К лька спогадив про инспекцию...

              КІЛЬКА СПОГАДІВ ТА ДУМОК ПРО ІНСПЕКЦІЮ
                В КОЛИШНЬОМУ АЕРОФЛОТІ!..

     Як же цікаво улаштована людська психологія – поки ти молодий, твої думки, твій природний імпульс спрямовані в майбутнє. В своїй уяві ти будуєш грандіозні плани щодо побудови своєї кар’єри, шукаєш надійного супутника, з яким зможеш подолати будь-які негаразди. Здається все так просто – лише трохи зусиль і зможеш запросто вирішити житлові та достойні матеріальні питання… Та поступово, підростаючи, отримуючи життєвого досвіду (іноді доволі гіркого), починаєш розуміти – не все дається легко в цьому непростому, а іноді дуже складному житті!..

     З роками починаєш розуміти, не все ти зможеш подолати, не всі вершини підкорити… Приходить розуміння, що іноді краще почекати та замінити впертість, настирність на мудре очікування, яке іноді приносить такий бажаний результат! І нарешті настає час, коли ти розумієш – ти на самому верху тієї гори, яку намагався підкорити на своєму життєвому шляху! І тому, згідно з народною мудрістю, можеш впевнено промовити: “Дім (і не один) збудував, родив та виростив чудових синів, ростуть онуки, росте і радує нащадків сад з сотнями дерев”! Ти раптом розумієш, що в твоєму метушливому житті, нарешті, настав той щасливий час, коли не потрібно стрімголов, боячись спізнення, нестися на роботу, пересилюючи втому та недомагання, будь-що виконувати місячні плани. Тепер ти вільно можеш розпоряджатися своїм особистим часом та своїми побажаннями!.. Маєш час, при бажанні, зустрітися зі своїми старими друзями, колегами, згадати з ними непросте льотне життя!.. А згадати є що…

     І от що цікаво – при зустрічах в колі друзів-авіаторів, частіше всього ми розмовляли, згадували перевірки наших екіпажів інспекторами, командирами усіх рангів!.. Це мабуть тому, що нервовий стрес, постійне очікування несподіваної перевірки (перевірники завжди намагалися з’явитися несподівано), закарбовувалося в нашій свідомості намертво, на все життя. Ні, ясна річ, ми не були такими вже простачками… Виконуючи свою роботу по обробці сільгосп полів, постійно з повітря продивлялися авто дороги та лісосмуги, вишукуючи службове авто з перевіряючим!.. Крім того, усі екіпажі в повітрі були на радіозв’язку і негайно повідомляли в етері про появу перевіряючих, та й диспетчера теж були на нашому боці (завжди попереджали).

     Ясна річ, ще на початку свого льотного життя, я чудово розумів (та й усі колеги-пілоти сподіваюся погодяться) існування авіаційної професії неможливе без постійного контролю та перевірок. До того ж такі перевірки проводили завжди спеціалісти з великим досвідом льотної праці та займали високі посади. Та мушу добавити – це були такі ж люди, як і всі ми (зі своїми характерами, як позитивними, так і негативними), тож і результати перевірок могли виявитися дуже несподіваними!.. Але, розуміючи про необхідність такого контролю, в душі завше сподівався отримати не тільки зауваження та догани, а й поміч та пораду від більш досвідченого товариша…

     Та частіш за все, такі надії не виправдовувалися – зоставалися тільки страх та прикрість за надумані зауваження та іноді непомірні покарання від цих перевіряючих, що вважали себе полу богами, бо специфіка льотної праці ну ніяк не вкладалася в рамки вимог кабінетних, керівних документів… І щоб не бути голослівним, скривдженим колись такими перевірками, я приведу приклади з тієї радянської пори… І нічого нового, ніяких таємниць я не відкрию. Ми всі в той час жили по єдиному зразку – вивчали закони, комуністичну мораль, щоб бути зразковими будівельниками світлого майбутнього – Комунізму, але ж подумки та в особистих їдальнях всі ці теорії успішно відкидалися, а по життю ми взагалі робили, як нам вигідно!..

     Незважаючи на свій досвід в більшості негативних перевірок своєї праці, як пілота, все ж хочу з вдячністю згадати тих перевіряючих, яких згадую з теплом та вдячністю!.. Це і Сергій Павлович Булигін – інспектор Головної інспекції Казахського Управління ЦА, з яким довелося літати на початку своєї льотної кар’єри другим пілотом в Аральській авіаескадрильї, добрим словом згадаю замміністра ЦА СРСР (нажаль за давністю не пам'ятаю його прізвища), особо вдячний командиру Кизил-Ординського ОАЗ – Дмитру Аббасовичу Душимову, велика поміч була при перевірках командира Полтавського ОАЗ – Степана Михайловича Перебейноса! А також іншим командирам, поява яких біля мого літака починалася з запитання: “Як Вам працюється? Щось заважає в роботі? Як Вас годують? Чи можемо чимось допомогти?” !.. Це завжди викликало на відвертість, навіть отримавши якісь зауваження, намагалися негайно їх виправити!

     Та все ж хочеться зупинитися, розповісти про деякі негативні приклади перевірок – вони набагато глибше в’їлися в мою пам'ять, та й рани в душі від тих несправедливих доган досі іноді ниють… Працюємо на підкормі озимих в Вел. Багачці, на Полтавщині, об’єм праці величезний, тому польоти починаємо до сходу сонця. Авіатори-хіміки мене зрозуміють – для того, щоб розпочати польоти, кожного дня потрібно зібрати підписи агронома, сигнальників на полі, усієї обслуговуючої бригади на чолі з інженером господарства. При цьому за день можемо обробляти не один колгосп, тож потрібно обновити та попідписувати акти на виконану роботу. Екіпаж не має часу збирати всі ці підписи та ставити печатки на всіх документах – нам би скоріше, побільше та ретельніше обробити всі заказані посіви. Тому цими питаннями частіш всього займався авіатехнік… Тож і цей день нічим не відрізнявся від звичного робочого дня – авіатехнік підготував до польотів літак, випустив нас в перший політ, а сам на черговому авто рвонув в сусідній колгосп оформлювати папери (збір підписів та печатей). Оце й був наш промах!.. Бо “справжній” інспектор по безпеці не поліниться прокинутися посеред ночі, щоб до сходу сонця підкрастися до наміченої точки і, діждавшись десь у посадці перших вильотів, з’явитися несподівано біля літака вибраної жертви!..

     Ми вже третій раз заходили на посадку, коли я побачив знайоме авто інспекції біля нашого завантажувального майданчика і тому одразу зарулив на стоянку (посадка та руління без авіатехніка – грубе порушення льотної дисципліни)!.. Та коли побачив інспектора по безпеці польотів – Костянтина Афанасієвича Гладких зрозумів, що влип поповній… Ні, я знав – Костянтин Афанасієвич, пілот з дуже великим бойовим професіональним досвідом. Він літав ще під час Великої Вітчизняної, мав бойові нагороди, а після виходу на пенсію був призначений на посаду інспектора по безпеці польотів. Але його скрупульозність та дріб’язковість часто доходили до самодурства… Коли я вийшов з літака то був здивований – він прибув до нас разом з іншим екіпажем (з когорти “придворних любимців”), тобто зняття нашого екіпажу та відправа нас на базу, в Полтаву, була запланована зарання!.. Що ж, з такими перестановками в нашому загоні я вже був добре знайомий… В нашому загоні часто практикували підміну невгодних командирів на “придворних любимців”, особливо коли невгодний командир зумів налагодити робочий ритм праці та давав максимальний наліт. Було зрозуміло – покарання не уникнути!..

     І в цей момент до літака під’їхала наша чергова машина, а авіатехнік передав мені підписані акти на виконані роботи для двох колгоспів. Усі мої пояснення, ясна річ, не мали ніякого значення – ми були відсторонені від польотів та, розмістившись на задніх сидіннях “Уазика”, виїхали на базу. Та відчуття образи, незгоди з провиною кипіло, наче вулкан, в душі!.. І мене прорвало – поки їхали, а це майже дві з половиною години, я, не замовкаючи і на мить, розповідав, що мріє отримати любий командир екіпажу від справжнього, настроєного на справедливість перевіряючого. Цитував по пам’яті вимоги керівних документів, де чітко записано – яку необхідно подати допомогу екіпажам при перевірках на оперативних точках. Тоді як ми, при перевірках, отримували тільки зауваження та догани!.. Мушу зазначити – Константин Афанасієвич за весь час нашої поїздки не вимовив ні слова, зате водій тільки посміхався та качав головою. В душі я розумів, що така лекція, та ще й Константину Афанасієвичу, може вилізти мені боком, але ж стримати себе вже не міг!..

      Коли під’їхали нарешті до штабу загону, він запросив мене піднятися з ним на другий поверх, до командира загону – пілотське знаходилося у нього. Хвилин двадцять я очікував біля секретарки, поки він розмовляв з командиром. І коли мене запросили в кабінет, я вже був абсолютно спокійним (всю свою образу я вже вихлюпнув, вилив тій аудиторії, якій вона і призначалася) і був готовим морально до любого рішення командира… Федір Федорович – командир загону, сидів за столом і тримав в руках моє пілотське свідоцтво, а інспектор, здавалось би байдуже, передивлявся якісь папери. Хвилину-другу командир мовчки перегортав сторінки мого пілотського, а потім промовив: “Командир, сьогодні випробуєш літак, після ремонту, а назавтра о 8.00 виліт на АХР в Криву Руду та хочу попередити – там великі складності з організацією польотів”. Протяг мені свідоцтво – і все! Я мовчки повернувся та вийшов з кабінету… І ЩО то було? Скільки разів зустрічався з Гладких, та все ж не зважився порозмовляти з ним на ту, таку болючу для мене, тему відносно ролі інспекції в житті авіапідприємств та й потрібної допомоги екіпажам в їх тяжкій праці!..

     Скільки років минуло, а я все картаю себе за цю несміливість!.. Мабуть тому, що я ж мав раніше цього випадку “щастя” зустрічі з ним при підкорму рису в Криму… Польоти там здійснювалися на стаціонарному міжколгоспному аеродромі з асфальтованою злітно-посадковою смугою, яка експлуатувалася цілорічно вже багато років. Умови для праці та відпочинку були комфортні, от тільки все псувало міжрайонне сміттєве звалище, яке знаходилося в 150 м від посадкової смуги в котловані, з якого колись добували піщаник. При сильному вітрі відтіля могло нанести папір та пакети (кожного ранку ми змушені були оглядати та прибирати те сміття зі смуги), та ще ж там харчувалися зграї ворон та чайок-мартинів. Дійсно, декілька разів були попадання птахів у скло кабіни та крило і при нашій роботі, але ми ніколи про це не доповідали – потрібно було виконати план (якби доповіли, була б зупинка роботи та простій літака).

     От на цей аеродром і прибув з інспекцією Константин Афанасієвич. Як тільки він вийшов зі службового авто, я побачив у нього в руках рулетку. Замість перевірки документів (як очікували ми), він раптом запросив мене на поміч і почав міряти ширину та довжину асфальтованої ЗПС. Я мовчки ходив з ним, дивуючись цьому та коли він почав відчитувати мене за те, що я почав польоти з ЗПС, розмір якої не відповідає дозволеним міністерськими документами (вони були і по ширині, і по довжині менші аж на десять метрів), я мовчки пішов до літака і ми з другим пілотом, запустили двигун та зарулили на стоянку. Авіатехніку наказав прив’язати та зачохлити літак, сів в чергове авто та поїхав в контору колгоспу де й сповістив, що інспектор виявив невідповідність розмірів аеродрому і зупинив польоти!.. А вже наступного дня, після телефонних дзвінків з колгоспу в Сімферополь командуванню зведеного загону нам було наказано негайно продовжити підкорм рису. Ніяких зауважень нам не було записано – пронесло (витримали ще одну вдалу, для нас, інспекторську перевірку)!..

     От зараз згадую, аналізую минуле та задаюсь питанням: “Ну звідкіля ці подвійні стандарти в нашому житті, в наших головах?” Мабуть не даремно ж люди промовляють, що риба починає гнити з голови. І одразу ж мої сірі клітини нагадують мені літо 1967-го року. Ми, молоді другі пілоти Окремої Аральської Авіаескадрильї, нестерпна жара, життя в первісних умовах – вода привізна, телебачення відсутнє (нема ретрансляторних веж), туалет тільки на вулиці зо 50 метрів, газу нема, піч та опалення в гуртожитку топиться вуглем та саксаулом… Обурюємося (розмовляючи один з одним, а кому про це казати?), та літати ж хочеться, от і терпимо. Зате ідеологічно все згідно з комуністичними ідеями, раз на місяць обов’язково комсомольське зібрання під керівництвом парторга. Як я не опирався, мене таки обрали секретарем комсомольської організації Аральського аеропорта, а це додаткове навантаження – кожного ранку, перед вильотами повинен обов’язково провести політінформацію про все, що коїться в країні та за її межами!.. Зараз це тяжко зрозуміти, а в ті роки за цим пильно слідкували замполіт та секретар парткому, які потім регулярно доносили першому відділу про умонастрій колективу, а все це відображалося на нальоті, на заробітку!..

     А тут, несподівано, на розборі перед вильотами пролунала “радісна звістка” – до нас їде РЕВІЗОР! Ясна річ, я шуткую, через пару днів в Аральськ повинен прилетіти з інспекторською місією Секретар ЦК ВЛКСМ, кандидат в ЦК КПРС – Борис Миколайович Пастухов. На той час, для нас, то була людина недосяжної величі!.. А я, маючи критичний склад свого мозку, раптом зухвало, пореволюційному обмірковую – якщо ми з Борисом Миколайовичем є членами єдиної комсомольської організації СРСР, а статут ВЛКСМ передбачає спілкування між комсомольцями на ТИ, то я можу просто підійти до нього і розповісти всю правду про нашу складну льотну працю та про наш нелегкий побут в Приаральському регіоні. Може з центру, з Москви зможуть чимось допомогти та покращити умови нашого побуту.

     Я з радістю поділився своїм планом з товаришами і всі почали обговорювати, як ці плани втілити в життя. Як і всюди знайшлися пацюки – негайно донесли про наші плани командуванню ескадрильї. Заборонити офіційно зустрітися нам з головним комсомольцем країни командування не могло, тож змовилися з командуванням військового аеродрому, на льотному полі якого базувалася наша цивільна ескадрилья. В день прильоту високої делегації, ми, при параді, в нагладженій формі – стоїмо біля нашого аеропорта в очікуванні зустрічі. Нарешті на посадкову смугу сідає військовий вантажний літак і з нього, на військовій частині аеродрому (за півкілометра рід нас),  вивантажують чорну “Волгу” секретаря Кизил-Ординського обкому партії. А через кілька хвилин сідає Ан-24 з високою делегацією і теж зарулює до військових. А повз нас, до військових, проносяться дві чорні “Волги” – секретаря райкому.

     А в подальшому ми стаємо свідками унікальної картини – до трапу, просто на піску розстелюється червона килимова доріжка, метрів двадцять довжиною і два величезних килима. А вже коли Борис Миколаєвич зійшов з трапа, секретар райкому, зігнувшись майже до землі з простягнутою рукою почимчикував до царської руки секретаря ЦК ВЛКСМ. І ніхто більше не посмів ступити на ті килими та червоні доріжки!.. Далі, вся ця КАМАРИЛЛЯ пронеслася повз нас на урочистий обід. В Аральську потім довго обговорювали всі ті торжества з царськими обідами, катанням на торпедному катері по повноводному тоді ще морю, полюванню на сайгаків та джейранів з веселою і не безгрішною ночівлею на заповідному острові Барса-Кельмес. А згодом, через кілька днів, ми, теж на чималій відстані помахали рукою, провели нашого колегу-комсомольця додому, в столицю нашої Батьківщини, на тяжку працю для блага радянського народу, тобто нас. А в нього, напевно, в звіті було відображено мальовниче відвідання глибинки нашої величезної країни та душевні бесіди з простими трударями і плани допомоги їхньому життю…

Copyright: ЧУПОВСЬКИЙ Ю. Й.         – 2017-й рік
Переклад українською мовою          – 2025-й рік