Баня

    Не пам’ятаю, розповідав я вам, чи ні, але Микола Гнатович дуже любив паритися в бані. Ото, буває, не миється тижнями, а потім як піде на півдня в баню, та як повимивається, та вже як повичищається, та як прийде додому з піною за вухами, то й рідна дружина не впізнає. Такий уже чистьоха був, так уже любив митися, як та домашня нутрія.

    Але не мав він спокою з цим миттям. То дружина йому: «Та помийся вже ти, чуб нечесаний», а то: «Любий мій, серденько, та скільки ж уже можна митися? Дивись, бо всю красу із себе змиєш». Так Тетяна Опанасівна говорила тому, що Микола Гнатович після бані любив прийняти удома ще й контрастний душ. Дарма що після цього буде кількатижнева перерва. День миття для нього був урочистим святом, і порушити це вимивальне таїнство ніхто не мав права.


    Було це якраз після Водохреща. Морози спали, сніг почав танути, і навкруги утворилася така калапеця, що й кроку не можна було ступити. Та таке природне «неподобство» не могло зупинити нашого бравого героя від довгоочікуваної (швидше для Тетяни Опанасівни, ніж для нього) подорожі до міської лазні.

    Треба сказати, що бердичівська лазня славилася на всю Житомирщину, і навіть за її межами. Що тут говорити, якщо навіть з далекої Вінниці приїжджали охочі до банних процедур. Ото зайдуть до парної, відпарять собі усі усюди, і гайда на сніг, на мороз. Дарма, що іноді й спаде цей клятий рушник, безжально відкриваючи того самого відпареного «усюда». Хіба ж це головне? Аби задоволення собі принести, кривлячись від гарячого снігу усіма зубами, а все інше...

    Так ось. Зібрався Микола Гнатович до лазні. Напхав у портфеля... так-так, саме у портфеля, тому що любив усілякі там детективні історії, загадкові таємниці, секрети, тому й полюбляв покорчити із себе таємного агента, викрити якого не представляється ніякої можливості; ніхто не мав не те, що знати, а навіть здогадуватися, куди Микола Гнатович-Пуаро вирушить того чи іншого разу. Правда, як із цим таємничим портфелем суміщався величезний березовий віник – оце вже дійсно-таки незбагненна таємниця, яку напевно наш герой тільки і міг розгадати. Отож, напхав у портфеля два добрячих шматки мила (чому два, тому що одне з них було хазяйственне, оскільки ніяких шампунів він не признавав), велику пожмакану – ще радянського випуску – мочалку, пару шкарпеток, свіжовипрасувану дбайливою жінчиною рукою сорочку, а зверху ще й газету (усе з тією ж конспіративною метою).

    Отож, зібрався, одягся, застебнув на всі гудзики кожуха, насунув на самі очі вовняного кашкета, зашнурував на всі петлі старі (але вже випробувані часом) чоботи, натягнув на зашкарублі від роботи руки шкіряні рукавиці, схопив портфеля і...

    – Миколо, – терпеливо дивлячись на це печальне збирання, спокійно проказала господиня, – ти нічого не забув?

    – А що? Що таке? – сіпнувся, мов від страху, хазяїн.

    – Ти б іще шубу на себе натягнув, і ще одну пару штанів.

    – Тетяно, та що ти таке кажеш, і так же ж дві пари натяг на себе.

    – Так отож я й кажу, що третьої не вистачає.

    – Так ти ж пойми, я ж промерзаю.

    – Ой, горе ти моє. Це-то ти вже себе любиш.

    – А чого б мені себе не любити. Хіба я... – тут Микола Гнатович раптово
осікся, зрозумівши з обличчя дружини свою помилку. – Тетянко, люба моя, квіточка... – почав він густою вовною кашкета пестити її гладке обличчя.

    – Так, досить вже грати дурня. Іди дибай давай в свою баню.

    – От жінка. Баба, сказано: баба, і баста, – розрізав Микола Гнатович рукою повітря перед самісіньким жінчиним носом. – До неї з серцем, а вона з перцем. Образилась вже. Понадувала ці губи...

    – Так, чоловіче, давай уже відчалюй, поки я не розсердилася.

    – Ой, Танюсю, все, іду-іду. Біжу, – відчинив господар вхідні двері.

    – Якби ж то ти до роботи так біг.

    При цих словах посмішка на веселому обличчі чоловіка враз зникла, він грюкнув дверима, і зник (якби це був вечірній час, то я написав би: у темряві ночі) серед хмарного січневого ранку.

    Не встиг Микола Гнатович дійти до зупинки, як його гостре око уздріло на краю дороги розпластане тіло. Не думаючи ні секунди, насунувши щільніше на уже й  так спітнілого лоба кашкета, Микола Гнатович прожогом кинувся до «тіла».

    – Давай-но вставай, лежень! – штурхонув Микола Гнатович важким кулаком чоловічка. – Вставай, кажу! – Цим голосом можна було збудити й мертвого, а от даний «екземпляр» ніяк не піддавався на голосові потуги «невидимої сили», яка заважала йому перебувати в стані міцно склеплених повік.

    – Ви чого термосите чоловіка? Відійдіть од нього, – вступилася перехожа жіночка.

    – Яке відійдіть? Бачите, що чоловіку погано? Поможіть краще підняти.

    На пару з жінкою почали витягати чоловіка з дороги (бо ж лежав на самісінькій проїжджій частині), але ж і нелегка, я Вам скажу, була це робота.

    – Та киньте ж Ви свого партафеля. Він же Вам заважає.

    – Ану, цитьте, і тягніть. Не мішайтесь не в своє діло.

    – О, о, не мішайтесь. Диви-но, який важний, – взялася жіночка в кругленькі боки.

    Микола Гнатович при цих словах так гірко прицмокнув, що жінка аж здригнулася, і тут же притихла.

    – Ей, друже, давай-но прокидайся, – нахилилася вона до лежачого і почала розтуляти міцно стулені очі.

    – Що Ви з ним панькаєтесь, що Ви панькаєтесь?

    Як взявся Микола Гнатович трясти цього бідолаху, то перехожі аж роти пороззявляли.

    – Вставай, вставай давай, бо замерзнеш. Чи ти хворий, чи ти п’яний – вставай! – один ляпас, другий, третій…

    Якби наш герой був лікарем, то своїм голосом і «вправними рухами» лікував би своїх пацієнтів зі швидкістю сонячного світла, а от цей усе ніяк не піддавався.

    – Так, все, викликайте «швидку», – звернувся він до жінки.

    – Що тут таке? – зупинився іще один перехожий, чоловік років шістдесяти.

    – Та ось бачте – чоловік лежить якийсь й не дихає.

    – То може помер уже? – спокійно зауважив перехожий.

    – Та тю на Вас. Таке скажете.

    – Ідіть собі, – авторитетним тоном мовив Микола Гнатович.

    – Та ні, що ж, я допоможу.

    – Телефон є?

    – Нема.

    – А у Вас? – спитав Микола Гнатович  жіночку.

    – І в мене нема.

    – І я не взяв із собою! Що ж його робити? О! – обернувся він до найближчого будинку й почав грюкати у вікно.

    – Та тихенько ж Ви, а то вікно ще поб’єте, – обережно обізвалася жіночка.

    – Та цитьте вже. Не говоріть під руку.

    Аж тут штора по ту сторону вікна заколихалася, і з-за неї визирнув заспаний підліток у майці і трусах. 

    – Ану виходь-но сюди! – махнув Микола Гнатович рукою.

    Підліток хоч і злякався, але швиденько одягнувся і вийшов.

    Отож я й кажу, що, якби Микола Гнатович був, приміром, командиром військової частини, то...

    – Що сталося? – переляк іще не вивітрився із заспаного обличчя хлопця.

    – Мобілка є? – тоном наказу спитав «командир».

    – Зараз винесу...

    – Так, бери дзвони «03».

    – Чого?

    – Ет, нерозумний хлопець. Та ж подивися ти – людина замерзає. Може, інсульт якийсь, серце схопило, а ти тут комизишся. Давай дзвони, кажу, таку твою туди...

    – Ні, дядьку, хоч кричіть, хоч не кричіть, а дзвонити я не буду.

    – Давай сюди! – видер Микола Гнатович мобільного з рук малого.

    – Так... це що таке?.. Нічого не чути. Несправна мобілка в тебе.

    – Дайте-но сюди... Та Ви ж «03» набираєте, – мало не засміявся хлопець.

    – А, по-твоєму, я «04» маю набирати?

    – Та зараз «103» набирати треба.

    – «103-103...» Заладив мені. Давай назад! – і, схопивши мобілку, знов почав
дзвонити. – Алло, «швидка»?.. Добрий день! Чоловіку тут на вулиці погано... Чого це я п’яний? Це Ви, може, після... А-а, а Ви звідки знаєте?.. А, може, людина хвора? А, може, з серцем що?.. І що ж накажете робити?.. Ага, розумні дуже. Серця у Вас нема... Що-що?.. А, пішла ти... – Микола Гнатович зробив такий різкий взмах рукою, в якій була мобілка, що у хлопця аж у грудях похололо.

    – Е-е, дядьку, Ви що? Віддайте телефона.

    – Та бери вже, на, жмот ти такий. Ось так, – звернувся наш герой до присутніх. – Каже: п’яний, і все тут. «Ми на такі виклики не виїжджаємо». А бодай би ви вже нікуди не виїжджали.

    – Тихше, чоловіче, – зауважив перехожий. – Дитина ж поруч.

    – Та яка там дитина, – махнув рукою Микола Гнатович. – А слухай-но, дитина, може, він і дійсно п’яний?! – ткнув він носком чобота «лежня». – Давай-но ми його до тебе в хату затащимо. Проспиться, та й піде собі додому. Ну! – проткнув він хлопця важким поглядом.

    – Та ні. Що це Ви собі надумали?! – хлопець все ж виявився не з лякливих.

    – То, по-твоєму, я маю його ДО СЕБЕ додому тащити?

    – Тащіть куди хочете, а в моїй хаті його не буде.

    – Ото дітки пішли, ото дітки, – ходив Микола Гнатович взад-вперед з портфелем під пахвою, обдумуючи ситуацію. – Давай відчиняй двері! – раптом зірвався він до вхідних дверей хлопця, пориваючись їх відчинити, та останній, як та дзига, метнувся до них, як на ворожий дзот, і затулив їх своєю вузькою спиною.

    – Чого це Ви тут розпоряджаєтесь? – з легким переляком, але з сміливою поставою голови кинув хлопець. – Хоч закиньте його собі на спину, та й несіть, куди хочете. А в моїй хаті його не буде.

    – О, отямився, – зойкнула жіночка. – Йдіть сюди, – підізвала вона «командира».

    – Ей, друже бобер, ти де живеш? – люб’язно запитав Микола Гнатович.

    – Ве-ве-вей, ве-ве-ей, – почулося у відповідь.

    – Ти що векаєш? Що ти векаєш? – аж виходив уже любитель бані із себе.

    – Ве-е-е-е, вей! – і затих.

    – Зараз я тебе розбуджу, – Микола Гнатович відкрив портфеля, витяг віника, і...

    – Та Ви що, чоловіче? – вирячив очі перехожий. – Хіба ж можна бити людину віником?

    – Та хіба ж це я б’ю? – засміявся Микола Гнатович, і так махнув у повітрі віником, що жіночка із чоловіком відсахнулися од нього, немов від заразного. – Це я гладжу. Бачили б Ви, як я гамселю ним у бані.

    – А-апчхе! – на всю міць своїх легенів чихнув «лежень».

    – О, прокинувся, козаче?.. Скажи-но мені, шановний, де ти живеш?

    – Вервей-й, ве-е-ей... – вилітали із перемерзлого рота якісь несуразні звуки.

    – Та не векай ти мені, я в баню спізнююсь. Де живеш?

    – Ж-ж-ж, – змінився текст на «касетній бантині».

    – А, нехай тобі! То векає, то жекає. Хіба я схожий на азбуку? Кажи вже, де живеш, собака! – не витримав уже Микола Гнатович.

    – Джю... джю...

    – Та й що будеш казати?..

    – Добродію, Ви де проживаєте? – ласкаво запитав перехожий.

    – Та скільки вже можна з ним панькатись?! Кажи, де живеш? – дав Микола Гнатович повільно виходячому з іншої сторони реальності добрячого ляпаса.

    – Джю-джю-юм... – підвівся нарешті «лежень» на п’яту точку. – Джюджьо-ому-у-у...

    – Що воно меле? – повернув Микола Гнатович скривленого носа до перехожих. – Ти що там патякаєш? Де живеш, кажи!

    – Джюджьому-у... – звівся якось на ноги добре вже відпочилий «товариш» і, не реагуючи ні на кого, почвалав по зустрічному руху дороги.

    – Додому, додому, – здогадалася жіночка. – Чекай-но, чекай, куди побіг?

    І, дійсно, видно, злякавшись, що ці крикливі незнайомці хочуть його кудись запроторити, він іще дужче викрикнув: «Джюджьому», – і так дременув, що у всіх аж очі округлились від здивування. Щойно ледь дихав, а зараз біг так, що Микола Гнатович і при бажанні не зміг би його наздогнати.

    – Джюджьо-о-му-у-у... – донеслося луною метрів за півтораста від «нігерійського бігуна», який іще більше додав швидкості, по всьому видно, ще й б’ючи особистий рекорд.

    – Це-то дурне, – тільки й міг вимовити Микола Гнатович після довгої паузи. – Ото вже чудик...

    Отож, відправився Микола Гнатович до бані. Довго чи коротко пролягав його подальший шлях, невідомо. Аж ось очі його уздріли велику вивіску «Лазня». Залишилось тільки перейти дорогу.

    Повівшись, як справжній школяр, Микола Гнатович подивився спочатку  направо-наліво, але, угледівши швидкохідного «москвича», що, вочевидь, не збирався збавляти швидкість, застиг на тротуарі. Аж ось, звідки не візьмись, на пішохідний перехід виїхав низенький чоловічок на велосипеді, геть увесь завішаний бутлями з водою.

    «Москвич», угледівши трудягу, натиснув на гальма, пропускаючи його вперед. Микола Гнатович й собі почимчикував за бутлями, хвацько розмахуючи портфелем, та сталося несподіване.

    Водій «москвича» (чи то був злий ворог Миколи Гнатовича, чи просто який неуважний тип), пропустивши бутлі, рвучко натис на газ, і проїхав «зебру» перед самісіньким носом нашого шановного банника. Спочатку останній лише отетеріло кліпав не те, щоб переляканими, але вже точно що розгубленими очима, потім довго й ненависно дивився услід цьому безсоромному кривднику; здавалося, цей старовинний автомобіль увів нашого дорогого банника в якесь тупе оціпеніння. Та вже згодом...

    – Ах, ти ж стерво! Ах, ти ж злодюга! – посипалось із рота ображеного Миколи Гнатовича. – Та щоб тебе вже... – та подальші вигуки повністю заглушили автосигнали з обидвох сторін «зебри».

    – Ти чого тут розкричався, дурню? Ану давай дуй, куди треба, а то зараз піджену тебе пиньком під зад...

    – Ей, агов там, пане з віником, забирайтесь-но з дороги.

    – Давай іди уже. Чого застиг, як омлет на сковорідці...

    Водії почали перекрикувати один одного, так що Микола Гнатович в першу мить розгубився, та тільки міцніше притяг до себе портфеля; та згодом, дотумавши врешті, що являється перешкодою дорожньому рухові, легким алюром пустився до протилежного боку тротуару.

    – Ой, ні, – ковальським міхом роздихався він у роздягальні, – це-то вже вибрався, це-то приключєнія. А-а, бодай би вас уже перебило всіх. Ото вже деньочок...

    Та струснувши кучматою головою, немов відганяючи печальні спомини останньої години, зарослий банник нашвидку роздягнувся, замкнув шафку і, хвацько розмахуючи віником, прожогом влетів до парної.

    – Агов-гов, здоровенькі були, мужики-козаки.
 
    – А, Микола, брате, давай-но лізь сюди. Зараз ми тебе порозчісуємо. Цибай до нас на гору. Петруньо, підлий-но водиці, а то щось холодно тут.

    – Е-е-е, дя-ядьку-у, – обізвався добре піддатий чоловічок, – яке-е хо-олодно, та я тут копита ско-оро по-відки-и-и…

    – Мовчи, лежню. Дай нагрітися з вулиці, – незадоволено буркнув Микола Гнатович. – Ну що там, Петре?

    – 120 за Цельсієм. Норма.

    – О, то це хоч діло.

    – Му-ужи-ики-и, в-вимкніть оп-палення, – марив уже п’яний, – б-бо з-дохну тут.

    – Ну ти бачиш, чи ні. Закрий ти вже свого рота по…

    Якого рота мав на увазі Микола Гнатович, ніхто так і не дізнався, – а не дізнався тому, що п’яненький молодик покотився з верхньої полки донизу, розштовхуючи своїм геть розімлілим тілом тіла менш розімлілі, але вже розпарені до такого стану, що хоч яєчню на них смаж; покотився, та так і застиг на дерев’яній підлозі в незграбній позі із дзигликом посередині.

    Як ви знаєте, Микола Гнатович завжди вирізнявся завидною реакцією, і в даний момент не розгубився. Весь підібравшись, як бойовий кінь при звуках труби, він тут же дав клич:

    – Так, мужики, беріте-но цю мостову палю (молодик дійсно-таки виявився нащадком Гуллівера) і несіте (останнім часом Микола Гнатович полюбляв змінювати закінчення в словах, які, власне, закінчувались на «іть») до басейну.

    Майже усі тут присутні добре знали Миколу Гнатовича, і знали як доброго організатора і заводія. Тому його слово, з огляду на останнє, було остаточним і непохитним; а усіх незгодних він так «розчісував» вздовж і впоперек, що, як писав один із наших класиків, коли б оті слова та дати понюхати псові, то напевно б здох.

    Отож, коли пролунав «звук сурми», розпарені, як ізюми, чоловіки схопили попід руки-попід ноги цю саму «мостову палю», і кинулись разом із «нею» до рятівного басейну.

    – Слухай-но, Миколо, – поспитав у командира один із побратимів, коли «ношу» у підвішеному стані підняли над басейном, – може, краще «швидку» викликати? Це ж не шутєйне діло.

    – Ай, Іване, не шипи. Я сам йому за «швидку» побуду. Отже, по моїй команді. Раз, два…

    При слові «три» «мостова паля» на якусь 83-ю долю секунди зависла над басейном, і вже за мить збурила у ньому холодну-таки воду екстремально-незапланованим пірнанням.

    – Не виниряє! – вигукнув хтось боязливо.

    – Тихо, не лякай людей. Зараз винирне. Куди йому тут подітися?!

    Ту ж мить «паля» перетворилася у невідомий природі вид класу земноводних, і з ошелешено розширеними очима й таким же ротом, захлинаючись від води, яка (стань він на увесь зріст) сягнула б йому, в кращому разі, грудей, поплив до «берега».

    – Що ж ти нажлуктився так? – сопів Микола Гнатович, допомагаючи хлопцям витягти «земноводне» на поверхню.

    – Ф-ф-р-р, – тільки й почулося у відповідь.

    – Що ти фиркаєш, як коняка, що зачула овес? Не умієш пити, то не пий. От же ж баглаїсько.

    – Не обзивайте мене, – повільно приходячи до тями, промовив плавець.

    – Ну, все, – авторитетно махнув рукою «командир». – Бачу – жити будеш. Дуй давай у роздягальню, викликай таксі. Гроші маєш?

    – Не треба мені нічого, – захитав головою спасенний.

    – То й добре. І до мамки.

    – Якої мамки? – «підняло» «земноводне» нарешті голову. – Я вже п’ятнадцять років, як одружений. Двох діток маю.

    – «Двох діток», – грубо перекривив Микола Гнатович. – І «якої мамки» питаєш? Якої ж ти мамки, холера б тебе взяла, жлуктиш цю кляту горілку, бодай би повиздихували всі, хто її, розтрикляту, жене.

    – Е, Миколо, ти полегше, – зауважив найхоробріший із побратимів.

    – Добре-добре, не буду. Сумно, сумно мені, хлопці, що опускається людина до такої скотини.

    – Е-е-е, не обзивайте мене, а то буду з Вами битися.

    – Куди тобі битися зі мною? Ти хоч і довга жердина, та… а, – зле змахнув рукою Микола Гнатович. – Ходімо, козаки. Вистава скінчилась.

    Довго парився того дня Микола Гнатович, можна сказати, йшов на рекорд. Та усяким рекордам є кінець. Ні-ні, не подумайте нічого трагічного. Серце в цього запеклого у важких життєвих боях чоловіка було, як та оспівана нашими славними поетами криця. По правді сказати, зголоднів наш герой. Як-то кажуть у нас: час митись, і час напитись…

    Тож повимивав Микола Гнатович собі усі закутки, повідпарював, й став блищати, як той гірський кришталь. Отак сяючи, й пішов до роздягальні.


Чи є в свiтi молодиця,
Як та Гандзя бiлолиця?
Ой скажiте, добpi люди,
Що зі мною тепеp буде? –


наспівував Микола Гнатович, дістаючи з шафки кілька тижнів ношену майку, застилаючи нею підлогу, а зверху ще й труси, старанно витираючи об них аж порожевілі від чистої води й пару ноги.

Гандзя душка, Гандзя любка,
Гандзя мила, як голубка,
Гандзя pибка, Гандзя птичка,
Гандзя – цяця молодичка!


    Ввійшовши в раж, наш дорогий банник так розспівався, що не одразу зрозумів, в яку халепу втрапив. Співав він гарно й голосно (усі навколо аж позаслухувалися), та на останніх словах почав чогось здавати.

    – Гандзя, Гандзя, ця-ця, ця… ця… – відкривши рота й забувши слова, він з хворобливою поспішністю почав перетрушувати усі свої речі, та дарма; ні чистих трусів, ні чистої майки він НЕ ЗНАЙШОВ!!! Спочатку Микола Гнатович застиг в якомусь переляканому заціпенінні, потім в його голову почало лізти щось несуразне, а вже потім…

    – Це-то вляпався, це-то вже точно, що ЦЯЦЮ собі зробив, о-о-о, – важко зітхнув він до самої стелі. – А-а, козел його забодай. Щоб тебе вже язва з’їла, – чи то до себе, чи до Тетяни Опанасівни адресував він ці слова.

    Треба сказати, що вчинив Микола Гнатович дуже мудро, не натягуючи на себе наскрізь мокру та ще й бруднющу спідню білизну. При тих кренделях, які він іноді виробляв, таке рішення могло прийти йому в голову аж запросто. Та сьогодні якось пронесло. І все ж, незважаючи на дві пари теплих штанів, теплу сорочку, светра й кожуха, йому піддувало так, що він аж зубами скреготів. Таксі він, звісно, не взяв, бо ж економив на всьому; маршрутку теж чекати не став, з швидкого кроку переходячи на алюр у два темпи. І якби Микола Гнатович був конем, то навіть рекордна для цього виду тварин швидкість у 70 км/год, здалася б йому дитячою забавкою.

    Йому було не те, що не до пива, ним тіпало, як у пропасниці, від холоду, від голоду, від сумбурних думок і дикої – щоправда, невідомо, на кого, – образи. Зле перекошене обличчя пронизувало наскрізь усіх зустрічних і поперічних. Перед цим розчервонілим надутим носом люди розбігалися, як ті польові ховрахи, – а міцно стиснуті на переніссі кущисті брови уподобляли Миколу Гнатовича грізному лісовому пугачу.

    Ввалившись у хату, немов у барлогу, Микола Гнатович почав важко сопти й причитати:

    – Це-то деньочок випав, це-то пригоди. Куди там Аладіну братися?! Кляте життя. Навіть пити не хочеться. О-о-ой…

    – Миколцю, коханий, що таке? – вибігла з вітальні Тетяна Опанасівна. – Ой, та який же ти гарний після бані… як намальований, – любувалась господиня чоловіком.
- Тільки ж зачіска у тебе, як те кукурудзяне бадилля, та то нічого, виправимо.

    – Тетяно, замовкни, бо я не в тому настрої. Таку злість у собі почуваю, аж душа пашить. Так пече, що, здається, узяв би в руки довбню і перебив би всіх.

    – Любий, коханий, – впала перед чоловіком на коліна чуйна Тетяна Опанасівна, – може, зурочив хто?

    – Та не мели ти, жінко, дурного.

    – То, може, того, гіркенької тобі налити?

    – Чекай, дай продихнути трохи. Біг від тої клятої бані, як дурний. Серце, мов залізом оббите.

    – То від кого ж ти біг? – аж зблідла вся Тетяна Опанасівна.

    – Від холоду біг! – скрикнув хазяїн, від чого дружину аж підкинуло. – Трусів не поклала мені, майки не дала, ну і я, як останній телепень, поклав їх собі під ноги, а як одягатися, де там, дзуськи, нема нічого.

    Микола Гнатович говорив і говорив, та усі його подальші слова потонули в такому реготі, що він аж розсердився, потім образився, потім заспокоївся, а потім дуетом із жінкою реготав так, що мало стіни не попадали. Та довго сміятися, кажуть, не можна. Поки жінка готувала вечерю, господар вийшов дати собаці їсти і зачинити на ніч хвіртку.

    Отак тихенько собі під ніс регочучи, нагодував собаку, погладив його, попестив, підійшов із ключем до хвіртки, як тут бачить – лежить щось попід забором. Як він туди… що ви думаєте? – якийсь маленький кульок, а в кульку – чисті труси й майка. Як таке сталося, як цей бісовий кульок випав із того таємничого партафеля – неясно. Цілком ясно тільки одне: коли Микола Гнатович зайшов до хати, він уже не реготав, і навіть не посміхався…