Життя прожити - не поле перейти!.. п слямова

     Зараз все частіше замислююсь – як же все-таки складно, а може навіть неможливо, визначити той відсоток населення країни, який любить її, готовий віддати все, навіть своє життя за її процвітання, її незалежність. Так в чому складність цього непростого питання? Що впливає на нашу свідомість і змушує оцінювати оточуючий нас світ? Звідки і під чиїм впливом в наших душах можуть виникати любов або ненависть, чи до країни, чи до людей, що живуть в ній? Найперше – це особиста освіченість, досконале знання історії, вміння аналізувати всі ті знання, що надходять в наш час з Інтернету, телебачення, зі СМІ, і навіть з чуток почутих від дуже вчених і впливових, для нас, сусідів або від добре знаних (іноді недуже знаних) друзів. Як для мене, то це дуже цікава тема, а щоб вивчити її – не  стане часу навіть за життя.

     Тому так і кортить дослідити становлення особистості людини та її світогляду. Чудово розумію, що це практично нездійсненно – кожна людина, то всесвіт, який нам не дано пізнати. Але для приклада можу проаналізувати, згадати, як в моєму світогляді, поступово, з плином часу та надбанням життєвого досвіду, почали формуватися ті критичні оцінки всього того, що мені ще з юних літ намагалися втовкмачити наше керівництво, вожді ”самої справедливої і щасливої ” країни світу. Така зміна світогляду, понять, зміна поглядів – може згадати кожен, якщо чесно пригадає своє життя (не обнародуючи всіх тих перетворень свого світогляду), ці виводи будуть найбільш правдиві, бо тільки для себе.

     Народження дитини, нового мешканця нашої маленької планети Земля, завше пов’язане з болем і не завжди з радістю материнства. Скільки щастя, надії на щасливе майбутнє своєї крихітки в серцях люблячих батьків, та не завжди поява сина або дочки, то радість та щастя для батька і матері. От отакі радісні або негативні емоції, пов’язані з народженням дитини, певна річ, закладаються в гени новонародженого і в подальшому можуть виявитися в його характері, способі життя і в формуванні його свідомості.

     Але це ж тільки перші хвилини його дуже складного, а іноді і доволі тяжкого існування в нашому реальному світі. А далі –  пізнавання оточуючого світу, навчання на протязі всього (у когось короткого, а у когось довгого) життєвого шляху. Це пізнавання, становлення свого світогляду, незалежно від твого бажання, майже завжди залежить від виховуючих тебе в дитинстві батьків, вчителів, наставників. Не слід також забувати вплив політичного життя країни на чолі з державною владою і її каральними органами, СМІ, а зараз, в наш час, телебачення, Інтернет. Ще зі шкільних років з нас намагалися виліпити слухняних, покірних, легкокерованих будівельників щасливого суспільства. Зараз, дуже яскраво пригадую, до найменших подробиць, березень 1953-го року – смерть Сталіна. Щирий плач вчителів, сльози моєї мами, яка випробувала на собі принади концтаборів, несамовите виття сирен, гудки заводів, поїздів – траур народу. Вся правда ще надійно схована в архівах НКВС – КДБ, люди оплакували смерть свого вождя – в суспільстві витав страх краху усіх світлих надій, сподівань.

     Але час невпинно рухається вперед – підприємства працюють, потяги, пароплави, автотранспорт, дотримуючись розпису, мчать просторами безмежної країни. Життя налагоджується. Підростаюче покоління треба виховувати в дусі відданості комуністичним ідеям, треба виховувати нових керманичів, нових вождів. Запам’яталася на все життя урочиста лінійка, на якій мені пов’язали червоний, піонерський галстук. Ооо, який я щасливий біг додому, а на шиї, на білій сорочці тріпотів червоний галстук. Коли до мого дому зосталось пару десятків метрів, раптом побачив перед собою нашого сусіда, йому на той час було років п’ятдесят (до сьогодні пам'ятаю його прізвище – Таран). Він однією рукою схопив мене за плече, а іншою – за галстук:
– Ну що, ти зараз піонер? Від переляку я заціпенів – побачив його очі. В них було стільки ненависті і все лице перекошене від злоби.
– От підвісити б тебе на цій червоній ганчірці, паскудник! Ну, та добре – живи… Відпустив мене і пішов у свій двір.

     Поволі, як у трансі, с тремтячими колінками добрів до своєї хвіртки. Сів на лавку у дворі – почав обдумувати, аналізувати. До цього моменту сусіди ставились до нас дуже добре, іноді навіть пригощали нас з братом льодяниками, мама часто купувала у них молоко, м'ясо – вони тримали корів, свиней, коня. Тільки багато пізніше я довідався, що ”комуняки ”, намагаючись їх розкуркулити, хотіли відібрати у них всю животину, але вони встигли втекти в місто. От та ненависть і вилилася на мене, а я тоді вирішив нікому про цей випадок не розповідати, то було розумне рішення. В подальшому він завжди з повагою відносився до мене і часто ми з ним вели цікаві бесіди. Це зараз вже я розумію – в який складний час жили і виживали люди тоді. Впала царська корона, кривавим вихором пролетіла громадянська війна, постійно змінювалася влада всіляких банд, потім війна Вітчизняна, а люди, населення – просто хотіло вижити.

     Життя продовжувалося, я дорослішав, приймав участь в суспільному житті класу, школи. Згадую бурхливі шкільні збори, оформлення стінгазет з критикою та карикатурами на двієчників та хуліганів, обговоренням необхідності вступу до комсомолу. На таких зборах завжди були присутні інструктори райкомів ВЛКСМ, роз’яснювали нам необхідність бути свідомими, гідними будівниками щасливого, комуністичного майбутнього. І ми силкувалися не схибити – пам'ятаю, як брав в бібліотеці ”Капітал ” К. Маркса, якісь праці В.І. Леніна – вивчав. Скажу чесно, мені сподобалися ідеї рівності і щасливого майбутнього країни робітників та селян. З задоволенням став комсомольцем – було бажання стати корисним своїй країні. Але, як часто трапляється в нашому житті, час та наша дійсність швидко почали розставляти акценти в моїй свідомості. Постійна боротьба з бідністю, злиденністю відстрочувала щастя на абсолютно невизначений час, так хотілося ситого, файного, забезпеченого життя зараз – поки молодий та повен сил і бажань. Але самий тяжкий удар по моєму ”правильному ” комуністичному вихованню був нанесений комуністом – моїм батьком. Його постійні пияцтва з наступними п'яними  гармидерами, скандалами, побиттям мами та й мене – ніяк не узгоджувалися з моральним образом будівничого омріяного майбутнього. В думках пообіцяв собі – ніколи не стану комуністом, як потім виявилося, це було необачно і дуже по-дитячому.

     Зараз, озираючись на прожиті роки та оцінюючи їх тверезо – розумію, життя постійно вчить нас та корегує нашу поведінку і погляди на дійсність, яка оточує нас. Ще вчора ми були в чомусь впевнені, а сьогодні, дізнавшись про якісь сховані від тебе таємниці, секрети, можемо змінити свої переконання на зовсім протилежні. Але змінивши їх у своїй свідомості, ще не факт, що ти зможеш змінити поведінку та стиль життя в тих умовах, в яких знаходишся на даний момент. І то абсолютно природно для людини.

     Отак і я, обравши в дитинстві свою мрію – покорити небо та стати льотчиком, йшов до втілення цієї мрії в життя, не зупиняючись на цьому шляху ні перед чим. Але доля таки жорстко випробувала мене на міцність. Відсторонений на п’ять років від польотів з-за хвороби, вирішив – вилікуюсь, повернусь до льотної праці, буду будувати свою льотну кар’єру наперекір своїм переконанням. В Аерофлоті діяло негласне правило – командиром екіпажу (особливо на тяжкій техніці) може бути тільки комуніст. От тому, як тільки-но повернувся до польотів, подав заяву і після формального обговорення став комуністом. Але черв сумніву та поняття правди, справедливості постійно не давало спокою совісті. Вже почали, час од часу відкриватися, оприлюднюватися жорстокі, нелюдські злочини бувших керманичів, комуністичних вождів. Та до того ж війна за межами Радянського Союзу в Афганістані, вантаж №200, який бачив на аеродромі в Ташкенті, розповіді очевидців тієї безславної війни, розв’язаної для збагачення верхівки комуністичної влади, підштовхнула мене написати заяву про незгоду з політичною лінією КПРС і виходом з її рядів. От так мінялася моя внутрішня самосвідомість.

     Гадаю, так і кожен, якщо уважно та чесно проаналізує вплив на свою свідомість СМІ, телебачення, Інтернету, гасел політичних партій і уважніше буде вивчати історію своєї країни, зможе дати вірну оцінку суспільству, яке оточує нас та вимагає такої поведінки, яка потрібна йому в даний момент.

     Хочу, в зв’язку з цим, поділитися враженням від спілкування зі своєю онукою, котрій зараз десять років. Прочитав їй уривок зі свого роману про долю татарки Айше, побоювався – не зрозуміє (надто серйозні речі порушені там), але зрозуміла все буквально. З подивом запитувала:
– Діду, невже німецькі війська і радянські війська воювали разом. І ті й інші вбивали та саджали в концтабори одних і тих же людей Радянського Союзу, діти помирали від голоду і в тих і в інших.

     Що я міг відповісти дитині:
– Люба моя, зараз це тобі дуже важко зрозуміти, якщо забажаєш це взнати, вивчай наполегливо історію і не тільки по підручникам, всі вони – більше, чи менше, приховують правду, треба вивчати архіви (зараз це дуже просто).
А якщо відкинути всі політичні лозунги і підійти до цього питання тільки з думкою про живу істоту на нашій, такій чудовій ЗЕМЛІ, незалежно від раси, віросповідання, нації та кольору шкіри – ці міркування можна скоротити до кількох слів:
– КОЖНА ЖИВА ІСТОТА НА НАШІЙ ПЛАНЕТІ ХОЧЕ ЖИТИ ЩАСЛИВО, НЕ ЗАЗНАВАЯ ГОЛОДУ ТА БОЛЮ!

  Copyright: ЧУПОВСЬКИЙ ЮРІЙ       - 2020-й рік
    переклад українською мовою     - 2025-й рік