Кури

    Микола Гнатович дуже любив курей. Ця щира любов заполонила його добре серце з раннього дитинства.

    Ото бувало випустить їх літнім ранком мати з хліва, малий Миколка візьме в торбину кілька варених яєць, цибулинку, окрайчик хліба – і гай-гай на широку леваду, що впиралася густим трав’яним килимом в стіну височенного лісу. Там він їх пас, там розмовляв із ними, там і свіженькі яєчка збирав, приносячи матері невимовну радість повною торбиною щедрого урожаю, коли пізно ввечері після виснажливого трудового дня із запухлими від довгого сну очима заганяв своїх любих вихованців назад до хліва, щоб на ранок знов відправитися з ними в те ж саме турне по визначним пам’яткам рідного села.

    Так із дня в день проходило його насичене важкою роботою дитинство у колі пернатих друзів. Прийдуть хлопці, гукають, а його нема, подався на леваду. Прийдуть на леваду: «Давай, Колю, в футбола пограємо». – «Ні, хлопці, ви що, курей пасти треба. Ніколи мені». Візьме свого кривого посоха, скаже: «Тю-тю-тю...» – і подасться разом із курми у прохолодну глибину лісу.

    З тих пір минуло чимало часу. Малий Миколка перетворився спочатку на гарного чорнявого юнака Миколу, вивчився на інженера, ставши відтоді Миколою Гнатовичем. Згодом побрався із кароокою Тетяною, укупі з якою привів на цей білий світ двійко чудових діток: Катрусю та Дмитрика.

    Та незабутня любов до свійської птиці з кожним роком чимдуж нагадувала про себе пекучим душевним болем, і врешті серце Миколи Гнатовича не витримало.

    З завзяттям справжнього господаря, заручившись допомогою любого сина (або Любчика, як він іноді його називав), талановитий інженер приступив до проектування курника.

    Ніде правди діти, при всіх своїх неймовірних талантах Микола Гнатович був іноді настільки повільним і замороченим, що дружина Тетяна Опанасівна тільки й дивувалася, як це на протязі довгих десятиріч життя із таким «перлом» у неї не сталося жодного серцевого нападу. Дивувався цьому і син Дмитро, позаяк його могутній щит терпіння частенько-таки піддавався настільки ошалілим атакам батьківських викрутасів, що вже не одна сива волосина вкривала його успадковану від буремного батька чорняву голову.

    Спочатку дотошний інженер відобразив свій хитромудрий проект на папері. Не один листок цупкого білого паперу з ескізами справжнього конструктора був безжально й матюкливо пожмаканий, і кинутий до помийного відра... так-так, саме до помийного, бо будучи знаним хазяїном, він любив наголошувати, що папір дуже добре перегниває, і відповідно являється чудовим засобом удобрення доглянутої його умілою рукою землі.

    Коли ж нарешті ескіз був готовий, наш мудрий інженер від хитромудрої теорії перейшов до ще більш хитромудрої практики.

    Шановний читач, сподіваюсь, пам’ятає горезвісну ощадливість головного героя цього оповідання. Маючи змогу звести на ноги не одного курника, Микола Гнатович тим не менше підчищав спочатку всі наявні в здоровенному обійсті будівельні залишки, а вже потім ПОДУМУВАВ про необхідність придбання чогось нового. Але так як підчищати було що, курник мав майструватись цілковито з уже робленого-переробленого хламу: битої цегли, дірявого шиферу, кривих заржавілих цвяхів, напівзогнилих труб, викрученої у різні боки сітки рабиці, поїженої шашелем деревини. «З нічого зробити все» – таким було непорушне життєве кредо господаря.

    Рівно місяць будувався цей злощасний курник, і якби всі кинуті на його адресу умілим будівельником прокльони справдились, він би уже не один десяток разів і горів, і бився об дорогу, і рознесло б його в друзки, і зламало, і сказило.

    Дмитрові вуха вже не знали, що їм робити: чи синіти, чи буряковіти.

    – Ну що ти витріщився? Підійди ж допоможи, – благально вигукнув батько, пробиваючи в дірявому шифері іще одну дірку. – А, щоб тебе вже...

    – Де тримати? – невпевнено запитав Дмитро.

    – Де тримати? – тепер побуряковів уже Микола Гнатович, зриваючи голос. – Я б тобі показав, де тримати. Ну що ж ти таке дурне? О-ой… Лізь на драбину давай.

    – Батьку, та ти смієшся. Нащо ж ліпити з кусків, коли є два цілих листа?

    – Та що ж ти таке нерозумне? – чудернацькі гримаси на обличчі господаря дали б добру фору і Луї де Фюнесу, і П’єру Рішару, і самому Віцину. А що? Микола Віцин – чим не легенда?! – Ти хоч знаєш, по чому шифер?

    – О, починається.

    – Що починається, ЩО починається? Тут кожна копійка дорога, а воно комизиться. Ото заробиш, то будеш купувати.

    – Ну, так я точно не буду робити.

    – Давай лізь уже. Темна ніч скоро, – промовив Микола Гнатович, хоча до ночі була іще не одна година. – Хто ж так забиває? Чи ти в лісі росло, чи тебе десь підібрали?

    – Що тобі ще не так? – огризнувся син.

    – Що не так, – перекривив сина невдоволений батько. – Забивати треба не до кінця, щоб цвях не щільно прилягав до шиферу.

    – А чого так? – не зрозумів синок.

    – Ні, це можна тронутись... Та щоб шифер не лопнув. Де ти ріс, скажи мені, де? Ти ж не Мауглі. Серед людей же ріс. Є батько, мати. Але ж ти нічим не
інтересуєшся. То підійди, скажи: так і так, батьку, підкажи те і те. А то ж і не тенде, і не сенде, – вжив тут Микола Гнатович свою улюблену приказку.

    – Ага, тебе попробуй спитай, – насупився Дмитро, – то не радий будеш.

    – Ой, мовчи вже... 


    – Ну, Тетяно, син у нас – хазяїн так хазяїн, нічого не скажеш, – сказав Микола Гнатович у той же день за ситною вечерею після четвертої чарки. – Молодець, Дмитре, добряче ж ми сьогодні попрацювали.

    – Ага, попрацювали, – невдоволено буркнув той. – З таким ліпінням він довго не простоїть.

    Якби хміль не вдарив у важку батькову голову, він би дав синові за такі слова добрячого стусана, але міцна горілочка робила свою справу.

    – Е, сину, вчися в батька, поки я ще живий. Ти подумай, скільки ми зекономили.

    – Хата скоро розвалиться з такою економією.

    – Що-о-о? – батько поривався встати, та, не втримавшись на невірних ногах, сів назад. – Та я тут до кожної цеглини приклав руку, кожен цвях забитий моєю рукою, кожний куточок виміряний.

    – Воно і видно, – син був явно не в настрої. – Візьмемо курей, то вони ж усі мокрі будуть, як дощ піде. Там же дірка на дірці.

    – Мовчи, ледащо. По-перше, не так там багато дірок; а по-друге, курка не боїться дощу. Недарма і прислів’я є: мокрий, як курка, – поважно засміявся господар.

    – А, нема про що говорити. Мамо, ну ти хоч щось йому скажи.

    – А він хіба слухає?

    – Ой, яйця курей вчать.

    – Дмитрику, йди до себе. Хай батько заспокоїться.


    Як на біду, взяли не дорослих курей, а щойно вилуплених курчаток. Якщо раніше горів, било об дорогу, ламало і казило курник, то тепер те ж саме горе спіткало і невинних курчат.

    – Та нащо мені були ці кляті кури?! Вони розорять нас, – мало не переходив на крик украй схвильований Микола Гнатович. – Скільки кормів на них пішло, скільки електроенергії?!

    – Миколо, та ти ж так хотів курей.

    – Та я казав, що не малих треба брати. Отак одне за одним і повиздихують усі.

    – Та прикуси вже ти свого поганого язика.

    – Да, я поганий. Я поганий, а ви ніколи не слухаєте мене. Учиш вас, учиш, а до вас же не доходить.

    – Ой, я тебе прошу, тільки не бурчи.

    І так кожний вечір на протязі кількох тижнів, аж поки курчата не підросли.
   

    – Не несуться, Тетяно, – геть приречено промовив Микола Гнатович, виходячи на подвір’я, де вправна дружина розвішувала свіжовипрану білизну.

    – Миколо, ну скільки вже можна гундосити?! Маленькі вони ще. Хай трохи підростуть, то й будуть нестися.

    – Яке підростуть? Та ти подивись, яку вони шкоду наробили. Поперевертали, позасирали усе.

    – А ти хотів, щоб вони тобі медом повимазували?

    – Та ти ж мене ніколи не слухаєш, – Микола Гнатович впритул підійшов до дружини, бризкаючи на неї слиною. – Ти ж розумна жінка, Тетяно. Треба ж думати головою, що...

    – Та скільки ти вже будеш мене сповідати?

    Дружина теж уміла надати своєму привабливому обличчю такої войовничості, що страх просто-таки безжально сковував усе, що тільки можна було скувати в могутньому тілі Миколи Гнатовича. Ось і зараз він мимохіть подався назад під гострими штиками очей коханої жінки, а Тетяна Опанасівна усе розпалялась:

    – Хіба ти господар? Та ти виясни, чого вони не несуться, сходи до ветеринара, поприбирай за ними, врешті-решт. А то тільки яйця хоче збирати. Візьме цього віника, змахне два листка, і ходить заглядає в усі дірки.

    – Тихо, Танєчка, – аж присів Микола Гнатович, і так примружився, немов йому прямо у вічі засвітила лампочка щонайменше у 300 ватт. – Не кричи так, сусіди ж почують.

    – Хай чують, як ти нажерешся ввечері, розляжешся на дивані, мов годований кабан, і починаєш читати усім нотації, гладячи це прокляте барило, – пхнула чоловіка в живіт розгнівана Тетяна Опанасівна.

    «Ач, невірна баба», – подумав ошелешений Микола Гнатович, не знаючи як рятуватись від такого несподіваного нападу. Чоловіки взагалі пасують при подібних жіночих пасажах, а, враховуючи те, що хазяїн був сам по собі спокійним чоловіком, то й сваритися йому було геть не з руки. Він просто з болісним вигуком: «А-а», – махнув рукою, і дипломатично ретирувався.

    Надворі смеркало... Останнє світло згасаючого сонця змагалося із сутінками, що намагалися міцніше обійняти усе навколо. У повітрі ще відчувалося живе тремтіння завмираючих звуків, а кури уже поспішали до хліва, скубучи на ходу пожовклу траву. Невгамовні півні підганяли своїх голошиїх дам, намагаючись дзюбнути за жадані загривки.

    Коли зовсім стемніло, і все куряче царство зручно розташувалося на сідалі, Микола Гнатович, наспівуючи, пішов закривати хліва. Зазвичай він відправлявся в цю подорож з маленьким кишеньковим ліхтариком, небезпідставно остерігаючись підступних «неживих черв’ячків», та на цей раз знехтував обережністю. І дарма...

    Навіть не знаю, як прокоментувати його бурхливу реакцію. В подібних випадках ставлять трикрапку, але я усе ж не можу втриматись, щоб не порадувати читача деякими ексклюзивними шедеврами.

    Як тільки веселий господар зайшов до курника, його брава пісня враз затихла, й на мить підозріла тиша натяглася, немов сталева струна. Іще якусь секунду назад лагідно-безтурботне обличчя скривилося так, немов Миколі Гнатовичу поклали до рота добру дольку почищеного соковитого лимона; скажений гнів зі швидкістю гоночного боліда почав підійматися усе вище, і нарешті крізь тихий прохолодний вечір різко пролунало:

    – А щоб ви уже всі повиздихували... Та щоб вас сточило, як шашіль сволок. Це-то надристали! – Микола Гнатович зайшов до хліва, увімкнув світло і подивився на ноги. На жаль, він був узутий у шльопанці, та ще й на босу ногу, тому можете уявити. – Йо... – пробачте, зірвалося, деякі слова я все ж пропущу. – Все! Треба мити ноги...

    До речі - хай шановний читач мене простить, - але тут я дозволю собі маленьку ремарку. Справа в тім, що останні слова зірвалися з викривлених небаченою люттю вуст Миколи Гнатовича недарма. Його вивірена багатьма десятиліттями ощадливість знайшла собі зручний притулок і на натруджених мускулистих ногах. Микола Гнатович старанно економив на милі. А й дійсно! Навіщо мити нижні кінцівки, все одно ароматом проліску чи жасмину вони й повік не запахнуть.

    Та в дану секунду скрупульозний економіст ясно усвідомив, що мити усе ж прийдеться.

    Спочатку він підняв з підлоги не знати звідки тут намальованого більш-менш чистого листка, і ставши на одну ногу, почав витирати іншу... Ну, ви, напевно, здогадалися, що було далі…

    Не втримавшись на одній нозі, Микола Гнатович перечепився за якогось дрючка і... зрозумів, що без доброї бані та ще й густого березового віника йому не обійтись.    Засопівши, мов ковальський міх, блідий, як мара, і страшний, як дикий кіт, вщент розгніваний Микола Гнатович схопив цього злополучного дрючка, і почав гамселити ним до смерті наляканих курей.

    Мого скромного таланту не вистачає, щоб і далі описувати це трагічне дійство. Можу лише сповістити найбільш допитливим плачевний результат: двоє вбитих, четверо поранених і одна нещасна стала божевільною. Після того «смерчу», який вона пережила у цей несамовитий вечір, страх перестав сковувати її вічно перелякане тільце. В подальшому вона уже не боялася ні Миколи Гнатовича, ні півня, ні собаки. Відтепер їй було уже в с е  о д н о.    


    Пройшло кілька днів. Микола Гнатович на любовній ноті попросив дружину, щоб та його підстригла. Тетяна Опанасівна на тій же ноті погодилась, і взялася до цієї невдячної справи.

    – Ну що ти, як не стригла ніколи, – кривився і жмурився Микола Гнатович, немов дитина після риб’ячого жиру.

    – Не хоче вона стригти, Миколо, – винувато виправдовувалась дружина, вертячи в різні сторони машинку для стрижки.

    – То постав в інше положення... О, зовсім друге діло.

    – Ой, Колю, щось вона забилася. Зовсім не хоче стригти.

    – Бо волос у мене густий, – весело засміявся чоловік, немов циган на базарі.

    – Може, немитий, а не густий.

    – Ото вже жінку маю. Та нащо ж мити, як і так у мене голова чиста.

    – Ну-ну, я помітила, – заклопотано зауважила господиня, видуваючи з машинки дрібні волосини.

    – Назар! – звернувся Микола Гнатович до онука, що бігав навколо нього. – Дай-но щіточку.

    – Нема у мене сцітоцькі.

    – То ж ходив із щіточкою.

    – В сальфєтку пулюзив, схував, сьоп ви не баціли, – знущався з діда малий.

    – Та й що будеш казати? – скрушно закрутив головою дід.

    – Дєд, ну пелестань узе.

    – Вийди звідси. Вийди, кажу, не доводь мене.

    – Дєд, ну ськількі мозя? Ну, вибацяй взе, вибацяй, всьо.

    – Ну не веди так швидко, – це вже до дружини. –  Легенько, легенько, кажу, – сіпався Микола Гнатович в різні боки. – Назар, йди грайся, грайся йди, тут же волос. Не рознось по хаті. Який у мене волос колись був, – раптом нахлинула на господаря хвиля спогадів, – як галка. «Галочка», – казали. Ото літом бувало вийду з воріт, а дівчата аж перекидаються з вікон. Волосся так і виблискувало на сонці.

    – Якщо ти в ті далекі часи, – іронічно підхопила дружина, – так само дивився за своїм, як галка, волоссям, то й не дивно, що воно так виблискувало.

    – Мамо, батьку, – вбіг до хати сильно збуджений Дмитро, – кури поперелітали до сусідів. Давайте виходьте швидше.

    – А щоб ви уже...