У маршрутцi

    Одного сонячного лютневого дня Микола Гнатович з товаришем по роботі зібрався в інший кінець міста придбати деякі деталі до старого котла.

    Працював він у лікарні слюсарем-наладчиком, і від його кваліфікації і професіоналізму (нехай любий читач пробачить мені такі гучні слова) залежав без малого обігрів усієї лікарні.

    Отож, наш поважний герой і Гена – його співробітник – вирушили до автобусної зупинки.

    – А, нехай уже вони горять разом із цим клятим котлом. Скільки вже казав їм: «Закупіте нового, цей же не фуричить». – «Нема грошей, нема грошей». Тьху ти, – роздратований слюсар сплюнув на гладкий від протоптаного снігу тротуар. – Та й скільки я ще буду це терпіти? Це воно мені треба на старості років?

    – То йди на пенсію, – обережно порадив Геннадій.

    – На яку пенсію? Та й що я буду робити на тій пенсії – ноги гріти?

    – Курей глядіти. Ти ж любиш курей. Королів заведеш, гусей, качок, а потім ще й кор... – Гена запнувся від того страшного погляду, яким на нього подивився насуплений Микола Гнатович.

    – Ти, Гена, начебто і розумний чоловік, а плетеш таке, що й на голову не натягнеш. Та й хто мене замінить – може, Омелян, що вже аж синій від горілки, чи Микита, тільки й шукає тихого кутка? Вкладеться собі, вмоститься і хропе. Ти пам’ятаєш, як ми його шукали? А, та тебе ж не було тоді. Тобі не розповідали?

    – Ні, а що там сталось таке?

    – Що сталось... – блимнув очима Микола Гнатович, згадавши цей маленький епізод зі свого насиченого несподіваними випадками життя. – Тижні півтора-два назад приходжу я на роботу. Поки туди-сюди, подивився на прибори, перевірив тиск, температуру, як тут чую: щось так, наче шумить. Що таке? Як я прислухався...

    – Батарея протекла.

    – Трубу прорвало. Я до неї – а з неї тече усе більше й більше, наче гейзер якийсь. Давай Микиту шукати. Все оббігав – нема. Я до Омелька: «Де напарник?» – кажу. – «А я звідки знаю?».

    – П’яний?

    – Ні, того дня, на диво, був тверезий. «Шукай давай його, – кажу, – бісів ти сину».

    – І що – знайшли? – посміхнувся Геннадій.

    – Хвилин двадцять бігали. Змокли від цієї води і поту, як хлющі. Де вже тільки не були – нема і все тут. Як тут бачимо – коробки стоять біля шафи одна на одній, ще й так гарно, хоч лінійку приставляй. «Що таке? – кажу. – Хто це їх так повиставляв?» Як я відкриваю шафу – а він – щоб він уже не діждав, – аж заслинився весь, хропе, як ведмідь у барлозі. Як я ж його не впірву, як не струсну... Щоб не Омелян, то ходив би він з кривим носом. Ну, зробили роботу, заварили дірку, сідаємо обідати. Налили по 100 грам, а Микита як почне зівати. «Та закрий ти, – кажу йому, – цей ілюмінатор нещасний. Скільки ти вже можеш спати, таку твою туди». – «Ніяк виспатись не можу. У мене серйозна хвороба». – «Яка хвороба, ледащо ти таке?» – «Хронічна втома, – каже, уявляєш? – це дуже серйозно». І пішов десь, як-то його сильно образили. Ну що ти скажеш, Гено, га?

    – Да, кадр він ще той.

    – Та це ж іще не все. Скінчився обід, вже третя година на носі, а його знов десь нема. Як я ж не заматюкаюсь, Омелян аж вуха закривав. Давай знов шукати – нема ніде, як крізь підлогу провалився. «Ну що, Омелю, – кажу, – давай одягаємось, і гайда на двір шукати це трикляте стерво. Давай-но лома якогось, – кажу голосніше, може, злякається, – і будемо душити, як знайдемо».

    – І що? – зацікавився Гена черговою оповідкою товариша.

    – Тихо, як у могилі. Ну, підходимо до вішалки, побрали куртки, а Микитовий кожух на місці, ще й чоботи його під ним стоять. Як ми – лап-лап – а воно...

    – Тихо, Колю, тихо, люди ж кругом.

    – Короче, закрутився він у свого кожуха, ноги узув у чоботи, і так стоячи і заснув. І вже не хропе, а тихесенько так собі, наче кротик, сопе. – Микола Гнатович, щоб стриматись від палкого обурення при цій згадці, зробив довгу паузу, а далі продовжив: – Як я ж не зацідив кулаком у його животяру, а він як гикне, ну... наче язика проковтнув. То я вже і кричав, і сміявся, і плакав. А, нехай би він уже...   

    – Оце да, – сміявся Гена. – Видно, жінка в нього шустра, не дає чоловікові як слід виспатись.

    – Де там... Ти що, жінки його не бачив?

    – Ні, не бачив.

    – Та вона тиха, як домашня кицька, слова зайвого не витягнеш. Це вже в них, як-то кажуть, сімейне. Оце, я так думаю, поприходять з роботи, наїдяться, ноги помиють – і облежують боки, в кого кругліший. От тобі і хронічна втома.   

    – Ох, і смішні ж є люди.

    – Та куди вже смішніше. О, «одиниця» їде. Зараз сядемо.

    Якраз нагодилася маршрутка, і Микола Гнатович із Геною протовпилися всередину. Людей понабивалося, як жабів на леваді. Та що поробиш – часу чекати наступної маршрутки не було, треба було швидше здійснити необхідну покупку.

    – Ну, проходьте, проходьте, чого стоїте?! – розпихував Микола Гнатович тугим животом сплющених, наче бочкових оселедців, пасажирів. – Давайте, жіночко, або туди, або сюди.

    – А це куди це «сюди»?

    – Або туди, або сюди, – виразною мовою, але ще більш виразним жестом показав Микола Гнатович. – А то стоїте, наче спекулянтка на базарі.

    – А ви мене не обзивайте. Теж мені джінтельмен.

    – Джі... – тихіше проказав невгамовний пасажир, протискуючись углиб переповненої маршрутки. – Добре з тебе «джі», – але, на щастя, цієї «люб’язної» кінцівочки жіночка уже не почула.

    – Так, шолопаю, ану давай-но до мами на руці. Дядько сяде.

    Микола Гнатович підійшов до останнього ряду місць, на одному з яких сиділа молода жіночка років двадцяти шести, а поруч із нею, очевидно, її невгамовний синочок. Хлоп’я розмахувало собі чималим кинджалом, ризикуючи «пригладити чуба» не одному пасажирові, та це його мало обходило.

    – Ви слова підбирайте. Чого це він шолопай? – огризнулася молода мама, беручи синочка на руки.

    – Ну добре, добре, не виступай, – скривив носа Микола Гнатович.

    – «Не виступай». Ото чоловіки пішли. Аж противно.

    Зобразивши гримасу на досить симпатичному обличчі, жіночка одвернулася до вікна. Микола Гнатович вже хотів зачитати їй нотацію, аж тут хтось добряче штурхонув його у плече. Маршрутка різко загальмувала, і не зовсім тверезий чолов’яга таки приклався здоровою ручищею до нашого героя.

    – Та що ж це таке? – обернувся Микола Гнатович до п’яного сусіда, але тут одразу ж і повернув голову назад. – Фе, – скривив він носа іще більше. – Та де ж ти так налигався? Що ж ти пив таке?

    – Вибачте... вибачте... – твердо, але з великим зусиллям промовив «нещасний».

    – Та закрий хоч рота, закрий, – відмахувався Микола Гнатович від цих незрозумілого походження парів. – Ти чуєш, Гено, що робиться? Оце-то вже сіли. Був би знав, то пішки пішов би.

    Тільки Микола Гнатович на мить закрив очі, як тут хлоп’я, відчувши, певно, що прийшов його зірковий час, пустив у хід свою страшну зброю.

    – Фа-фа-фа-а-а, – викрикував він, безжально розрізаючи повітря своїм пластмасовим кинджалом перед самісіньким носом неспокійного дядька.

    – Ти що робиш, невіглас? – аж підстрибнув на сидінні Микола Гнатович, розплющивши очі. – Забери цього тесака, – обличчя у нього було воістину страшним.
– Забери, я тобі сказав.

    – Не лізьте до дитини, – вступилася за синочка молода матуся, – і не простягайте рук, дуже вже довгі вони у вас.

    – Гено, ти чув?

    – Вибачте... вибачте... – тягнув своєї зовсім вже розморений сусід, ледь тримаючись за поручень.

    – Фа-га-а-а, – роздався новий клич малого.

    Певно, відчувши материну підтримку, він вирішив зовсім уже доконати чужого дядька. А, оскільки (це він добре знав з досвіду), належної відсічі не послідує, то й вирішив іти напролом. Єдине, що його врятувало, так це те, що його вправна рука зі «страшною» зброєю, незважаючи на всілякі викрутаси, усе-таки не торкалася приголомшеного сусіда... так-так, в даний момент Микола Гнатович був таки приголомшений. З одного боку його чутливий нюх піддавався нестримним атакам невідомої науці речовини, а з іншого, – поки що слух, – поглинав такі незвідані вигуки, яким би позаздрили найлютіші мешканці джунглів.

    Бик на кориді дихає не так важко та страшно, як дихав зараз Микола Гнатович. Він стримувався уже з усіх сил, щоб не позакривати роти обом, та природна витримка робила свою справу.

    – Прошу... дядьку, – знову, мов випустив два ядра, промовив сусід справа, – вибачте, – завершив він останнє слово гучним гиком.

    – Слухай, чоловіче, – почав крізь зуби чеканити Микола Гнатович, – закрий свого рота, і розвернися в другу сторону, бо...

    Тут знову водій різко загальмував, і тепер уже безжальний кинджал таки торкнувся скам’янілого підборіддя суворого дядька.

    – А ну-ка забери свого тесака!!!

    Продовження було зайвим. Мати з сином вмить усе зрозуміли. Вони швидко піднялися, даючи зрозуміти сусіду, що вже виходять. Микола Гнатович пропустив їх уперед, «зібравши на дорогу» кілька цінних сентенцій.

    – Це-то молодьож пішла. Ні шани, ні поваги. Інший на моєму місці не змовчав би. Сідай, Гено! – наказав він товаришеві.

    – За собою дивіться, – кинула на прощання молодиця, і вийшла з сином із маршрутки.

    – Ти бачив?

    – Бачив, Миколо, бачив, – ледь стримуючись од сміху, відповів Геннадій.   

    – Вийняв цього тесака, і давай розмахувати, – як весняну греблю, прорвало Миколу Гнатовича. – «Ах, ти ж стерво мале, – думаю, – коли ж ти вже вгомонишся», – бурхливо жестикулював він. – Спочатку потурають цим малим халамидникам, а потім... Ще б трохи, і не втримався б. Точно тобі кажу. Без жертв не обійшлося б. – Гена уже сміявся, мов на ярмарку. – А ти смієшся... Хоч би заступився за мене. Е-ей!..

    – То що ж мені треба було робити? – не перестаючи сміятись, здивовано запитав Гена.

    – Та хоч би дати по мордяці отій обсмиканій малолітці.

    – Ну, Колю, ніяк не думав, що ти такий.

    – Точно! – полетіло в Миколу Гнатовича чергове ядро.

    – Та затули вже ти свою пельку. Скільки ж можна, га?! – аж присів від цих словесних ударів повільно кліпаючий невидющими очима чоловічок.

    Одним словом, день у нашого шановного героя геть пропав, можна сказати, затьмарився несподіваними емоційними хмарами, та ще й такими чорними, що настрій у нього розтанув без залишку. Та разом з тим, іще не один день усім і кожному, мов завчену мантру, Микола Гнатович невтомно повторював одну і ту ж фразу: «Забери, – кажу, – цього тесака...»