В перукарнi

    Пішов я якось в перукарню,
    Заходжу – черга, як завжди.
    Спитав: «Хто крайній?» – і гайда в кав’ярню
    Убити час над тим стаканом баланди.
    Ну, випив раз, прошу добавки,
    Дивлюся у вікно на сніг,
    І тут людей, що не пройти без давки,
    Вичовгують підлогу безліч ніг.
    Сиджу, чекаю, час минає,
    Іду я знов у перукарню,
    Сидять зарослі дітлахи
    Й не менш запущені дядьки
    З густим волоссям, як кущі,
    Яке не стриглось місяці.
    Та й чого ради? – я питаю,
    Холодна осінь, сніг, зима,
    Завсіди шапкою укрита голова,
    Ніхто й не бачить, як я заростаю.
    Окрім того, і тепло дуже,
    Хоч вітер, хоч мороз – байдуже.
    Не мерзне клята голова,
    Іще й на пиці борода.
    Природний захист, так би мовить,
    Що зовсім холоду не ловить.
    І гривні кровні, як-не-як,
    У економії вікують,
    Рідненьку душеньку лікують,
    Завжди ж в ціні кожнісінький п’ятак.
    Ну, скинув шапку, сів у крісло,
    У дзеркало всміхнувся кисло.
– Оце-то зарослі у Вас, – звиняйте красно, –
Чоловіче! Та я б з стида згоріла передчасно,
Якби таке бадилля жовте, як та нечесана та вовна,
На голові стриміло в мене, та хоч в могилу йди дочасно.
– Ша, ша, добродійко, спокійно,
Ти бач, накинулась, тигриця,
Це ж треба так прямолінійно,
Не жінка, прямо громовиця!
Ти всіх, як той скажений шашіль, клієнтів
Вздовж і впоперек гризеш?
А, може, я з сім’ї інтелігентів?
Про стид й бадилля ще плетеш.
– Ну-ну, завів таке кубло на шиї,
І ще й варнякає мені,
Це ж не волосся, чорториї,
Патлаті буклі, космаки!
З сім’ї інтелігентів, каже,
Плескав би менше язиком,
Тебе б, якщо піти з умом,
Налисо відчухрати треба, враже.
– Спасибі за пораду добру,
Оце-то маєш язичка.
– Так, голуби, наговорили торбу,
Давай стрижи його, пора! –
Тут обізвавсь старенький чолов’яга,
Що із годину вже сидів,
Зарослий, як отой бродяга,
Гірляндами з волосяних плодів.
– Та що ж це ти заріс, як піп? –
Цікавиться все жінка-перукар.
– Ти ж не старий іще і начебто не скнар,
Нащо ж тобі на голові цей сніп?!
– Та вже стрижи давай і не марудь,
Яка тобі різниця, жінко?
І бороду підправить не забудь,
Й над вухом не горлай так дзвінко.
– О! о! Ти подиви, який панич, –
Все скалить зуби вправна молодиця.
А я сиджу собі, як той надутий сич,
Дивлюсь, як скальп мені чикрижить білолиця.
– Ай! Ай! Та що ж вона у тебе так скубе? –
Під руку мовлю їй, трясучи головою.
– Не смикайся, сиди і диш, ковбою,
Потерпиш, не таке ти вже й цабе.
– Та май же совість, жінко, я ж не манекен,
І не баран тобі піддослідний, тихіше
Води машинкою і, взагалі, давай спритніше.
– Ой, та мовчи вже краще, джінтельмен.
Заріс, як той реп’ях у дикому степу,
Ще й підганяє, сіпає під руку,
Послухай краще добрую науку,
Як будеш так ходить, то жінка не насипить й супу.
– Ага, злякала дуже, холостяк я, от,
Так що самий собі наварю і насмажу,
І чай зогрію, й маслом хліб намажу.
Так що нема кому впиратись рогом й розкривати рот.
Прийшов собі увечері з роботи, приніс продукти,
Зготував, зварив, биточки розмістив на сковорідці,
Захтів – пивка попив, а ні – цукерки з чаєм, фрукти,
І не чекаєш, що скляне, і не відправить по лихій доріжці.
Мовляв, не заробив, пропив,
Знайшов коханку, часу ні на що не маєш,
Там щось розбив, там цвяха не забив,
Нічого, крім роботи й телека, не знаєш.
Та й треба це мені, ці губи вічно і на все надуті?
Е, ні! звиняйте красно, знаю я ці очі каламутні,
Як тільки гроші – ну, весна цвіте, сміється на всі кутні,
А що не так, то тут же і пішли баси, як в спеку стовбик тої ртуті.
Не був іще жонатий я, та й, чесно кажучи, не хочу,
Такого надививсь, звиняйте, вивчив добре вдачу я жіночу.
Та й, окрім того, вік уже не той, сороковиця того року минувала,
Тому для кого стригти патли ці, ще ні одна мене не прикувала.
– Оце-то сповідь, так-так-так,
Заляли, бачу, добре тобі сала,
Що весь напрягся, як отой їжак,
Якась тобі добряче душу поорала.
– Та мова не про те, було й таке,
Слабину дав, одразу хтось і пхне.
Питання в іншому аспекті тут таїться,
Що враз підставить й оком не моргне
Тебе ще зовсім молода, здавалося, дівиця. 
– Що ж, чоловіче добрий, співчуваю,
От слухаю тебе і що сказать, не знаю.
– А ти нічого й не кажи, у тебе інша справа,
Узяла в руки ножиці – стрижи, й не будь така цікава.
– То ти у нас ненавидиш жінок, ну-ну,
Не дивно, що один в свої літа вікуєш.
– Послухай, помовчи, не наганяй нудьгу,
А то ти довго щось по біографії моїй мандруєш.
– А що? Сказала щось не так, звиняй,
Зобидить я й на кварту не хотіла,
Та як пішло уже до того діла,
То, так би мовити, мені ти довіряй.
Чи красеня в мені побачила ця краля?
Чи, може, козака давно не обіймала?
Та як побачив я ці очі з задзеркалля,
Подумав тут же: злая доленька спіткала.
Чомусь ураз замовкла, й тільки всміхається у ніс,
А я уже в шляхи відходу думкою приріс.
І тільки зирить із-під брів, немов вогнем страшним пече,
То винуватила, картала, аж тут джигунство із очей лихих тече.
Та й що тут скажеш, що відповіси на залицяння,
Уже й підстригтися спокійно не дають,
Обручка палець жме, а в неї і бажання,
Як каверзу зрадливу чоловікові утнуть.
– Шановна, – кажу, – Вам каблучка та не давить,
Не дуже заважає ті копиці із чужих голів знімать? –
Вона второпала, що жертва вислизає, й прямо плавить
Тим поглядом скаженим, буцім хоче налякать.
Отак й достригся я з сичанням понад вухом,
Як тільки зрозуміла перукарка та,
Що облизня впіймала, й кожним рухом
Доводила, що ворога нового вмить знайшла.
Яка ж мораль і де її шукати?
Порада й відповідь одна на всі віки.
Щойно побачили ви павутинові сліди,
Відчули, як стискають зрадниці канати,
Мерщій тікайте у свої пенати.
Позаяк, і голова ціленька буде,
І зуби всі на місці, як один,
Кулак чужий не проламає груди,
Проблем не буде з закупоркою судин.
А краще за усе, уважно придивіться
До всіх знайомих молодих жінок,
Вподобали яку, то не пручайтесь, а женіться,
Живіть щасливо серед посмішок своїх діток.
І, так, якщо помітили активність
Фліртуючих заміжніх жіночок,
Згадайте про жони коханої чарівність,
Той день, що вас з’єднав в один замок!
 


Рецензии