Мой новий роман

Всем привет! Пишу новый роман. Буду выкладывать его по главам на Букнете. Роман -- на украинском языке.
https://booknet.com/uk/book/cholovk-mo-podruzhki-b310840
Если понравится -- буду благодарна вам за лайк. Лайк нужно ставить на Букнете, предварительно зарегистрировавшись  (зарегистрироваться там очень легко!).
Прямая ссылка на него будет внизу моей страницы на "Прозе.ру"

Длинные тире в тексте исчезли (поменялись на - ;)... Проставила вместо них дефисы. 

Аннотация:

Дівчинка Настя, перебуваючи з батьками на відпочинку в Греції, закохується в дорослого хлопця на ім'я Марк. Настя і Марк приїхали до Греції з України.
Минає дев'ять років. Настю запрошує на своє весілля подружка Яна, яка виходить заміж за успішного й багатого київського бізнесмена Ольшевського, якому, попри його успішність і гроші, не щастить в особистому житті.
Приїхавши  до Києва, Настя дізнається, що Яна виходить за Марка, в якого вона колись закохалася в Греції.
На весільному бенкеті починаються сюрпризи. Навколо Марка Ольшевського відбувається щось дивне.

Ниже начало романа. В Вордовском файле присутствует и "курсив", но здесь он, к сожалению, не сохранился.



  ПРОЛОГ
  Поклик моря
   
                Греція, 2009-й рік
               
               
                Людина на березі моря --               
                завжди поет.               
                Баната Йосімото. Амріта               
          
               
      

Чи існують принци?..

Настя йшла босоніж уздовж моря, вдихаючи тепле повітря, насичене запахом солі, пляжного піску, нагрітого сонцем каміння і дерев, що росли на невисоких скелях.
Теплі хвилі повільно накочувалися їй на ноги, лоскотали шкіру й відступали назад.

 Крізь прозору воду на піщаному дні дівчинка бачила блискучі різнокольорові камінчики. Великі й маленькі, круглі й овальні, кольору олії та молочні, рожеві й зеленкуваті, та ще різноманітних сірих і коричневих відтінків. Багато з них прикрашали мармурові візерунки. «Такі гарнюсінькі!..» - думала Настя. Ці камінчики неймовірно її вабили, здавалося, що вони ніби промовляють до неї, ніби кажуть їй: «Подивись на нас! Бачиш, які ми гарні?.. Правда ж, таких чарівних, як ми, більше немає в цілому світі?..»

Час від часу дівчинка нахилялась і підіймала якийсь з них. Трохи помилувавшись блискучою, в крапельках води, гладенькою поверхнею, кидала його в целофановий пакет і йшла далі. Уявляла себе морською царівною, а щойно взятий камінчик, ; своїм вірнопідданим. Хіба ж вона зараз не в казці?..

Територія готелю залишилась позаду. Синя гладь моря тягнулася до самого обрію, зливаючись з яскравою блакиттю неба. Сонце здавалося Насті маленьким і несправжнім ; ніби його намалювали на небі разом із хмаринками. Вздовж берега тягнулися невисокі скелі з різнокольоровими пластами-прошарками. Не було чутно ані людських голосів, ані криків птахів - лише шепотіли морські хвилі…

Настя вирішила ще трошки пройтися берегом. До того, як її батьки мали повернутися з Афін разом зі старшою сестричкою, було ще доволі часу. Чому вона відмовилась поїхати разом з ними?.. А тому, що мама з Яринкою мріяли про шопинг, а вона, як і татко, ходити по крамницях не любила. Татко відмовити в шопингу мамі й Яринці не міг, бо за кілька днів у мами був день народження, а Яринка таки спромоглася вступити на бюджет до престижного київського вишу.

Настя сказала батькам, що не хоче їхати тому, що її нудить в машині. Насправді ж їй хотілося побути на самоті ; почитати книжку, яку вона привезла з собою, помилуватися морем, трішки помріяти й придумати закінчення казки про двох дівчат, одна з яких була справжньою принцесою, та не могла цього довести, а друга ; самозванкою. Батьки погодилися залишити її саму, але  з умовою, що вона, доки їх не буде, не стане виходити з готельного номера. Спочатку Настя так і хотіла зробити ; вийшла на лоджію, яка виходила на море, й стала читати. А потім підняла голову, подивилась на море й засумувала. Хіба ж годиться читати, коли навколо тебе така краса?.. Дівчинці здавалося, що її кличе море.

 Відклавши книжку, вона розпустила своє довге світло-русяве волосся, трішки підмалювала собі губи маминою світло-рожевою помадою і вдягла на шию мамине перлове намисто. Запхнувши про всяк випадок у кишеньку шортів целофановий пакет, дівчинка перелізла з лоджії на велике дерево, гілля якого торкалося парапету, а потім спустилася по стовбуру дерева на землю і побігла до моря.
Їй давно кортіло подивитися, що знаходиться за територією готелю, там, де над береговою лінією нависали скелі.

Вона пішла стежкою вздовж моря, збираючи камінці й намагаючись придумати закінчення казки про справжню принцесу й самозванку, та морські хвилі весь час відволікали її, нашіптуючи власні історії.

Писати Настя почала три роки тому. Їй дуже подобалося вигадувати різні казкові історії - вона нібито опинялась в іншому світі, де їй підкорялося геть усе - день і ніч, вітер і дощ, птахи, тварини, могутні чарівники, королі й звичайні люди… Дівчинку тішило, що вона була єдиною володаркою того дивного, вигаданого нею, світу, про який ніхто, крім батьків і старшої сестри, навіть не здогадувався.
Скелі раптом скінчилися. Настя побачила піщаний пляж і двох людей - дорослого хлопця, який, стоячи за етюдником, малював море, і поряд з ним, у шезлонгу, - тендітну дівчину в світлому сарафані й крислатому капелюсі. Вдалині, крізь зелене листя невисоких дерев, білів фасад чепурного будиночка.

Художник і його супутниця розмовляли українською мовою. Вони не одразу помітили Настю і дуже здивувалися, почувши як хтось сказав: «Вітаю!.. Чому ви малюєте море, а не дівчину?!»

Хлопець на мить застиг з пензлем у руці, а потім озирнувся. Він виявився високим, струнким і вродливим, як ті королі й принци, що населяли вигаданий Настею казковий світ. В її історіях вони постійно здійснювали якісь подвиги й закохувалися в принцес або звичайних дівчат.

Настя замилувалась його золотавим відтінком волосся, шляхетними рисами обличчя і спортивною статурою, але їй здалося дивним, що він малює море, в той час, як поряд з ним знаходиться чарівна дівчина. Хіба ж так мають поводитися чоловіки зі своїми коханими?.. В її історіях принци й королі так не поводилися!
Художник відклав пензля, з подивом подивився на дівчинку й запитав:
- Мала, звідки ти взялася?!

- Вийшла з моря! - несподівано для себе відповіла Настя.

- Справді? Таки з моря?! - Хлопець посміхнувся.

- Так! З моря! Бо я… не звичайна дівчинка, а Морська царівна!

- Ти - Морська царівна?! Нічого собі!.. Але ти й справді схожа на неї! До речі, в тебе дуже гарне намисто, - промовив художник, продовжуючи з легкою усмішкою дивитися на неї. Але вже за мить він посерйознішав і запитав: - Але якщо говорити серйозно? Звідки ти взялась?

- Якщо - серйозно, то я прийшла он з того готелю… - Настя вказала на гори, порослі чагарником і деревами, над якими височів червоний дах готелю, в якому вона зупинилась разом з батьками й старшою сестрою.

- Чому ти сама?! Де твої батьки? Може, ти заблукала чи втекла?.. Мабуть, батьки зараз хвилюються за тебе! - промовив хлопець.

- Зовсім ні! Чого їм хвилюватися за мене?.. Це ж недалеко від готелю, якщо йти берегом!.. То чому ви малюєте море, а не дівчину? - знову запитала Настя.
 
- Чому я малюю море, а не дівчину? - Хлопець задумливо подивився на неї. - Яке дивне питання… Хіба ж морським царівнам найбільш за все на світі не подобається море? До речі, як твоє ім’я?

- Настя, - відповіла вона, й оскільки хлопець і дівчина мовчали, продовжуючи дивитися на неї, стала пояснювати: - Море я дуже люблю! Воно гарне й загадкове… Дивовижне й мінливе… Воно ніколи не буває однаковим! Іноді воно - спокійне… Іноді - грайливе та лагідне, а іноді - бурхливе й сердите! Вода в ньому солона, мов сльози, але чиста, мов кохання!.. - Почувши останні слова Насті, хлопець і дівчина перезирнулися.

Наблизившись до етюдника, Настя сказала художнику: - Ви дуже гарно намалювали море. Воно у вас вийшло, як справжнє, але ж… - І, набравши повні груди повітря, випалила: - Але чому ви не намалювали біля моря дівчину, га?!

Якби мій татко вмів малювати, він обов’язково намалював би біля моря маму, Яринку й мене…

- Ти диви яка розумна! - Художник ледь стримався від сміху. - Каже, що вода в морі солона, мов сльози, але чиста, мов кохання!.. Але ж, хіба маленькі дівчатка знають щось про кохання?.. До речі, скільки тобі років, мала?
- Я - не мала! - Від обурення Настя навіть почервоніла . - Мені вже виповнилось одинадцять! - І, тицьнувши пальцем у бік етюдника, знову запитала: - То чому ви не намалювали біля моря дівчину?

Кинувши швидкий погляд на свою супутницю, хлопець відповів:

- Мабуть тому, що мені це просто не спало на думку! Я ж не портретист, а архітектор! В кожній справі потрібен професіоналізм! Досі я не писав портретів олією...

- Дивно чути таке від людини, - промовила Настя, - яка вміє малювати так, як ви! - Вона не розуміла, в чому справа. До чого тут якийсь професіоналізм?.. Хіба симпатична дівчина в капелюсі не варта того, щоб її хоча б спробували намалювати?

- Справді, Марку, чому б тобі не спробувати написати портрет олією, - озвалася та. Вставши з шезлонга, вона підійшла до хлопця, взяла його за руку й, пильно дивлячись йому у вічі, сказала: - Ти ж дуже талановитий!.. Мені буде дуже приємно, якщо ти мене намалюєш!

- Що ж, добре, ви мене вмовили, - трішки подумавши, відповів Марк. - Я спробую! Почну прямо зараз, але за результат не ручаюсь! - Витерши пензля ганчіркою, хлопець  поглянув на дівчину й сказав: - Таню, зніми капелюха і стань он туди!..

Дівчина слухняно скинула капелюх і застигла на вказаному місці.

- Розпусти волосся! - наказав їй Марк.

Таня підняла оголені, довершеної форми, руки до зібраного в пучок волосся - і наступної миті довга шовковиста хвиля накрила їй плечі. Відблиски сонячних променів заграли на блискучих темно-русявих локонах, на кожному вигині стрункої дівочої постаті. На тлі моря тендітна фігурка в білому сарафані здавалася дивовижно легкою, граціозною і витонченою. Ніби то була не дівчина, а прекрасна морська німфа.

Марк відступив від етюдника й примружив очі, оцінюючи побачене. Мабуть, залишився задоволений, бо посміхнувся. На його гарному обличчі з’явився вираз натхнення. Блакитні очі хлопця потемнішали й запалали вогнем, на широких вилицях заграв рум’янець. Сліпуче сонце било Марку в очі, але він того не помічав.
Коли, змішавши фарби, він почав швидко замальовувати на полотні частину моря, Настя стала прощатися.

- Ну мені вже пора, - сказала вона. Але перш ніж піти, ввічливо запитала в Марка: - Коли ви закінчите малювати Таню?.. Мені дуже хотілося б подивитися на її портрет!

Не відриваючись від роботи, той відповів:
- Не знаю, я ж іще ніколи не писав портретів олією… Може, в мене нічого й не вийде…

- Ні, у вас усе вийде! - майже вигукнула дівчинка. Вона з жалем спостерігала за тим, що відбувається на полотні. Раніше намальоване на ньому море виглядало дуже гарно, та дуже їй подобалось, але тепер вона перебувала в розпачі, дивлячись на те, як під швидкими рухами пензля те гарне море перетворюється на бозна що. Чи ж повинно так бути?.. Настя не знала відповіді на це питання.

- Добре, добре... Приходь сюди післязавтра о десятій ранку… звичайно, якщо батьки тебе відпустять… - пробурмотів Марк.

- Дякую! Обов’язково прийду! - вигукнула вона й, помахавши рукою Тані, яка з легкою усмішкою дивилася на неї, побігла берегом до готелю.

Його звуть Марк, і він схожий на принца… А його дівчина схожа на принцесу!.. Скоріше б уже мені вирости! Тоді я теж зустріну свого принца!

Настя зітхнула. Чомусь їй було прикро, що в Марка є кохана.
А, може, вона не його кохана, а… сестра чи просто знайома?..

Чіткі абриси гір, блискуча тремтяча водяна гладь, безкрайній простір неба раптом потьмянішали й зникли. Замість них Настя побачила натхненно-вродливе обличчя хлопця, який малював море. Це обличчя стояло й стояло в неї перед очима. Ніби мана, ніби морок, ніби видіння. Ніби казка чи то сон.

Ні, вона таки його дівчина… І вони закохані один в одного…

Насті стало дуже сумно.

«То й що? - прошепотіли морські хвилі, ніби почувши її думки. - То й що, що вона його дівчина? Що з того, що вони закохані один в одного?.. Яке тобі до того діло, мала?.. Краще дивись собі під ноги, дивись собі під ноги… Це ж нічого не значить, нічого… бо він - дорослий, а ти - дитина…»
 
Коли Настя підбігла до дерева, на яке збиралася залізти, щоб перебратися з нього на лоджію, обличчя Марка нікуди не зникло.
 
«Може, мене хтось зачарував?..» - подумала вона. Такого з нею ще не було!
Але ж, хто міг її зачарувати? Хто?.. Може… якийсь морський чаклун?!

Такі дивні відчуття… Ніби - сон...

Чіпляючись за гілки, Настя стала підійматися по стовбуру дерева. Їй було трішки незручно, бо вона тримала пакет з зібраними біля моря камінчиками.
Коли вона полізла по товстій гілці до парапету, та, не витримавши її ваги, зламалася. Настя шубовснула вниз, опинившись за мить на землі.

Дихання сперло, в грудях стало гаряче й боляче. Коли вона спробувала підвестися, її праву ногу пронизав такий різкий біль, що в очах аж потемнішало. Зойкнувши, дівчинка закусила нижню губу. Але навіть тоді вона бачила перед собою натхненне обличчя хлопця, який малював море.


Рецензии
Дуже гарний роман, приємно читати. Творчого натхнення Вам.
С повагою, Федір.

Федор Дубневич   03.06.2021 21:51     Заявить о нарушении
Дякую, Федоре!
І Вам також творчого натхнення!
З повагою,

Валентина Петряева   03.06.2021 23:49   Заявить о нарушении
На это произведение написано 6 рецензий, здесь отображается последняя, остальные - в полном списке.