Веселе Рiздво

    Наближалося світле свято Різдва Христового. Тетяна Опанасівна запікала курку, заливала холодець, начиняла часником м’ясо, смажила рибу. Микола Гнатович тер у макітрі мак на кутю, наспівуючи щось собі під ніс. Тетяна Опанасівна була не в дусі, все робила мовчки. У хаті повисла якась гнітюча тиша. Чоловікові набридла ця мовчанка, і він звернувся до дружини:

    – Тетяно, що таке з тобою? Понадувала ці губи, як квасолі.

    – Квасолі, Миколо, у тебе на голові. Хоча ні, – Тетяна Опанасівна, прикипівши поглядом до чоловіка, виправила себе: – Швидше не квасолі, а кукурудзяне бадилля. Ти хоч у дзеркало дивився на себе? Заріс, як чіп, і сидить сміється. – А в Миколи Гнатовича й дійсно настрій перед святом був неабиякий, тому, весело посміхаючись, він задоволено слухав жінчині нападки, не збираючись давати їй відсіч. – Вже й вух скоро не буде видно. Та ж таке свято, а воно ні кує, ні меле.

    – Не воно, а він, – зі спокійною посмішкою виправив Микола Гнатович дружину.

    – Та хіба ж можна чоловікові бути таким занедбаним? А кого винуватять? –     дружину. Носки діряві – дружина, сорочка порвалась – дружина, чоловік небрите й немите – дружина. Та скільки ж уже можна?

    – Ти б краще спасибі Богові сказала, що у тебе такий ощадливий чоловік, – намагався викрутитись Микола Гнатович.

    – Ага, ощадливий, – буркнула Тетяна Опанасівна, ставлячи м’ясо в духовку. – З такою ощадливістю краще під лід воду пити.

    – Отакої! А ще казала, що любиш мене, – діставав Микола Гнатович дружину, старанно орудуючи макогоном у макітрі.

    – Та я тебе і зараз люблю, мужву немиту, – дозволила собі ледь посміхнутися Тетяна Опанасівна, – але до охайного чоловіка серце якось краще прикипає. – Лукавий погляд дружини був настільки багатозначним, що рухливий макогон в руках збентеженого Миколи Гнатовича мало не розбив макітру.

    – Так, все! – рішуче проказав чоловік, відставляючи макітру. – Іду до перукарні.

    – Отак би й зразу! – аж повеселішала дружина.

    Микола Гнатович швиденько зібрався, записав, що треба докупити, одягнув шапку й пальто.

    – То що, Тетяно, пішов я, – гукнув Микола Гнатович уже з порога.

    – Та ти вже мав прийти! Вибираєшся, як на весілля, – вийшла дружина з кухні, та, помітивши, що чоловік якось непевно товчеться на місці, незадоволено запитала:

    – Миколо, що таке?

    – Тетянко, а вареники будуть на вечерю? Вареники – це ж перша річ на світі... після горілки, – поспішив він виправити себе.

    – Будуть-будуть, – аби швидше відстав, запевнила Тетяна Опанасівна чоловіка, випровадила з хати, й пішла далі поратись.   

    Пройшла година, друга, третя підходить, уже до церкви пора збиратися, а чоловіка нема й нема. Ще й, як на зло, Микола Гнатович забув телефона з собою узяти. Аж тут... відкриваються двері – і на порозі з’являється підстрижений, але украй злий Микола Гнатович. Тетяна Опанасівна як вгледіла його, так і вклякла на місці.

    – Миколо, та хто ж це тебе так обкарнав?

    – Ой, не питай, – втомлено сів чоловік на стілець, скрушно захитавши головою. – Думав, що прикончу його.

    – Кого – його? – злякано запитала дружина.

    – Перукаря! – аж скривився Микола Гнатович. – Наказував мені Дмитро: іди в «Орхідею», то ж ні, захотів зекономити, пішов у цю кляту «Людмилу». А там якийсь молодий хлопчина. Зараз, каже, зробимо з Вас красеня.

    – Ну-ну, – підперла господиня обличчя рукою, – добрий красень, нічого не скажеш.

    – Я собі ні в тій надії. Думаю, ну, молодий, розбирається в моді. А воно ж як почало стригти, ще й зуби заговорює. Такий уже оповідник, наче Остап Вишня. І жарт тобі, і якусь прибаутку. Стриже-стриже, потім каже: «Щось у мене ніс чешеться».

    – А ти що?

    – А я кажу: це тобі, напевно, сьогодні хтось вріже!

    Тетяна Опанасівна так голосно засміялася, що й без того набурмосений Микола Гнатович ще більше забурчав:

    – Та я б йому і овець не доручив би стригти. Мале баглаїсько! Ну, стриже собі та стриже, травить анекдоти. Я й не дивлюсь у дзеркало. Аж тут каже: «Можете подивитися у дзеркало. 35 гривень з Вас». Як я глянув! Аж побілів од злості. Та, кажу, сякий ти такий, що ти з мене зробив? «Така мода зараз», – відповідає. Та я, кажу, тобі зараз таку моду на голові зроблю! Ще й 35 гривень дерти за таке стриження? Та я тобі повискубую все, що в тебе є. Добре, що чоловіки сиділи в черзі, стримали. А то прикончив би його... Кинув йому «богдана», гримнув дверима, та й пішов.   

    Тут і Тетяну Опанасівну понесло, як стрімку гірську річку, коли вона почала обдивлятися чоловікову зачіску. Виски були підстрижені несиметрично, чуба не було зовсім, немов Микола Гнатович раптово перетворився на зоновського авторитета, – а шия була побрита наполовину. Видно, молодий перукар так захопився своїми оповідками, що геть забув за чужу шию.

    – Миколо, що ж він навіть шию тобі не побрив? – жахалась Тетяна Опанасівна.

    – Як не побрив? – взявся чоловік за потилицю. Йому й в дзеркало не треба було дивитися, щоб зрозуміти, вірніше – відчути на дотик, який густий ліс прощупувався під рукою. – Зараз я його точно прикончу! – Микола Гнатович зірвався з місця, пориваючись вийти з хати, та жвава дружина втримала його за руку.

    – Миколо, облиш. Зараз я тільки дотру моркву, і підправлю тобі. Наступного разу будеш знати, куди йти.

    – Ой, любуся моя дорогенька, – обійняв дружину Микола Гнатович, – що б я без тебе робив?

    Чуйна дружина виправила чоловіку перукареві викрутаси, доручила терти хрін, і відправилась на святкову передріздвяну вечірню.

    Після церкви в тиші та спокої усією сім’єю скромно повечеряли, все ж пісне Різдвяне навечір’я не налаштовувало на жарти й веселощі. От-от мало наступити довгождане Різдво. До світлого, радісного свята залишалось якихось кілька годин.

    Аж ось наступило Різдво. Легкий ранковий морозець вкрив калюжі, які безжальні дощі поналивали напередодні. Яскраве пурпурове сонце, весело посміхаючись, вогненним колом підіймалось на горизонті. Повітря було настільки свіжим, що, здавалось, може вилікувати від будь-яких хвороб. Вдихаючи цілющий запах різдвяного повітря, Микола Гнатович із Тетяною Опанасівною вирушили до церкви, відстояли урочисте богослужіння, привітали із великим святом знайомих, і направилися додому.

    – Ой, Миколо, – аж скрикнула Тетяна Опанасівна посеред дороги, – я ж матері нічого не купила.

    – Та й як не купила?

    – Забула. Прийдеться зараз їхати.

    – Куди їхати, Тетяно? – настрій чоловіка почав помітно падати. 

    – На базар, чи у торговий центр.

    – Хто ж зараз їде? Таке свято! – не міг заспокоїтись Микола Гнатович, але з жінкою сперечатися було марно, і він погодився.

    Удома нашвидкуруч розговілися холодцем із запеченим м’ясом, напилися гарячого чаю, та й поїхали. Але їхати Тетяні Опанасівні в чудо-автомобілі Миколи Гнатовича було ой як нелегко. Тільки рушили – почалося бурчання:

    – А, нехай ця дорога сказиться. Це-то слизота. – Машину з абсолютно лисою резиною (ви ж пам’ятаєте шедевральну ощадливість Миколи Гнатовича?!) й дійсно носило просто-таки безжально, немов вона була узута в автомобільні ковзани. – Зараз іще попадемо в аварію. Точно тобі кажу, – все примовляв чоловік, викручуючи кермом із вправністю професійного гонщика.

    – Миколо, та не бурчи вже. Бубониш, немов тобі заціпило.

    – А як не бубоніти, Тетяно? Ти ж подивись, яка дорога?!

    – Ти подивись, яка у тебе машина, водій задрипаний, – видно було, що Тетяна Опанасівна уже добряче закипіла. – Один позор з цією машиною. Якби ж іще водити умів, – Тетяна Опанасівна готова була озвучити усі свої потаємні секрети, аж тут чоловік під’їхав до торгового центру. – Ставай тут! – наказала дружина.

    Чоловік зробив спробу під’їхати до самісінької будівлі, але... не судилося.

    – Нічого не буде, Тетяно, не виїду, – авторитетно зауважив Микола Гнатович.

    – Лю-юди, оце-то вже шумахера маю.

    – Крива бровка, Тетяно, тут не припаркуєшся, – намагався виправдатись чоловік, від’їжджаючи щонайменше на 200 метрів від парковки навпроти торгового центру.

    Здається, і погодився чоловік поїхати з дружиною за подарунком, і вибрали гарного халата з хустиною, і в чоловіка знову піднявся настрій, та, як тільки сіли в машину, Тетяну Опанасівну знову прорвало:

    – І треба було так далеко стати? Що пішки, що з тобою на машині – однаково.

    – Ти ж бачила, яка там крива бровка. А в мене все-таки автомобіль, а не танк.

    – Танк... У тебе гірше танка. Опудало залізне.

    – Ой, Таню, мовчи вже. Як почнеш бурчати, то й жити не хочеться.

    Різдвяний настрій був зіпсований, хоча свято тільки починалося.

    Приїхавши додому, подружжя побачило за столом Дмитра з Катериною та Назаром.

    – А нас не могли дочекатися? – невдоволено спитала Тетяна Опанасівна, зайшовши до хати.

    – А навіщо їм батьки? – підтримав і собі чоловік.

    Діти й онук, усе ж, привітали батьків, побажали їм міцного здоров’я, Божої ласки, ну і, звісно, завжди бути при хорошому настрої. Останні на це тільки ледь посміхнулись, намагаючись приховати сліди зіпсованої поїздки.

    – Діти, ковбасу їли?

    – Ні, – хором відповіли брат із сестрою.

    – Миколо, візьми-но поріж дітям ковбаси, – наказала чоловіку Тетяна Опанасівна.

    – Зараз, – буркнув господар, пішовши до ванної кімнати мити руки.

    – Дєд, а ти пуляля зю мною? – забіг у ванну Назарчик.

    – Пограюсь, пограюсь, – скривився дід. – Он тільки поріжу ковбасу, і пограюсь.

    – Нє-є, – заревів малий, – я не цьоцю, сьоп ти лізяв кубасю. Цьоцю, сьоп ти лявся зю мною. Дєд, ну, будь ляськя, – вчепився він в дідові ноги.

    – Так, Назар, відпусти, – гримнув дід на онука.

    – Не відпусю. Ну, пуляся, ну, будь ляськя, – зудів своє Назар.

    – Так, Назар, відчепися, – Микола Гнатович підняв малого на руки, і виніс із ванни.

    – Відпуси, відпуси мене-е, – почалась у малого істерика.

    – Так, що таке? – вибігла з кухні Катерина. – Знов б’єш дідуся?

    – Нє, не бу, я цьоцю, сьоп дєд зю мною пуляся.

    – Зараз дідусь зробить усі свої справи, а тоді пограється, – Катерина забрала синочка до кімнати, читаючи йому повчання.

    – Так, де ковбаса? – з виглядом боксера перед поєдинком запитав Микола Гнатович, зайшовши до дружини на кухню.

    – В холодильнику, де ж іще?

    – «Лишь только подснежник распустится в срок, лишь только приблизятся первые грозы, – вмить змінивши вираз обличчя, почав голосно наспівувати господар з незмінним акцентом на букві «о», дістаючи з холодильника ковбасу, – на белых стволах появляется сок, то плачут беро-озы, то плачут беро-озы, – чомусь Микола Гнатович так уподобав букву «о», що й букву «ё» нею замінив, а, може, таким чином намагався зімітувати білоруський акцент?! – «Так плачут берозы, так пла-ачут…» та що за прибиті ножі? – раптом затихло це неймовірне акапелла, коли «пісняр» почав різати ковбасу. – А, нехай вже йому…

    – Закрий рота, діти в хаті! – тихо крикнула Тетяна Опанасівна.

    – Таню, що це за ножі? Зовсім не ріжуть, – зашептав під суворим поглядом дружини Микола Гнатович.

    – Така, як у тебе машина, такі й ножі.

    Після цих безжальних слів бідному Миколі Гнатовичу не хотілося ні їсти, ні пити. Він якось дорубав уже цю кляту ковбасу, і відправився до онука.

    А шустрий огірочок Назар тільки цього й чекав.

    – Дєд, ти будесь ляця зю мною?

    – Да! – тоном засудженого до страти промовив Микола Гнатович.

    – Клясь, клясь, оце кля-ас, – радів, підстрибуючи, малий. – Давай пуляля масинками. 

    – Давай уже пограємо, – погодився Микола Гнатович, прилігши на підлогу біля іграшкової естакади.

    Він узяв у руки два пістолета, і натискаючи на курки, почав насолоджуватись їздою гоночних машинок. Ця божевільна швидкість його настільки захопила, що тільки очі миготіли. Очевидно, Микола Гнатович думав у цей час, що на своєму «Жигулику» йому ніколи не вдасться розвинути таку швидкість.

    – Дєд, дай міні, дай міні, будь ляськя, – пробував Назар вирвати у діда пістолет.

    – Мовчи! – Микола Гнатович настільки захопився, що атакувальні потуги онука його тільки неприємно відволікали.

    – Дєд, ну дай, дє-ду-ська, – термосив Назар діда.

    – Ану не чіпай! Не чіпай, кажу! – виривався Микола Гнатович із цупких онукових рученят.

    – Дєд, ну сьо цє такє?

    – Мовчи, сказав! – не відводячи очей від швидкісних машинок, круто відрізав Микола Гнатович.

    Що було робити онуку? Сидів і мовчки дивився, як грається дід.

    Пройшла хвилина, друга, аж Назарчик придумав, як перехитрити діда, і зайняти його місце біля улюблених машинок. Він трохи пововтузився, і тоном римського трибуна заявив:

    – Дєд, я цьоцю какі!

    – То йди сідай на горшок, – Миколу Гнатовича було не так легко провести.

    Малий пішов до сусідньої кімнати, і сів на свій «космічний апарат». Не пройшло й півхвилини, як до чуйного дідового вуха донеслося:

    – Вуняє…

    – Де воняє, там і пахне. – Микола Гнатович сидів уже в кріслі й клював носом. Напевно, шалена їзда повіднімала у нього всі сили.

    – Я не цюю, сьоп пафо.

    – Потім почуєш, – відкривши одне око, пробубнів дід.

    – Там смедить і там пафе?

    – Да! Спочатку смердить, потім пахне… одеколоном.

    – Яким удекульоном?

    – Мальованим.

    – Я не цюю, сьоп пафо, бу какаю вам пі нісь. Ой, какаські-какаські, – весело засміявся малий.

    А Микола Гнатович, немов поринув у сон. На його морщинисте обличчя лягла тінь спокою справжнього йога. Здавалося, що «йог» увійшов у глибоку медитацію, й раптово перенісся в якусь далеку африканську пустелю. Але так було лише до тієї короткої хвилини, поки Назар не гукнув:

    – Дє-єд, витли міні попку.

    Пустеля вмить «розтанула», і з геть страждальницьким виглядом дідусь підійшов до онука:

    – О-о-о, добру кучу навалив, – через силу примушуючи себе посміхнутися, промовив Микола Гнатович. Що не кажіть, а наш герой умів у будь-якій ситуації підняти свій тонус. – Це-то вже набурив. Не стрибай, не стрибай, кажу, – робив дід марні спроби завершити почату онуком таку цілком природну процедуру, – дай витру. Та не стрибай, – кожне слово наливалося гнівом. Тепер Микола Гнатович уже не посміхався. – Не стриба-ай, – майже благав дід онука, – бо розтрусиш по всій хаті.

    А Назар тільки підбадьорював діда своїми карколомними стрибками. Якби не дике дідове терпіння…

    – Не сту-улюй, не стулюй попу, бо не зможу витерти, – ніс Миколи Гнатовича
настільки скривився, що можна було подумати, буцімто він у нього зламався. – Це-то смердить. Фе!

    Микола Гнатович іще довго причитав і коли мив горшка, і коли витирав онука, який настільки повимазувався у це ла… гі… та нехай йому! – що діду хотілося плакати, але він терпів.

    – Та це не можна купити Назару більшого горшка? – напав на жінок Микола Гнатович. – Всю попу собі вимазав. А що він їв?

    Ці короткі репліки, супроводжувані цілком зрозумілою мімікою у вигляді скривленого носа настільки розсмішили Тетяну Опанасівну з дітьми, що й сам господар почав сміятися. Врешті, «інцидент» було вичерпано, і сім’я почала збиратися в гості до бабусі.      

    – Тетяно, що це мені узути? Замерз у ноги, як цюця.

    – Ой, Миколо, знов ти зі своїми ногами. Одягни теплі носки, та й усе.

    – Ну да, теплі носки. Перед людьми незручно буде.

    – То що тобі – на ноги подути, щоб зігрівся? – сердито спитала дружина.

    – А, може, я не піду? – лукаво посміхнувся Микола Гнатович. Він любив, щоб його гарненько попросили.

    – Так, Миколо, – кинула дружина, загортаючи м’ясо у фольгу, – не комизься. Швидше збирайся, та й пішли уже. 


    Цвяхом вечірньої різдвяної програми був Назарчик, який, вирядивши одну тітку сніговиком, іншу – снігуркою, у імпровізованому костюмі Діда Мороза обходив святковий стіл, і примушував кожного гостя розказувати віршик, за що і вручав подарунок у вигляді цукерки або мандаринки.

    Багато в цей вечір було розказано цікавих віршів: давно забутих і сучасних, старих і нових. Та найкращий вірш (що визнали усі) розказав Микола Гнатович. Це був вірш його далекого шкільного дитинства, який не стерла ні пам’ять, ні довгі роки.


«В МТС їх зустрічають, сходяться керманичі,
Друзями їх називають, поплескують по плечі.
Я до трактора підхожу – сонце ясне! світе мій!
Ой, як хочеться учитись, щоб вести його самій!
Та пустіть же мене, мамо, – звідки в вас отеє зло?
Я ж на курси трактористів у Попівку, у село».


    Шквал овацій зірвався за столом, коли Микола Гнатович з дикцією справжнього артиста продекламував останні слова. А малий Назарчик вручив йому за це найбільший подарунок: аж дві мандаринки і велику цукерку!