Поминки

    – Танюся, рибка моя золотенька, – з пристрасною лагідністю справжнього іспанця шепотів Микола Гнатович, обіймаючи дружину.

    – Ой, Миколасю, перестань, – ліниво виривалась з обіймів чоловіка Тетяна Опанасівна. – Зараз Назарчик забіжить. Ще злякається дитина.

    – Квіточка моя чарівна... зіронька... пташечка...

    – Миколо-о! – гулко пролунало надворі.

    – Це хто там такий? – нарешті прийшов до тями палкий господар, перелякано позираючи на кохану дружину.

    – Миколо-о! – знову луною пішов поклик.

    Микола Гнатович прожогом кинувся до вікна, намагаючись роздивитись, хто ж це так безсоромно порушив його любовне соло.

    – Миколо-о! – не здавався голос. – Відчиняй давай швидше! – штурхав хвірткою незнайомий Миколі Гнатовичу чоловік.

    – Оце-то наглота. Тетяно, ти чула? – у Миколі Гнатовичу прокидався злий тигр.

    – То що ж ти стоїш? Біжи вийди до людини.

    – А що йому треба? Нехай іде геть, – буркав хазяїн.

    – Іди вийди, боягуз. Вийди – та й дізнаєшся, що треба.

    – Миколо-о! – мало не хрипів уже хтось знадвору.

    – Хто там такий? – висунувши голову з дверей, негостинно крикнув господар.

    – Привіт, Миколо, підійди-но сюди. Микиту Поливанюка пам’ятаєш?

    – А, привіт, Микито, – не змінюючи тону, привітався Микола Гнатович. – Що треба? – по-воєнному чітко прозвучало питання.

    – Та підійди ж сюди, – дивувався чоловік «люб’язності» давнього знайомого.

    – Зараз! – неохоче викрикнув Микола Гнатович.

    Не одне коло витоптав біля зачиненої на добрячого замка хвіртки гість, чекаючи хазяїна; не одна собака з висолопленим язиком пробігла повз нього; не один кіт видряпався на високі забори навколо. Аж ось... вхідні двері відчинилися навстіж.

    Натягнута на самі вуха вовняна шапка, застебнутий на всі гудзики піджак, накинута зверху шкіряна куртка і зашнуровані на усі дірки старі тульські чоботи складали враження, що господар цього гостинного дому зібрався швидше в тривалу подорож по незнаним лісам Аляски, а не просто вийшов на двір.

    – Здрастуй, Миколо, – протягнув руку чоловік, коли остогидла хвіртка перед його носом нарешті розчинилася.

    – Здоров, Микито. Що треба? – потиснув нехотя протягнуту руку господар.

    – Розумієш, Миколо, родич помер у мене. Поминки сьогодні в селі. Відвезеш? – з надією спитав чоловік.

    – У мене машина стара, – жалібно викручувався «мандрівник». – Ще заглохнемо в дорозі.

    – Не заглохнемо. Я заплачу.

    – Ну, не знаю, – помітив чоловік іскринку в очах Миколи Гнатовича.

    – Миколо, друже, виручай. Я не ображу, – чоловік дістав з кишені тугого гаманця.

    – Я пиво пив, – винувато зізнався господар.

    – Я теж, – посміхнувся чоловік. – Та нічого, доїдемо якось.

    – Добре, почекай трохи. Зараз виведу машину, – із геть скривленим носом протягнув Микола Гнатович, а про себе подумав: «Де ти тільки узявся на мою голову?»

    Поки чуйний до чужого горя Микола Гнатович виводив із гаража свого легендарного «джіпа», підкачував колеса і перевіряв вміст мастила, його убитий горем знайомий Микита встиг сходити за дружиною, і тепер на пару із нею з в буквальному смислі золотосяйною посмішкою спостерігав за підготовкою вправного водія до від’їзду.

    – Миколо, та давай уже швидше, – не перестаючи посміхатись, промовив знайомий. – Не в Крим же зібрались. Якихось п’ятнадцять кілометрів.

    – А чого ти смієшся? – Миколу Гнатовича аж сіпати почало від цих посмішок.

    – А чого журитись? Проводжаємо ж людину в останню путь, то й радіти треба.

    – Чому радіти?

    – Що заспокоїться нарешті чоловік від трудів насущних.

    – Ото вже дурне.

    – Що ти кажеш, Миколо? – не розчув чоловік.

    – Зараз їдемо. В хату тільки зайду.


    – Тетянко, Микиту Поливанюка пам’ятаєш? Мушу везти його на поминки до села. Людина померла, а він шкіриться цими коронками. Ото вже... Де він тільки узявся?.. – Микола Гнатович крутився по хаті, щось шукаючи. – Їде на поминки, і сміється. Та й що будеш казати?.. Танюсю, а де це... «Тіка-така»?

    – Що-що? – не зрозуміла дружина.

    – Ну, це... для свіжості у роті.

    – Ой, – засміялась господиня. – «Tiк-тaк».

    – О-о, точно. Я ж пива трохи випив, то сама розумієш.

    – На ось, бери, – принесла вона чоловіку маленьку коробочку з білими драже. – Та ж не всі, – спинила жінка чоловіка, що встиг уже висипати собі у руку півкоробочки м’ятних цукерок. – Кілька штук. Ой, горе ти моє, – пригладила вона Миколі Гнатовичу неслухняного чуба, та й відпустила з Богом.

    Півдороги проїхали відносно спокійно, якщо не брати до уваги безглуздого сміху пасажирів і – м’яко кажучи – неякісного бензину (бо ж Микола Гнатович на всьому економив), від чого «Жигулець» чахкав, мов старий дід.

    – Слухай, Миколо, що в тебе за машина? – не втримався, щоб не спитати, Микита.

    – Це така машина, що ще тебе переживе.

    – Ну-ну, скажеш таке.

    – А чого ти смієшся постійно?

    – То ж на поминки їду, то що мені – плакати? – логічно пояснив чоловік.

    – Тронутись можна. Ще не чував такого. Щоб їхати на похорон, і сміятися. Та й є розум?

    Аж раптом Микола Гнатович відчув, як машина почала глохнути.

    – Все, приїхали. А, нехай воно... – Микола Гнатович повернув руля в праву сторону, і зупинився на обочині. – Що сидите? Виходьте.

    – Як виходити?

    – Отак! Що, не бачите? Машина зламалась.

    – То роби давай, а то на поминки спізнимось.

    – Тобі так треба ті поминки, як мені точно.

    – Ні-ні, Миколо, це нікуди не годиться. Давай заводь швидше свою колимагу, та й поїхали.

    Ет, даремно він вжив це негарне слово. Наслідки тут же дали про себе знати.

    Півгодини прийшлося Микиті Поливанюку – не без допомоги улесливої дружини – заспокоювати аса автомобільних доріг Миколу Гнатовича, і ще з півгодини знадобилося останньому, щоб полагодити свого швидкісного птаха.

    Отож приїхали якраз вчасно. Померлий уже мирно спочивав на цвинтарі, а щонайменше півсела із балакучим шумом розсідалося у сільській столовій. Що тут тільки не було?! І запечені індики, і смажені кури, і червонобокі ковбаси, і здоровенні рулети славно приперченого м’яса; і добрячі баняки вареного гороху, гречки, рису, каструлі із запашним борщем; тарілки з холодним, голубцями, димлячими котлетами, викладеними апетитним колом на горах товченої картоплі; покриті цибулиними кільцями жирні оселедці, смажений у томатному соусі карась, хек, мойва. І це тільки перші страви. А щодо солодощів – печива, струдлів, цукерок,  тортів, – то його у численних коробках стояло повсюди стільки, що можна було справити не одне весілля, не те що відправити скромний поминальний обід. Але чого тут було найбільше, так це горілки. Нею можна було не тільки напоїти, – затопити півсела.

    – Ну що, Миколо, пішли? – промовив Микита, коли «Жигулець» зупинився біля столової.

    – Куди пішли? Бери жінку, та й ідіть собі. Я почекаю.

    – Якось негарно, – кинула дружина Микити.

    – Послухай, Клаво, бери чоловіка, і йдіть уже, – у Миколи Гнатовича був такий вираз обличчя, немов він провів за кермом не п’ятнадцять, а триста кілометрів. Тому уже давно немолоде подружжя його чудово зрозуміло.

    Пройшла година. Микола Гнатович вже не знав, в який бік вовтузитись на просидженому не одним поколінням водіїв сидінні. По радіо не було що слухати, касети він не взяв, якоїсь газети чи книжки теж не було.

    Голодного й набурмосеного Миколу Гнатовича здивувала безмірна тиша, як-то кажуть: ні звону, ні грому. «Дивно, – думав він, – це ж мало не все село зібралось, і так тихо. Навіть собак не чути. З чого б це?» Щоб довго не мучити себе здогадками, Микола Гнатович вийшов із машини, і направився до столової.

    Як тільки стоптані підошви його здорових чобіт торкнулися холодної кахельної підлоги довгого коридора, що вів у столову, він одразу зрозумів таємний смисл цієї дивної тиші. Такого одноголосного чавкоту, плямкання, цямкання (називайте, як хочете) йому ніколи не доводилося чути. Перед цими поминками усе село напевно тримало суворий піст, бо коли Микола Гнатович зазирнув у двірну щілину, він просто-таки остовпів від небаченого досі видовища.

    – Оце-то да, – шепотів сам до себе Микола Гнатович. – Та свині у мене і то краще їдять.

    А картина цього свята... пробачте, поминок, і дійсно була безпрецедентною в усіх відношеннях. По-перше, наливати ніхто не просив, все було ясно без будь-яких слів; по-друге, як логічний наслідок першого, закушувати тим більше нікого не треба було вмовляти. І, я вам скажу, було ж куди товкти... пробачте, класти... та що ж це таке?.. їсти.

    Кажуть, що американці – найповніша нація у світі. Якби ці самі повні американці приїхали у це маленьке українське село (та ще й у даний момент), вони б просто позеленіли від заздрощів перед тими розкішними тілами, які повідкривалися б їхнім безсумнівно шокованим поглядам. Свині, коли їдять, то трохи відходять від корита, немовби набираючи сили перед новими гастрономічними потугами. Тут же ніяких зупинок не було. Задихалися, давилися, кашляли, але не зупинялись. Є такий відомий вираз: без права на помилку. Те, що побачили вирячені очі Миколи Гнатовича, називалося: без права на зупинку.

    І далі спостерігати, як і так немаленькі барильця ставали іще більшими, а розчервонілі щоки, немов млинові жорна, зі швидкістю потужного струменя із садового шланга допомагали кремезним зубам перемелювати усе, що потрапляло під гарячі руки, Микола Гнатович уже не міг. Він чкурнув до «Жигуля», глибоко вдихнув, і став чекати.

    Коли добігла часу друга година, пильне око Миколи Гнатовича почало намацувати поодинокі розчервонілі постаті на ганку тієї споруди, в якій він мав необережність побувати годину тому. Ледь хитаючись, до автомобіля підходив Микита.

    – Коляня, ти чого тут сидиш? – не зовсім тверезо спитав він. – Йди-но поїси.

    – Поїхали вже, – жалібно попросив Микола Гнатович, бачачи по виду свого пасажира, що строгий тон тут тільки зашкодить.

    – Хто ж так рано їде з поминок? Так, ану виходь! – Микита з силою рвонув дверцята зі сторони водія, хапаючи ще поки здивованого товариша за руку.

    – Забери руки, дурню. Ти що собі надумав? – запручався хазяїн авто.

    – Гей, хлопці, – покликав Микита відпочиваючих після важких ротових вправ чоловіків, – а йдіть-но сюди.

    Через лічені секунди такий жалюгідний у натовпі здорових чолов’яг «Жигуль» закрутився, як вуж на сковорідці. Микола Гнатович, вирвавшись із цупкої Микитової хватки, ледь встиг позачиняти усі дверцята.

    – Перекидай, перекидай його, халамидника, – весело підбадьорював чоловіків Микита.

    Тепер уже переляканий Микола Гнатович почував себе немічним пасажиром на катері, що потрапив у дев’ятибальний шторм. Його качало в салоні, немов на якомусь божевільному атракціоні. Він уже і молитися почав, прощаючись із рідними. Та природна витримка і холоднокровність на цей раз не підвела. В той момент, коли «Жигулець» усіма своїми чотирма точками торкнувся землі, Микола Гнатович рвонув з місця так, що йому позаздрили б кращі гонщики світу. І, як пишеться в таких випадках, цілий стовп диму сховав нашого героя від нестримних переслідувачів.

    Як Миколі Гнатовичу не хотілося шмигнути під теплий бік любої дружини, почуття обов’язку змусило його чекати і далі.

    Коли пройшла іще одна година, на зміну тиші прийшов такий гам, немов невідомо звідки позлітались тисячі бджолиних роїв. Видно, як здогадався кмітливий Микола Гнатович, поминальні гості (чи як їх там правильно назвати?) втомилися трощити їстівні запаси, і змоченими в горілці ротами почали затягувати так, що сільські собаки аж рвалися з цепів, – чи то їм так не подобалось, чи – навпаки – так хотілося приєднатися до цих задушевних серенад. А ті собаки, що не були на прив’язі, позбігалися до ганку і, утворивши півколо, й собі почали завивати, мовби закликаючи людей до, так би мовити, групового дуету.

    «Це-то попав, – скрушно хитав головою Микола Гнатович. – Це-то влип... Це воно мені треба?..»

    Аж на кінець четвертої години геть голодний, злий, надутий, як пухир, Микола Гнатович вгледів Микиту, що на пару із Клавдією волочився до того місця, де стояла раніше машина, що їх сюди привезла. І це ж треба було запам’ятати? Ох, і пам’ять у людей.

    Остерігаючись підступу, вичікувавши, поки ця вередлива парочка підійде ближче, Микола Гнатович у стилі Шумахера підкотив до неї свою блискавичну колісницю, вискочив з машини, впірвав обох за коміри, і з вправністю кіношного бандита вкинув обох до салону. А вже за якусь хвилину-дві злополучне село зі своїм репетливим галасом було уже позаду.

    – Ну, Микито, ти дав, – від’їхавши на безпечну відстань, розкрив нарешті рота Микола Гнатович.

    – Ех, Коляня-Коляня, що ж ти не підтримав нашої кумпанії? – жалівся Микита.

    – А й дійсно, Миколо, – докинула й собі дружина, – нечемно ти себе повів.

    У Миколи Гнатовича від цих слів аж очі заблищали.

    – Клаво... – cхотів він тут впарити добрячого кренделя, та якось втримався, – мовчіть уже, бо зараз скину вас прямо на дорозі.

    – Ой, Колянчик, – з п’яною неквапливістю пробубонів Микита, – тільки не кувікай.

    – Свині кувікають.

    – Ну то значить ти свиня. Га-га-га-га, – зареготало непокірне сімейство.

    – Побила б вас морока з вашими поминками. Ото вже я дурний. Це-то дурний... – дратівливо хитав головою Микола Гнатович.

    – Колян, друг, пробач, пробач мене, – почав раптом бити себе кулаками по голові Микита. – Ти ж мене так виручив сьогодні, а я тебе образив, тяжко образив,
– вкрай стривожений пасажир почав так схлипувати, немов на його серці відобразилося горе усього села. – Пробач, – вчепився він цупками руками в плече водія.

    – Тихо, дурак. Хочеш, щоб перекинулись?

    – Дай поцілую тебе. Дай поцілую, дру-у-уг...

    – Відчепись від мене, медуза. Клаво, скажи йому щось, бо я його зараз прикончу.

    Якусь хвилину їхали мовчки. Микола Гнатович від усього пережитого, мов заворожений, позирав на спідометр, рахуючи про себе спасительні кілометри. Аж тут знов почалося.

    – Колеман, – видумував своєму другові все нові імена Микита, – включи-но музичку, – і, наспівуючи, поліз до радіо.

    – Ти що – зовсім уже ошалів? Забув, звідки їдеш?

    – То що – вже не можна й музику послухати?

    – Лю-ю-юди, – Миколою Гнатовичем тіпало, немов у пропасниці. – Та де це чувано таке в мирі, щоб їхати з поминок і слухати музику, га?

    – Ла-ла-ла-ла, ла-ла-ла-ла... – затягнув під жіночий регіт Микита.

    – Послухай, Микита, кінчай уже це баловство, – Микола Гнатович почав виходити з себе, – бо завтра по тобі поминки будуть справляти.

    Якими не були п’яними пасажири Миколи Гнатовича, останні його слова, мов гострим ножем, безжально розрізали їхні очманілі витівки. Можливо, так би вже і доїхали в могильній тиші, якби на обочині дороги звіддаля не з’явилися чіткі обриси автоінспектора.

    – Так, Микито, веди себе тихо. Може, й пронесе.

    А п’яному, як малому. Хіба багато треба?

    – «Ой на горі два дубки... – почав не просто співати, а ще й підстрибувати Микита, – ... та й звелися до купки...»

    – Тихо, тихо, кажу, – шипів на нього Микола Гнатович, але цю прорвану дамбу спинити було уже неможливо.

    Спочатку інспектор без усякого інтересу охопив оком одинокого «Жигуля» на горизонті, але по мірі його наближення обличчя старшого сержанта мінялося, як у старого собаки при вигляді кістки. Він, бідолаха, аж очі протер, настільки несподіваною була вистава.

    Танці в машині він бачив уперше в своїй практиці, тому просто роззявив рота, і буквально скам’янів при виді цих Скілли і Харібди. І, знов-таки, усе пройшло б добре, якби не клятий комар. Сівши на прищавого носа інспектора, він змусив його махнути жезлом, і... Миколі Гнатовичу не було вже куди діватися.

    – Старший сержант Закарлюка. Ваші документи... Так, ну, усе в порядку, – повернув він техпаспорт з правами водієві. – А що це за дикі танці?

    Микола Гнатович вискочив з машини й почав пояснювати молодому інспектору ситуацію. Та Микиті здалося, що «друга» збираються затримати, і він виволочився з машини, й почимчикував до стража автомобільних порядків.

    – Ти чьо, гицель, скачеш до мого друга?

    І знов інспектор широко роззявив рота.

    – Зараз бити тебе буду, – Микита, хитаючись, почав закачувати рукава. – Ану, наставляй мордяку.

    – Так, мужик, даю тобі пару рублів. – Микола Гнатович дістав з кишені гаманця. – Ти ж розумієш, що з нього візьмеш?

    – Коля-а-а, тримайся, друг, – і в той момент, коли Микита уже готовий був здійснити небезпечний стрибок на інспектора, Микола Гнатович всунув останньому в  тремтячу руку кілька банкнот, закинув одурілого пасажира собі на плече, вкинув у машину, і рвонув назустріч рідним пенатам.   

    Ви думаєте, Микита з Клавдією хотіли виходити з машини, коли Микола Гнатович причалив їх додому?..

    – Коляша, друже, дай поцілую тебе на прощання.

    Ледь вириваючись з чіпких обіймів, горе-мандрівник уже аж захлинався від люті.

    – Ах ти ж баглай, ах ти ж дурило п’яне...

    – Колю, дай-но і я тебе поцілую, – розпочалась атака з тилу.

    – Так, все! – крикнув, як віл на пасовищі, Микола Гнатович, виходячи з машини.

    Наступної хвилини, мов двома здоровими торбами, він відкрив своїми навіженими пасажирами їхню ж хвіртку, і, не попрощавшись, поїхав врешті додому. Останні слова, які долетіли до його червоних від триклятих обіймів і поцілунків вух, були «Коляша» і «друг».

    «От, холера! – думав Микола Гнатович, поспішаючи до рідного дому. – А, бий вас уже трясця з вашими поминками».

    Приїхавши додому, Миколі Гнатовичу не хотілося ні їсти, ні пити. Голод з його стражденного шлунка вигнала у цей несамовитий вечір страшенна лють і небувала роздратованість. Не помивши й ніг, він скинув з себе одежу, і скочив у ліжко. Що вже не робила Тетяна Опанасівна, як не намагалася розгадати чоловікову таємницю, усе було марно. Пробурчавши «На добраніч», він повернувся на інший бік, і закрив очі. А в голові його крутилася одна-єдина фраза: «Це-то поминки...»