буде, на жаль (бо в мене немає грошей: були би гроші - я би не замислюючись ліг під ніж хірурга, в той же самий день. І це би я зробив не для того, щоби подобатися комусь. А для того, щоби подобатися самому собі у дзеркалі. Ну, і займатися самомилуванням: "Свет мой зеркальце, скажи..."). От і все...

   Але дивлюся фільм далі.

   Розвінчують наступний міф: що вранішня пробіжка - це корисно для серцево-судинної системи.

   Я вас благаю! Немає дурнішого заняття, аніж біг. Ніколи не любив бігати, і взагалі ніколи не розумів, для чого то потрібно, - і по фізкультурі в школі у мене була трійка. Також ніколи не розумів, який сенс у підтягуваннях на турнику чи у віджиманнях від підлоги: у мене по цим вправам теж була трійка по фізкультурі. І це при тому, що я в класі був усе-таки найсильнішим, і міг будь-кому, якщо треба, і набити пику, і зігнути будь-кого в дугу. Навіть тих, у кого по фізкультурі стояла п'ятірка. Увесь секрет я зрозумів ще в школі: річ у тім, що ті відмінники розвивали абсолютно нікому не потрібні м'язи, які вони задіювали не в побуті, а лише в спортзалах. А я - розвивав тільки ті, які дійсно задіював у побуті щоденно. Саме тому у бійках перемагали не вони, а я. Бо я звик бути активним, а не пасивно качатися чи підтягуватися, накачуючи ті м'язи, які задіяти у бійці попросту неможливо.

   Дивлюся відео далі. Розвіюють міф про користь кросівок.

   Я вас благаю! Ви вдягали ті кросівки? В них же спітніти можна через п'ять хвилин: ноги киплять так, що не те що про біг, а навіть про ходу мріяти тяжко. Тому я ненавиджу носити кросівки. Хоча звісно, у зимню пору теплішого взуття знайти важко. Тому ті, хто носять кросівки літом - в моїх очах попросту самогубці: це все одно, що літом носити валянки чи зимові чоботи. Я не питаю про розмір їхнього мозку, але невже вони самі не відчувають дискомфорт від шаленої спеки в ногах та від поту, який в'ївся у шкіру і аж пече?...

   До речі, кеди (а точніше, я маю на увазі напівкеди, але слово "напівкеди" довго писати, тому я пишу "кеди") - це єдиний вид спортивного взуття, який, на мою думку, дійсно придатний для того, для чого потрібно: для бігу. В кедах зручно бігати, зручно грати у футбол, баскетбол, тощо. Бо в них тоненька гнучка підошва, і повна відсутність поролону зверху: тому кеди обіймають ступню, не позбавляючи її гнучкості та можливості шкірі дихати. Чого не скажеш про кросівки. До речі, колись у школі в мене був період, коли я досить довго ходив у кедах цілодобово і усюди. І носив їх доти, доки вони не зносилися: тобто, поки не з'явилися дірки на підошві. Тоді тільки я перевзувся у інше взуття. Хоча легенький руйнівний вплив резини на підошву ноги - теж про себе відмітив: від резино ноги простужуються, і починає ломити кістки. Саме тому я з тих пір більше не купую кеди для того, щоби носити їх у повсякденні, а бігати мені потреби немає. Тому у повсякденні ношу, при можливості, виключно шнуровані туфлі. Як виявилося, це найбезпечніший вид взуття, який не шкодить ногам.

   Хоча насправді найзручніше бігати та ходити - лише босоніж. Саме тому я з деякого часу у підлітковому віці завів традицію повністю розбуватися у квітні, і взуватися лише у жовтні. І зберігав цю звичку багато років, навіть коли переїхав жити у місто. Хоча звісно, по асфальту ходити - зовсім не те, що ходити по живій землі... Відчуття не ті.

   Дивлюся відео далі. Але поки що завершу цю замітку, оскільки від теми харчування я вже перейшов до зовсім іншого.
   
   Якщо буде настрій - то продовжу коментування фільму в іншій публікації.

27.04.2018, 01:46
Кар'яле Лібертус, армас Юмалан пойгу


--- Стирка, первая за 16 дней ---

   Сегодня затеял стирку. Ну, как стирка? Помыл голову в тазике, и в мыльную воду потом замочил одежду, долил жидкого мыла, пожамкал... В общем, как обычно.

   Потом решил затереть грязные места... Отжал. Рядом на столе стоял тазик с чистой водой. Там было немного: литра два воды, не больше. Я поменял тазики местами: тот, что с мыльной водой, поставил на стол, а тот, что с чистой - на стул перед собой... И вдруг меня осенило: я могу!...

   Я могу уже не только поднимать руки самостоятельно, но и даже поднимать в них тяжести!... И затирать вещи тоже могу!... Вот это сила рыбьего жира!... Точнее, Омеги 3-6-9 (а впрочем, какая разница?)... Сегодня 27-е число, то есть, с начала терапии прошло всего лишь 16 дней. И уже такие разительные результаты, аллилуйя!...

   Что могу сказать? У меня нет слов. Только чувство благодарности... И Богу: за то, что Он выдумал такое чудо-средство, как рыбий жир. И тому изобретателю, кто разработал именно такой баланс Омеги 3-6-9. Значит, я поправлюсь. И силы вернутся в полной мере. Да что там говорить? Мне уже сейчас приятно чувствовать, как телу возвращаются силы. Как силы возвращаются рукам.

   Всего лишь 16 дней, а я уже могу самостоятельно поднимать руки, и даже тяжести в них: аж целых два килограмма (ведь тазик почти невесомый). Пусть и небольшие пока тяжести, но это прогресс.

   Аллилуйя, Боже...

20:39, 27.04.2018
Карьяле Либертус, армас Юмалан пойгу


--- Секрет вкусных блюд ---

   Я раньше думал, что ненавижу готовить, потому что не умею готовить вкусно. Что бы я ни готовил - всё получалось малосъедобным. Поэтому однажды я объявил, что готовить ненавижу: пусть лучше готовят те, кто готовит вкусно.

   И лишь сегодня меня вдруг осенило, что, во-первых, я теперь готовлю вкусно, а во-вторых - я это делать люблю. Потому что теперь у меня это получается вкусно.

   Как у меня это получается?

   Во-первых - вода: она должна быть питьевой. То есть, её нужно брать не из-под крана, а бутилированную. Или хотя бы колодезную.

   А во-вторых, при варке не смешивать разные продукты в одной кастрюле. Не бросать в одну кастрюлю картошку и ещё что-либо, или бобовые и ещё что-либо, или крупу и ещё что-либо, или свеклу и ещё что-либо, или корень сельдерея и ещё что-либо. Любые гарнирные продукты нужно варить как моно-блюдо, добавляя в конце приготовления только соль. Приправлять специями и маслом - только при подаче на стол.

   Рыба любит: розмарин, базилик, чеснок, лук, чёрный перец, морковь, и обязательно - лимонный сок.

   Любая капуста (кроме краснокачанной) любит быть варёной больше, чем сырой.

   Свекла и морковь любят быть варёными больше, чем сырыми.

   Любые продукты любят быть чуть-чуть недоваренными.

   Соус стерпит всё (то есть, в то, что ты обзовёшь соусом, можешь бросать
всё, что подскажет твоя фантазия в данный момент), - главное, чтобы оно было пюреобразным. Но соус не любит, когда его готовят впрок, поэтому лучше его приготовить в таком количестве, чтобы его можно было съесть весь за один присест, максимум за два.

   Да и вообще, всё, что готовишь, лучше съесть сразу, за один присест, - не оставляя для разогрева на следующий раз. Но если что-то и осталось, то разогревать пищу нет смысла: оно и так вкусное. Некоторые блюда в холодном виде даже вкуснее, чем в горячем.

   Все блюда нужно есть без хлеба. Хлеб пригоден только для употребления вприкуску с молоком, или в качестве бутерброда с красной икрой. Хотя вместо хлеба отлично сгодится и лаваш (блинчики, оладушки, кулебяка, или коржи).

   В свежий овощной салат (независимо от количества ингредиентов) всегда нужно бросать также орехи и/или семечки, и заправлять одновременно и сметаной, и растительным маслом. Свежий или свежемороженый фруктово-ягодный салат любит, чтобы его заправляли ряженкой, и чтобы тоже добавляли орехи и/или семечки пренепременно, в том числе и мак.

   Самые важные ягоды - чёрные (черника, ежевика, паслён, шелковица, смородина, лавровишня, голубика, бузина, и другие).

   Самые полезные орехи и семечки - сырые.

   Самый лучший мёд - засахаренный, и без добавок.

   Самая лучшая соль - розовая.

   Самые важные специи и добавки: куркума, чёрный перец, базилик, укроп, петрушка, зелень сельдерея, красная и оранжевая паприка, чеснок, лук (красный лук и зелёные перья - для салатов), и клетчатка (мука, шрот).

   Самое лучшее растительное масло - сыродавленное, нерафинированное (рафинированное годится только для жарки, но жареные блюда лучше исключить из своего рациона совсем).

   Самое лучшее сливочное масло - от 72% и выше. Самое лучшее молоко - от 2,4% и выше, а также самое лучшее молоко - это козье. В общем, любые молочные продукты самые лучшие - те, которые максимально жирные, или на один порядок ниже по проценту жирности.

   Самый лучший сыр - из мягких сортов. Кроме того, любой мягкий сыр любит соседство в маслинами (пример: салат "Греческий", или канапе), а также свежую зелень.

   Самая безопасная рыба - мороженая.

   Чтобы не толстеть, картофелем лучше не злоупотреблять, а ещё лучше распрощаться. Лучше всего его заменить бобовыми (фасоль и горох перед приготовлением необходимо замачивать загодя, а вот чечевица в замачивании не нуждается совсем).

   Соя - это единственный продукт, который любит быть жареным (цельные бобы на сухой сковороде превращаются во вкуснейший снек)...
   
   Вот, собственно, и весь секрет приготовления вкусных блюд для меня на сегодняшний день. Жаль только, что сою пожарить негде (это любимый снек ещё родом из детства).

   Также родом из детства у меня: жареные пирожки с ревенем, жареные пирожки с яйцом и зеленью, жареные пирожки с сахаром, варенье из лепестков чайной розы, варенье из белой шелковицы, варенье из облепихи с грецким орехом, компот из физалиса, компот из ревеня, компот из агруса... М-да. Ностальгия... Из всего перечисленного любимого - в интернете более-менее реально найти только варенье из лепестков роз. Всё остальное - попросту недоступно... А жаль.

30.04.2018, 11:57
Карьбяле Либертус, армас Юмалан пойгу


--- Возможно, фибромиалгия ---

http://www.proza.ru/2017/10/09/776
Рецензия на «Что делать, если прозвучал диагноз Фибромиалгия» (Мила Менесес)

Вполне возможно, что у меня тоже фибромиалгия, - поскольку описанные симптомы очень похожи с тем, что я ощущаю. К счастью, мне не нужны дополнительные диагнозы, чтобы получить инвалидность, потому что я и так уже давным-давно спинальник.

Я очень хорошо помню тот день, когда это состояние наступило: 10 августа 2014-го года оно обрушилось на меня как плита. С тех пор практически ничего не изменилось, разве что совсем чуть-чуть стало лучше, чуть-чуть появились силы хотя бы что-то иногда делать.

Разница с описанными симптомами только в том, что у меня даже на эмоции сил нет. Я не в состоянии испытывать гнев. Или ещё какие-либо чувства. Я стабильно более-менее безэмоционален. То есть, я в состоянии ещё оценить шутку и улыбнуться, или оценить несправедливость и испытать - нет, не грусть, и не разочарование, а просто обессилие ей противостоять. Но те эмоции, которые когда-то были движущей силой для меня - они просто во мне кончились, как в пустом сосуде.

С тех пор я каждый день живу, и жду, когда же они вернутся... Но проходят месяцы, прошло уже несколько лет, - а они всё не возвращаются...

В голове роятся планы, что бы я сделал, если бы у меня были силы. Что бы я предпринял. Что бы я воплотил... Чтобы моя вера через мои действия воплотилась в жизнь. Но увы... Моей вере пока только одна участь: пассивно ждать, надеясь на Чудо... Изниоткуда, или из Космоса сверху, или ещё как-нибудь... И только ожидание этого Чуда помогает мне не опускать рук души, не желать себе смерти, как безнадёжно-беспросветному, в жизни которого уже больше не будет событий, ради которых стоит жить... А всё-таки надеяться, что Чудо ещё грядёт. И события будут. И жить есть смысл...

Парадоксально но факт: раньше я много раз предпринимал попытки покончить с собой. Да, тогда у меня тоже были упадки моральных сил. Но то было совсем другое. Тогда во мне были хоть какие-то эмоции... Да, это были эмоции подавленности, грусти, отчаяния, безнадёжности, - в общем, весь спектр негативных эмоций, которые в какой-то момент жизни способны накапливаться и давить все вместе. А сейчас - нет... Именно теперь, когда я потерял способность эмоционировать, мне вдруг захотелось жить... Испытывать маленькие радости. Какие-то удовольствия...

Пожалуй, всё же не все эмоции во мне выжглись. А ещё осталась способность испытывать положительные... Пусть они не сильные, неяркие, блёклые, - но они есть... И это меня держит.

Спасибо Вам за эту заметку, Мила.

Братислав Либертус Свидетель   11.05.2018 08:12


--- Да, фибромиалгия ---

http://www.proza.ru/2017/10/16/2347
Рецензия на «Правда о Синдроме Хронической Усталости» (Мила Менесес)

Очень важная статья. Читая её, я убедился: да, у меня действительно фибромиалгия. Потому как налицо два главных признака: внезапное наступление болезни, и хроническое чувство усталости на протяжении более, чем 6 месяцев.

О других симптомах хочу прокомментировать своё состояние/соответствие:

"В дополнении к симптому продолжающегося и подавляющего истощения встречаются и другие, такие, как:
- головная боль,"
Нет.

"- боль в горле,"
Нет.

"- чувствительные лимфатические узлы,"
Не знаю, где это. Наверное, тоже нет.

"- мышечные и суставные боли,"
Да, но это скорее объясняется дефицитом витамина Д3 и хроническим остеохондрозом.

"- нарушение концентрации и памяти,"
Однозначно, да.

"- не-восстанавливающийся сон и"
Частично. Но в основном - да, отдохнувшим после сна я себя не ощущаю. Хотя вечером, конечно же, ощущаю себя ещё более уставшим. В принципе, разница невелика между утром и вечером.

"- продолжающееся ухудшение состояния после нагрузки."
После малейших физических нагрузок у меня, как правило, наступает полный паралич всех конечностей, - ввиду того, что я спинальник. Поэтому с физическими нагрузками я покончил ещё в 2012-м году, когда меня в последний раз парализовало полностью.

"Есть также:
- аллергия,"
Да. У меня обнаружилась целиакия. А также непереносимость химических запахов, аллергия на духоту, аллергия на жару, - которые проявляются не сыпью, как принято ожидать, а либо продолжительным кашлем, либо приступами эпилепсии, либо вовсе состоянием беспамятства (один раз был сопор).

"- головокружение и"
К счастью, нет. Либо незначительно.

"- расстройства координации,"
Пожалуй, нет. Если не считать того, что слабость в руках настолько сильная, что приходиться им помогать собственными руками. Например, чтобы взять чашку с чаем с тумбочки, нужно левой рукой придерживать правую, чтобы правой взять чашку и донести куда мне нужно. Но чтобы был тремор или нечто в этом роде - к счастью, нет.

"- нарушение зрения,"
Однозначно, да.

"- нарушение температурного контроля,"
Это точно. С ощущением температурного климата у меня обнаружились нелады: иногда не могу понять: то ли мне жарковато, то мне прохладно. То есть, не могу понять, то ли мне совсем раздеться, чтобы не сгореть от температуры, то ли наоборот, нужно одеть что-то на себя, чтобы не простудиться. И когда я чувствую себя прекрасно, термометр внезапно показывает, что у меня высокая температура. А когда ощущаю себя вяло и жарко, может оказаться, что температура у меня в норме.

"- депрессия,"
Скорее нет, чем да. Хотя, конечно же, много чего зависит от условий окружающей среды, - то есть, от эмоциональной атмосферы. Если всё ровно и стабильно - то и я себя ощущаю хорошо. Но стоит появиться малейшей стрессовой ситуации - я начинаю испытывать желание умереть.

"- нарушение сна,"
К счастью, нет. Стабильно просыпаюсь каждое утро в 05:30, плюс-минус 15 минут.

"- покалывание и нервное подергивание"
К счастью, нет.

"- рецидивирующие инфекции,"
Нет. Или просто у меня условия стерильные. Все простудные состояния (или похожие на простудные) лечу исключительно распахнутым настежь окном, и ничего более.

"- желудочно-кишечные расстройства и"
Незначительно, но есть иногда. Кстати, беспричинно. Или я просто не понимаю причин.

"- химическая чувствительность."
Да. Поэтому я исключил из своего рациона абсолютно все антибиотики, и не разрешаю мне колоть уколы. Принимаю исключительно БАДы (в первую очередь - рыбий жир), и лекарственные травки типа мяты или мелиссы, а также базилик, шалфей, и другие.

Спасибо Вам за полезную статью, Мила.

Братислав Либертус Свидетель   11.05.2018 08:52


--- Про мою фiбромiалгiю, або Тодi прийде Христос ---

   Я пам'ятаю цей день: 10 серпня 2014-го року. Я тоді поставив сам собі діагноз: "Енергетичне виснаження". І це виснаження, як я миттєво зрозумів, мало осередок у серці: воно могло в будь-яку мить зупинитися, не знайшовши у собі сил більше битися. Просто не знайшовши у собі сил.

   Сил раптово не стало і у всьому тілі. Причому, це було прямо посеред дня, можливо навіть перед обідом. Усе було нормально і звично до цієї миті, аж раптово - хоп!... Добре, що я лежав. Інакше би в ту мить впав замертво, бо витративши бодай секунду сили на стояння, я би виснажив своє серце до краю. А так - пів-крапельки енергії в ньому залишилося.

   Деякий час я навіть боявся дихати, щоби не витрачати сили на дихання. Я дихав дуже обережно і поверхнево. Потім дуже обережно написав повідомлення мамусіку (моїй колишній, яку я тепер зву О.К., - або Е.К. російською). Я написав їй кілька слів, і деякий час знову відпочивав. Я боявся рухатися... Найменший рух - я відчував - міг призвести мене до смерті. Миттєвої зупинки серця. Назавжди.

   Я злякався у ту мить. Тоді я дуже злякався. Бо був не готовий помирати. У мене ще стільки справ! Отак, без попередження, узяти й померти? А як же мої сторінки, мої читачі?... А коло мене - навіть немає нікого, хто сказав би їм про це. Я би просто зник... І ніхто би не помітив. Не усвідомив. Не оплакав...

   Скоріше за все, саме це і спинило мене від згоди померти тоді. Так, я відчував: достатньо лише мою згоду, і мій Янгол-охоронець вимкне серце навіки. Він лише дав мені шанс: "Ось, дивися, ти ж стільки разів намагався накласти на себе руки. Я - вимикаю твоє серце, спершу спустошивши у ньому всю енергію".

   Але саме в ту мить я заволав: "Ні!... А як же Твої обіцянки? Ти обіцяв, що мене любитимуть! А зараз що? Я самотній, і немає навіть нікого, хто повідомить про мою смерть усіх інших!... Немає нікого, хто би мене оплакував...".

   З того дня я почав жити в режимі пасивності. Почав озиратися навколо. І почав усвідомлювати, що до цього дня, хоч я і хотів бути коханим, але для цього рівно нічого не робив: я був вічно зайнятий... Вічно зайнятий своєю роботою. Вічно був у погоні за успіхом, за славою, за грошима... Все сам. Мені було не до сім'ї, не до потенційних близьких, взагалі ні до кого.

   Тому Він мене і зупинив на бігу, на льоту: "Досить!... Стій."

   І залишив мені лише одне заняття на вибір: байдикувати, читати, дивитися фільми, коментувати, знайомитися з людьми... Бо тільки через особисті знайомства можливі зближення. Якщо не буде знайомств, то не буде і зближень. Не буде зближень - не буде і близьких. Не буде близьких - не буде і сім'ї.

   І хоча минуло вже майже 4 роки з того дня, і в моєму житті так ніхто і не з'явився - тим не менш... Я почав звертати увагу на те, чого не помічав раніше. Звертати увагу на свої помилки, які робив колись, до 10-го серпня 2014-го року...

   До речі, про помилки. Згадав знову фільм (серіал) "Время любви" (або "Часы любви"), про повернення у минуле, заради виправлення помилок. Коли я додивлювався вчора останню серію, то подумав: що якби такий чудодійний годинник і існував, або машина часу, чи тощо, - то я би не захотів повертатися у минуле. Ні у близьке, ні у далеке (тобто те, що було до мого народження). Бо у минулому - уже не цікаво. А у майбутньому - ще не цікаво... Бо без сьогодення не настане майбутнього, а якщо усі масово почнуть емігрувати у майбутнє - то хто залишиться тут і зараз, щоби міняти сьогодення на краще майбутнє?... Це те саме, що, покинувши овочі на столі, перенестися на годину уперед, сподівачись, що хтось замість тебе зварить борщ, у твою відсутність на кухні. Тому ні у які машини часу я не вірю. Вона абсурдна. Хіба тільки якщо мене мій Таточко силою перенесе кудись? Тоді тільки повірю, бо впевнюсь. Але куди би я хотів: уперед чи назад?.. Назад ні, бо мені там нудно навіть подумки. Я не скучаю за тими часами, коли не було ні інтернету, ні мобільних телефонів, і коли інваліди мусили жебрати, щоби не померти з голоду. А ті, хто прикуті до ліжка - помирали саме від голоду та спраги... Що мені шукати у минулому? Я не зможу перенести туди артефакт із сьогодення, який працює за допомогою тільки сучасних радіохвиль та технологій. Хіба що ліхтарик?... Або годинник. В епоху, коли приміщення освіщували за допомогою керосинових ламп або свічок. Угу.

   А попереду - ось-ось - на нас уже чекать летючі автомобілі та летючі мотоцикли та скейти чи сноуборди. Безпілотні автомобілі вже їздять вулицями Америки... В Україні теж будуть їздити. Де б тільки гроші на них узяти в той час, коли навіть на торт до великого свята і то вагаєшся: купувати чи ні... І який саме купувати: чи отой найсмачніший "Київський", чи оцей дешевенький "Наполеон"... Смішно говорити про артефакти сучасних технологій в той самий час, коли навколо повно бездомних людей. В них навіть ночувати немає де, немає навіть притулків. А ми тут про летючі автомобілі... Що, невже купити летючий автомобіль для однієї особи коштує дешевше, аніж побудувати малюсінький дерев'яний барак, в якому знайдуть притулок на ніч до 50-ти осіб, які прямо зараз ночують просто неба?...

   Але я почав писати про фіброміалгію. А скотився бо-зна куди. Це до того, що я почав звертати увагу на те, що діється навколо. Бо ж раніше я за роботою усього цього геть не помічав...

   Тому я не сумую. І не сприймаю фіброміалгію як покарання Боже, або як щось несправедливе, чого в моєму житті бути не повинно. Ні, навпаки... Саме завдяки їй я вперше починаю відкривати для себе світ... Нарешті, починаю жити.

   І саме тепер мені зовсім не хочеться накладати на себе руки. А навпаки, чим довше живу, тим більше починаю відчувати задоволення від самого процесу життя. І те, що мене раніше мучило нестерпно, тепер мене вже не мучить так сильно, або майже не мучить зовсім. Тепер настала епоха Байдужості... Або Толерантності, або Філософського ставлення до речей. Назви як хочеш. Можеш назвати Мудрістю, а можеш Спокоєм.

   Однаково емоції більше не киплять в мені. Я не знаю, чи погано це чи добре. У всього є свій позитивний бік. Коли Бог відбирає щось одне, то Він неодмінно взамін дає щось інше. Коли дає щось, то обов'язково не дає іншого... Бо в світі є речі, які несумісні, коли вони водночас. Так само, як неможливо бути одночасно у двох місцях.

   Коли людина стає сліпою - вона починає краще чути. Коли людина стає глуха, вона починає краще бачити. І в обох них значно краще розвинена інтуїція: те, що не є доступним для людей без подібних вад.

   Коли людина не ходить, в неї розвивається інтелект. Коли погіршується пам'ять - людина стає позитивнішою і добрішою, бо в голові та в серці стираються усі образи та зло... Ось тому, коли я ходив, не мачи часу думати та аналізувати, і мав добру пам'ять, перегружену негативними спогадами - мені хотілося накласти на себе руки... А тепер - мені хочеться жити і радіти життю.

   Відсутність емоцій - це теж добро. Коли я не маю сил злитися на когось чи на щось, то в мене немає сил спричиняти зло самому собі у першу чергу. Тому усі негативні події, які відбуваються у моєму житті, я можу переносити лише з молитвою прохань до Бога: "Допоможи... Залиш мене живим. А втім, я настільки почуваюся втомлено, що мені все одно: чи виживу я, чи помру. Звісно, хотілося б вижити, бо я ще хочу пожити бодай трохи, і насолодитися тими радостями, які я ще не куштував. Наприклад, рибу. Або торт... І ще багато морозива, хочу з'їсти. Перед смертю я обов'язково мушу наїстися їх досхочу. І ще смаженої картоплі... Боже".

   Тобто, коли відбувається щось погане, то у першу чергу, думаючи про смерть, починаєш думати про щось смачненьке, чого ще не їв, або чого не наївся. А коли починаєш про смачну їжу думати, то мимоволі починаєш мріяти про позитивне... І погані події відходять на другий план, стають байдужими...

   Це - зовсім інша якість життя. І це - теж життя, по-своєму повноцінне. Просто його правильніше було би назвати альтернативним. І не менш цікавим, аніж те, яке переживаєш усіма нервами, кудись біжиш, чимось захоплено займаєшся...

   Енергетичне виснаження (або Синдром хронічної втоми) - це очевидно хвороба сучасності. Можливо, це якось пов'язано з технологіями. А можливо і ні. Я думаю, що ні. Бо скоріше за все, технології, які дозволяють щось робити або кудись пересуватися докладаючи найменших зусиль - з'явилися завдяки Богу, який знав, що така епоха настане. Епоха епідемії енергетичного виснаження...

   Я не знаю, з чим це пов'язано. Можливо, просто людство доходить до точки природного виродження. Тобто, в часи, коли стала народжуватися купа дітей-індіго - тобто, людей зі зрілою аурою: фіолетового кольору - стає очевидним, що майбутні інкарнації втрачають сенс, оскільки епоха дзен та мантр вже настала, почавши свій розквіт.

   Іншими словами, сам факт досягнення людством таких передових технологій, які не могли навіть уявити собі наші пращури якихось сто років тому - вже саме по собі говорить, що Біблія напевне права, стверджуючи, що перед Другим Пришестям Христа все раптово зміниться. Почнуть стрімко розвиватися технології, а разом з тим у величезних масштабах почнуться руйнівні природні катаклізми та великі війни, в яких люди гинутимуть мільонами, не встигачи народжуватися, поповнювати кількість людського поголів'я...

   А епідемія онкологічних захворювань - чим тобі не чума?... А рівень економіки і розмір мінімальних пенсій та зарплат - чим тобі не голод?... На пенсію 1452 грн вижити просто нереально: в той час, коли літр молока коштує 30 грн, пачка масла вагою 200 гр і жирністю 72% коштує стільки ж, а буханець житнього хліба вагою 250-300 грамів - коштує щонайменше 15 грн. Маю на увазі, хороші сорти хліба, а не те щось незрозуміле, випечене з якоїсь дерті низької якості, яке коштує 10-11 грн за 400 гр, під назвою "Бородянський". Тобто, в Україні створено усі умови для голодної смерті населення: в селі працювати немає кому, фермери задушені непосильною працею та податками, молодь біжить у міста, хліб вирощувати немає кому; корів доїти немає кому, - звідки візьметься на прилавках дешеве масло, молоко, та хліб?... Звісно, що все буде дорогим.

   А в цей самий час - рекламують вихід 8-го айфону. Кому він всрався?... Людям їсти немає що, а ви мені про айфон. Особисто мені той айфон навіть задарма не потрібен, навіть в подарунок, бо мені не буде чим поповнювати рахунок і кому дзвонити. А при тому, що в мене фіброміалгія і я хронічно почуваюся втомленим. Навіть якби було кому дзвонити - то я би не знайшов у собі сил на довгі розмови. І до чого мені той айфон?... Він мені ніц не треба. У мене навіть моя старенька розкладачка Самсунг і та лежить без діла, тільки СМС-ки приймає: від банку та з сайтів магазинів, коли реєструюся. І куди мені айфон? Ні 1-й, ні 5-й, ні 10-й мені не треба. Мені з головою вистачає ноутбука, хвала розробникам і дякувати російській пенсії, з якої мені було, що відкладати на цей ноутбук. Відтак, я тепер онлайн, і чимось та зайнятий: спілкуюся з людьми по інтернету, замовляю в магазинах продукти з доставкою додому, і дивлюся фільми. Хвала усім, хто вигадав та втілив інтернет.

   Я щасливий.

   Хоча для повного щастя - мені хотілося би: а) Жити в Фінляндії, поближче до Лапландії або в ній; б) Мати сім'ю; в) Усе інше: гроші, енергію, славу... Улюблену роботу, одним словом. Тобто, вимушено байдикувати, маючи пенсію - це звісно, теж якість життя. Для тих, у кого немає мрій - це верх Щастя. Але мені хочеться щось робити... Думками я ще не відпустив свою мрію жити для Карелії. Я тільки заради Карелії дихаю зараз... Тільки заради неї хочу вижити. Бо я бачу себе тільки там.

   Тому я упевнений, що я вилікуюся, коли опинюся на рідній землі. На землі Півночі, на землі карельського безмежного лісу, синіх озер та блакитних ламб, низького густого неба, і холодного каміння сейдів, вкритих вологим мохом...

   Чомусь я упевнений, що я ходитиму, коли буду там. Чомусь я упевнений, що і мова до мене повернеться. І чомусь упевнений, що зможу своїми руками робити дива... Бо ж я ліввик, я шаман від природи, і мій дар повинен саме там розкритися на повну цілющу силу.

   Ну, а поки що я - насолоджуюся фіброміалгією. Бо така епоха настала, що ця хвороба, разом з онкологією, набирає обертів з кожним роком все більше у світі. Загадкова хвороба, яка береться нізвідки, і ніхто не знає, як її лікувати... Так само, як нізвідки і раптово береться розсіяний склероз, який так само не лікується на даний момент часу. Лікарі почуваються розгублено перед подібними хворобами сучасності. Перед СНІДом, який так само не передається повітряно-крапельним шляхом, а є хворобою кожної особистості окремо. Дивні хвороби почали з'являтися в останні часи... Раніше прокаженних та хворих сіфілісом було принаймні видно здалеку. А зараз дивишся - на вигляд здорова людина. Здоровісінька. І навіть аналізи у неї більш-менш в нормі. І тиск, і пульс як у здорової. І навіть не болить нічого. А тіло - не слухається як треба. Більш того: навіть емоції не слухаються... Вони атрофовані. У мене принаймні так.

   Але все-таки, я думаю, що епідемія фіброміалгії - це ознака сучасності, яка ніяким чином не пов'язана ні з випромінюванням сучасних радіо-хвиль (хоча вірогідно, частково все-таки вплив мають, але я пам'ятаю, що відчуття легенької хронічної втоми мене переслідувало з дитинства, ще коли про мобільні телефони не чули нічого, і навіть телевізор був не у кожній хаті, - а отже, радіохвилі тут ні до чого), і не пов'язана вона також і з економікою (хоча звісно, від хронічного недоїдання з дитинства теж здоровим та сильним не будеш; але ж з 2013-го по 2016-й я стабільно харчувався ситно, а між тим в мене стан повного енергетичного виснаження настав саме у цей проміжок часу: у кінці 2014-го)... Тому я думаю, що епідемія цієї хвороби не пов'язана з фізичними причинами. Так само, як не пов'язана з духовними чи тим паче душевними (психічними). Я свій стан аж ніяк не назву депресією.

   Я думаю, що вона пов'язана з інтелектуальними причинами. Тобто, з кольором аури, яка притаманна кожній особистості. Мені досі не виходить з голови книжка Майкла Ньютона "Путешествия души. Жизнь между жизнями", яку я прочитав кілька років тому - можливо, на початку 2014-го. Я вже тоді замислився над тим, що колір аури кожної Душі невпинно змінюється від білого, жовтого, до червоного та фіолетового, - тим самим презентуючи степінь своєї зрілості; і фіолетова - це той стан Душі, при якому вона вже не бажає втілень, інкарнацій, а хоче вічно перебувати безтілесно у просторі Потойбічного Космосу. Охоче втілюються лише ті, як досі перебувають у світлих кольорах... Тобто, хтось зріє швидше, хтось довше, але неминуче зріють усі.

   Тобто, це що означає?... Що колір аури - це не просто колір зрілості. Колір аури - це також і степінь енергійності: чим світліший колір аури, тим Душа енергійніша. Ось тому в наші часи так багато інтровертів. Ось тому наші пращури віками дуже багато фізично працювали, а технології розвивалися дуже і дуже повільно. І лише тепер, коли Душі масово почали червоніти та фіолетовіти - тобто, знизився рівень енергійності кожної зрілої Душі, яких стало багато - технології і почали розвиватися все стрімкіше, оскільки безсилість - хвороба хронічної втоми - почала спонукати більше думати і вигадувати нові технології, які би полегшували наше фізичне життя.

   А далі що? А далі - в людях, які будуть народжуватися після нас, все стрімкіше буде падати бажання розмножуватися, оскільки не буде сил про це думати, і буде ясне розуміння, що вони попросту фізично не потягнуть тих дітей прогодувати. Якихось сто років тому наші пращури, які не мали ні пенсій, ні зарплатню - народжували по 16 дітей, і якби не епідемії інфекційних хвороб, то могли би підняти усіх, і деякі дійсно підіймали стількох. А тепер?... А тепер покоління настільки фізично слабких людей, що не всі наважуються на одну дитину. Бо Синдром хронічної втоми косить усіх: і багатих, і бідних. І міських, і сільських.

   Але зате сучасне покоління значно розумніше за попередні з інтелектуальної точки зору. Ми тепер начитані, ми багато думаємо, і ми мучаємося думками в пошуках сенсу власного життя. Чи ті раби, які працювали на галерах, замислювалися над сенсом життя? Вони не тільки відчайдушно боролися за власне життя, відмовляючись помирати чи накласти на себе руки, але навіть одружувалися і народжували дітей, не поспішаючи їх одразу після народження кидати вниз головою зі скелі, щоби не обрікати дитину на таке ж саме рабське життя, яким жили його батьки. А ми... А ми - мучаємося думками про сенс життя, хоча ми вже маємо свободу, і нас не б'ють батогами по спині. Больше того: ми отримуємо пенсію по інвалідності, і можемо розраховувати на догляд медичного персоналу. Це - привілеї сучасності. Але наш інтелект нас вбиває...

   Людство невпинно йде до моменту виродження. Через сто років - напевне, людства буде в половину менше, ніж зараз. Бо синдром хронічної втоми захлесне щонайменше кожного другого жителя планети, і в них не буде сил хотіти дітей, хотіти розмножуватися, хотіти займатися сексом... Діти перестануть народжуватися так само інтенсивно як зараз. Хоча вже зараз рівень народжуваності нижчий, аніж смертності, а уявіть, що буде через сто років, в то час, коли з рівнем народжуваності якихось сто років тому було усе в порядку?... Далі буде гірше.

   Так, технології розвиваться. Через 10 років виробники "Аппле" будуть з усіх сил намагтися викликати бодай якийсь ажиотаж навколо своїх виробів. Але ні. Синдром хронічної втоми настільки заволодіє людством, викликавши повальну байдужість до них, що виробники "Аппле" будуть роздавати свої айфони безкоштовно, або за символічну ціну. Вони вже не коштуватимуть так баснослівно, як зараз... Бо вони будуть попросту нікому не потрібні і не цікаві...

   А якихось 15 років тому ми з придиханням хвилювання купували за шалені гроші чорно-білі Сіменси, яких на сьогоднішній день вже не існує взагалі... І тим раритетним Сіменсом (навіть якщо він в робочому стані) тепер нікого не привабиш. Навіть Нокією не кожного привабиш. Тепер на гребні тренду - Аппле... Але через 15 років і Аппле не стане, так само, як не стало Сіменса. І увесь цей ажиотаж навколо сучасних технологій вщухне. Бо Синдром хронічної втоми заволодіє людством, відібравши у кожного з них здатність відчувати емоції...

   А потім прийде Христос. Бо людей з Синдромом хронічної втоми на землі стане так багато, що тих, які ще здатні будуть якось ворушитися, і обробляти поля та доїти корів за допомогою роботів - буде ставати все менше і менше... І людство, разом з усіма його летючими автомобілями та айфонами, дійде до краю голодомору... Глобального голодомору, де світ складатиметься з зомбі, які ледве здатні рухатися, ледве здатні ворушити ногами, які падають без сил на свої ліжка, цілісінький день не мачи сил підвестися, аби випити води...

   Тоді прийде Христос.

11.05.2018, 11:30
Кар'яле Лібертус