Книга. Пiст 7. Uni. 24 10 2017 - 31 10 2017

Книга.
Пiст 7: "UNI"
(збірка 24 10 2017 - 31 10 2017)

(Одним файлом публікується вперше)

* * *

--- Зроби менi приемний сюрприз. Молитва ---

Тату. Мені так погано. І поговорити немає з ким.
Я навіть не знаю, що зі мною. Зі мною ніби все добре. Жалітися нема на що. Але чомусь погано.
Я так втомився. Зроби що-небуть. Я так хочу якихось зрушень, якихось нових позитивних подій.
Я не знаю, що зі мною. Просто почуваюся страшенно втомленим, хоча і не знаю, чим саме я втомлений. І мені чомусь погано, хоча зі мною усе добре.
Почуття таке, ніби мене за руки-ноги прив'язали до ліжка, і я не можу поворухнутися, і мені від цього погано. Хоча руки-ноги у мене вільні, і відносно працюють.
Я навіть не можу втямити, що зі мною.
Хочу тиші, але тиша гнітить. Думаю увімкнути якийсь фільм, але він мене починає дратувати ще до того, як я його увімкну.
В палаті балакають, і мені хочеться сказати втомлено: "Та заткніть ви уже роти нарешті..."
Я втомився від цього потоку людей, з якими нема про що поговорити, але при цьому вони не замовкають.
Боже. Зроби що-небудь якісне. Щось хороше. Зроби мені приємний сюрприз, нарешті.

23.10.2017, 10:21
Кар'яле Лібертус Свідок


--- Мучить абстрактне погано. Молитва ---

   Тервех, Тату.
   А втім, яке там "тервех"... Мені погано. Мені абстрактно погано, і я не можу ні втікти від цього, ні встановити причини... Руки опустилися, і нічого до голови не йде. Треба би писати листи у інстанції, а я не можу зібратися докупи...
   І немає з ким поговорити відверто.
   Боже... Вивільни мене з цього стану. Або принаймні поясни, що відбувається.

23.10.2017, 14:41
Ка'яле Лібертус Свідок


П.С.: 14:42. Я так хочу, аби відбулося щось хороше...


--- 2410 - Uneh painau. Молитва ---

   Вчора я так і не отримав полегшення. Всі мої спроби з кимось поговорити тільки відкрили давно відому істину: людина не досконала. Плетуть усяку маячню... Підвечір я почувався виснаженим, страшенно втомленим, але ніяк не задоволеним ні на йоту, а тільки розчарованим.

   Залишився єдиний перевірений спосіб: узяти піст. І залишитися наодинці з Богом... З Тобою, Тату.

   Зараз ранок, на годиннику 04:31. Годину чи півтори тому я прокинувся, прочитав останній лист, який мені прийшлов на пошту увечері. І мені стало ліньки відповідати на нього. Ліньки взагалі реагувати. Відчуваю усередині пустоту і велетенську втому...

   Лежав у ліжку, скрутившись під ковдрою у клубочок, і роздумував над цим усим... Відчуваю велетенську втому. Раптом відчув, що не в силі уже ні боротися, ні писати у інстанції, ні чогось вимагати, ні просити... Вчора кілька разів намагався примусити себе написати бодай один лист. Хоча би у "Деполь", щоби мені надали юриста, аби оформити довіреність на когось, і зробити, нарешті, карточку. Але сил так і не знайшов. Таке отупіння оволоділо мною, така втома... Так і не зміг.

   Вчора Скрипка підходив до мене, спитав у мене, які новини. Я спитав у нього те саме. Він питає: "А що ти хочеш почути?" Я: "Чи приходили з Деполю." Він сказав, що так, приходили пару днів тому, забрали мою пояснювальну записку, в якій я чітко і ясно написав, що не погоджуюся на рентген доти, доки мені не видадуть моє крісло. Вони забрали її і пішли. "Ясно." - "Питань більше немає?" - "Нема."

   "Віра, що зрушує гори"...

   Від сьогодні я візьму піст. Я недовго думав над його назвою: оскільки я потребую увійти в стан духовного та душевного сну, аби відпочити та набратися сил, і почути що-небудь розумне від Татка, чи отримати корисне видіння - то я назву його "Uni" ("Сон").

   Буду просто спати... Буду писати молитви, говорити з Батьком. Бо з людьми немає сенсу говорити: вони несуть усяку маячню... Таку маячню, що стає просто гидко.

   Втім, ставлю себе на їхнє місце, і розумію, що і я би плів щось під настрій. Усі ми чуттєві тільки до себе, а іншим даємо поради, яких би не дали самим собі. Втім, і самим собі ми часто даємо не ті поради, які хотіли би насправді від самих себе чути... Ми просто намагаємося змиритися з обставинами, проковтнути чергову образу долі. Але чи приходить від цього у середину мир та насолода...

   Згадалася Елоі вчора. І як я після неї сказав сам собі: "Більше ніяких жінок!"... Дав собі табу не закохуватися. Минуло чотири роки... І нібито була і Дана, і Дарина, і Ельві є... А задоволення нема. Всередині пустота. Хоча що, здавалося би, та Елоі? Я навіть не бачив її лице. І не сказати, що так сильно був закоханиий у неї... Але ж щось же образило мене тоді боляче. А, знаю... Бо тоді я душу їй свою відкрив. Впустив усередину себе. Повірив їй... Назвав своєю. А з тих пір?... Ніби і відчинена душа, але якась кімнатка у ньому замкнена на замок, і ключ загублено. Я можу говорити відверто, можу розказувати про свої почуття... Але є всередині кімнатка, яка зачинена міцно. Усього лише маленька кімнатка... Місце, яке ніколи не провітрюється з тих самих пір... Там уже цвіль та павутиння, там пил. І я мертвію все більше з кожним роком.

   Чи хочу я її відчинити?... Тату... Ти знаєш усе. Ти знаєш, що у мене немає ні грошей, ні дому... Ні здоров'я, нічого нема. Кому потрібна така партія?... В калік та бездомних сиріт не прийнято закохуватися, навіть якщо вони галантні та пишуть талановиті вірші. От якби був багатий... То мені би пробачили навіть мою грубість. Заради грошей би покохали. Який цинізм... Але оскільки я голий та босий, без роду та племені, та ще й двічі каліка - то кому я потрібен, скажи?... Я навіть права на кохання не маю. А так би хотілося розчаруватися у цій упевненості, у цій думці. І раптом зустріти людину, яка готова заради мене на все... На подвиги, і усе мені віддати. Усе - тільки заради моєї посмішки...

   Скільки років минуло? Вісім (з 2009-го). А досі нічого не зрушилося. За мій талант мене ніхто не покохав. А, ну звісно, якщо мої вірші та сповіді когось розважають - то так, можна і покохати читати. Читати, і не більш того... Я для них усього лише книжка. Яка гидота...

   Хочу побути на самоті з Тобою, мій Тату. Не хочу ні з ким говорити навіть у інтернеті. Вони усе одно маячню якусь говорять. Усі як один наповнені якимись страхами. А я - наповнений втомою і задухою... Мабуть, ця маленька зачинена кімнатка мене просто вчора задушила, висмоктавши рештки свіжого повітря, яке мені ще якось давало сили...

   "Бути собою"... Ти пам'ятаєш цю найпершу умови нашої Угоди. Бути собою для мене - це не тільки говорити те, що думаєш, що відчуваєш. Це іще і вибирати, кого кохати, з ким кохатися, і як це робити, і де, і в кого удома... А у мене дому досі нема. Грошей я не заробив ні копійки. Єдине моє право поки що - це чекати, коли хтось зглянеться наді мною, як над бездомним псом, та візьме до себе додому. А я - від вдячності вічно лизатиму їм руки... Це поки що єдиний варіант прав, без права вимагати поваги та рівноправ'я. Але мені такий варіант не підходить... Я хочу заробити багато грошей, і побудувати собі палац. Щоби мати змогу самому вирішувати, кого впускати у нього жити чи ночувати...

   Але ж ми розуміємо обидва з Тобою, що грошей у мене нема. Я сподівався, що вони є у Тебе. Сподівався, що ти даси мені талант, завдяки я зможу стати мільонером. Талант Ти мені дав... Але не дав потрібних зв'язків. Не дав заробити навіть і копійки... Грошей не дав. Хоча ми домовлялися... Натомість забрав рештки мого здоров'я. І тепер я лежу, втомлений... Розбитий, виснажений... І слухаю усяку маячню: "Не шукай слави, вона сама тебе знайде!"... Боже. Скільки в світі ідіотів...

   Я втомився. Від усього втомився. Історія з Мишком просто поставила крапку моєму терпінню. Я відчув, що виснажився... І тепер хочу віддати усе в Твої руки, щоби Ти бодай що-небудь зробив... А я буду спати...

   Я не знаю, скільки. Буду спати до результату. Або ще до чогось позитивного. "Синдром очікування"... Його я найбільше боюся. Але відчуваю, що не в силі більше боротися. Навіть отой останній лист, заяву про нотаріуса - і то не здужав учора написати... І хоч би хтось знайшовся, аби підбадьорити, придати бодай краплю сил. А так - говорять усяку маячню: "Змирися", "Ти сам винуватий"... Боже. Як я втомився слухати цю маячню.

   Вірити... Боже, я що мені залишається? Що таке віра, і чим вона відрізняється від самообману?... Я так досі і не зрозумів різниці. Схоже, що я усі ці 8 років тішився самообманом... Бо зробив цілу купу зусиль, підірвав здоров'я, але так нічого і не досяг... Тільки найпотаємнішу кімнатку з зачиненими дверцятами надбав. Сейф... В якому замкнено мою гіркоту. Мій біль. Мою віру в людей... Справжню віру, а не показний сурогат. Втім, мій показний сурогат надто сповнений іронією, аби бути переконливим...

   Боже... Я не знаю. що робити. Єдине, що відчуваю - так це бажання замкнутися наодинці з Тобою, і писати Тобі листи. Єдина надія... Єдиний, Хто має ключ до тієї кімнатки, і знає, що там насправді діється. Знає кожного павучка на ім'я, знає на дотик кожну пилинку...

   Страшенно хочу спати. Цвійти в духовний сон. Летаргічний сон душі... Ця думка мені вперше прийшла коли? Десь два тижні тому чи більше.

   Я тоді дивився фільм "Горбун з Нотр-Дама", з Сальмою Хаєк у ролі Есмеральди. І почувався тим горбуном... Але ще більше тим ченцем. Який змушений дивитися крізь вікно, ховаючись за шторами... Горбуна хоча би можна пожаліти. А ченця хто пожаліє?... А коли ти і горбун і ченець одночасно... Хто завгодно, але не отой красень, якому більше всіх пощастило: називатися її чоловіком...

   Я не хочу повторити долі Квазимодо. Не хочу повторити долі ченця. Не хочу.

   Але я досі не маю грошей, щоби виправити ситуацію. І не маю жодної підтримки ззовні... Навіть крісло і те мені не дають. Навіть банківську карточку з моєю пенсією досі не маю на руках...

   Я втомився. Страшенно втомився. Хочу побути наодинці з Богом, та поспати у Його обіймах... Може, Він мені наснить що-не будь. Або приведе когось... Когось, хто поцілує мене, щоби розбудити. Другий вариант я обрав би охочіше...

05:36, 24.10.2017
Кар'яле Лібертус, Юмалан поігу.


--- 2410 - Старт посту Uni ---

   07:39 на годиннику зараз. Я навів порядок на сторінці, завів теку "Щоденник. Піст Uni". І стало якось легше дихати. От, нібито нічого ще не сталося, а усього лише прийняв рішення почати піст, а мені вже легше стало, - так, ніби бажану відповідь уже отримав. Може, це і є віра?...

   Згадалося, як ми з Мишком спілкувалися. Я йому сказав, що у мене таке відчуття було, що я був повинен йому написати, і попроситися на роботу. Упевненість, що так треба. Якась внутрішня симпатія, хоча я його ще не бачив, як він виглядає, і взагалі не знав, хто він, який він, скільки йому років... Взагалі нічого. Просто внутрішня інтуїція. Симпатія.

   Він спитав дату мого народження: сказав, що хоче подивитися мою психоматрицю, і взнати, що говорять зірки. Я написав. Він мені показав, що про мене пишуть. Коли я прочитав - то був вражений: все було написано точно про мене. Навіть мої дії наперед було розписано: що я подумаю тоді-то, як відреагую на те-то...

   Що стосується нашої з Мишком сумісності характерів, то виявилося, що ми просто створені для того, щоби співпрацювати разом, займатися спільним бізнесом. Там прямим текстом саме так і було написано. Мишко мені тоді написав: "Схоже, що Ваша інтуїція Вас не підвела..." - і замивлився. А я - вражений, почав листати нумероскоп. В усі боки, про всіх своїх знайомих...

   У першу чергу - прочитав про нашу сумісність з Алексом. І був вражений: теми наших сварок і непорозумінь - ось, на долоні, прямим текстом. Саме такі, як вони і були.

   Почитав про мене з Ельві. І знову був здивований. Так... На відстані ми ідеально підходимо одне одному. Дружба - ідеальна. Але разом - ні, бо ми обоє занадто волелюбні, і тому кожен гратиме свою скрипку.

   Прочитав про мене з Людмилою... І знову був вражений. Саме так: наші стосунки дійсно можна сміливо назвати "грою у піддавки", де ми обоє закриваємо очі на недоліки одне одного, а дивимося тільки на найкращі риси, якими захоплюємося...

   Прочитав про мене з Катюшею... І знову саме ті причини конфлікту, що і були: моя волелюбність та її уявлення про міцний союз просто не витримали випробування, і розірвалися...

   Я був вражений. І знову прочитав про нас із Мишком. Там пишуть, що ми просто повинні працювати разом, усе робити разом, на рівних. Саме так, як я і відчув від самого початку: я йому одразу запропонував спільний бізнес-проект, обмалювавши основну ідею створення петлі "8", але не відкривши головної таємниці моєї ідеї, а сказавши, що ні за які гроші не відкрию її до певного дня. І хоча він спробував зробити вигляд, що йому байдуже - між тим, я відчув, що його заінтригувало, що там може бути таке геніальне в моїй голові, - бо ми кілька разів поверталися до цієї теми злегенька.

   І хоча Мишко мовчить, збентежившись нашою національною різницею та різницею у соціальному статусі - я все одно відчуваю піднесення, бо мені легко чекати, коли він до чогось дозріє. Я не знаю, скільки часу йому буде треба на обдумування - кілька тижнів чи рік, а може більше - але я чомусь упевнений у тому, що свою ідею я маю продати саме Мишкові. Хоча звісно, була така спокуса запропонувати комусь іншому, але того благословення, того потягу інтуїції я ніде так і не відчув.

   І коли я думаю про успіх нашої майбутньої справи - то мені дихається легко, і за спиною я починаю відчувати крила натхнення та піднесення... Я обожнюю роботу.

   Щоправда, час іде, день за днем. Я намагаюся себе зайняти чимось корисним, поки він там думає та зріє. І, мабуть, використаю цей час для того, щоби навести лад на Новинках та на інших сторінках. Бо ж потім не буде часу...

   Я не буду більше шукати розуміння сторонніх. Просто зрозумів учора, що воно мені не треба. Мені не потрібні ні радники, ні посередники між мною та Богом... Бо я і сам можу спитати ради у Бога, що мені робити, та про що думати. Треба тільки залишитися з Ним наодинці, та відкрити долоні, для прийняття...

   Бог не лишній у моєму житті. Він не відбирає мій час. Але сподіваюся та вірю, що допомагає мені втілити мої мрії. Зараз я напівдорозі... Скільки Він сказав рік тому? Ще 12 років. Тобто, 24 роки - з 2004-го відраховуючи... До 2028-го недалеко. Але я попросив Його прискорити бодай удвічі... І Він пообіцяв, що у 2022-му році моя мрія буде втілена. Зараз 2017-й... Залишилося усього лише 5 років іти. Усього лише 5 років... Це небагато. Усього лише 5. Бо 8 років, які я йшов досі - минули швидко... Останні три роки пролетіли як свист.

   І тепер меня треба зробити зупинку...

   Наші з Мишком ритми співпадають: цього року у нас лідерувала "8", наступний рік у нас обох - буде "9", завершуючий. Прогнози для нас обох - рік роздумів, рік підведення досягнутого, та рік підготовки до наступного етапу: тобто, до 2019-го, який у нас іде під цифрою "1", - тобто, стартовий нового життєвого циклу... 2018-й пролетить швидко. Часу на роздуми у нас вистачить з головою. "Синдрому очікування" не буде, бо це просто пауза, час відпочинку, час набирання сил. А потім - у 2019-му - в бій! Зі свіжими силами, дружно. У мене уже очі горять від передчування справдження моєї інтуїції.

   Боже, що таке інтуїція? Мабуть, вона і є віра. Та сама, яка і гори переставляти здатна, і воскрешати мертвих.

   Я думаю, що цикл записів для посту "Uni" протягнеться якраз рік: тобто, увесь 2018-й, весь рік впливу цифри "9".

   2016-й був для мене "7", 2015-й - "6", 2014-й - "5" - якраз "пік" моєї творчості, пік між минулим та майбутнім, усе вірно. 2013-й - "4": "рік прополки та окучування", рік участі у конкурсах... 2012-й - "3", 2011-й - "2", 2010-й - "1": рік, коли я з'явився тут, на Прозі.ру. 2009-й - "9": рік, коли я був змушений зупинитися, підвести підсумки свого минулого життя, укласти з Богом Угоду, та в кінці року налаштуватися на старт своєї творчої кар'єри... 17-го листопада то було, коли я почав.

   2008-й - "8", 2007-й - "7", 2006-й - "6", 2005-й "5": рік, коли Бог сказав мені "Я поставлю тебе над народами". Рік, який розділив моє життя на До та Після Його слів.

   Хм... Виявляється, у нумерології дійсно є сенс, та є ритм... Тому не дарма Мишко давно зазирає туди. І тепер зазираю і я, у пошуках майбутнього... У пошуках розуміння, що відбувається. Що відбувається з Мишком, і що він намірений зробити у майбутньому... І як реагувати мені. Втім, наші ритми співпадають... Тому навіть підлаштовуватися та силувати себе не доведеться. Хм...

   А тепер для мене настав новий етап... Підведення підсумків та налаштування на новий цикл життя. Життя довжиною у 9 років... До 2028-го року ми точно будемо з Мишком разом. Будемо вести спільний бізнес-проект, будемо втілювати оригінальні ідеї. Будемо багатіти... Ось, де золота жила. Його здібності плюс мої - це вибуховий коктейль для Успіху.

   М-м-м... Я мрію-мрію-мрію, чекаю-чекаю-чекаю... Я вірю, що так і буде. Бо інакше не може бути. Не можна по-інакшому. Це нам обом невигідно. Нам вигідно бути удвох, аби підтримувати одне одного, та спиратися одне на одного... Інакше би Мишко не шукав помічника. Бо він теж дозрів до цього розуміння...

24.10.2017, 08:46
Братіс Лібертус Свідок


--- 2410 - Рука на запъястi ---

    Відчуваю, що настав час молитви... На правій руці відчуваю, як мій Янгол тримає руку на моєму пульсі... Або просто тримає за руку. Здається, намагається привернути мою увагу...

   Відчуваю його погляд на мені... Це погляд страждання. І схоже, що це не його очі... Здається, це очі Мишка.

   Я дивлюся йому у очі твердо. І кажу йому подумки, що так треба. Бо це я йому кинув той біль.

   У животі відчуваю легенький ниючий біль... Схожий на тугу. Але знаю, що це не мій біль, а його. Я усього лише дзеркало...

   Відчуваю, що він відводить від мене погляд, і дивиться униз... Але руку продовжує тримати. Я мовчу... І він мовчить...

   Здається, сьогодні вночі будемо обоє молитися, дивлячись у стелю... Туди, на зірки.

   Мені хочеться всміхнутися йому. І сказати, що все буде добре.

24.10.2017, 19:54
Братіс Лібертус Свідок


П.С.: 19:58. Хочеться спати... Злипаються очі.


ППС: 25.10.2017, 05:21. Коли засинав, то відчував на правому зап'ясті стискання чиєюсь рукою... А зараз раптом згадав про це, і звернув увагу, що стискання зникло. Ну звісно ж, Мишко ще спить... А я уже давно прокинувся.


--- 2510 - Стресове очiкування ---

   Тервех, Тату.
   Зараз на годиннику 03:38. Я вже прокинувся, і встиг відповісти Алексові на лист, який він прислав увечері. Захотілося процитувати тут.
   Вчора вдень я написав Алексові:

"Ау, чому мовчиш? Чому не пишеш?"

   Він відповів увечері:

"Terveh, Bratis!
Мені зараз дуже складно щось писати. Думаю, зрозумієш.
Напиши про себе."

   Я:

"Про себе...

А у мене поки що втішного мало. Ті гроші, які мені віддали, уже розійшлися. На мій банківський рахунок уже надійшла пенсія за останні два місяці, скоро надійде за третій. Але користуватися ними я не можу, бо мені не зробили банківську карточку. Я не транспортабельний, а працівники Ощадбанку до мене не приїдуть, тому треба буде викликати нотаріуса і оформлювати довіреність, але щось соцробітники "Деполю" рідко мене навідують, тому невідомо, коли мені зроблять, нарешті, ту карточку. Я так передбачую, що до кінця місяця вони не встигнуть це зробити, а на рахунку за інтернет у мене пусто вже.

Думаю попросити тебе поповнити мені рахунок, а коли я отримаю карточку, то тоді я тобі знов дам 500 гривень. Точніше, не готівкою, а на рахунок переведу кудись, - бо в мене ж будуть електронні гроші, а не готівка. Тому думаю, що поповню тобі рахунок за інтернет, ти тільки номер свій скажеш. Ну і собі поповню теж. Ну, або переведу кудись на інший рахунок, куди тобі зручно, - щоби ти міг зняти їх.

Сьогодні вже 25-е... Не знаю, чи встигнуть деполівці викликати нотаріуса та оформити мені карточку, чи ні. Якби вони любили рухати сраками, то давно би вже зробили це, - тим паче, що мені інвалідність дали ще у лютому, і вони мені ще тоді відкрили рахунок. Не можу зрозуміти, якого *** вони мене тоді возили до банку, відкривали рахунок, а карточку заодно не зробили. Тепер діждалися, що я не транспортабельний, і не можу сидіти, - мене треба тепер тільки навлежачки везти кудись. Але на "швидкій" мене до банку не повезуть, мені вже сказали, що "швидка" до банка не їздить.

Коротше, втішного мало у мене з новин.

Іще й ці дебіли зробили у мене шмон серед речей, і половину продуктів замкнули у шафу. Добре що хоч овочі не здогадалися там замкнути, а замкнули лише продукти довготривалого зберігання. Але все одно дебіли. Нахуя продукти замикати - мені взагалі незрозуміло.

Тим часом вимагаю, щоби мені видали моє крісло, згідно програми реабілітації та поданої заяви. Поки що глухо. Перед цим мене шантажували, погрожували, що крісло я не діждуся, в інтернат путівку втрачу, і мене або викинуть на вулицю або відправлять у психушку. А я мушу на них кожен раз жалітися у МОЗ та МСП. Щоправда, вчора приходили до мене, говорили нарешті зі мною лагідно. Мабуть, взнали про мої скарги, та вирішили мене більше не діставати. Не знаю, що там насправді діється... Але трохи побоююся, щоби не повторилося те саме, що було в Карелії, коли мене спершу голодом морили два тижні, а потім відібрали ноутбук та почали ще й бити, - і ще цілий тиждень били і морили голодом. Після чого взагалі замкнули у психушку з перспективою назавжди.

Мені тут уже до речі пропонували лягти у психушку: сказали, що моя німота є підставою для того. Я відмовився. Але звісно, побоююся, щоби вони не зробили це насильно, як в Карелії. Коротше, живу у суцільному стресі, у постійному очікуванні чогось поганого з їхнього боку, якоїсь підлості та пакості. І з кожним днем здоров'я через це все гіршає.

Не знаю, як тобі такі новини. "Про себе"..."

* * *

   Коли дописав лист, то звернув увагу на одну деталь: "...живу у суцільному стресі, у постійному очікуванні чогось поганого..."

   І подумав собі: але ж зазвичай, чого чекаєш, те й отримуєш... Боже, як мені навчитися не чекати поганого, а чекати хорошого?... Я не знаю...

   Не знаю. Якби ж вони хоча би не обманювали мене. І не говорили зі мною роздратованим тоном, запевняючи мене, що я симулюю свій погіршений стан, і що насправді я можу і говорити, і навіть бігати. І це при тому, що мені навіть МРТ жодного разу не зробили, і взагалі ніяк мене не досліджували. Мені обридло слухати їхню безпідставну маячню... Обридло слухати їхні погрози. Я усі розмови записую на диктофон. І в МСП послав кілька зразків, прямим текстом написавши, що маю намір використати усі ці записи у суді, якщо мене примусять звернутися у суд, щоби захищати свої права. І написав, що ще сподіваюся, що мені не доведеться цього робити. Але про всяк випадок відсилаю ці записи своїм епістолярним друзям, - у випадку, якщо у мене відберуть ноутбук силою, або ще щось зроблять подібне. Я прямим текстом пишу, чего саме боюся, і як саме підстраховуюся.

   Як то кажуть: на Бога надійся, а сам не плошай... І навіть якщо падати не збираєшся, то соломки підстелити завчасу не завадить.

   І хоча особливо страшного поки що нічого не відбулося - я, тим часом, усе одно живу у стресі, у постійному очікуванні чогось непередбачуваного, несподіваного, якоїсь підлості знов. Це стресове очікування мене виматує... Висмокчує з мене сили та здоров'я.

   Стрес... Зараз втямив, що не можу розслабитися саме через свій досвід, починаючи з дитинства. В дитинстві я постійно жив у очікуванні, що мене зараз вдарять ні з того ні з сього. Хто - Ольга Іванівна, звісно. Де - звісно, вдома. Відпочивав я від цього стресового очікування тільки в школі, та поза домом. В школу я ходив відпочивати від усього поганого. Я там не вчився, а просто сидів тихенько за партою, і читав собі бібліотечні книжки. Учителі мене не чіпали, однокласнити чіпати боялися. Мені в школі було спокійно... Згадую ці часи як найкращі у моєму житті. Найспокійніші...

25.10.2017, 04:06
Кар'яле Лібертус Свідок


П.С.: 06:42. Я закінчив писати, потім трохи попрацював з закладками, і ліг знову у ліжко, щоби подрімати в очікування ранку, коли усі прокинуться... І відчув скоро, як мене огорнуло тепло... Спершу уздовж хребта і шиї легенько пройшлося. Я відчув, і дав згоду: "Так...". Тепло стало сміливішим, і огорнуло мене повністю. Я лежав, насолоджувався ним, і насолоджувався почуттям глибокого спокою... Цей спокій огорнув мене разом з теплом. Я зрозумів, що це мій Янгол-охоронець мене огортає... Думки потекли спокійно і неквапно... Переважно думав про Мишка, про нашу з ним сварку на міжнайфональному грунті. Згадав, як він мені казав: "Но мой родной язык русский!"... І вкотре йому повторював, як ехо: "А мені начхати, яка мова для Вас є рідною. Вам же начхати, яка мова є рідною для мене?"... Потім згадав про Ельві, перебираючи у думках деякі фрази... Потім згадав про Алекса, і знов повернувся думками до своєї дійсності: лікарі, їхні презирливі погляди, агресія, мій стрес... І тут раптом мене охопило розуміння: стрес! Я зараз його не відчуваю, він пішов геть... Мені зараз настільки спокійно, завдяки обіймам мого Янгола... Він настільки делікатно занурив мене у стан глибокого спокою, що я навіть не відразу усвідомив, коли це сталося. Дякую, мій любий, мій коханий... Дякую... Боже, мені до горла підкотилися сльози: захотілося плакати... Бо нарешті я відчуваю, що у мене є Заступник, є Кому мене захистити від усіх моїх ворогів, є Кому про мене попіклуватися, подумати про моє майбутнє, про моє щастя... Я так мрію колись говорити своєю рідною мовою. Безупинно, скільки схочу, необмежено... Якою саме? Спершу ліввиківською, потім вепською. Відчуваю, як мій Янгол мені усміхнувся з любов'ю. І щойно почув, як Він мені сказав тихенько у ліве вухо: "Буде зроблено. Буде зроблено, Моє Щастя, Моє Кохання"... І я вже теж посміхаюся. Бо вірю Йому. Знаю, що так і буде.


--- 2510 - Сонний день. День безтурботностi ---

   Тервех, Тату.

   Сьогодні був якийсь сонний день. Дякую Тобі за нього. Цілісінький день - почуття глибокого спокою... Навіть, можна назвати це почуття безтурботністю. День пройшов добре. Хоч і без особливих емоцій, без особливих подій, але - зате дійсно, спокійно... Хм. Дякую...

   Навіть нуднувато трохи здалося. Зараз на годиннику 20:58, і вже пора спати. А я думаю про те, що ніби і знову хочу спати, і в той же час хочеться чогось особливого. Якась така тиша незвична...

   Цікаво, як там Мишко. Хм...

   Більше не знаю, що написати. День настільки спокійно пройшов, що навіть гублюся. Ні емоцій особливих, ні переживань гострих, ні думок нав'язливих... Спокійно, і безтурботно... Дуже незвично.

   Чи сподобалося? Так, сподобалося. Чи хотів би так кожен день?... Хм. Ну, з одного боку, саме почуття спокою сподобалося. Але якась недостатність подій, недостатність емоцій, недостатність переживань - це якось збиває з пантелику. Настільки спокійно цілий день, що я просто дивуюся: виявляється, і таке може бути. Але мені здалося, що трохи нуднувато. З одного боку безтурботно, а з іншого - нуднувато. Я навіть не знаю, як пояснити до ладу... Ні, я не те щоби хочу турбот, я не те хочу сказати. І стресів мені тим паче не треба. Мені сподобався цей спокій. Але хочеться якихось подій. Трохи більше подій. Щоби якось так день провести, щоби не відчувати оцього легенького дискомфорту, чи як... Якесь внутрішнє незадоволення собою. Як ніби день пройшов марно. Так, я написав сьогодні пісню нову, дякую. Але мені цього мало. Немає відчуття руху... Ось. Недістає почуття руху. А хочеться відчувати рух. Знати, що щось діється, щось робиться корисне... Незалежно від того, чи зайнятий я чи ні, - хочеться знати і відчувати, що щось відбувається корисне для мене. А не так, що варто мені зупинитися відпочити - і тут же все зупинилося теж. Я так не хочу. Я хочу, щоби воно без моєї участі могло жити, діяти. Не те, щоби почуватися лишнім, - ні, не те. А просто відчувати свободу: працювати або ні... Оце я хочу.

   Безтурботність - це чудове відчуття. Я куштую його на смак зараз... Як нове тістечко, якого я раніше не куштував. Я не знаю, мабуть, я хотів би повторити, щоби розкуштувати як слід. Але хочу, щоби якась "родзинка" була, не вистачає "родзинки" дня. Так, вірш теж можна назвати свого роду "родзинкою", але... Ну, Тату, у мене таких "родзинок" уже півтисячі забралося. Хочеться уже якогось різноманіття, чогось нового. Хочу відчуття руху.

   Згадав зараз, як сьогодні дивився зранку фільм: "Август Раш" (2007). Чудовий фільм, надихаючий. Звісно, трохи наївний, але зате надихаючий. Коли дивився його, то подумав: от би, якби Ти мене поселив кудись, в якесь місце таке, щоби я мав змогу почати вчитися музиці на якомусь інструменті. Мені потрібна ізоляція і тиша. І відсутність сусідів по кімнаті, повне усамітнення. Тоді я придумаю, з якого інструменту почну, і буду вчитися... Вчитися писати музику, яка звучить в моїй голові.

   І ще подумав, що мені для цього треба спершу, щоби повернувся голос. Але коли повернеться голос? Я знаю, коли. Коли в мене з'явиться співбесідник ліввиківською мовою. Раніше не хочу. Ніщо інше мене не стимулює.

   Більше не знаю, що додати. Стало сумно.

   Гаразд, на добраніч, любий... В палаті вимкнули світло, пора і мені накривати ноутбук. До завтра... Або ще вночі побалакаємо. Поговори зі мною трохи, Тату... Просто поговори. Скажи що-небудь підбадьорливе або особливе. Не знаю, що хочу почути. Просто поговори зі мною... Щоби я не почувався самотнім. Щоби не слухав цю безтурботну але нудну тишу... Просто поговори.

21:23, 25.10.2017
Братіс Лібертус Свідок


--- 2610 - Пригнiченiсть як подiя 1. Рiзнодосвiд ---

   Тервех, Туатто!

   На годиннику 05:44. Я мабуть вже годину, як прокинувся. Зробив собі чай. Читаю якийсь роман. Без особливого інтересу читаю, і вже кілька днів: десь по півгодинки на день, пропускаючи місцями занадто нудні місця. Читання цього роману схоже на гру в "косинку": аби зайняти чимось очі, створити ефект чогось монотонно рухомого, схожого на вогонь чи струмок. А думки між тим зайняті своїми роздумами.

   Засіла думка в голові: "Як там Мишко?... Як там Мишко?...". Вчора був день безтурботності, мені сподобалося і не сподобалося. Безтурботність відбирає найголовніше: рух, або відчуття руху. В усякразі, вчора саме так і сталося. Я поки що не розумію цього відчуття чи явища до кінця, я не знаю, що це таке.

   Читав зараз роман. Там головний герой - Марк, успішний адвокат, тридцять років. Зараз дійшов до фрагменту, де писалося, що він - єдина дитина у батьків, ніжно кохана обома. Вони його пестять і балують. Вони поводяться з ним так, ніби він досі маленький несамостійний хлопчик, який досі ходить у дитсадочок. Мені сяйнула думка провести паралель: можливо, і Мишко саме так живе. Купається у батьківській ніжності... І мені стало якось гірко. Бо я цього ніколи не мав. Так, стало заздрісно... В душу увійшла пригніченість.

   І не залишилося сліду від учорашньої безтурботності. Від учорашнього спокою...

   Мишко не схожий на дитину, у якого батьки тирани. Я бачив його очі. Вони сповнені доброти і делікатності. У мене тут в палаті лежать віруючі. До них приходять "брати та сестри у Христі". Вчора приходив хлопець, років 35-ти. Він якось особливо привернув мою увагу. Чимось він дуже схожий на Мишка мені здався. Говорив тихим голосом, поводився м'яко, і мав безкінечне терпіння сюсюкати зі старими. Ні, може навіть не терпіння... Але мене вразило, що йому зовсім було не в тягар говорити отак, триматися отак... Я дивився в усі очі, і просто був вражений. Я би так не зміг. Я навіть не знаю, чи є щось погане у зворотній стороні медалі цього типу характеру, але мене вразило, що він це може. Безкінечно може. Сюськати, піддакувати тихим плавним голосом... І в очах - безкінечна доброта, і навіть якась безтурботна дитячість. Мене це вразило... Я дивився і не міг надивитися. Я хотів би пожити в такій сім'ї, щоби побачити, як воно кожен день відбувається, як воно кожен день проявляється... Хочу помацати його. Цю атмосферу, це ставлення... Усе це. Я не знаю, який негатив може ховатися за цим, тому не особливо довіряю поки що баченому. Але мені страшенно хочеться взнати, як це відбувається за кулісами. Пожити за цими кулісами. Я не знаю, може через місяць я зненавиджу це життя, може побачу щось, що мене вжахне. Я не знаю. Але... Я хочу побачити.

   Бо я не вмію отак приділяти увагу старим. Я не в силі зрозуміти, що саме робить людей отакими, як цей хлопець, і як Мишко... Не знаю, може Мишко і не такий зі своїми батьками. Може там жахіття відбувається насправді, або гидота. Я не знаю... Мені нема з чим порівнювати. У мене "пробіл" у цьому місці. Пусте місце. Абстракція, наповнена лише негативними прикладами з власного дитинства. Пияцтва вдома, скандали, страх спати вдома... И алюмінєвий посуд, який не б'ється. Який можна кидати мільон разів куди попало, і на боках лише залишаються легенькі вм'ятини. І потім з цих мисок їси... Ненавиджу металевий посуд. Хочу порцеляновий...

   Хочу порцеляновий, такий, щоби був з ліпними квітами на боках. Щоби було страшно доторкнутися, щоби не розчавити цю тендітну красу. Але все-таки саме з такого посуду їсти... Щоби назавжди забути жахіття дитинства. Щоби кожен день свято. Боже...

   Це не події. Мій зараз пригнічений болючий стан - це не події. Це не почуття руху. Це просто безглуздий біль. Забери його. Залиш мене у спокої, у безтурботності. Зроби що-небудь...

   Починає боліти голова, стає тяжко дихати. І кашель... Починає знову душити кашель. Боже... Як же я втомився від цього кашлю. Коли вже я нарешті позбудуся його?... Коли вже нарешті отримаю крісло, виїду на вулицю на свіже повітря, на сонце, якого не бачив шість років...

   Коли вже отримаю крісло? Тату. Коли, скажи. Я хочу якнайскоріше...

26.10.2017, 06:16
Братіс Лібертус Свідок


П.С.: 06:26. Продовжую пити чай... І раптом усвідомив: моє найулюбленіше печиво до чаю - це суха пластівцяна суміш, яку я сам роблю. Але звісно, там не тільки пластівці. Там також кілька разновидів ароматного борошна, кілька різновидів сирочавленої олії, кілька різновидів сирих горішків чи насіння, і щось солодке до смаку: родзинки, або мед, або на крайній випадок цукор... І оце сухе - їм ложкою, запиваючи потроху чаєм. Моє улюблене печиво. Печиво, яке не треба пекти. Дійсно...


ППС: 06:38. Усвідомив: знову на ключиці лягло відчуття стресу... Плечі напружені. Звичний стресовий стан знов повернувся. Хоча ж нічого поганого не відбувається. Але стрес не відпускає. Напруження ключиць настільки звичне з дитинства, що я тільки вчора усвідомив його, - і то тільки завдяки листу до Алекса. Але ж насправді-то нічого поганого не відбувається! Насправді що відбувається?... Що?... Напружене чекання якихось подій. Якогось зрушення. Наружене чекання... Як на вокзалі. І це напруження мене не відпускає усе життя. Я то чекаю чогось поганого, чогось несподіваного. То просто не можу рослабитися, не вмію... Вчора нарешті розслабився. Взнав, нарешті, що таке почуття безтурботності. І з незвички не зміг у цьому стані пробути довго, не встиг полюбити його. Не встиг зрозуміти як слід... Зрозумів тільки, що воно липке, як "синдром безкінечного очікування", в якому час тоне, немов у липкій солодкій масі. І нічого не відбувається. Ні хорошого, ні поганого... Це схоже на Рай, у якому дуже швидко починаєш божеволіти від нудьги. Нудитися саме через відсутність турбот. Або через відсутність почуття стурбованості. Я надто звик бути постійно стурбованим... Боже... Ось чому в мене між бровами так міцно пролягли вертикальні складки. Якось я звернув на них увагу, і спробував розрівняти лоба, розслабити це місце. І мені не вдалося. Хоча я з того часу пробую це робити час від часу. Хочу розгладити зморшки... Я так хотів взнати почуття безтурботності, а коли воно прийшло - виявилося, що я неготовий насолоджуватися ним довго. І я замислився над цим... Замислився... А між тим - моя душа потребує руху. Потребує займатися бізнесом разом з Мишком. Потребує чогось нового вчитися: усього, що вміє та знає він з цього боку. І взагалі, взнати усе, що знає він... Щоби стати схожим на нього.


ПС-3: 07:13. Щойно відправив Мишкові лист:
"Сьогодні раптом прийшло усвідомлення: щоби стати таким, як Ви, щоби мати такий самий характер, як у Вас - мені треба мати такий же самий досвід, як у Вас... А де ж мені його взяти в моїх умовах.
Та і Вам, щоби краще розуміти мене, краще відчувати мене, і більше довіряти мені - не завадило би пізнати бодай трохи мого досвіду...
Згадалася казка "Принц та жебрак". От би помінятися місцями бодай ненадовго.
Але навряд чи хто схоче на моє місце... Отакі люди. Ситий голодного ніколи не розуміє. І на його місце ніколи не хоче. Отакі люди...
Саме тому вони викликають в мені презирство. Тяжко по-справжньому кохати того, хто викликає в тобі почуття презирства..."

Навряд чи він відповість мені на цей лист-виклик. В усякразі, не скоро.
Бо щоби купити мене - йому доведеться дуже постаратися. Хай тіло моє немічне - але зате мізки мої коштують дорого. І за них варто поборотися і поторгуватися. Але чи вистачить у нього духу... Я сподіваюся на краще.
В усякразі, це однозначно не той випадок, коли купити вірного друга у моєму лиці можна за гроші. Гроші тут не допоможуть... Повагу грошима не купиш. В усякразі мою. Бо усі його гроші я з презирством жбурну йому в обличчя, і розсміюся дуже боляче для нього, дуже принизливо...
Тому хай думає. Хай наважується. Я вибрав його, і я почекаю, коли він дозріє.


--- 2610 - Пригнiченiсть як подiя 2. Простирадло ---

   Прибігла щойно старша медсестра разом з Барановською. Визвірилися на мене: "Що сталося?"

   Я спершу не зрозумів, що за крик. Потім стало зрозуміло: мене вчора викупали, а простирадло два місяці як не міняне. Мої сусіди по палаті попросили чисте простирадло для мене, але санітарки сказали, що треба чекати старшу сестру. І ось, вона прибігли, удвох з завідуючою. Підняли крик на мене: "Треба бути людиною! Треба і про інших хоч трохи думати!"... Я слухаю, і не можу зрозуміти: що цього разу не так? В чому проблеми? Чим я знову дихати їм не даю?... Виявилося: вимагаю чисте простирадло. Чудово.

   Так мені його і не поміняли. І сказали, що міняти не будуть. Викричалися, висралися, і побігли. Сказали, що мушу мати своэ. А якщо не маю грошей, щоби купити новий комплект - то хай мені "Деполь" допомагає.

   Два місяці не міняли мені простирадло, і ще й мене звинуватили у тому, що я смію хотіти лежати на чистому. І я ж винний у тому, що у них немає чистої білизни, у них немає грошей прати, що мені пенсію не платять, і тому в мене грошей нема, аби купити новий комплект. Чудово просто. Просто чудово. А матиму гроші і куплю два комплекти (щоби було на зміну) - вони замкнуть один у шафі: коло себе зберігати не дозволять. І хрін мені його видадуть, аби поміняти на чисте. І прати його не будуть, бо в них грошей нема на прання. Мені доведеться цілу купу комплектів купити, і потім у шафі зберігати роками цілу купу брудної білизни, - до тих пір, поки цвіль не заведеться на ній, щоби потім викинути усе разом затхле. Просто чудово. Я винний. Ну звісно, хто ж іще. Невістка завжди у всьому винна.

   Я подумав: що, мені знову в МОЗ скаржитися?... Та скільки ж можна. Це уже просто анекдот. На кожну дрібничку доводиться скаржитися. Та вже заїбло. А потім махнув рукою: "Я сплю. У мене піст сну. Хай Бог оцей бедлам розрулює, мені обридло боротися з вітряками."

   Все, я сплю. Буду уперто спати. У мене піст "Uni". Час відпочинку. Все інше - не моя проблема. Я просто сплю. І мені начхати. Я сплю.

08:33, 26.10.2017
Братіс Лібертус Свідок


П.С.: 08:59. Прийшла санітарка (Завада, між іншим), з чистим комплектом, і спокійно мені поміняла постільне. Знайшовся у них нарешті і чистий комплект, і все знайшлося. Питається: якого дідька ото було вийобуватися, кричати на мене та зривати на мені своє зло, і нести маячню? От для чого, я оце зрозуміти не можу. А мені - лишній стрес: терпіти оці знущання, та їхні безглузді крики. Цікаво: коли мені наступного разу поміняють білизну? Через тиждень? Ага, чекай. Вони ж мене з'їдять заживо. Знов через два місяці? Чи через півроку? І знову кричатимуть на мене, що я не людина, що я знущаюся над ними. Бедлам.


ППС: 09:16. Тату, скажи, коли це нарешті закінчиться? Коли нарешті я зможу спокійно розправити плечі, а не тримати їх у напрузі в очікуванні несподіваного удару, безглуздої жорстокості?... Коли?... Я втомився. Постійно доводиться або захищатися, або терпіти. А коли я насолоджуватися буду? Нормальним людським ставленням до мене.


--- 2610 - Усвiдомлення як подiя 1. Чекання i очiкуван ---

   Тервех, Тату.

   Я зрозумів. Я щойно усвідомив. Я зрозумів різницю між чеканням та очікуванням.

   Я зараз почав дивитися один фільм, називається "Серця в Атлантиді" (2001). Там він просив малого шукати низьких людей. Він мав на увазі ницих. Описав їхню приблизну зовнішність... Одягнені непримітно, але дорого, носять чорні шляпи, і їздять у власних авто.

   Згодом малий побачив схожих. Але не спішив казати Хопкінсу, - бо знав, що той тоді покине їх та поїде геть, у невідоме місце. Але якось вони удвох вирішили прогулятися містом, побувати у парку. І коли поверталися пізно увечері, сидячи на задньому сидінні авто, - Хопкіс велів малому пригнутися, і почав благати: "Не думай про них! Думай про щось хороше! Про свою дівчину, наприклад, про день народження! Про що завгодно, тільки не про них!"...

   І тут я раптом зрозумів. Я зрозумів, нарешті. Це несподіване розуміння настільки схвилювало мене, що я поставив на паузу, щоби записати цю думку.

   Я зрозумів.

   Я... чекаю на щось хороше. На шось певне, що є хорошим. Але в той же самий час я постійно перебуваю у очікуванні чогось поганого, чогось несподіваного і неприємного. Те хороше, чого я чекаю - воно десь там, далеко... А те, чого я очікую - воно тут, близько. Воно у мене в напружених ключицях, які ніколи не знають розслаблення. Голова замріяна хорошими думками про майбутнє. Але ключиці очікують погане, вони насторожені. Головний мозок сповнений гарних очікувань, він мізкує, як цього досягти. Але спинний мозок чекає на погане... Диссонанс.

   ...

   Я не знаю, який правильний висновок з цього зробити. Мені треба обмізкувати усе глибше. І ніби безсумнівний позитивізм має бути моїм вибором, але... Чомусь мені згадалася Поліанна, згадалися віруючі, яких показують у кіно. Вони посміхаються з усіх сил, - може щиро, а може ні... Згадалося оповідання про двох сестер, що потрапили у часи війни в концтабір. Одна з них була віруючою і позитивною, а інша невіруючою і похмурою. Позитивна вірила, що скоро отримає свободу. А похмура не вірила у це. І та, що позитивна, скоро померла у тому таборі. А похмура вижила, і навіть колись вийшла з того табору, отримавши свободу... Я пам'ятаю, як цю розповідь підносили у церкві. Намагалися донести до слухачів, що віра позитивної справдилася: вона отримала свободу... Але я їм не повірив. Я подумав: краще бути похмурою сестрою. І зненавидів оцей релігійний позитивізм. Бо зробив для себе висновок, що він вбиває, а не звільняє від полону.

   І ось - тепер я знову натикнувся на цю саму спокусу... Будь позитивним на всі сто. Думай про хороше. Думай про хороше, щоби не притягувати до себе поганого. Адже думки матеріальні...

   Я заплутався. Ця історія про двох сестер мене збила з пантелику і примусила зненавидіти безсумнівний позитивізм. Тому я сподіваюся на хороше, але готуюся до найгіршого...

   Можливо, саме це не дозволяє мені ламатися. А втім... Хіба я не ламався? Я ламався, і багато разів. Коли?... Коли я занадто активно очікував хороше. Коли очікував на слова підтримки від свого брата, на якісь рішучі дії... І не отримав їх. Бо ніколи ситий не зрозуміє голодного... Ситий занадто боїться випасти з зони свого комфорту. Занадто боїться... І саме тому ми не змогли говорити однією мовою. Так само і Мишко... Він просто боїться випасти з зони свого комфорту. Настільки боїться, що не боїться втратити усе інше. Справжню дружбу, справжнє кохання, справжню вірність... Усе те, чого не можна купити за гроші.

   Ось тому моя посмішка у його бік - тільки правим куточком губ... Презирлива посмішка. Якої і заслуговує людина, яка тримається за гниле сміття, відкидаючи нетлінні коштовності... Мені таку людину жаль. Але нітрохи не жалко.

   Тому я продовжую чекати, коли він усвідомить нарешті, що дійсно є коштовним... А поки - нехай насолоджується страхом....

   А я вмикаю на плеєр, і дивлюся фільм далі.

13.10.2017, 13:39
Братіс Лібертус Свідок


П.С.: 14:11. Щойно закінчився фільм. Я додивився його до кінця. Одним словом - мені сподобалося. Цей фільм шедевр, який варто внести у список улюблених.
Чомусь подумалося: я засуджую Алекса за боягузтво, засуджую Ельві за боягузтво, засуджую Мишка за боягузтво... Засуджую.
Але хіба я сам досконалий? Можливо, я не боягуз в тих речах, в яких боягузи вони. Але я боягуз в інших речах, можливо... І не "можливо" навіть, а так і є. Я не знаю... Точніше, знаю, але не знаю іншого. Не знаю, як воно. Але все одно сумно чомусь на серці.
А що скажеш Ти, Тату?... Я хочу, щоб Ти випробував мене. Ти ж знаєш, чого я боюся найбільше. Я хочу, аби Ти дав мені можливість побороти це в собі... Побороти свої страхи. Вийти на вищий рівень досконалості. Хоча я не ганяюся за досконалістю, але... Я не можу сидіти на місці. Якщо я не росту, то я деградую. А я хочу рости. Інакше я завжди жалкуватиму, що Ти так і не дав мені такий шанс... Навчитися жити з кимось під одним дахом, і полюбити це. В той час, як більше за все на світі я боюся втратити свою незалежність...


--- 2610 - Усвiдомлення як подiя 2. Про щастя та зброю ---

   Тервех, Туатто.

   Зараз я дивлюся французький документальний фільм "Людина" (2015). Минуло тільки дев'ять хвилин фільму, а я вже вражений до глибини душі. І роблю про себе невтішні висновки. Про свій характер.

   Там люди різних країн та різних націй розказують про себе. Вони такі різні...

   Першим був чорношкірий чоловік. Афро-американець з ЗША, на ім'я Леонард. Він розповідав про те, як його в дитинстві бив вітчим, запевняючи, що "кого найсильніше любиш, тому спричиняєш найсильніший біль". І ця хибна упевненість призвела Леонарда до того, що одного разу він, коли виріс і став дорослим чоловіком, вбив молоду жінку та дитину (він назвав їх по іменам, що свідчить по те, що це не були випадкові люди в його житті, а що саме їх він любив настільки, що завдав їм настільки сильного болю, поріг якого вони не змогли винести)... Його засудили до довічного ув'язнення... І тільки мати вбитої молодої жінки (а також бабуся вбитої дитини) довела своїм прикладом, що таке справжня любов... І в цей момент у нього по щоках покотилися велетенські сльози.

   Мені треба видихнути повітря, і зробити вдих. Кілька разів. Щоби усвідомити про себе дещо. Дещо не дуже красиве, що стосується мого характеру.

   І це полягає в тому, що я так не вмію як вона. Коли лікарі чи персонал роблять мені щось погане - я що роблю? Я жаліюся на них в МОЗ. У мене не вистачає для них любові. Я просто жаліюся на них, щоби вони залишили мене в спокої. Я захищаюся. Я нападаю у відповідь, щоби захистити себе, захистити свій спокій...

   Я не знаю, чи це правильно, чи ні, але я так роблю. У мене немає любові до них.

   І коли росіяни мене дискримінують, примушуючи говорити чужою мені мовою - у мене не вистачає для них любові. Я огризаюся і вимагаю поваги. Я нападаю, щоби захистити своє право теж говорити рідною мені мовою, як і вони.

   Я не знаю, чи правильно це чи ні, але я так роблю. У мене немає любові до них.

   ... Я продовжую дивитися фільм далі. Різні люди різних націй та континентів - дають відповідь на одне й те саме питання: "Що таке щастя (на твій погляд)?". І вони розповідають. Кожен про своє щастя... І найперша думка, яка мені прийшла - це усвідомлення: скільки людей, скільки різновидів щастя... І кожному вміє дати Господь. Кожному вгодити.

   Поняття про щастя деяких людей здається мені жалюгідним або примітивним. Але це іхнє щастя, яке спирається на їхній власний досвід, власне виховання. Наприклад, коли Олена з Росії почала розповідати про те, що її щастя у тому, щоби онуки називали її бабусею, а діти завжди поверталися додому - то я подумки скривився про себе: "Фі... Діти. Бу-е. Як діти можуть бути щастям? Фе..."... Але потім згадав про Леонардо зі ЗША - і зрозумів, що я сам - є просто недолюблена дитина. Якій усе дитинство втовкмачували одну й ту саму фразу: "Коли ж ти нарешті виростеш та злізеш з моєї шиї?"... Якій все дитинство втовкмачували, що дитина - це обуза. Ніяк не щастя. А тільки обуза. Леонардо це розуміє... І я розумію. А Олена - ні.

   ... Продовжую дивитися фільм.

   Сповідь Бруно з Англії, який втратив обидві ноги - мене не вразила, але я усміхаюся зі світлом на обличчі слухаючи його. Бо його щастя мені зрозуміле. Коли він сказав: "Якби Бог сказав мені: я поверну тобі ноги, але відберу усе, що ти вивчив за останні 13 років - я би сказав: Залиш мої ноги собі" - і я засміявся. Щасливо засміявся. Бо і я скажу те саме Богові: Залиш мій хребет і мої ноги Собі. Я щасливий, що в мене переламаний хребет і не ходять ноги. Звичайні люди цього не зрозуміють... А от Бруно в Англії - так, він мене розуміє. І я щасливий, що є на світі Бруно, який розуміє мене.

   Продовжую дивитися фільм далі...

   Люди розповідають про своє відношення до зброї. Мене зачепила сповідь чоловіка на ім'я Квосай, з Йорданії. Коли син спитав у нього, чому він вбиває інших солдат, адже у них теж є сім'ї, які чекають на них так само, як і вони чекають на нього. Квосай відповів: "Ми праві, а вони ні. Вони вбивають вбивають сім'ї та дітей, руйнують наші мечеті. А ми захищаємо усе це."

   І тут я знову подумав про росіян, які знищують надбання інших народів. Які прийшли в Карелію як загарбники, зтерли з лиця землі наші кладовища, і замість них наставили свої могили... Які зтирають з лиця мою рідну мову. Тому я мушу захищатися, і захищати свою батьківщину...

   Мишко поки що не розуміє цього. Точніше, здогадується, що неправий, але боїться визнати це. Що ж... Я маю достатньо любові до нього, аби бути поблажливим, і дати йому скільки завгодно часу на роздуми.

   Синтія з Руанди розказала про геноцид її племені. Як вбили її батьків і її ще дитиною хотіли вбити тільки за те, що вона з племені тутсі, а не хуту...

   Точно так само, як і карел вбивали за те, що вони не росіяни. Справедливо?... Ні. Точно так само, як ліввиківська мова зараз попирається ногами тільки за те, що вона не російська. Справедливо? Ні. І я буду це відстоювати, і доводити до розуміння тих, хто говорить, що мови малих народів немає сенсу вчити, бо вони непопулярні, не користуються щироким попитом, і не допомагають при пошуці роботи. Справедливо? Ні. Тому що є на світі я. Який користується попитом, який чогось важить. Який може стати незамінним на підприємстві, який здатен принести процвітання, - бо Бог обдарував мене особливими таланами. Чи варто заради мене одного вчити мову, щоби тим самим привернути ласку самого Бога на свій бік? Так. Тому ніколи не кажіть, що мови малих народів не варто вчити. Бо навіть якщо народ складається з однієї-єдиної людини - мову вчити треба. І я доведу це всьому світові. Колись, обов'язково це доведу.

   Дивлюся фільм далі...

   Сповіді про зброю, про вбивства, про геноцид, про смерть, про розруху... Мені їх тяжко слухати, бо вони мені усі як одна зрозумілі. Занадто зрозумілі... Тому їх тяжко слухати.

   Хочу поставити на паузу. Попереду ще майже дві години фільму. Мені треба пууза. Щоби подихати... Подихати... Дихати... Дихати...

15:53, 26.10.2017
Братіс-Кар'яле Лібертус Свідок, Юмалан пойгу.


--- 2610 - Про подii усвiдомлення. Iнтервъю Бога ---

   Бог у мене спитав щойно:

   - Ти любиш такі події?

   Я відповів не вагаючись ні секунди:

   - Так.

   - Більше, аніж безтурботність?

   - Так.

   Бог усміхнувся з розумінням, і нічого більше не спитав...

26.10.2017, 16:00
Братіс-Кар'яле Лібертус Свідок, Юмалан пойгу.


П.С.: 16:02. Нарешті, відірвавшись від екрану, я подивився за вікно. І звернув увагу, що перший цьогорічний снігопад уже скінчився, перетворившись на дощ, який вже не знаю скільки часу стукає по моєму оцинкованому підвіконню...

Я дивлюся на цей дощ, і мені стає спокійно... Хоча мені жаль, що перший сніг уже розтанув. Але пам'ятаю ту мить щастя, коли я сьогодні вранці його побачив. Мені хотілося кричати від щастя на увесь світ: "Сніг! Сніг іде!..." Я задирав руки і жестикулював з усіх сил.

Але скептики з моєї палати, ліниво кинувши оком за вікно, сказали, скривившись: "Ну, сніг, і що? Зараз же до обіду він і розтане."

Мені хотілося усміхнутися їм і сказати: "Нічого ви не розумієте. Адже це сама Карелія прийшла до мене..."

Для мене щастя - це перший снігопад 26-го жовтня в Україні... Але мало кому це зрозуміти. Бо для них перший сніг 26-го жовтня - це усього лише мокрий асфальт після обіду... А люди шукають правди... Люди правди шукають...
http://www.proza.ru/diary/libertustestis/2017-10-26


ППС.: 16:17. Знов пішов сніг! Я упевнений: це особисто для мене, від Бога подарунок... Щоби зробити мені приємне. І я такий радий... Дивлюся - і відчуваю себе найщасливішою людиною на світі. Бо до мене Карелія прийшла... Моя улюблена, моя кохана... Вона не покинула мене на самоті у чужбині. Прийшла мене навідати... І зараз танцює за вікном для мене одного... І я настільки щасливий, що мені навіть хочеться плакати... Дякую, Тату... Дякую, Мамо... Мама-Карелія...


ПС-3: 16:25. Дивлюся на снігопад... Підводжу підсумки дня та подій... Так, я люблю такі події. Хоча не скажу. що цього мені достатньо. Бо я вважаю це усього лише передподіями... Бо мені поки що нема де проявити свої усвідомлення. Немає умов, щоби відстояти свої переконання. І ще - хочу справжнього руху... Хочу бачити очі, мацати душі... Хочу щось робити, чимось займатися. Чути слова людей... Хочу відчувати, що справді живу, а не лише готуюся до життя. Бо зараз цей період, що йде - я назву підготовкою до життя, але ще не самим життям... Бо ж це - усього лише сон... "Uni".


ПС-4: 16:32. Дивлюся на густий снігопад... На притрушені снігом сосни навпроти. І таке у мене затишне відчуття - ніби я вдома... Ніби я додому, нарешті, потрапив. Або мій дім прийшов до мене сюди, де я... Але у будь-якому випадку, Карелія огорнула мене своїм подихом, огорнула на багато кілометрів навкруги... І я вперше почуваюся як вдома. Вперше за увесь час, що я тут...
Матінко... Ти прийшла до мене, і створила для мене затишок... Принесла з собою дім... Як же сильно ти любиш мене, якщо здалеку прийшла до мене... Боже... Я дивлюся на цей густий снігопад, і мені сльози навертаються на очі... Бо Матінка-Карелія мене любить. Вона не залишила мене самого тут. Прийшла...


--- 2610 - Усвiдомлення як подiя 3. Молитва-пiръiнка ---

   Тервех, Туатто.

   На годиннику зараз 19:18. І мені зараз прийшло третє усвідомлення за сьогодні. Прийшло усвідомлення, що і Мишко теж думає про мене, як і я про нього. Що він так само замислений, як і я, всерйоз, і так само колупається у самому собі, зважуючи кожну деталь, мов гладенький річковий камінчик на теплій долоні. Зважує, обмацує пальцями його поверхню... І забуває про час.

   Ми зустрілися з ним щойно поглядами. Його замислений погляд, занурений в себе, і мій замислений погляд, занурений в себе. Зустрілися поглядами під нічним небом, - усього лише лише на одну мить, і - ніби провалилися у душі одне одному, прочитавши там приблизно одне й те саме.

   І мені захотілося помолитися за нього. Побажати йому щось хороше... Я зараз не в змозі знайти якісь конкретні слова. Але давай - нехай мої побажання йому перетворяться на маленького метелика на моїй долоні, або пір'їнку, і перепорхнуть на його долоню, - туди, де він перебирає камінці. Я хочу, щоби він відчув легкість та м'якість цієї пір'їнки-метелика. Щоби принаймні щось потримав у руці тепле, живе, м'яке, легеньке, ніжне... І хай всміхнеться сонечком, хоча б на мить забувши про усе. Усього лише хоча б на мить...

   Пурх...

   Дякую, Туатто. Сьогодні я ляжу спати з легким серцем. Безтурботним, бо задоволеним собою...

19:30, 26.10.2017
Братіс Лібертус Свідок, Юмалан пойгу


--- 2710 - Моральна пiдтримка як подiя. Про геноцид ---

   Тервех, Туатто.

   Щойно дивився польський фільм "Poklosie" (2012), - про те, як двоє братів взнали жахливу історію про польских євреїв, які колись жили у їхньому селі до війни, і також про те, що у знищенні (масовому вбивстві) яких приймав участь також і їхній батько, - після чого він привласнив собі одну з ділянок землі, яка колись належала одному з убитих ним...

   Що я можу сказати, Тату? Коли я дивився фільм, то думав про свою рідну Кішкойлу під Ессойлою, де колись народилася та виросла моя бабуся-ліввиківка зі своїми братами, - у двоповерховому великому будинку... І що там стало на місці Кішкойли тепер? Одні бур'яни. Всіх ліввиків розігнали по світу, і я тепер говорю чужими мені мовами. І шукаю справедливості... Так само, як і ті двоє братів. Але тільки ті двоє були синами вбивць, а я - є онуком вбитих...

   Але відчуваю Твої обійми. І розумію, що Ти не покинеш мене наодинці з цією несправедливістю. Ти допоможеш мені її відновити... Дякую Тобі.

14:09, 27.10.2017
Братіс Лібертус Свідок


--- 2710 - Вiдчай як подiя. Про обiцяне ---

   Тервех, Туатто.

   Зараз мене взяли сумніви: а чи здійсниш Ти обіцяне?... Адже я чекаю, чекаю, чекаю... Стільки років. І досі пусто. Ніц. Лікарні, лікарні, лікарні...

   Я працював скільки міг. Зараз вже не можу. Тому тільки чекаю. Щось намагаюся робити, що можу, пишу якісь листи в інстанції. Точніше, до початку посту писав їх. Зараз відчуваю, що і їх писати не можу. Тому пишу листи Одному Тобі...

   Я опускаюся усе нижче і нижче у безодню безнадії. Туди, звідки мені ніяк самому не виборкатися... У мене залишився тільки ноутбук. І якщо 1-го числа Алекс мені не зможе поповнити рахунок, то я залишуся без інтернету. Залишиться тільки передивлятися накачані фільми... Слухати музику... І тупіти від велетенської нудьги.

   Малюсінька надія ще жевріє... Адже Ти стільки разів мене рятував. Рятував від смерті, так. Але й піднятися так і не допоміг, хоча обіцяв. Я досі на дні злиднів. І кінця-краю тим злидням нема. Тільки надія... І я досі сам, хоча Ти обіцяв мені, що буду коханим, не буду один, що буде у мене сім'я, яку схочу.

   Навіть віра гасне. Віри не вистачає. Ти ніби і поруч, і обіймаєш, і підбадьорюєш... Але все так схоже на брехню. Безкінечне чекання обіцяного... Гіркота бере.

   Тату!

27.10.2017, 19:15
Братіс Лібертус Свідок, Юманан пойгу


П.С.: 19:56. А втім - спати, спати, спати... Від мене все одно зараз нічого не залежить. Я мушу спати і набиратися сил. Попри все... Спати...


П.П.С.: 20:08. Витягни мене. Прошу.


П.С.-3: 20:11. Відчуваю гіркоту. Образу. Бажання огризатися. Психувати. І розумію безсилля.
Вмовляю себе: Спати... Спати... Спати...


П.С.-4: 20:15. Поговори зі мною. Скажи мені щось хороше. Але краще зроби що-небудь... Зроби...


П.С.-5: 20:20. Нудьга.


--- 2710 - Усвiдомлення як подiя. Нудьга проти втоми ---

   Тервех, Туатто.

   20:40. Подумалося: якесь безглуздя: поки Мишко там потребує допомоги напарника, я тим часом помираю від нудьги... Поки я помираю від нудьги - він тим часом потребує допомоги напарника... Яке безглуздя. Але ж мушу чекати, коли сам прийде. Сам пішов, сам замовк першим - сам нехай і повертається... Коли надірве всі жили - прийде. Де мене шукати - знає. Ти приведеш його... Скажи йому, хай не боїться мене, я йому не ворог. Я на нього чекаю тут... І помираю від нудьги в той час, коли йому конче потрібна допомога.

   Бо ж іншого такого як я він не знайде. Ні кращого за мене, ні такого самого навіть приблизно. Бо такі помічники, яким цікаво усе те саме, що і йому - на дорозі не валяються... Скільки уже було до мене спроб? А? Всі невдалі, всі дратували. Я знаю, що це таке... Я ж сам підприємець. Серед фрілансерів таких як я не знайдеш. Бо ж і Мишко у фріланс не подасться, аби розпилятися на дрібнички та випадковості. Фріланс не для таких різнобічних осіб як ми... Не з таким потенціалом. Не з таким масштабом мислення. Ми можемо там бувати хіба що як наймачі, але не як наймити... Тому подібного мені він не знайде ні на фрілансі, ні тим паче на вулиці... Його всі дратуватимуть. А думка про мене не даватиме йому спокою. Бо у мене є Характер. Креатив і Розум. Ідеї... У мене є все те, чого немає у нього. Тим паче, що зірки самі сказали, що ми з ним ідеальна команда... Тому йому діватися від мене немає куди. Прийде...

   І може, навіть з Днем народження привітає?... Хм...

   Звісно, особливо не розраховую, але було би добре. Може, хоч хтось мене привітає цього року по-справжньому, а не тільки епістолярно. Лишилося трошки більше тижня... Цього року 5-е число припадає якраз на неділю. Хм... У нього буде вихідний. Але чи буде свято у мене - от в чому питання... Гидота. Я хочу принаймні цього року справжнє свято на свій день народження. Я і Новий рік хочу справжній... Вже котрий рік хочу справжнє свято.

   Згадалося, як я святкував Новий рік позаминулого року: як зустрічав 2016-й... То було ще в Карелії. Я так чекав, що Алекс приїде. Накупив навіть цілу купу смакоти усілякої, щоби було чим його пригостити. До останнього дня сподівався. А він не приїхав. Бо у нього купа причин виявилася поважних. Довелося усе накуплене їсти самому. Тим і втішився. Хоча все одно було гірко. І досі гірко. І 2017-й навіть, хоча вже зустрічав у Харкові - Алекс теж не приїхав і не привітав. І з Днем народження не привітав навіть... Через 9 днів буде наступний День народження. Чи привітає?...

   Краще не думати про це. Не мріяти, не сподіватися, не чекати... Гірко.

   Мимоволі накотилися сльози на очі. Хто їх витре, Тату? М?... Ти безсовісний... Тільки обіцянками годувати вмієш. Але мені від обіцянок не ситно. Все одно, що обід нюхати. Тільки нюхати... Але не їсти, бо він недосяжний.

   О... Відчуваю, як Ти мене знову за зап'ястя щойно узяв. Тримаєш... Ну, тримай. Хай хоч це мене втішить. Поки я тут нудьгую. Поки вмираю від нудьги. В той час, як Микові потрібна моя допомога... Але він мусить сам прийти і попросити. Я свій крок назустріч зробив, тепер його черга.

21:18, 27.10.2017
Братіс Лібертус Свідок

   


--- 2810 - Скарга на бездiяльнiсть Бога-1 ---

   Тервех, Бог!

   От, якби була така вища інстанція, куди можна було би поскаржитися на Твою бездіяльність у моєму житті. Така собі "Гаряча Божественна лінія", куди можна послати скаргу на те, що умови нашої Угоди Тобою виконані не були. Бо я зі свого боку зробив усе, що було в моїх силах, і що було понад сили, - настільки, що втратив здоров'я. А Ти що? Чи зробив що-небудь? Ні. Ти просто ледацюєш, я бачу. Куди я можу поскаржитися на Твою бездіяльність? И вимагати, щоби Тебе звільнили нахер з Твоєї посади, а на Твоє місце призначили іншого Бога, який буде виконувати Свої обов'язки і дотримуватися умов Контрактів, а також виконувати Свої обіцянки.

   Я страшенно злий на Тебе. Тим паче злий на Тебе, що Ти говориш, що можеш усе. Усе! Що Ти можеш навіть мертвих воскрешати, можеш зрушувати гори, перекладаючи з місця на місце, можеш примножувати хліб з нічого. А обставини мого життя зрушити з мертвої точки не можеш? Курво, який же ти тоді Бог, якщо не можеш зробити навіть такої дрібнички. Тільки патякати та хвалитися можеш: "Я можу все!"... Балабол.

   Але ще образливіше те, що я знаю, що Ти дійсно можеш все. Можеш, якщо захочеш. Але Ти не хочеш. Бо ти безсовісний ледацюга. І брехло. І мене не любиш як слід. Тільки тримаєш мене у чорному тілі, і ні здохнути не даєш, ні жити по-людськи як я хочу. Як я хочу. Ти мені казав тоді під черешнею, що усе у мене буде, чого ні забажаю. І де воно?... Брехло, балабол, ледацюга безсовісний.

   Жаль, що немає такої інстанції, куди би я міг пожалітися на Твою бездіяльність.

07:01, 28.10.2017
Братіс Лібертус Свідок


П.С.: 07:13. Контракт був складений 04.10.2009-го року: http://www.proza.ru/2013/04/07/2285. Минуло вісім років і двадцять чотири дні. Я зробив усе, що було в моїх силах. Але в моєму житті з мертвої точки не зрушилося ні на йоту... Що робив, що не робив. Що надривав жили, що ледарював. Результат однаковий... Ніяких зрушень. Тільки купа моїх доказів, що я щось робив, що я старався. А де Твої докази? Де вони, покажи мені. Що Ти робив ці вісім років, чим займався? Ти ледарював, безсовісно ледарював.


П.П.С.: 07:53.

http://www.proza.ru/comments.html?2017/10/12/221
Рецензия на «Мой разговор с Богом» (Анастасия Попова 12)

Ты разберёшься со всем, и со всем справишься. Это просто время такое, такой период. Он пройдёт.

Братислав Либертус Свидетель   27.10.2017 19:00   

+

Спасибо на добром слове.

Анастасия Попова 12   28.10.2017 06:40


* * *

http://www.proza.ru/comments.html?2017/10/12/224
Рецензия на «Почему так написана Библия?» (Анастасия Попова 12)

Читать этот бред невозможно. Абсурдные ответы на казалось бы разумные вопросы... Всё смешалось.
Попробуйте в следующий раз думать своей собственной головой, а не головой пастыря своей церкви, куда Вы ходите... Я же знаю, что все эти шаблонные и шитые белыми нитками ответы Вы не из своей головы выудили, а на уроках воскресной школы. Не стесняйтесь подвергать Библию более жёсткой критике. Если она говорит правду - то с ней ничего не сделается. Но если Вы обнаружите, что она врёт и изворачивается - то выбрасывайте смело в корзину, и кончайте ходить по церквям в поисках Бога. Его там нет.

Братислав Либертус Свидетель   27.10.2017 18:52   

+

Я это из собственной башки взяла, как мне было объяснено, так я и объяснила.

Анастасия Попова 12   28.10.2017 06:43   

+

Из собственной башки? Не ври. Потому что все эти всевдо-ответы я уже слышал многократно на уроках воскресной школы. Один и тот же бред, который не подчиняется никакой логике. "Год тогда был короче"?... Земля, значит, быстрее вращалась, потому что она была маленькой-маленькой, и океанов тогда не было, потому что все континенты были одним единым материком, которые потом раскололись и расползлись в разные стороны, а расщелины между континентами заполнились океанами из ниоткуда взявшихся вод. Прекрасно. А до этого - конечно же, Земля была лепёшкой и стояла на трёх китах.
Не надо мне врать, будто Вы сами до этого додумались. Вот только врать мне не надо. Потому что все эти ответы, которые Вы процитировали тут - я уже слышал многократно в церквях, собственными ушами. И этот бред не клеится ни в какую логику, потому что порождает новые логические вопросы, на которые снова получаешь какой-то дикий псевдо-ответ, который никак не состыкуется логикой с предыдущим вопросом, и одновременно порождает новые логические вопросы. Этот бред шит белыми-белыми нитками, толстенными белыми канатами.
Вот поэтому однажды я устал читать библейский бред, и выбросил Библию в мусорное ведро. И в церкви ходить перестал, потому что понял, что я там только попусту теряю время. Одни и те же проповеди годами, и никаких полезных изменений в моей жизни. Только бесконечное бла-бла-бла, переливание из пустого в порожнее.
Бог - это величайший Балабол, которого я только знаю. Если верить Библии, то в Ветхозаветние времена Он мог всё. Теперь Он почему-то бездействует. Хотя Библия пишет что "Бог вовеки один и тот же". Бла, бла, бла. Всё, что Он может - это доводить людей до отупения, до сумасшествия, до блаженного идиотизма. Всё. Но как только потребуешь от Него реальных дел - фиг. Он сразу в кусты. и не видно Его и не слышно.
Попроси Его сделать что-то в твоей жизни полезное. Исполнить какое-нибудь заветное желание, или хотя бы исполнить одно из Его обещаний. Фиг. Будет молчать, как рыба об лёд. Сиди и жди. До самой смерти жди и жди. Ты далеко не первая, кому Он что-то обещал. Много ли ты знаешь людей, в чьей жизни хотя бы что-то близкое к этому исполнилось? Я знаю разве что Ника Вуйчича, которому повезло родиться в зажиточной семье и иметь влиятельные знакомства. Но ещё больше я знаю бездомных ников вуйчичей, сирот без роду и племени, у которых тоже отрезаны руки или ноги или и то и другое, - на войне, куда их послали как скот на убой, который никому не жалко, или просто тупо на морозе, потому что им пришлось ночевать под открытым небом зимой. Их почему-то никто не видит. Видят только одного-единственного успешного Ника Вуйчича, которому повезло родиться в зажиточной семье. И то, он родился не в России. В России полно своих ников вуйчичей, но они все безвестны, живут в нищете на маленькую пенсию, и не видят никакой надежды вырваться из этой нищеты. Они ходят, как и Ник, в церкви. Слушают проповеди. И что меняется в их жизни? Они тоже становятся успешными, как Ник? Нет. Ник свидетельствует о своём собственном успехе, забывая о том, что этот успех он получил далеко не сам. Всё, что от него потребовалось - это смириться со своей врождённой инвалидностью. И начать радостно болтать языком. Всё остальное сделали и делают вместо него. Возят его по городам, собирают стадионы и залы, и собирают многомилионные пожертвования. Они просто делают на Нике бизнес. И Бог тут вообще ни при чём. А если и Бог - то только Маммон. Но никак не тот, которого проповедуют в церквях. Тот, которого проповедуют - Он бездельник. Балабол и трус, который раздаёт направо и налево сказочные обещания и не выполняет их. А тысячи верующих штудируют Библию в поисках ответов... Миллионы безликих никому не известных верующих, которые до конца жизни прозябают в нищете и умирают безвестными и никому не нужными. Миллиарды верующих без имён и лиц, без судеб, а с одним только призрачным счастьем на лице, которое тянется годами, и выражающееся всего лишь в ожидании лучшего будущего...
И это снова говорит с тобой Бог. Я. Хитрец и Дурилка мозгов. Как тебе моя речь? Попробуй её опровергнуть примером из своей жизни.

Братислав Либертус Свидетель   28.10.2017 07:47


* * *

http://www.proza.ru/comments.html?2016/11/18/1681
Рецензия на «Записки отшельника» (Лариса Евсикова)

"Ты же Сам говорил: «Царствие Божие ВНУТРИ вас есть» (Лук. 17:21), а как можно идти колоннами во внутрь себя, да ещё и с транспарантами?..
Мы посмотрели друг на друга и рассмеялись."

Вот это больше похоже на правду. А в церкви я теперь не хожу. И лживые проповеди больше не слушаю. Как там обещают? "Отдайте последний рубль для пожерствования на церковь, и Бог Вас благословит". Счастливые лица, озарённые обещаниями... Отупевшие мозги, закружившиеся в карусели синдрома ожидания.

А я откололся от церкви. Я теперь сам себе Церковь. Но всё же получить то, что обещает Тот, который в золотом венце - я не прочь, я хочу. На проповеди в церквях да на храмы - у Бога, значит, есть деньги, а на исполнения моих заветных простых желаний - нету?... Странный Бог. Нищий бомж, который при жизни питался впроголодь, и сейчас проповедует питание впроголодь в обмен на счастливое блаженное лицо, застрявшее в карусели синдрома ожидания... "Бог благословит", на полуголодный желудок, или совсем на голодный, ага. И накормит обещаниями накормить до отвала после смерти... После смерти, где уже не будет физических тел, нуждающихся в еде.

Да нету никакого Иисуса. Ни того, Который выпендривается в золотом венце, ни того, который ДЕМОНстрирует подчёркнутую нищету. Оба лжецы. Потому что оба одинаково кормят одними только обещаниями, но никак не овощами или мясом с хлебом. Одни только разговоры... Бла, бла, бла. И неважно, за которым из двух лживых Иисусов ты последуешь: за тем, который обещает материальное благополучие, ведя за собой голодную мужественную толпу; или за тем, который ДЕМОНстративно Сам голодный, и призывает следовать Его примеру с тем же самым мужеством, что и те, которые изо всех сил пыжатся, нагружая свои руки тяжёлыми транспарантами... Эти, которые с транспарантами - хотя бы надеются, что их в конце сытно накормят. Но эти, которые смотрят на нищего Иисуса - они даже надежды на это не имеют. Кто из них лучше? Циник в золотом венце или Циник во рваных лохмотьях?... Это всё равно, что выбирать меньшее из двух зол, ибо оба Зло и Обман. Нету никакого Иисуса. И за нас никто на кресте не умирал. Тот иудей Иисус умер только за Себя самого. Мне от Его смерти - ни холодно, ни жарко. Потому что я сегодня точно так же голоден, как и Он тогда две тысячи лет назад. Разницы никакой. Так ради чего Он умер? За что мне Его благодарить?... За что.

А потому что для того, чтобы сытно кушать - надо не просиживать жопы в церквях, не искать ответы блаженства в Библии, и не делать бесполезную работу в городе: неважно, что делаешь, лишь бы заплатили. А надо ехать в село, и там работать на земле. Выращивать своими руками хлеб и доить своими руками коров. А уж где духовную пищу искать - дело фантазии: хочешь - песни пой в сельском клубе, хочешь - танцы устраивай с вечеринками, а хочешь - сядь на жопу, и слушай проповедь. В сёлах проповеди не хуже звучат, чем в городе. Только в сёлах люди ещё и общаются друг с другом, знают друг друга. А в городе? Церковь несколько сот человек или несколько тысяч - многих ли ты знаешь хотя бы в лицо - из тех, кто сидит с тобой на соседней лавке?... Всё Царство ищете Божие. А познакомиться друг с другом - скромность не позволяет. Стеснительные, ети вашу мать. Религия не позволяет на земле работать своими руками и знакомиться друг с другом? Еб*натики фанатичные.

Братислав Либертус Свидетель   28.10.2017 09:02


* * *

П.С.-3: 09:10.

http://www.proza.ru/comments.html?2017/09/16/1761
Рецензия на «Лекарственный гулаг» (Оксана Студецкая)

Всё это страшно читать, ещё страшнее понимать... И невольно думаешь: что ждёт поколения, которые будут после нас?...
И эти, которые сегодня набивают себе карманы в погоне за быстрой наживой - они сами-то чем питаются? И чем кормят своих же детей?... Какое наследие после себя оставляют?
Мы, поколение, которое первым узнало интернет - в то же время стали последним поколением, которое знало натуральную пищу... Поколение-рубеж.

Братислав Либертус Свидетель   27.10.2017 19:29   

+

А вы видели кого -либо из властей в супермаркете? Конечно, они питаются натуральной и чистой пищей, для них существуют и фермы, выращивающие чистых животных и растительных продуктов питания. У них же свои магазины под городами.
Даже при советской власти у них были свои магазины, которые располагались под землей, как метро. Лично свидетель, так как мой дядя был в правительстве, и его семья обслуживалась из магазинов в подземелье под Крещатиком. А теперь тем более они себя защищают. И больницы у них свои, т.е. живут в государстве над государством для народа.

Оксана Студецкая   27.10.2017 23:34

+

Да я вообще властьимущих нигде не видел, кроме как по телевизору... Даже самого задрыпаного депутатика районного совета, даже мэра города вживую не видел ни разу. Только по телевизору или на бигбордах.
Интересно, а сколько стоит их минимальная продуктовая корзина...

А вообще, я думаю, что так будет не всегда. Если вспомнить, что было даже всего каких-то 100-150 лет назад, если вспомнить, что было 2000 лет назад, какое отношение тогда было к простым людям, когда ими торговали как скотом, и никакой пенсии по инвалидности или старости... Когда вешали без суда и следствия а по простой прихоти. Как сжигали на кострах Инквизиции. Если оглянуться на Историю - то мы ещё в раю живём... Предки бы нам сказали: "Нам бы ваши печали". А мы бы во времена своих предков вряд ли бы захотели. Вот, говорят, что реинкарнация есть, и можно даже вспомнить свои прошлые жизни. Я верю в реинкарнацию. Но вспоминать ни одну из своих прошлых жизней не хочу, потому как знаю, что ничего там хорошего не было. Мои нервы не выдержат тех воспоминаний. Поэтому я благодарю Господа за то, что Он стирает нам память. Сейчас мы живём лучше, чем предыдущие поколения. У нас даже интернет есть, и мы не изнываем теперь от скуки и одиночества. Мы можем смотреть фильмы и читать книги, мы можем общаться сколько хотим, без всяких обязательств друг перед другом, и не надо для этого жениться. А наши предки что имели? Только заунывные песни о том, как плохо жить, и насколько глубоко их безнадёжье. Сейчас наше поколение разве поёт такие песни? Нет. Сейчас мы можем позволить себе петь весёлые поп-песенки про любовь. Значит, гораздо лучше живём, чем предыдущие поколения. Имеем надежду. Чего унывать? Значить, следующие поколения будут жить лучше нас. Демократия набирает силу. Это только мы, первое поколение интернета, используем соцсети впустую: на обмен фотографиями кошечек, шаблонных заёрзанных статусов, которые набили оскомину, и рецептов блюд, которые никогда не едим. А следующие поколения будут не такими. Им будет скучно пассивно сидеть, сложа ручки. Они через интернет будут бороться за светлое будущее, за справедливость... Не все же будут зомбированно сидеть в бессмысленных компьютерных играх, выращивая нарисованные "фермы". У кого-то ещё останется интеллект. И он будет им пользоваться на полную мощность. Не зря ведь сейчас наступила эра всплеска рождения детей-вундеркиндов, которых теперь называют индиго. Не зря всё это. Бог всё предусмотрел, я в это верю.

Братислав Либертус Свидетель   28.10.2017 05:01


* * *

П.С.-4: 09:13.
А між тим, вчора:
"20:40. Подумалося: якесь безглуздя: поки Мишко там потребує допомоги напарника, я тим часом помираю від нудьги...
Поки я помираю від нудьги - він тим часом потребує допомоги напарника... Яке безглуздя."
("2710 - Усвiдомлення як подiя. Нудьга проти втоми": http://www.proza.ru/2017/10/27/2088)


--- 2810 - Скарга на бездiяльнiсть Бога-2 ---

* * *
 
http://www.proza.ru/2017/10/12/1400
Рецензия на «Ангельский спор» (Рэми Дениз)

Брать или не брать взятки - когда-то превращается в инерцию, в колею, из которой потом очень сложно сойти... И даже в минуту, когда мелькает такая мысль-искушение (сменить привычный образ жизни), всё равно автоматически поступаешь по привычке. Потому что побороть прежнюю привычку и заместить её новой привычкой - это ещё нужно как минимум один раз принять твёрдое решение... А чтобы принять твёрдое решение - нужно серьёзно обдумать, и взвесить все За и Против...

Когда честность превращается в характер, то очень трудно сломать его в одночасье. Даже когда понимаешь, что это вроде бы невыгодно с финансовой стороны... И всё же, время от времени проводишь внутри ревизию, и вспоминаешь, почему однажды решил быть честным: "А, может, благодаря моей "непрактичности" они когда-нибудь спасут чью-то жизнь!"... И лучше получить конверт от бывшего ученика, чем от нынешнего или от будущего... Потому что только бывшие есть истинным показателем твоего коэффициента полезности на собственном месте...

Братислав Либертус Свидетель   21.10.2017 16:15   

+

Бывшие ученики скорее делятся своими успехами) Ну какие конверты)

Рэми Дениз   28.10.2017 10:18   

+

Дети вообще бесполезные существа... Они только сосут, но ничего не отдают.
Поскольку я живу по больницам, то мне приходилось не раз быть свидетелем, как в больницу поступают парализованные старики, и как их дети за ними ухаживают... От детей слышно столько раздражения... А я смотрю и думаю: я молодой и никому не нужен. Я ведь непременно состарюсь, стану ещё более беспомощным, чем сейчас. И вот если бы у меня были сейчас дети, которым я изо всех сил и всё... То они бы потом в старости со мной вот так же разговаривали, как и эти... Вопрос: и нахера вообще рожать детей, нахера в них вкладывать столько усилий, времени, денег... Нахера вообще размножаться. Если дети всё равно бросают на произвол. И если ты немощен, то говорят с тобой с раздражением... Так, словно сами в младенчестве не были немощными, и не будут старыми.
Я вчера начал смотреть польский фильм "Pora umieraс" (2007). Сюжет незатейливый: всего лишь обыденная жизнь одной старой женщины, у которой есть взрослый сын, живущий отдельно от неё, и навещающий раз в неделю. Навещающий, и не более того. Он не интересуется её проблемами, и даже когда она попросила его отодвинуть пианино, он проигнорировал её просьбу, убежал. А меж тем ей приходится отбиваться от каких-то риэлтеров, желающих во что бы то ни стало купить её дом (естественно, за символическую цену, потому как дом старый, но зато в выгодном месте). А она за этот дом борется изо всех сил. Чтобы было, что оставить в наследство сыну...

Я вообще не понимаю, нахера рожать детей. Я думаю, что если так вышло, что родился - то надо сразу сдавать его в детдом. Если бы меня сдали в детдом - у меня хотя бы надежда была, что у меня будет своё жильё... И вообще, я устал от одиночества, от никомуненужности. Как только родился - так сразу попал в жопу, и нет никакого выхода из неё... Инвалиды в доме нахер никому не нужны. Когда ко мне в палату поступают новенькие, они спустя несколько дней проникаются ко мне симпатией и состраданием, и предлагают поселиться у какой-нибудь старенькой бабушки, чтобы ухаживать за ней. И всякий раз, как только произносят вслух эту мысль, тут же осекаются: "М-да. Ведь и за тобой тоже ухаживать надо...". Я им ничего не отвечаю на это. Потому что на глупость ответить нечего. Хотя есть и такие умники, которые говорят, что мне нужно встать на учёт в службу занятости. И даже дают адрес, куда поехать... И когда я говорю: "А тебя не смущает тот факт, что меня туда надо на носилках везти?" - они делают невозмутимое лицо: "Ну и что? Надо же бороться как-то, чтобы улучшить своё положение."

Но я хочу ещё раз о детях. Представим, что мне дали квартиру, я женился и родил детей....
Нет, эта тема - полная жопа. Она настолько бессмысленна, что я даже не хочу её развивать. Я знаю только одно: дети - абсолютно бесполезные существа. Они только сосут, и ничего не отдают взамен или обратно. Но зато в период полового созревания девочки активно мечтают родить троих детей от любимого мужчины... И обязательно, чтобы этот любимый не был ни инвалидом, ни нищим, ни бездомным... То есть, хотят играть в куклы и жить на всём готовом. Снова от кого-то что-то получать... И ничего не отдавать взамен или обратно.
Вот поэтому я очень хорошо понимаю, почему в прежние века женщина не считалась за единицу человека, а считалась обузой и нулём в доме. Потому что они как дети: только сосут, и ничего не отдают. Они никогда не угощают кого-то, никогда не делятся своими доходами. И уж тем более не принесут бывшему преподавателю конверт. Потому что у них самих ведь даже шуба не куплена...
И кому я жалуюсь? Женщине. Хаять всех женщин на свете в уши женщине - наверное, не самый верный вариант найти понимание. Но меня уже всё достало. Я смотрю, сколько в больницах живёт молодых бездомных парней-калек. Статистика бездомных женщин-калек в десяток раз ниже... И никому эти парни-калеки не нужны. Но женщины в то же самое время стонут, что мужчин не хватает... Замуж хотят... А чего не хватает мужчин? Да зайди в любой дом инвалидов, или в любую больницу, терапевтическое отделение - выбирай! Без ноги, или без руки, или с проломленным черепом, или парализованный, немой - выбирай! Забирай его к себе домой и трахайся сколько хочешь. Будет тебе вместо ребёночка: будешь и памперсы менять, и с ложечки кормить. Что, не нравится, брезгуешь? Во-от...

А кто виноват в чёрствости людей, в их лени, в нежелании работать руками, в нежелании работать мозгами?... Бог... Бог во всём виноват.

Братислав Либертус Свидетель   28.10.2017 11:08


--- 2810 - Скарга на бездiяльнiсть Бога-3 ---

 
***
http://www.proza.ru/2013/04/07/2249
Рецензия на «Мой контракт с Богом. Ч. 2. Начало веры. Исповедь» (Братислав Либертус Свидетель)

Интересная идея - заключить контракт с Богом! Тем боле, как я поняла, неверующему!

Светлана Красавцева   28.10.2017 22:16   

+

Не сказать, что однозначно неверующему, ибо до этого я много лет ходил в церковь, читал Библию, и уже успел разочароваться в Боге и уйти из церкви. Поэтому будет правильнее говорить: разочаровавшемуся...

Поэтому - да, это как дать второй шанс Тому, Кому перестал верить. То, что Бог есть - в этом у меня сомнений не было и нет. Но есть огромная разница между "верить в существование Бога" и "верить в Бога, верить Богу". С первым у меня проблем не было, а со вторым - были...

Собственно, сомнения во втором у меня до сих пор не развеяны. Ибо Контракт был подписан ещё 8 лет назад, а "воз и ныне там"... Никаких изменений к лучшему. Сплошной самообман, каждодневные самоутешения, и несбыточная надежда на лучшее будущее... Никаких ни изменений, ни сдвигов с мёртвой точки. А здоровье меж тем уже угроблено. Осталась только крохотная надежда на Чудо. Только на Чудо, и ничего, кроме него... Потому что я уже выдохся до зела, до ручки. Могу разве что молиться. Но вот услышит ли хотя бы её?...

Братислав Либертус Свидетель   28.10.2017 22:25   

+

Да, сложно это все... Чего-то мы не понимаем... У меня вот один сын умер в 27 лет, второй в 41 год... Один молился и просил у Бога дать ему здоровье (у него была неоперабельная опухоль мозга), но - увы... Второй не хотел жить, и сердце его просто остановилось... Был услышан?!!

Светлана Красавцева   28.10.2017 22:34   

+

Н-да, такие примеры из жизни угнетают...
Хотя с другой стороны - я же много раз пытался наложить на себя руки. Первый раз - в десятилетнем возрасте, Он меня остановил. Потом - несколько подряд попыток в 2001-м году, потом в 2005-м, в 2007-м, в 2008-м, в 2009-м, в 2011-м... Последняя - в 2016-м. И Он всякий раз не давал мне это сделать, всякий раз останавливал. В 2007-м - прямым текстом сказал: "Пообещай, что больше не будешь пытаться наложить на себя руки". Я Ему пообещал... И много раз нарушал обещание, и Он всё равно спасал. Зачем Он столько раз сохранял мне жизнь? В 2014-м у меня был инфаркт, я мог умереть от разрыва сердца, - и снова Он не дал мне умереть... Я не понимаю. Если Он не намерен вытащить меня из бездны нищеты и бездомности, из бездны одиночества и никомуненужности - то для чего так ревностно хранит мне жизнь? Мог бы дать покончить с собой в любой из этих многочисленных разов - и никто бы даже не узнал, что я вообще был, что я на что-то там надеялся, что я в чём-то разочаровался... Но Он хранит меня. И даже пообещал мне многое: наобещал прямо золотые горы. И что? Он выиграл от этого?... Я теперь живу, свидетельствую о своей жизни, свидетельствую о Его неисполненных обещаниях, - по сути, я Его позорю на весь свет, потому что в моей жизни Он ровным счётом ничего не исполнил. Тошлько и всего, что Он не даёт мне умереть, хранит мою жизнь. Но я не могу похвастаться, что Он в моей жизни что-то значимое совершил. Мне вот интересно: Ему не стыдно за Себя? Ему не стыдно людям в глаза смотреть?... Вот Он великий, всемогущий, умеет красиво обещать. А на деле - получается, что балабол, трепло. Вот, о чём я думаю... Ему не стыдно? Нам, всему миру в глаза смотреть. Мне в глаза смотреть - Ему не стыдно? Ведь Он же столько мне Обещал... Я не тянул Его за язык, и не требовал ничего, Он Сам пообещал мне. И я согласился: "Пусть будет так, как Ты сказал". И где оно всё?... Восемь лет прошло. И ни с места. Ему не стыдно мне в глаза смотреть?... Зачем было обещать, зачем было морочить мне голову пустыми обещаниями, если исполнять не собирался?... Я вот этого понять не могу. И мне горько. Потому что я устал. У меня не осталось сил для борьбы. Я угробил остатки здоровья. И остался ни с чем. Всё то, что было у меня восемь лет назад - то и сейчас. А! ну, разве что ноутбук с тех пор приобрёл. Вот и все положительные сдвиги. Всё. За восемь лет - только ноутбук. Ну, и инвалидность мне, наконец, дали. Всё!... Зашибись, как разбогател.

Братислав Либертус Свидетель   28.10.2017 22:55

+

Наверное, у каждого из нас тут, на Земле, своя отработка... Кто-то отрабатывает наркоманом, кто-то проституткой, кому-то Бог дает богатство, а оно не в радость, кого-то делает инвалидом... Для чего? Почему? Почему не дает смерти тому, кто просит, а забирает тех, кто хочет жить? Нет ответа...

Светлана Красавцева   28.10.2017 23:05   

+

Да мне обидно даже не то, что Он наши молитвы игнорирует: к игнору наших желаний мы, как правило, приучаемся с детства, и нас это очень быстро перестаёт удивлять. А обидно то, что Он наобещал мне много, и ничего не исполнил... Вот что обиднее всего. Я могу простить игнор, но обмана простить не могу. Потому что это сверх-обидно: что Он дал надежду и посмеялся надо мной, над моей наивной детской верой. Разыграл, пошутил... Ему смешно? Над нами, наивными, розыгрыши устраивать. А ведь это подло... Молча игнорировать наши молитвы - это низко, но ещё кое-как можно найти оправдания, если задать Ему вопрос и получить ответ: можно наплести что-то о предвидении будущей судьбы, и так далее. Но как Он ответит за подлый розыгрыш?... Вот как?... Я не нахожу даже приблизительного оправдания. Он посмеялся над моей верой, а мне горько. А Ему смешно?... И как после этого верить в то, что написано в Библии: "По вере вашей будет вам"?... А ведь эту веру Он мне дал. Не я её сам выдумал или захотел. Он первым всё это начал. Если бы Он мне не говорил в ухо тех слов - я бы в жизни не додумался до всего этого. И всего бы этого не было, что здесь сейчас происходит. Ни всех этих разговоров, ни моих страниц на Прозе.ру, ни моего имени, ничего... И что с того толку? Сидим, и разоблачаем Бога, величайшего обманщика и балабола. А если даже Богу верить на слово нельзя, - то кому можно тогда?... Кому верить, если даже Богу на слово поверить нельзя, потому что это может легко оказаться всего лишь розыгрышем?... Кому тогда?... Если во всей Вселенной ничего святого, и никого Святого?... Кому тогда верить?...

Братислав Либертус Свидетель   28.10.2017 23:23


--- 2910 - День праведного гнева 1. Жив Господь ---

Тервэх, Туатто!

Каждый раз, когда я проклинаю вэнялайзэт, я испытываю облегчение... Киитос, Юмал! Анна роих муга.

Этот день я посвящаю праведному гневу Твоему. Амэн.

29.10.2017, 09:45
Оттуас Вапаус, Юмалан пойгу


П.С.: 10:10. Испытываю глубокий покой и умиротворение... Жив Господь. Вернёт мне моё и наше. Воры сами принесут украденное, и будут просить принять, и будут просить простить их... На коленях будут просить снять с них проклятия и с их потомков. А если погордятся - то гордыня их истребит их род. Я вижу... Чаши весов в руках Господа, и на них колеблется выбор врагов наших. Наше всё равно будет нам возвращено. Но останутся ли живы те, кто это украл... Олла!


ППС.: 10:20. Осталось три дня... Тридцать первое число будет последним. А первого числа вступит в силу то, что должно. Анна не шутила, желая то, что желала 14-го. Её слова вступят в силу. Первого числа... будет стоп. Штиль... Дальше мы не идём. Мы будем ждать по эту сторону. Вас, с цветами, которые поверженные принесут победителям, нам. Две недели прошло... Осталась ещё одна неделя. И будет 21 день. "Золотой"... Словно вишенка на торте. На торте, который тоже будет кстати...

* * *

 Рецензия на «Весь год с президентом России. Часть вторая» (Светлана Красавцева)

До конца не дочитал, только половину, буду честным. Зарябило в глазах..
Просто, знаете, как-то за державу стало обидно. Что такое президент? Сегодня один человек, завтра другой... Человек смертен, в конце концов. Любой дебил у власти Украины - всего лишь на какие-то сраные четыре года максимум (Янукович и того не отсидел). А вы за кусок хлеба готовы Родину продать чужому государству. Вам не стыдно ли так мелко мыслить? Вместо того, чтобы своё правительство дурное скинуть - бежите в лапы к другому (в другое государство!). Вот, точно так же, как вы - многие мыслили во времена ВОВ, и за мешок картошки служили немцам... Вас же потом за эти календари потомки судить будут. Вы не думаете про завтра? Вам не стыдно за своё мелкомысление?.. А мне за вас стыдно. За кусок хлеба - продаёте свою страну под чужое иго, навсегда причём... Путину поклоняетесь. Нашли себе идола бессмертного. Оправдали его и умаслили: "А мне он нравится как человек и как политик импонирует...". Вы вообще думаете головами? Что вы знаете о Путине и о его политике, чтобы за кусок хлеба проникаться к нему такой безудержно слепой симпатией?... Путин из своего ли кармана вас накормил хлебом? Нет. Он отобрал у полуголодных россиян, урезал им пенсии и поднял цены, чтобы они потуже затянули пояса, и возненавидели тех, ради кого они голодают. Или думаете, что всё-таки из своего? А откуда у него в кармане столько денег, чтобы весь Донбасс накормить, вы не задумывались? Да очень просто: он простых российских граждан обворовал. А вы - даже себя проконмить не в состоянии, не говоря уже о том, чтобы кормить соседа по лестничной площадке. За ворованный кусок хлеба целуете руки вору, и молитесь на него как на икону... "Импонирует" он вам, говорите. "Нравится как человек". А как первый вор страны - тоже нравится?... Только не говорите мне, что он поднял экономику России. Не говорите, что он налог "Платон" на дороги ввёл, чтобы наконец-то отремонтировать их. Сколько денег уже собрано с дорог за годы существования "Платона"? Хотя бы один километр был отремонтирован? Нет, и не будет. Лукашенко в Белоруссии не вводил никаких "Платонов", но дороги отремонтировал. Вот, кто поднял экономику страны. А не этот вор, который дал вам кусок ворованного хлеба, а вы и рады ему теперь и руки целовать, и вместо иконы повесить, и Родину ему отдать на веки вечные. Ни гордости у вас нет национальной, ни уважения к родной стране, ни даже к стыда перед своими потомками, которым вы будете в глаза смотреть за своё сегодняшнее продажное нутро. Как вы собираетесь в глаза им смотреть, не думали?...
Эти дебилы у власти Украины как пришли так и уйдут. А вы, вместо того чтобы бороться за нормальную власть для своей страны - бросаете всю (!) Украину на произвол этим дебилам, и бежите за кусок хлеба продаваться другому вору. Который не сегодня-завтра умрёт. Он не молод, между прочим, и не вечен. А вы идёте по пути наименьшего сопротивления для самих себя, лодырей продажных, - вместо того, чтобы бороться! Бороться. Как боролись ваши предки столетие назад за свободу Украины, за право на самоидентичность, за право называться украинцами! Они кровь проливали. С вилами шли на панов и врагов. А вы - за кусок хлеба, без боя... Как вам не противно от самих себя, я не знаю. Где ваша гордость, где ваше достоинство?... Где ваша благодарность в конце концов вашим дедам, которые кровь лили за то, чтобы эта земля называлась Украиной... Скоты вы.

Братислав Либертус Свидетель   29.10.2017 02:22   \

+

Ой-ей-ей, сколько Вы всего наворотили... Начнем с того, что именно Донбасс (только он один!) и боролся, и борется с незаконно пришедшей властью Украины. Именно за это на нас послали войска и батальоны. Именно из-за этого Луганск пережил блокаду (мы 5 месяцев жили без света, воды, тепла, связи, завоза продуктов, медикаментов и пр... Под постоянными обстрелами.) Вы, Братислав, когда-нибудь жили в таких условиях? Когда тебя в любую минуту может убить где угодно: в очереди за хлебом или водой, в маршрутке, дома, даже в бомбоубежище.
А остальная Украина вместо того, чтобы бороться, обвиняет нас во всех грехах и славит Бандеру! А мы не хотим его славить! Не наш он герой!
На счет Родины, наших предков, самоидентичности и пр... Здесь проживает процентов 80 русских, которые волей судьбы попали во времена СССР на Донбасс (кто-то по распределению, кто-то вышел замуж, кто-то еще по каким-то причинам. Тогда ведь была ОДНА страна, и мы не замечали границ. Я, например, чисто русская, родом из Пермской области. И говорить я желаю на своем родном языке, а не на искусственно придуманной мове. И бороться за звание украинки не желаю! Я РУССКАЯ, как и большинство наших жителей!
Про Путина не хочу обсуждать. Мы его уважаем, как политика (что, Порошенко нам уважать, что ли?!!). Да ему удалось приостановить войну, на которой ежедневно гибли мирные жители (лучше хоть такой мир, чем война), да, он не дал уморить нас голодом, к чему стремилась "законно избранная", как мне пишут некоторые, украинская власть. Да, мы живем сейчас намного лучше, чем остальная Украина. И Украиной мы себя уже не считаем, и не желаем возвращаться в страну, которая мечтает нас "зачистить" (даже ее жители, как ВЫ, Братислав, например).
Кстати, а почему Вы не боретесь с этой властью, что выжидаете?!! Где ваша национальная гордость? Или все устраивает?

Светлана Красавцева   29.10.2017 09:13   

+

Я ливвик. Я не украинец. Моя родина - Карелия. Где тоже русских - большинство теперь: более 80%. Хотя не всегда так было: столетие назад в Карелии было большинство нас, коренного населения, коренной нации. Но пришла Советская Власть, и начались массовые убийства моего народа, массовое истребление моего народа. Многие были вынуждены бежать: кто в Финляндию, кто в другие страны света. Теперь нас в Карелии меньшинство. Теперь большинство - русских, которые наше присутствие на нашей земле вообще не хотят ни знать, ни замечать, считая нас так, словно мы уже 0%, словно мы перестали хотеть на родной земле говорить на родном языке, а не навязанном нам насильно русском.
И я не сдаюсь. Я борюсь за мою страну. Я продолжаю за неё бороться. И буду бороться, сколько буду жив.
А вас, русских, до последнего вздоха буду ненавидеть и проклинать. И за Донбасс тоже, где ТЕПЕРЬ вас большинство, хотя столетие назад было иначе: вы, ваши предки-твари истребили коренное население украинцев, вы игнорируете присутствие оставшегося меньшинства так, словно их не 20%, а 0%, а теперь зазываете эту землю своей?... Не будет вам благословения. Не получите вы эту землю никогда, вы будете истреблены на ней, как псы. На чужой крови, на чужом несчастьи хотите себе счастье приобрести? Не будет этого. Будете прокляты вы всеми народами, истреблёнными вами, которых теперь меньшинство. Но ненависть их и их потомков, нас - к вам неистребима. И даже если нас ни одного человека не останется в живых - то сама земля, на которой вы живёте, будет проклинать вас, и кровь убитых вами будет под вашими ногами проклинать вас. Не будет вам благословения нигде.
Прощайте.

Братислав Либертус Свидетель   29.10.2017 10:18   

+

Возвращаю Вам Ваше проклятие в тисечекратном размере! Да будет так! Аминь!

Светлана Красавцева   29.10.2017 10:38   

+

Не вернёте. Потому что это Я возвращаю вам ваше. Вы прокляты за грехи ваших предков не мною, а теми, кого ваши предки убивали. Те, кого ваши предки убивали - прокляли и их самих, и их потомство, - то есть, вас, и ваше потомство тоже. Так что не вернёте проклятия убитым. Потому что вы сейчас получаете своё, пожинаете своё. А я - всего лишь напоминаю вам о проклятии, которое заслужили ваши предки, и которое сейчас несёте вы, и будут нести ваши дети во веки веков. Будет гореть земля под вами, - это говорю вам не я, а кровь убитых вашими предками повторяет вам это, и будет повторять до тех пор, пока не вернёте вы или ваши потомки украденное, пока не восстановите справедливость, пока не искупите грехи своих предков. Но если не сделаете этого - то будете истреблены до одного.

Братислав Либертус Свидетель   29.10.2017 10:52   

+

Надоела бессмысленная полемика... Вы своё уже получили и получаете дальше. Не просто так ведь Вам умереть не дают! Ваши физические мучения - вот Ваше проклятие. Дальше будет хуже... Прощайте! Отвечать больше не намерена!

Светлана Красавцева   29.10.2017 11:20   

+

Да, не просто так мне умереть не дают, а хранят жизнь, во чтобы то ни стало. И не зря истребляет вас Господь, хотя вы хотите жить...
Вот и сложилась математика: простая, как дважды два... Дальше будет ещё интереснее.

Братислав Либертус Свидетель   29.10.2017 11:29


--- 2910 - День праведного гнева 2. Жив Господь ---

Тервэх, Юмални!

Разгневался во мне сегодня Господь праведным гневом. И проклял всех тех, кто отвернулся от моей беды, сбежал как подлая крыса с тонущего корабля. За то не будет им благословения, будут издыхать от усталости, пока не свалятся с ног, пока не попросят пощады или умрут. Роих муга.

Разгневался во мне сегодня Господь.

14:14, 20.10.2017
Карьяле Либертус Свидетель, Юмалан пойгу.


П.С.: 14:50. Відчуваю спокій та полегшення... Живий он Юмалні.


--- 3010 - День глибокого спокою 1. Покахонтас ---

   Тервех, сувайчен Туатто.

   Нині в мене день глибокого спокою... Це навіть не назвати втомою після вчорашнього емоційно багатого дню. Ні. Це просто спокій... Глибокий, трохи замислений. Може, і не трохи, а помірно. А може і глибоко, чи перемінливо. В усякразі у мене в душі сьогодні панує глибокий спокій.

   Перечитував сьогодні старі вірші. Виймав з корзини на Новинках, і деякі перечитував. Вчора захотілося вийняти з корзини усе, що там є, та розібрати по рокам. Півтисячі віршів та півтисячі текстів пісень... Не дивно, що деякі з них я читаю ніби уперше, і дивуюся про себе, - тому, що зовсім забув про них. А втім, моя пам'ять повинна бути вільною, щоби бути у змозі приймати нову інформацію Зверху. Тому моя пам'ять, по можливості, максимально вільна від старого.

   Тому зараз, перечитуючи старі вірші, я сприймаю їх по-новому, свіжим поглядом. І мені відкривається тепер той сенс, який мені не був відкритим тоді. Тим паче, що більшість віршів мені приходили тоді нізвідки, а я просто записував, маючи собі на думці, що колись зрозумію. І ось, тепер потроху починаю їх розуміти...

   Так, дуже схоже на те, що я дійсно сам собі пророк. І слова мають здатність матеріалізуватися. І хоча поки що нічого конкретно не матеріалізувалося - я все одно відчуваю усім єством, на повний голос інтуїції: це близько, ось-ось. У голову постійно б'ється думка: "Залишився один рік. Залишилося один рік почекати". І вона мов платівка, повторюється час від часу упевнено.

   Вчора скачав декілька варіантів мультфільму "Покахонтас". Сьогодні два з них подивився. Там був момент, коли вона розмовляла зі старою вербою. І та їй радила прислухатися до голосу свого серця.

   І я так само прислухаюся саме до нього. Незважаючи на зовнішні обставини, незважаючи на поверхневу тишу - я відчуваю: насправді десь клекоче море емоцій, і море думок про мене. І я слухаю голоси цього моря... І досить часто ці голоси звучать дуже чітко і ясно.

   Я сам дуже сильно схожий на цю Покахонтас. Коли я дивився на неї, слухав її голос, її слова - то було таке відчуття, ніби це я говорю. Звісно, в чомусь вона відрізняється від мене. Але в цілому незначно, несуттєво. Бо суть одна і та ж: ми однаково природні, однаково чесні у прояві своїх почуттів, у висловлюванні своїх думок. А ще добрі, сміливі, безстрашні, довірливі, щедрі, чуйні... Розумні, мудрі, прості... Не дивно, що в неї часто закохувалися. Не дивно, що і в мене часто закохуються. Але я вибираю серцем, кому відповісти, кого вибрати, кого на яке місце помістити у своєму житті. 

   Якимсь чином я вмію бачити закладений у людях потенціал, - задовго до того, як він проявиться... Якимсь чином я знаю, де межа здібностей людини, і чого їй зараз не вистачає, - з того, що можу дати. Якимсь чином я знаю строк та швидкість її зросту та розвитку у потрібному напрямку. Звісно, мені в цьому допомагає мій Янгол-охоронець. Дякую, мій Любий.

   Я дуже радий, що Ти у мене є, і що Ти зі мною кожен день і цілодобово. Радий, що Ти керуєш мене: що говорити і що думати. Керуєш навіть моїми емоціями. О, мої емоції... Це окрема тема. Майже завжди буває так, що вони виникають майже нізвідки, мов вогонь, і печуть так, що я відчуваю: зараз говорю не я, зараз говорить Бог. І це якесь подвійне почуття, амбівалентне: наприклад, поєднання пекучого гніву і льодянього спокою. Одночасно. Або поєднання палкої пристрасті та холоднокрівного аналізу. Чи навпаки: довіри та тривоги. Або співчуття та байдужості. Тощо... І завдяки цим емоційним коктейлям я розрізняю, що саме мені хоче розказати мій Янгол про певну людину. Він ніби говорить: "Роби так, відчувай і проживай це, але май на увазі ось це..."

   І потім, коли все вщухає, я аналізую отриманий результат. І розумію: усе було правильно. Усе було чесно. І тому відчуваю глибокий спокій... І упевненість, що дійсно, усе буде саме так, як хочу я.

   А хотіння мої сміливі. Інколи я сам дивуюся їхньому нахабству. Але, розкладаючи перед собою пазли фактів, я розумію: ні на йоту не нахабні. Бо насправді справедливі. Тому саме це я маю хотіти, мушу хотіти. І інакше не можна. І розумію, що навіть у цьому мені допомагає мій Янгол-охоронець... Він мені підказує, як правильно хотіти, і чого саме хотіти мені. Дякую, мій Любий.

   Саме тому я маю сили повторювати одне й те саме, і вимагати, наполягаючи на своєму. Бо розумію, що цього хочу не я, а Ти для мене. Хоча звісно, що і я теж хочу, але, якби Ти залишив мене на самоті без моральної підтримки - то я би давно здався, махнув рукою, і відмовився від своїх бажань. Змирився б, розчавився б, і перестав хотіти. Але тільки завдяки Тобі я маю сили продовжувати лити воду на каміння, і не втрачати упевненості, що це каміння рано чи пізно піддасться натиску моєї води, і розлізеться, мов грудка землі...

   Саме це зараз і відбувається навколо мене.

   А я?... Я теж усього лише грудка насправді. Але, коли мене мало поливають коханням та піклуванням про мене - я перетворююся на сухе каміння. Яке можу жбурнути у лоба, та пробити череп будь-якого гіганта.

   І це дає мені спокій, і упевненість у своїй непереможності. Бо зі мною Бог, який керує мною... Контракт все-таки діє.

   Дякую Тобі, Туатто... Сувайчен мінун.

30.10.2017, 17:43
Братіс Лібертус Свідок


--- 3010 - День глибокого спокою 2. Час мовчати ---

Сьогодні мені потрапила на очі цитата:

"Много смеялся - погрусти, поживи в равновесном состоянии. Много работал - поленись. Много думал о деньгах - не думай о них. Много путешествовал - найди удовольствие рядом.  Думал о сексе - не думай. Думал, как встретить девушку своей мечты - не думай о ней. Не думал о здоровье - подумай о нем. Не занимался спортом - занимайся. Отдавал время социальным сетям - не отдавай. Был на распашку всему миру - замкнись в себе." (Сергей Алексеевич Юрченко, "Рак можно победить! Часть 2" http://www.proza.ru/2017/10/30/1018)

Хм... Згадалося, що те ж саме казав і Еклезіаст:

"Всему свое время, и время всякой вещи под небом: время рождаться, и время умирать; время насаждать, и время вырывать посаженное; время убивать, и время врачевать; время разрушать, и время строить; время плакать, и время смеяться; время сетовать, и время плясать; время разбрасывать камни, и время собирать камни; время обнимать, и время уклоняться от объятий; время искать, и время терять; время сберегать, и время бросать; время раздирать, и время сшивать; время молчать, и время говорить; время любить, и время ненавидеть; время войне, и время миру.
Что пользы работающему от того, над чем он трудится? Видел я эту заботу, которую дал Бог сынам человеческим, чтобы они упражнялись в том. Все соделал Он прекрасным в свое время, и вложил мир в сердце их, хотя человек не может постигнуть дел, которые Бог делает, от начала до конца. Познал я, что нет для них ничего лучшего, как веселиться и делать доброе в жизни своей. И если какой человек ест и пьет, и видит доброе во всяком труде своем, то это — дар Божий. Познал я, что все, что делает Бог, пребывает вовек: к тому нечего прибавлять и от того нечего убавить, — и Бог делает так, чтобы благоговели пред лицем Его. Что было, то и теперь есть, и что будет, то уже было, — и Бог воззовет прошедшее.
Еще видел я под солнцем: место суда, а там беззаконие; место правды, а там неправда. И сказал я в сердце своем: «праведного и нечестивого будет судить Бог; потому что время для всякой вещи и суд над всяким делом там»." (Екклесиаст 3:1-17)

* * *

   Тервех, Тату!

   Я зрозумів те, що відчував останні дні: для мене настав час мовчання. З першого числа я закрию на деякий час свою Сповідальню, а це буде вже післязавтра, або точніше завтра увечері. Завтра останній день вона буде відчиненою для читання, до самого вечора, поки не ляжу спати... Перед сном я її закрию.

   Піст мій "Uni" продовжиться, але вже без душевного ексгібіціонізму на весь світ. Я зрозумію, коли настане мій час знову відкрити двері Сповідальні. А завтра - так, останній день. Бо - час бути розчахнутим на увесь світ, і час замикатися у собі.

   Згадався знову один старий вірш, який я надибав у себе кілька днів тому:

   ГОВОРИ, Я МОЛЧУ...

Я умолкну надолго... Закрою источники гнева.
Замолчу, как молчит задохнувшийся тиной ручей.
Говори всё, что хочешь. Твой час наступил исповедный.
Говори. Буду слушать, - как слушают ночь в тишине...

Говори. Буду слушать, как слушают тиканье пульса,
Как считают капель, что стекает за талым окном.
Говори, не мешаю... Усталость рассеянной грустью
Овладела до края: я стал от неё как глухой...

Можешь громко кричать, - я услышу, возможно, едва ли.
Как мне всё надоело... Укрыться бы мне с головой...
И, тихонько свернувшись в комок под теплом одеяла -
Незаметно уснуть бы, во сне обретая покой.

Говори, - всё, что хочешь... Сейчас всё равно я рассеян.
Хоть хули, хоть гневись; или плачь от обид - всё равно...
Я устал говорить... Вникну позже, когда постепенно
Долетит всё, что скажешь, до слуха потом моего...

P.S.:
Говори... Я ведь слушаю... Может, мне нужно услышать,
Всё, о чём ты молчишь... Потому, не стеснясь - говори...
Знать, настала пора поменяться местами, я вижу...
Уступив, наконец-то, рожденью взаимной любви...

03.03.2014

   Я не знаю, що мені ще додати до цього вірша. Я думаю, що дійсно, настав час йому справдитися. Він довго лежав у мене в архівах, мов не підписаний до настання чинності наказ. А тепер - настав час його підписати. І хай діє. А я подивлюся, що з того вийде. І, нарешті, буду мовчати... Спробую на собі: як воно мовчати, як мовчать звичайні люди. Як воно мовчати, коли до тебе говорять, коли до тебе стукають... Врешті, я ще ніколи не отримував таких листів, яких писав сам. Ніколи мені не присвячували віршів, які писав я... Тому час помінятися місцями. Щоби усе було по-чесному, на рівних. Скільки років? Для початку - три. А там буде видно.

30.10.2017, 20:03
Братіслав Лібертус Свідок


--- 3110 - Сонний день 1. Погляд на бритi ноги ---

   Тервех, Туатто.

   Нині останній день мого перебування у Сповідальні, - за часів мого посту "Uni". І, як і повинно бути, я сьогодні багато сплю. Я і зараз навіть не до кінця прокинувся, продовжую хотіти спати.

   Між тим у личку до мене лізуть якісь незнайомі люди, у пошуках близького знайомства зі мною. З числа тих, які жодного разу і ніяк не проявляли себе тут як читачі. Лізуть до мене одразу у личку.

   Уявлення не маю, чого насправді можуть хотіти від мене такі люди. Які ніяким чином не цікавились жодного разу тим, що цікаве мені. Ніколи не поговорили зі мною навіть на рівні звичайних перехожих, щоби принаймні проявити свій рівень мислення, свої переконання, тощо. Одразу лізуть до мене у личку. Все одно, що лізти одразу до мене у квартиру. Та де там! Одразу у постіль. Причому, не роздягаючись, і не знімаючи маски з обличчя. А найсмішніше - починають одразу від мене щось вимагати: "Будь мужиком! Не ний!"... Як ніби я їм щось повинен. Як ніби від того, що я не буду нити і буду галантним - то вони мене покохають, і розділять зі мною долю. Диваки люди.

   Тому звісно, що усіх таких приходящих до мене незнайомців та незнайомок у масках - я намагаюся одразу відшити негативом. Даю ясно зрозуміти (бо говорю прямим текстом): "Тобі тут ловити нема чого. Розважати я тебе не маю стимулу, і гроші ти з мене теж не вичавиш. Прощавай."

   Остогидли мені ці знайомства. Усіх розваж. Хочеш розваг? Розваж мене!

   Остоїбли уже усі ці дамочки, які мені розказують, як я мушу поводитися і що говорити, щоби їм сподобатися. А я не хочу нікому подобатися. Мені взагалі не подобається подобатися. Що за люди... Дебіли якісь. Бриють ноги, бриють пах, бриють під піхвами, малюють гидотою губи, малюють гидотою вії, малюють гидотою брови... І при цьому хочуть, щоби їх кохали "такими як є". Да ти будь такою як є, а не зображай з себе невідомо що. Для чого увесь цей маскарад? Будеш більш коханою, так, - якщо побриєш ноги?... Якщо побриєш, то покохаю, а якщо прийдеш з небритими - то пшла звідси. Що за люди... І розказують мені, як мені поводитися, щоби бути коханим.

   Ідіоти якісь... Як же мені хочеться позіхати від нудьги, що мене оточують саме такі люди... Я не хочу мати справу з жодним із них. Я не хочу з ними знайомитися. Мені вони нудні, як тільки погляну на оцю мальовану ляльку. Як вона вигинається перед дзеркалом, втягуючи живіт... Вона хоче, щоби її полюбили саме таку. І вона ж вимагає: "Будь мужиком!"... Для кого мені бути мужиком? Для неї? Для оцієї фальшивої ляльки?...

   Тату, я дійсно хочу спати. Очі злипаються. А оці, що лізуть до мене у личку - не викликають у мені жодного інтересу. І жодного бажання спілкуватися з ними, знайомитися з ними. Пошли мені нарешті когось справжнього. Кому не треба оця уся шелуха. Хто цінує природність та щирість. Хто цінує відвертість та чесність. І хто не буде мені вказувати, ким мені бути і яким мені бути, щоби комусь подобатися. А головне - щоби жодної косметики, і без оцього вигинання перед дзеркалом зі втягнутим животом. Без оцих ідіотських мереживних трусів, і без ліфчиків з синтипоновими вкладками, які збільшують розмір грудей.

   А втім, це не обов'язково може бути дівчина чи жінка. Мені начхати на стать. Мені головне, щоби це була Людина. Така, яка викликатиме у мене повагу. Щиру повагу і захоплення, яка надихатиме мене брати з неї приклад, надихатиме боротися. Мені потрібен Характер. А не оця розмазня, яку я усюди бачу. Розмазня не любить людей, вона навіть саму себе не поважає, тому хизується своїм гімном, виставляючи його як характер. Ото тільки гімном люди і хизуються... Тільки його і здатні продемонструвати. А ти продемонструй мені таке, що викличе в мені повагу, і бажання узяти з тебе приклад, бажання позмагатися з тобою.

   Я втомився подавати людям приклад. Втомився бути Ідеальним. Моя Ідеальність на фоні моєї інвалідності - не дуже цінується тими, хто не здатен показати те саме. Це викликає в них якусь заздрість, і бажаня хизуватися матеріальним: "А зате у мене є квартира!"... "У мене є батьки, у мене є професія, у мене є гроші". Ну то подавися своїми грошима, за які ти не купиш кохання, та вдавися своєю квартирою, в якій тобі буде пусто. Що, виграв?... Ти сидиш на пилюці, не маючи Характеру, а я маю Характер, не маючи пилюки. І нікому з того користі нема. Ні моє тіло не наїсться моїм Характером, ні твоя душа не наїсться твоїм пилом... "Не хлібом єдиним живе людина".

   Навкруги стільки ідіотів... Навіть покохати нема кого.

14:40, 31.10.2017


--- 3110 - Сонний день 2. Погляд на посмiшку ---

   Тервех, Туатто.

   Сонний день продовжується: ніби і не спав після обіду, але почуваюся так, ніби до кінця так і не прокинувся: продовжую позіхати, і знічерв'я щось там комусь відповідати, щось коментувати, щось читати одним оком, - і знову позіхати... Очевидно, що свіжого повітря у палаті не вистачає, мушу дихати непровітреним, спертим повітрям. Тому і не дивно, що сонливість тотальна, непереборна.

   Звісно, що робітник з мене у такому стані ніякий. І борець так собі. Тому в принципі, єдиний вибір у мене залишається - це просто змиритися і чекати весни: коли дозволять відчинити вікно. А хто знає, може до того часу мене вже оформлять та переведуть у пансіонат. А перед тим - звісно, дадуть бажане крісло.

   Тому тим паче особливо значущих подій я не очікую, переживань так само не передбачується. Буде нудота та сонливість. І самотність, звісно, - бо кому я треба у такому стані: адже в'ялий безсилий інвалід - це усього лише біо-відходи... Переступити і забути.

   Але нічого. Колись тим, хто через мене переступив - Господь переламає ноги. І тоді через них переступлять інші. А мене підніме Господь. Підніме над тими, хто зараз глузує з мене, і тицяє мордою, мов мале кошеня: "От бачиш? Не підіймає Він тебе! Так тобі і треба. Ха-ха-ха". Це називається "бити ногами лежачого". Цікаво, що відчувають ці люди? Це ж наскільки ницим треба бути душею, щоби добивати лежачого. Але нічого... Я запам'ятав їхні імена. Запам'ятав тих, хто злорадствував над моїм нещастям. Оці - точно не бажають мені процвітання. І не порадуються моїм успіхам. А це значить, що з собою їх я не візьму, коли мене Господь підійме. Повернуся до них сракою, і не згадаю усе те добре, що вони для мене зробили, похизувавшись на моєму фоні своєю добротою. Вони свою платню уже отримали.

   Сьогодні до полуночі я закрию свою Сповідальню. Далі почнеться смуга моїх таємниць. Через три роки я відкрию її знову, щоби розказати про зміни у моєму житті. Розказати, як підіймав мене Господь, або як рятував. Як здійснював мої мрії, як допомагав мені реалізуватися на повну силу моїх здібностей.

   І отоді - посміхнуся вже я, в лице усім тим, хто сьогодні злорадствує наді мною, показуючи мені свою ницу натуру. Бо добре посміхається той, хто посміхається останнім.

19:36, 31.10.2017
Братіслав Лібертус Свідок