Гонщик. Глава 18

Глава 18

    Антон, перейдя на четвертый курс, сразу почувствовал себя старшекурсником. И имел на это право. За три курса к тебе уже привыкли, знают, на что ты способен, что требовать можно, а что нельзя, что позволять и в чём ограничивать, где ставить оценку «за прошлое», а где спрашивать, как «с молодого». Когда он встречал в свежевыкрашенных после каникул широких университетских коридорах перепуганных, ещё не подкачавших под студенческую броню мышцы  первокурсников, да и второкурсников тоже, – его одолевало сладостное сознание собственной значимости, гордости, успеха. Ещё год – и ты выпускник. Ради этого стоило жить, учиться, развиваться.
    – Антоха, что у нас сейчас? – спросил приятель Антона Денис.
    – Пенсионное.
    – Прекрасно. Бабушка меня уже замучила. Высчитай и высчитай мне пенсию. Государство, видишь, её обманывает.
    – А тебе слабо? – улыбнулся Антон.
    – На слабо дураки ведутся, а Денис Палыч всё сделает как по-писаному. Сначала изучит всё как следует, а потом…
    – А потом твою бабушку ещё больше надуют.
    – Старик, а я для чего? Будущий выпускник Киевского национального университета имени Тараса Григорьевича Шевченко, профессиональный юрист, квалифицированный адвокат, блестящий оратор.
    – Не много ли ярлыков на себя нацепил?
    – В самый раз. О, вот и звоночек. Заходим, заходим, товарищи, – с деланно строгим видом начал Денис зазывать одногруппников в аудиторию. – Не стесняемся. Девушка, не загромождайте своей толстой косой проход.
    – Это кто тут толстый?
    – Людка, да это он комплимент тебе такой делает, намекает.
    – На что намекает?
    – Денис, ты на что это девушке намекаешь?
    – Людмила! – Денис с серьёзным видом посмотрел девушке в глаза. – Не знаю, как сказать… Вобщем, Антон любит тебя.
    – А вот за это… – Денис отхватил от Антона подзатыльник, и, если бы не прозвеневший минуту назад звонок, римский Колизей с двумя худосочными  гладиаторами в центре не замедлил бы появиться в просторной студенческой аудитории. 
    – Дураки! – последовало довольно тривиальное замечание девушки с косой, после чего открылась дверь, и в аудиторию вошла молодая преподавательница.
    – Доброго дня! – бойко произнесла последняя после того, как студенты встали.
    – Доброго дня! – последовали тихие разрозненные ответы.
    – Сідайте.
    – Антоха, старик, протри мне глаза, а то они сейчас истекут слезами от этой пленительной Афродиты.
    – Шановний студенте, встаньте будь-ласка.
    Денису пришлось покориться.
    – Постійте так трохи, – с какой-то мягкой строгостью произнесла «Афродита».
    – Як скажете, – обворожительно улыбнулся Денис, пожирая глазами «богиню любви». – Ви – дуже красива, – добавил он почти без смущения.
    – Проходьте сюди, – указала преподавательница на место возле себя. Видно было, что она привыкла к такому обращению, потому и относилась к подобным любезничаньям достаточно непосредственно.
    Когда Денис оказался возле «Афродиты», послышался завистливо-одобрительный гул. Каждый, кто был студентом, наверняка помнит, как поднимают настроение подобные импровизации. 
    – Шановні студенти, ваш велелюбний товариш має стійке бажання провести нам вступну лекцію. До речі, мене звати Тетяна Олексіївна. А Вас, колего?
    – Денис Павлович. Тетяна Олексіївна, пробачте за нескромне питання. Ви назвали мене велелюбним…
    – А Ви сумніваєтесь? А-а, – видя растерянный вид студента, воскликнула «богиня», – Ви не знаєте значення цього слова. Що ж, давайте звернемося до шановної студентської публіки.
    – Любвеобильный, – бросило сразу несколько голосов.
    – А чего это я любвеобильный?
    – А чому Ви перейшли на російську мову?
    – Татьяна Алексеевна, да Вы присядьте, – раздалось с задних рядов, – а он пусть рассказывает. Ведь интересно ж послушать.
    – Та ні. Я гадаю, що Денис Павлович усе вже зрозумів, – улыбка «Афродиты» свела Дениса с ума. – Можете сісти на своє місце, – кивнула «богиня» озадаченному студенту.
    – Тетяна Олексіївна, пробачте мене будь-ласка, – в полушутливом тоне произнёс Денис, медленно покидая место «пытки».
    – Четвертий курс, зверніть увагу, як діє на людину покарання. При вивченні кримінального права бачитимете перед собою живий приклад. Пробачаю, сідайте уже.
    – Антон, надо будет номерок у неё взять, – шепнул Денис, садясь возле Антона.
    – Денис Павлович, не розчаровуйте мене.
    – Мовчу-мовчу, Тетяна Олексіївна, мовчу.

    А теперь плавно перенесёмся из больших просторных аудиторий в более скромные, но уютные школьные классы.
    Алёну перестало угнетать недавнее прошлое, на уроках она стала более внимательной, полностью включившись в учебный процесс. Сейчас шел урок украинской литературы, и классная руководительница Ирина Евгеньевна рассказывала своим воспитанникам биографию Василия Стуса.
    – Його батьки, аби уникнути примусової колективізації, переселилися в місто Сталіно. Хто знає, як сьогодні називається це місто?
    – Донецк.
    – Правильно, Олександр. Але не забувай, що на уроках української мови і літератури ми розмовляємо виключно українською мовою.
    – А почему я не могу разговаривать на своём родном языке?
    – На своём родном языке ты можешь разговаривать вне уроков украинского языка и литературы, знання яких вимагає вміння розмовляти українською мовою. Усе ясно?
    – Вполне, – последовал невозмутимый ответ.
    – Цілком, – поправила учительница.
    – Цілком, – сдался, наконец, ученик.
    – Так ось, – продолжала Ирина Евгеньевна. – Закінчивши зі срібною медаллю середню школу, Василь вступає на історико-літературний факультет педагогічного інституту міста Сталіно. В студентські роки Стус наполегливо працює у бібліотеці, – тут учительница запнулась. – Ви тільки уявіть, скількома поетами ми могли б пишатися, якби нинішнє молоде покоління проводило у бібліотеках стільки ж часу, скільки цей тоді іще зовсім молодий юнак.
    – В епоху Інтернету живемо, Ірина Євгеніївна, – бросил кто-то из учеников.
    – Сумно… – мысли учительницы облеклись сейчас в ностальгические формы советского прошлого. – Сумно усвідомлювати, скільки людина втрачає від світлого, теплого, радісного спілкування із книгою.
    – Але ж не всі можуть бути поетами, – чистым украинским языком заметила Алёна. – І Інтернет збагатив людство новими цікавими знаннями, які при цьому можна отримати надзвичайно швидко.
    – Але чи шукає людина в цій нескінченній інформаційній безодні золоті зернини поезії, зерна правди, добра? Ви краще за мене знаєте відповідь на це питання. Та і легкий пошук – це не завжди добре, швидше – навпаки.

Ти знаєш, що ти – людина?
Ти знаєш про це, чи ні? –

с чувством продекламировала учительница. – Саме цю просту істину іншого відомого поета має відкрити для себе кожен, хто торкається чистих глибин книжного слова. А поетом… так, не кожен може бути, а от людиною…
    Закінчивши навчання з червоним дипломом, Василь Семенович пішов працювати учителем української мови і літератури, після чого два роки служив в армії. Під час навчання і служби став писати вірші. А уже згодом вийшла перша збірка його віршів «Круговерть».

На дальнім березі – високі тіні.
Високі сосни. І високий крик.
І полум’я промовистий язик
Тріпоче полотном, палахкотіє... –

Ирину Евгеньевну поистине можно было назвать талантливым оратором. На последнее, в частности, указывала абсолютная тишина в классе и внимательные взгляды учеников. Умелая расстановка пауз и игра с повышением голоса в нужных местах приковывала к себе внимание даже при изложении неинтересных фактов.
    – У 1965 році Василь Стус взяв участь в акції протесту проти арештів української інтелігенції, за що його відрахували з аспірантури, і він був змушений заробляти на життя, працюючи на будівництві, в котельні, в метро, конструкторському бюро, не полишаючи продуктивної творчої діяльності.
    Того ж 1965 року Стус одружується із золотокосою красунею Валентиною Василівною Попелюх, і уже через рік у родині Стусів народжується син Дмитро. Нині, до речі, літературознавець, дослідник творчості батька.
    – А скільки років було зо-ло-то-косій красуні? – с трудом выговорил вопрос русскоязычный Александр, но, к его большому сожалению, кроме многозначительного взгляда «классной», ответ на его архиважный вопрос был проигнорирован.
    – Літературна діяльність поета, його звернення у вищі партійні інстанції з протестами проти порушення людських прав і критичними оцінками тогочасного режиму спричинили його арешт. Тоталітарна радянська система не могла простити Стусу його пекучий пошук правди і нещадну критику на свою адресу. Уже з ув’язнення він звернувся із заявою до Верховної Ради СРСР з відмовою від громадянства: «Бути радянським громадянином – значить бути рабом…»
    – Ірина Євгеніївна, пробачте, що перебиваю Вас, але мій дідусь – ветеран Великої Вітчизняної війни – не вважав себе рабом. Навпаки, скільки пам’ятаю наші з ним на цю тему розмови, він хвалить тогочасну політичну систему, вважає, що Радянський Союз був справедливою державою...
    – ...де ковбаса коштувала 2.20, а хліб 20 копійок? – с неприкрытым сарказмом спросила учительница.
    – А хоч би й так. Хіба зараз краще? – ученику явно не нравился взгляд учительницы на излагаемую тему.
    – Артеме, ми відволікаємось, – то ли не хотела, то ли не знала, как ответить Ирина Евгеньевна. – Повернувшись 1979-го року до Києва, Стус приєднався до гельсинської групи захисту прав людини, а вже в травні 1980-го був знову заарештований, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. 
    Стусові заборонили бачитися з родиною.
    Табірні наглядачі знищили збірку з 300-ма його віршами. На знак протесту він кілька разів оголошував голодування. За передачу на волю зошита з віршами його на цілий рік кинули у камеру-одиночку. А якось навіть відправили до карцеру за те, що читаючи книгу в камері, він сперся ліктем на нари. У відповідь на це він оголосив безстрокове сухе голодування, і в ніч з 3-го на 4-е вересня великого, мужнього, незламного поета не стало.
    – Не витримав голоду? – спросил кто-то из учеников.
    – За офіційними даними причина смерті – зупинка серця, але товариш Стуса, також політв’язень, поруч із цією версією висував припущення про загибель від удару карцерними нарами, навмисне підлаштовану наглядачами. Як би там не було, смерть Василя Стуса цілком справедливо можна розглядати як вбивство, скоєне радянською тоталітарною системою. Багаторічні переслідування поета врешті і призвели до його передчасної смерті.
    Та знаєте, учні, цікавим є той факт, що Василь Стус за численними спогадами своїх друзів-сучасників не прагнув боротися проти радянської системи, йому, як і багатьом його однодумцям, здавалося, що ідеї комунізму просто зазнають перекручень на місцях, а керівництво й не здогадується про те, що коїться насправді. Тому й були численні листи до президії Спілки письменників України, ЦК КПУ, виступи, щоб донести «туди», «нагору» правду… Він не мав за мету повалення комуністичного режиму, лише його поліпшення. Але ця система обрала Стуса, як людину морального абсолюту, собі за ціль знищення, тому що не мовчав, не корився, не хотів жити «як всі». 

Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест,
що перед вами, судді, не клонюся
в передчутті недовідомих верст,
що жив, любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
як в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям.
Як син, тобі доземно уклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі
і в смерті з рідним краєм поріднюсь.

Цей вірш вам треба буде вивчити напам’ять.
    – Ірина Євгеніївна, Ви назвали Василя Стуса мужнім і незламним, – захотела что-то уточнить Алёна. – Невже справа тільки в тому, що він не боявся відкрито виступати проти радянської системи?
    – А хіба цього мало, Олено? Ти лише уяви собі... повна заборона на висловлення власної думки. Або пиши так, як наказують, або взагалі не пиши. За найменші прояви інакомислення – в’язниця. Та справа не тільки в цьому. Сергій Солдатов, який перебував у тому ж таборі, що й Стус, залишив про нього такий спогад. По-перше, саме прізвисько, яке він йому дав, – Гетьман, – як ти розумієш, за боягузтво, легкодухість не дають. Як писав сам Солдатов, він бачив Василя Стуса «на баскому вороному коні, в золотому шоломі та в бойовій збруї, з блискучою шаблею в руці, на чолі хоробрих козацьких полків, що йдуть у бій». І ще. Коли Василю Стусу зробили операцію, – невдало і поспіхом, – а також за браком ліків і через погану їжу його мучив страшний біль. Та незважаючи на це, він вдень так тримав себе, що рідко хто здогадувався про його муки. Тільки пізно вночі, коли всі в бараці спали, він тихо вставав, виходив до коридору, й там, наодинці, протяжливо і тихо стогнав...
    Внезапно прозвенел звонок, но никто из учеников даже не шелохнулся.