Зять

    В любої дочки Миколи Гнатовича Катерини був чоловік на славне ймення Василь. Нічогенький такий чоловічок: ставний, підтягнутий, з м’яким русявим волоссям, крутим чубом, з обличчя – хоч воду пий. Ось уже п’ять років минуло з того часу, як вони побралися із Катериною. Роботи не було. Заробляв Василь на прожиття у далекому Харкові. Все ж, там була його батьківщина, чимало знайомих, кращі можливості. Бачилось подружжя кілька разів на рік. Сьогодні був якраз той день, коли Василь приїжджав до близьких родичів погостювати.

    О пів на сьому ранку Дмитро поїхав на вокзал зустрічати шурина.

    Поїзд прибув вчасно. Дмитро допоміг Василеві зійти з вагону. Вони, як і годиться по християнському звичаю, тричі поцілувались, обійнялись, перекинулись кількома привітними словами, і почали розбирати сумки. Дмитро, як ви пам’ятаєте, був спритним хлопцем, тому швиденько звалив на себе кілька сумок, і став чекати на родича. Василь був мудрою не по літах людиною, тому все робив виважено та спокійно. Отож і зараз він не поспішав, обдумуючи, як же краще закинути на плече чималу-таки торбу. Як-то кажуть: «Руський чоловік довго запрягає – та швидко їде». Так було й цього разу. Василь довго думав, та уже як швиргонув на спину це турецьке диво ширпотребної продукції, то мало не збив жінку позаду себе. Жіночка якраз підходила до вагону й хотіла щось запитати. Та де там? В якихось міліметрах від її носа кометою пролетіла така звичайна на вигляд сумка. Василь був дужим, м’язистим чолов’ягою, і якби зачепив своєю ношею жінку, сьогодні вона б точно нікуди не поїхала. Але якось минулося. Хоча своє питання вона так і не задала, перелякано позираючи на Василя, який навіть не помітив, якої шкоди міг завдати бідолашній жінці. Нічого! Буде їй наступного разу наука. Нема чого роззявляти рота на вокзалі.   

    Біля зупинки з родичами сталася маленька прикрість. Вони вже зібрались переходити дорогу, аж раптом Василь угледів за кермом якоїсь іномарки свого знайомого. Він чкурнув на червоне світло, автомобіль різко загальмував, і Василеві здалося, що водій запрошує його до салону. Він по-хазяйськи відчинив бокові дверцята, сів у машину і… вилетів звідти з допомогою не слабенького стусана, приправленого гарним словесним перцем. Триповерхове слово ще голосніше залунало в ранковому вересневому повітрі, тому хлопці швидко підбігли до маршрутки, і зі словами «Трогай, шеф!» поїхали додому.

    А вдома на них уже чекали. Що й казати? Навіть хата радіє, бачачи таких гостей. Всюди були наставлені вази із запашними трояндами. Довгий дубовий стіл Тетяна Опанасівна застелила такою білою скатертиною, немов вона була виткана зі снігу. Свіжоспечена паляниця, кілька рум’яних струдлів, варена (з молоком) картопля, фарширована щука, тремтячий холодець в круглих тарілках, червона морожена риба, димлячі голубці, запечене в духовці по новому рецепту биточне м’ясо, кілька салатів, млинці із сиром та вишнями, пекуча янтарна гірчиця, пляшка червоного вина й пляшка самогону; на великій тарілі здіймались величезні скиби стиглого кавуна і соковитої дині, а в холодильнику чекав свого часу ароматний «Празький» торт.

    – Мама Таня, папа Коля! Здравствуйте! – зайшовши до хати, низько вклонився Василь. Як бачите, він умів цінувати українські звичаї.      

    – Здоров, Василю, здоров, – протягнув Микола Гнатович, міцно обіймаючи зятя.

    – Як доїхав, сину? – цілуючи Василя, запитала Тетяна Опанасівна.

    – Отлично доехал. Всё в порядке.

    – Милий, коханий, – вибігла з кімнати з малим хлопчиком Катерина.

    – Катюша, радость моя! – притискаючи дружину до широких грудей, весело щебетав Василь. – Сына, да ты уже богатирь, казак, – пробасив батько, підкидаючи малого до стелі. – Ух-ух-ух! Да ты посмотри: весь в батю.

    Як ви зрозуміли, Василь розмовляв російською, – так йому було зручніше, так його виховали. Але коли на російську переходив Микола Гнатович, щоб зробити зятеві приємно, хотілося і плакати, і сміятися водночас. 

    – Как там моя сваха? – спитав Микола Гнатович, роблячи наголос на букві «о».

    – Ничего, потихоньку. Привет Вам передавала, – відповів Василь, розпаковуючи сумки.

    – А чьто же мне с её привета? – лукаво посміхнувся Микола Гнатович.

    – Да тут и кроме привета найдется.

    Василь почав викладати гостинці і подарунки. Ніхто не був забутий. Кожному була чи одежина, чи гарна книга, чи цікава іграшка, не говорячи про м’яса і ковбаси, з якими сваха відправила сина до сватів.

    – О-о-о, – аж засяяли очі в Миколи Гнатовича, – то, як таке діло – просимо до столу. Тетяно! Давай-но підметушись.

    – То все ж готово, Миколаша, – пригорнулася господиня до чоловіка.

    – То сідаємо вже. В ногах правди нема. Не колупай, не колупай так у носі, – звернувся Микола Гнатович до малого онука, що, видно, з радощів зайнявся випасом худоби, – бо пальця вивихнеш.

    – Ах ты нєпассюсій маціська. Сясь палюця. Падума на эти…

    Усі хором посміялись, і пішли в столову. Посідали, в тарілки наклали, в стопки поналивали. Перше слово, як і належить, взяв господар:

    – Чтоб и в Вас, и у нас всё було…

    – … высший класс, – розкішно посміхаючись, закінчив тестеву фразу Василь.

    Якби це була шоста-сьома чарка, Микола Гнатович за такий влучний дотеп неодмінно поцілував би зятя, але після першої було ще зарано. Дзюбнули горілки, закусили, знов налили, знов закусили, налили знов… Так у веселих розмовах, жартах, співах дійшли до обіду, пообідали, вийшли на подвір’я, перекурили, Микола Гнатович сипнув курам зерна, сіли на лаву, посиділи, поговорили, а там уже й вечеря чекає на столі.

    – Золотого маю зятя, – уже за столом, оглядаючи всіх примруженим, добре сп’янілим оком, протягнув господар. – Не зять, – гримнув Микола Гнатович по столу, бо, будучи під чаркою, любив особливо наголошувати на своїх словах, – а золото! – Від цього раптового викрику малий онук аж здригнувся, але ніхто зауваження хазяїну не зробив. Усі знали, що в такі моменти з ним сперечатися не варто. Та й чого сперечатися? Хіба ж не правду він сказав?

    Добре повечерявши, почали ладнати самовар. Зібрали зі столу брудні тарілки, наставили легуминок. Поки закипала вода, повсідалися в крісла трохи перепочити. Все ж, цілий день за столом не кожне здоров’я витримає.

    Василь з Катериною повмощувались у куточку, тихо воркочучи. Кілька місяців розлуки – це вам не що-небудь. Та довге розставання не зашкодило Катерині. Вона розквітла такою пишною вишнею, що Василь не міг ні відвести, ні стулити очей. Стрункий стан, налиті стегна, білі тендітні руки, рум’яне доглянуте обличчя, довга шовкова коса і палкі карі очі солодко краяли Василю змучене серце.

    Самовар закипів – знову сіли за стіл. Сьорбаючи з маленького блюдця, Микола Гнатович промовив:

    – Це все дуже добре, але завтра субота, – діловий господар поклав собі до рота шматочок торта, неспішно запив чаєм, причмокнув, і продовжив: – будемо копати картоплю.

    – Миколо, та перестань, дитина тільки приїхала. Хай відпочине, – поспішила вступитися за зятя Тетяна Опанасівна.

    – Він така ж дитина, як я китаєць. Нема чого боки вилежувати, – гостинний дух починав поступово покидати насправді таке добре, щире серце господаря. – Картопля – то така річ, що відкладати в довгий мішок ніяк не можна. Отож, часу гаяти не будемо, завтра з зорею до роботи.

    – Колю, та чи ти здурів? Хай хоч виспиться. Катруню скільки не бачив, Назарчика. Встигнемо ще, – не вгавала дружина.

    – Ану, циц! – насупив брови Микола Гнатович. – Ти бачиш – розвела теревені. Поки що я тут хазяїн. От помру…

    Тиха одинока сльоза покотилась по чисто поголеній щоці, розтинаючи до болю любляче серце Тетяни Опанасівни. Вона добре знала: коли чоловікові зайде що в голову, то його звідти й сокирою не виб’єш. Треба було скоритися й на цей раз.


    Ласкаве усміхнене сонце пестливо вигравало в кімнаті господаря. Ніжні пахощі троянд приємно лоскотали нюх, розносячи по всій хаті запашний аромат ранньої осені. Голосисті півні, гордо задерши голови, сповіщали прихід нового дня.

    Микола Гнатович міцно спав, геть обкрутившись теплою ковдрою. Солодко сопучи, він враз заплямкав пересохлими губами, трохи пововтузився, і перевернувся на інший бік. Ця мудрована вправа і стала швидким стартом сьогоднішнього ударного дня. Він раптово розкрив очі, подивився на годинник, і мало не скрикнув:

    – Вставай, Тетяно.

    – Що таке-е? – повільно після глибокого сну приходила в себе Тетяна Опанасівна.

    – Та ти подивися на годинник – шоста тридцять. Уже мали в цей час працювати, – швидко вдягаючись, бадьорим голосом проказав Микола Гнатович.

    Що не кажіть, а організм у цього чоловіка був таки міцний. Після вчорашнього прокинутись о такій порі, та ще при доброму настрої і свіжих силах, це заслуговує на подвійну шану до нього. От у кого треба вчитися!

    – Ну то йди собі працюй, – кліпаючи сонними очима, пробубоніла господиня.

    – Як це працюй? А ви будете вилежуватись? Діти ще сплять?

    – А ти ж як думаєш? Потомилися вчора.

    І було ж чого потомитися, я вам скажу.

    – На тому світі відпочинемо. А зараз треба працювати.

    Микола Гнатович якраз натягував на міцні жилаві ноги діряві шкарпетки.

    – Та нехай вони уже сказяться, – закрутив добрячого гака невгамовний чоловік. – Скільки можна просити?! Коли ти вже нарешті позашиваєш ці драні носки?

    – Ах, драні носки! – Тетяну Опанасівну, немов облили холодним душем. – Ти б краще не розкривав свого рота, бо як я почну говорити про твої…

    – Серце моє, – здався під цим натиском чоловік, лагідно обіймаючи дружину. – Горлинко моя мила! Не сердься, люба, ну, такий у мене дурний характер, – всміхнувшись одне до одного, вони поцілувались, і почали лагодитись до роботи.

    – Вставайте, лінюхи! – гримнув Микола Гнатович, заходячи до дітей в кімнату.

    – Батьку, – продерла очі Катерина, – чого ж ти так кричиш? Назарчика розбудиш.

    – Нічого, – вже тихіше додав господар, – хай звикає до солдатського режиму. Уже майже сьома.

    – Доброе утро, папа! – прокинувся й собі Василь. – Надо вставать уже?

    – Вставать, вставать, – перекривив зятя Микола Гнатович. – В это времья надо было уже мозоля себе натереть лопатой. Ех, перехвалив я тебе вчора, – тесть махнув рукою, і вийшов з кімнати.


    – Що ти робиш? – аж скрикнув Микола Гнатович. – Хто ж так копає? Щоб це до цього віку не навчитися копати картоплю! Як же тебе батьки вчили?

    – Папа Коля! Да всё я умею, успокойтесь, – виправдовувався Василь.

    – Лисого батька ти вмієш. Не качатися треба на лопаті, а копати нею. Розумієш? Копати, – тесть розпалявся все більше. – Отак! Раз – копнув, перевернув, – живчик-Микола Гнатович влаштував зятеві справжній майстер-клас, – розбив, позбирав, встромив далі, копнув, перевернув…

    – Я понял, батя, я понял.

    – Що ти понял? ЩО ти понял? Ану – покажи! – церемонно передав тесть лопату зятеві.

    Як Василь почав впроваджувати в життя тестеву науку, то у того аж руки заклякли. Все він бачив на своєму віку, але щоб навприсядки видовбувати з городу по картоплині, боязко встромлюючи в землю лопату, немов вишукуючи міни, це було для справжнього хазяїна просто-таки ударом. Хвилину-другу, спершись на штахетину, Микола Гнатович з німою непорушністю поглядав на граничні потуги зятя. По тому, як звужувались його гнівні очі і сходились на переніссі брови, було зрозуміло, що над Василевою головою збирається велика буря. Питання полягало тільки в тому, коли до кінця розмотається клубок тестевого терпіння. Остання нитка урвалась, коли Василь, наткнувшись на якесь коріння, вирішив похизуватись силою крутих м’язів. Він витягнув з-під землі таки добрячого корча, впавши від відчайдушних зусиль на пухку частину свого кремезного тіла.

    Замотавши головою, тесть, ледве стримуючись, щоб не закричати, промовив до дружини:

    – Тетяно, забери його звідси, бо він мені усе нутро виверне.

    – Папа Коля, что ж Вы так нервничаете?

    – Іди, Василю, іди…

    Микола Гнатович показав спрацьованою рукою в напрямку хати. Надлюдське нервове напруження геть позбавило його сил. Він ледь говорив. Так важко він реагував на невміле поводження з рідною землею. Це був не просто хазяїн. Це був хазяїн з великої літери.


    Вечоріло… Сонце, облите пурпурним полум’ям, неквапливо опускалось до горизонту. Ледь відчутний вітер ніжно торкався струнких мешканців осіннього саду. Кури повільно плелися до сараю, вмощуючись на сідалі. Надворі сіріло, а невтомний Микола Гнатович усе ще копав.

    – Батьку, пізно вже, – вийшла на город Катерина, – іди вже до хати.

    – З вами можна до смерті іти, а не до хати, – втомлено прозвучало з вуст господаря.

    – Ну, не вміє він копати, що зробиш?

    – Що зробиш… То я маю за трьох копати, чи, може, за чотирьох? – зупинився Микола Гнатович, пильно дивлячись дочці в очі. – А куди ви всі подівались? Як пішли після обіду, то й слід простив.

    – Мама пішла прати білизну, я з малим була, а Вася заснув. Дуже ж натомився, з такої дороги приїхав, – жалібно пролепетіла Катерина.

    – Ой, дочко, скільки ти будеш його жаліти? Та й що – до сих пір спить?

    – Ні, мама сказала йому поздирати наклейки з холодильника.

    – От, баби! – скрушно захитав батько головою. – Добру ж роботу підшукали для такого борова, нічого не скажеш. Ну, ходімо, подивимось на цього робітника.

    Тим часом Василь, як і було наказано тещею, поздирав з холодильника усі наклейки. Залишилась одна-єдина, але уже давня, тому здерти її було не так легко. Василь не любив вигадувати усілякі хитромудрості, тому просто взяв залізного цвяха, і закінчив роботу. Звісно, залишилась подряпина. Але це його не злякало. Він узяв білу фарбу, і почав малювати. Очевидно, хотів реабілітуватися перед тестем за городню пригоду.

    – Василь, ти що це собі надумав? – вирячив на зятя перелякані очі Микола Гнатович, зайшовши до хати.

    – Чашку рисую, – радісно усміхаючись, пояснив Василь, й справді малюючи на холодильнику чашку.

    – Яку чашку? Тобі що – зовсім уже клепку відірвало?

    – Так будет же красиво. Смотрите, как хорошо получилось, – весь Голівуд плакав у цей момент, заздрісно дивлячись на Василеву посмішку.

    – Послухай, художник, – зразу отрезвив зятя Микола Гнатович, – візьми зітри оцю холеру, поки не висохло.

    – Так что ж, зря рисовал? Там же царапина, – Василь одразу второпав, що сказав не те, але було вже пізно.

    – О-о-й, – тільки й вирвалось у Миколи Гнатовича, – до сказу можеш довести. Ти б іще самовара туди вліпив. Якраз його й не вистачає.

    Хитаючи головою, тесть ошелешено дивився на творчі потуги зятя. В такі моменти у нього просто відбирало мову. Нарешті, він прийшов до тями.

    – Слухай, Василь, кажу тобі спокійно. Бери якусь шматину і змивай, не позор мене. Не позор мене і людей.

    Що було робити? Прийшлося Василеві послухатись.

    – Тетяно! – гукнув дружину Микола Гнатович, зайшовши в другу половину будинку.

    – О, Колю, добре, що ти вже зайшов. Зараз будемо вечеряти. Натомився добре? – пригорнулася до чоловіка Тетяна Опанасівна.

    – Якраз з вами натомишся. Ти бачила цього маляра?

    – Якого маляра? – здивувалась дружина.

    – Зятя свого. Взяв викрасив холодильника фарбою.

    – Та й навіщо?

    – Чтобы било красиво. Ти ж сказала поздирати йому ті кляті наклейки, а він узяв цвяха, та й наставив подряпин. А потім заляпав фарбою, щоб не було видно. Кажу йому: «Що ти робиш?» – а воно мені: «Чашку рисую». Думав, що роздеру його. Напасть і погибель з цим зятем. 

    Щоб швидше заспокоїти чоловіка, Тетяна Опанасівна почала в інтенсивному порядку ставити на стіл вечерю.

    – Йолки-палки! Ти подиви, які ноги, – вигукнув Микола Гнатович, знявши діряві шкарпетки.

    – Ой, Миколо, – скривилася жінка, – знайшов, що показувати. Іди помийся, не псуй мені настрій.

    Чоловік мовчки повернувся, і направився до ванної кімнати.

    Солодко крекчучи, працьовитий господар прийняв душ, так само працьовито намірившись попрацювати за столом.

    – О-о, а ти, зятю, уже тут? – в бордово-синьому халаті Микола Гнатович здавався справжнім поміщиком, а поважна хода і погладжування чималенького барильця видавало приналежність до дворянського роду.      

    – Ну да, – чемно посміхаючись, відповів Василь, – надо ж вино испытать, домашнее. Сам делал.

    «Ой, Вася-Вася, – подумав Микола Гнатович, – щоб ти все так сам делал». Але вголос нічого не сказав, стримався на цей раз.

    – А ти де взявся? – в столову, почувши лоскітливі запахи, якраз ускочив Дмитро.

    – Наверху був.

    – Знов вірші писав?

    – Ні, читав.

    – Ой, ти, читака. Нема, щоб батьку помогти.

    – Так скільки ж картоплі накопали?!

    – А накопали б іще більше, якби не пішов, – Микола Гнатович підвищив голос, роль поміщика йому йшла неабияк. – Що син, що зять. Два чобота. Але ти, Василю, мене сьогодні добив. Ти, виявляється, не тільки оригінальний копач, а ще й визначний художник. Багато кумедій бачив у житті, але щоб таке…

    – Ну, досить, Миколо, – перебила чоловіка Тетяна Опанасівна. – Сідайте їсти уже. О, а ось і Катруня з Назарчиком нагодились.

    – Я сьмєлы-ый, сьмэлый казак, – чотирирічне хлопченя, розмахуючи пластмасовим мечем, вертлявою дзигою увірвалося в кімнату і, притопуючи ніжкою, продовжувало голосити: – Никаво не баюсь, ницево не баюсь.

    – Ах ти хльопцик мій маленький, – Микола Гнатович підняв малого на руки.

    – Відпуси мене-е, – заревів малий, виборсуючись з дідових рук, – сьцяс палюцісь па дупє-є…

    – Назар, ты как с дедушкой разговариваешь? Ану, успокойся, – зробив спробу утихомирити сина Василь.

    – Сям усьпакойся, бессёный ты, па попке палюці.

    – Так, Назар, по попе сейчас ты получишь. Вот видишь, Катя, к чему приводит твоё воспитание?

    – Вася, – Катерина махнула рукою, – не начинай.

    – А я ещё не начинал. Это же никуда не год…

    – Так, – безцеремонно перебив зятя Микола Гнатович, – дитину потім будете виховувати. Сідаємо їсти.

    Сіли за стіл, ну і, як годиться, випили, закусили, знов закусили, знов налили…

    – О! – гримнув Микола Гнатович на всю хату. – Сьогодні ж «Динамо» грає. Дмитре, дай-но пульта сюди.

    По телебаченню якраз транслювали футбольний матч. Від задоволення Микола Гнатович аж руками потер. Він був затятим вболівальником, любив футбол і, як-то кажуть: жив футболом, але коментарі цього футбольного метра, як ви розумієте, не відзначались інтелігентною вишуканістю. Сонце на його втомленому від цілого дня роботи обличчі світилося всього кілька хвилин, і почалось:

    – Щоб тебе вже… Ах ти чмо ходяче. – І вже голосніше: – Чурка ти!

    Крім футболістів на телеекрані, Микола Гнатович нічого не бачив і не чув. До самісінької перерви він і їсти перестав.

    – А щоб ви уже… Та вас треба всіх розігнати і бити. Скоти… 

    Онук, побачивши страшні гримаси на дідовому обличчі, і сам перестав їсти, з цікавістю позираючи на діда. Інші члени родини, ледь посміхаючись (щоб не помітив Микола Гнатович) від цих коментарів, мовчки доїдали вечерю. В такій-от мирно-неспокійній обстановці пройшов вечір.

    Наступила неділя. Діти з Тетяною Опанасівною пішли до церкви, залишивши Миколу Гнатовича на господарстві. День був теплим і сонячним. В такі дні хочеться і відпочивати, і працювати. Наш стахановець після вчорашнього добряче виспався, повільно підвівся з ліжка, потягнувся, трохи покректав, вмився, пригладив чуба, і пішов порати. Випустив курей, сипнув їм пшенички, розвів свиням товчі з тертим буряком, наробив нутріям з тієї ж товчі кульок з лушпайками, кинув королям свіжого сіна, яблук, зерна, прибрав у клітках, позамітав у курнику і на подвір’ї, і вдоволений пішов до хати снідати. Поснідавши, вийшов на подвір’я, розлігся на лаві, покурив, аж ось і діти поприходили з жінкою.

    – Що, господарю, попорав уже? – спитала дружина.

    – Ще питаєш! – самовдоволено відповів хазяїн.

    – То пішли їсти.

    – Я вже поснідав. – Микола Гнатович любив іноді побути на самоті, тому демонстративно відвернувся від гурту. 

    – Папа Коля, как Ваше самочувствие?

    – Твоїми молитвами, Василю, твоїми молитвами, – неохоче пробубонів тесть.

    Отож, сімейство поснідало, чи, скоріше – пообідало, Катря пішла в свою половину хати вкладати малого, Микола Гнатович з сином поїхали за сіном, а Василь залишився з тещею.

    Через якусь годину, як Катря вклала малого спати, відкрилися вхідні двері – і в хату посунула хмара, хмара, яка колись була Василем.

    – Коханий, що таке? Що сталося?

    – Все собаки на меня кидаются. Даже Мухин меня укусил.

    Василь говорив таким печальним, жалібним тоном, що Катерина мало не заплакала. Як виявилось, насправді дружелюбний вихованець Миколи Гнатовича за прізвиськом Мухін, будучи вкрай роздратованим появою біля себе Василя (який виніс йому їсти), так шарпонув його, що вирвав добрячий шмат тканини з нових штанів. Як говориться: грався-грався – і догрався. Як Василь умудрявся встрявати з собаками в такі цікаві пригоди, один він знає. Ну, ніде правди діти, не любили його собаки, не любили настільки, що, вгледівши десь на вулиці, в місті чи деінде, починали гавкати, гарчати, а іноді й кидатись на нього. Які флюїди виділялися з Василевого тіла, наука іще не виявила, тому можна було тільки руками розводити від такої на нього дикої собачої реакції.

    У понеділок, коли всі порозходились по роботах, Василь отримав від тестя завдання: спалити в курнику купу сухого бур’яну. Тетяна Опанасівна порядкувала з онуком на кухні, а Василь узяв сірники, назгрібав старих газет, і пішов «працювати». Начебто наказ Миколою Гнатовичем було віддано і правильно, і у відповідній тональності, тільки от у ньому була допущена маленька дрібниця, яка, разом з тим, в буквальному розумінні могла розгорітися у велику пожежу. З мудрого ока Миколи Гнатовича якось випало, що його зять все сприймає буквально, тому він і забув сказати, що перед тим, як запалити, цю купу, яка знаходилась біля самого забору, треба спочатку пересунути на середину курника.

    А тепер уявіть спокійного, тихого, привітного Миколу Гнатовича, який, повертаючись увечері з роботи, з радісною посмішкою здоровкається з сусідами, чемно бажає їм «Доброго здоров’я!», заходить у чисте подвір’я, вловлює ніжний аромат височенних доглянутих троянд, спостерігає, як повна квочка поважно походжає по садочку з малими курчатками, проходить до курника… і заклякає на місці.   

    – Пожар, пожар, – з диким виском увірвався Микола Гнатович до хати. – Ви що собі думаєте? – зараз сарай загориться.

    Тетяна Опанасівна вклякла на місці, Назарчик заблимав карими оченятами, не розуміючи, що коїться, а Василь вирячив перелякані очі, які, власне, стали такими з кількох причин. По-перше, ВІН запалив бур’ян; по-друге, ЦЕ викликало вочевидь (а скаженому вигляду Миколи Гнатовича не можна було не повірити) пожежу; по-третє, Василь міг тільки здогадуватись, які ядерні атаки з боку тестя чекають на нього після гасіння цієї самої пожежі. Тому, побачивши смерча-Миколу Гнатовича, Василь аж якось закоцелів, немов його не вітром обдуло, а справжнім морозом. Він був мужнім, сміливим чоловіком, міг і око кому треба розмалювати, і зуби полічити, але перед тестем, що й казати! – вмикав задню.

    – Чого ти сидиш? – гаркнув Микола Гнатович. – Чи тобі позакладало? Бери відра і йди гаси.

    – Так… сейчас-сейчас, – не міг розібратися зі своїми почуттями Василь. – Надо ж переодеться?!

    – Яке перєодється? – аж закашлявся Микола Гнатович від шаленого крику. –Лапоть ти. Дурний лапоть. Я ж просив: не спіши, не спіши, перенеси цю трикляту купу від забора, й тільки потім запалюй.

    – Не говорили Вы этого, – полохливо зауважив зять.

    – Як не говорив? То ти ще будеш мене звинувачувати? Та я б тобі зараз роздер цього рота…

    – Що ви там робите? – ускочила в хату Тетяна Опанасівна. – Я що – сама маю заливати? – і, повернувшись до Василя: – Ну, Василь, ти дав! Не чекала від тебе. Ну, не стій, не стій, біжи гаси швидше. 

    Насправді, усе було не так страшно, як описав Микола Гнатович. Ніякий сарай не збирався горіти. Всього-на-всього полум’я охопило листок шиферного забору, залишивши на ньому після гасіння чорні сліди. Але винахідливий маляр Василь і тут знайшов вихід:

    – Папа Коля, не переживайте, я всё закрашу.

    – Та щоб тебе вже хто покрасив. Це ж додуматись тільки?! Запалити біля самого забору, біля самого забору, – нервово жестикулював Микола Гнатович. – То ж візьми…

    – Миколо, – спробувала заспокоїти чоловіка Тетяна Опанасівна, – Вася вже все зрозумів. Більше цього не повториться. Правда ж, сину?

    – Тетяно, що він зрозумів? Та йому хоч голову розбий – і то не дійде.

    Що було казати Василю? Сидів сичем і мовчав, як заєць. Добре, що Катерина якраз прийшла з роботи. Спокійно все вислухавши, нагородила чоловіка кількома нешанобливими епітетами, і забрала додому.

    А трьохжильний Микола Гнатович не вгавав до самої ночі, вклавшись спати далеко за північ.

    Весь наступний день Василь просидів у своїй половині тінь тінню, й носа не показавши з хати. Тетяна Опанасівна поралась з малим на городі, у квітках, на подвір’ї. Як мудра жінка, вона розуміла, який нервовий струс пережив її зять, тому й не заважала його болючим душевним переживанням.

    А от у середу Василю усе ж вдалося перебороти у собі відчай, біль і образу. Його серце було сповнене всепрощення, м’язи налилися новою життєдайною силою, а світло яскравої посмішки розносило навкруги теплоту і радість. Йому хотілося нарешті довести, що він не такий дурний, яким його вважають. З самого ранку, коли усі знов розійшлися по роботах, він зайшов до Тетяни Опанасівни, ласкаво привітався, смачно з нею поснідав, і виразив рішучу готовність допомогти.

    – Не треба, Васю, – зразу охолодила зятя Тетяна Опанасівна.

    – Нет! Мама Таня, что ни говорите, Вы – прекрасная женщина, и я просто не могу не помочь Вам.   

    – Василю, ти б краще відпочив. Скоро ж у дорогу.

    – Мама Таня, лучший отдых – это работа, – прихлопнув Василь дужими руками, – поэтому жду Ваших распоряжений.

    Як-то кажуть: напросився на свою голову.

    Тетяна Опанасівна доручила зятю вимити стару газову плиту і пофарбувати, оскільки – як ми уже знаємо – Василь показав себе надзвичайно талановитим малярем. Він енергійно засукав рукава, поплював у долоні, витягнув з літньої кухні плиту, і почав мити. Звісно, роботу він хотів зробити з найвищою якістю, тому розібрав плиту так, щоб повимивати усі можливі закутки, і мушу вам сказати: це йому вдалося. Плита виблискувала краще, як у магазині. Дарма що в деяких місцях від інтенсивних вимивальних рухів геть поздиралась фарба, а все подвір’я було залито мильною водою, зате й результат виявився неабиякий. Казус полягав в іншому – тепер Василю необхідно було зібрати усе докупи. От якраз тут він і прорахувався. З пам’яттю, а тим більше – технічною, у нього було складнувато, тому промудохався він з плитою не одну годину, і мудохався б і далі, якби не:

    – Та скільки ти вже будеш гратися з цією плитою? Возишся з нею, як з дитиною. Давай уже закінчуй швидше. Це-то вже зятя маю?!

    Тетяна Опанасівна загалом була жіночкою спокійною, але коли життя в особі окремих його «представників» починало її доводити, знака «Стоп» її мелодійна мова переставала помічати. Ось і зараз вона так загорлала, що Василь з раптового страху з місця не міг зрушити. Коли до його вуха донісся цей дикий рявкіт, його затрусило, як осінній листок на гілляці, але, звісно, він всіляко старався цього не показати. Та показуй-не показуй, а, якщо тобою трясе, як у пропасниці, то важко цього не помітити. З іншого боку, цей непередбачений стрес змусив його якимось непідвладним розуму дивом впродовж якихось п’яти хвилин зібрати плиту. Все-таки правду кажуть: в екстремальних ситуаціях у людини відкриваються надприродні здібності. Швидко зібравши плиту, Василь швидкісними рухами приступив до подальшого етапу роботи – фарбування. Зафарбував він плиту в такому ж темпі, як і зібрав, от тільки перестарався. Щітка у його вправних руках залишила мазки не лише назовні, а й усередині плити. Що було далі? Читайте.

    Я зовсім забув сказати, що підготовлена Василем плита готувалася на продаж. Тому, як тільки вона висохла, по неї одразу приїхали. Чоловік на червоній «четвірці» залишився задоволеним зовнішнім виглядом, розрахувався, помістив з допомогою Василя плиту у багажник, і поїхав.

    Не пройшло і двох годин, як цей самий чоловік привіз плиту назад. Тетяна Опанасівна якраз була на подвір’ї, і, знов побачивши покупця, дещо здивувалась.

    – Ви що собі думаєте? – заволав чоловік. – Хотіли мене потруїти?

    – Що сталося? – не зрозуміла Тетяна Опанасівна.

    – Хто ж фарбує духовку? Добру треба голову мати, щоб до такого додуматись.

    Тетяна Опанасівна одразу зметикувала, в чому річ, але зятя не видала:

    – Ну, пробачте, хотіли ж, як краще.

    – Хотіли-хотіли. Віддавайте гроші і забирайте назад.

    Перепало Василеві не тільки від Тетяни Опанасівни, а й від Миколи Гнатовича, і не тільки на горіхи, а й на гарбузи. Ви ж тільки уявіть: Микола Гнатович змушений був сам зчищати в духовці фарбу, заново шукати покупця і сподіватись, що плита довго не застоїться. А звідси – у нього було єдине бажання: швидше вирядити зятя в зворотну дорогу. Та й Василь жив однією думкою: швидше б уже назад.

    Коли сімейні пристрасті трохи притихли, Тетяна Опанасівна сказала чоловікові:

    – Сам фарбував – нехай тепер сам і зчищає ту фарбу.

    – Е, ні, Тетяно, краще сам зроблю. Не треба мені цього розстройства. Чи може ти хочеш, щоб він уже добив до кінця ту плиту? Йому дай волю, то він повидряпує так, що потім і не впізнаєш.

    – Так-так, Миколо, напевно, ти правий.

    Отож, Василь почав збиратися. Настрій у нього поліпшився, він знову посміхався, радіючи поверненню на роботу.

    – Папа Коля, а у Вас хороший виноград, – звернувся він до тестя, коли той хазяйнував на подвір’ї. – Отличное вино получится. Хотите, через месяц приеду – сделаю, как на Кавказе.

    – Це ж як?

    – О-о-о, – з жестом спеціаліста вигукнув Василь (видно було, що в цій справі він не пасе задніх), – на Кавказе мужчины после уборки урожая помещают виноград в большой чан, и толкут ногами.

    – Ага, цього ще не вистачало.

    – Так я хорошо вымою ноги. Если толчешь ногами, то вкус винограда не теряется.

    – Не треба мені. Без тебе розберусь.

    – Ну, как хотите. Руками так не потолчёшь.

    – Послухай, Василь, – Микола Гнатович починав виходити з себе, – не треба мені ні твоїх ніг, ні твого вина. 

    З усього було видно, що Василеві пора. Шанобливий Микола Гнатович навіть зголосився відвезти зятя на вокзал, аби тільки швидше здихатись.

    Таким чином, поїхала уся родина. Білета купили, поскладали рядочком сумки, й стали чекати поїзда.

    – Ну что, Назар, – взяв сина на руки Василь, – остаешься ты без бати. Смотри – слушайся всех, не забывай отца…

    Неслухняна сльоза викотилась на схвильоване Василеве обличчя, він поставив малого на землю, дістав з кишені хустинку, і так шморгонув носом, що люди на пероні аж обернулись.

    – Васю, – зауважила Катерина, – ну, що таке?!

    А Василь, як і не чув, повторно з таким шумом вичистив носа, немов знялася раптова буря. Аж ось диспетчер оголосила про прибуття поїзду. Василь почав з усіма прощатися, обійматися, цілуватися. А Микола Гнатович був не проти. Стільки, скільки він пережив за цей божевільний тиждень, йому вистачить не на один місяць, якраз до наступного зятевого приїзду. Та зараз тесть про це не думав. Він із радісною посмішкою дивився на швидко прибуваючий поїзд, який так скоро, далеко і надовго відвезе його зятя.