Лист з минулого

    Одного разу Микола Гнатович, перебираючи старі папери, натрапив на давно забутий лист. Це був лист, який він писав батькам, коли вступав до технікуму далекого 1966 року.

    «Здравствуйте, дорогие мои, мама, папа и сестрица Надя!

    К вам Николай».

    Якою все-таки чемною дитиною був наш герой! Аж сльоза застигла на оці.

    «В первых строках своего письма спешу сообщить, что квартира неплоха. Со мной ещё есть пять парней. Я сплю, с уже знакомым маме парнем, на диване». З усього видно, що нудьгувати хлопцям не доводилось.

    «Вчера ходил в парк и когда возвращался напал дождь», – це ж треба, яке неподобство! – «но ничего к утру брови просохли». І дійсно – аби брови просохли, усе решта немає значення.

    «В эту ночь спал неплохо, но не мог заснуть, и думал про свой дом, про свою семью». Тепер у мене уже й на другому оці сльоза повисла.

    «Рано, в десять часов утра ходил в техникум. С восьми классов набрали 8 групп. Я нахожусь в восьмой группе, в которой насчитывается 43 человека». Це ж з яких cіл їх стільки понаїжджало?!

    «Я, то есть восьмая группа, сдаёт экзамены 3 числа по письменной математике. С десяти классов набрали 25 групп». Хоча, одними селами, як видно, не обійшлося.

    «Прошу всех из своей семьи не волноваться, словом, маме можно приехать в пятницу.

    Ну пока до свидания!

    Если не приедете, пришлю письмо. Утром кушал своё на квартире, а в обед пойду в столовую.

    Сейчас занимаюсь в читальном зале Детской областной библиотеки.
Писал 30 июля 1966 г.»


    Ось так! Коротко і ясно. Усе, мовляв, добре. Мамо, приїжджайте, бо «в обед пойду в столовую». Комар – і той носа не підточить!

    Коли Микола Гнатович дав прочитати цей шедевр своїм домашнім – сміху було доброго. Але ще більше було сміху, як Миколі Гнатовичу наступного дня не вистачило бензину. Не вистачило якихось крапель...

    Отож, у неділю, як тільки Тетяна Опанасівна прийшла з церкви, Микола Гнатович посадив її на свій «реактивний літак», і відправився на базар.

    Далі події розгорталися, як у хорошій сімейній комедії.

    Аж ось, наступна сцена.

    Дмитровим очам, як він повертався додому, і тільки завернув у свій поворот, представилась незбагненної дивини картина. Батькова «Мазда» стояла перед відчиненими гаражними воротами, прикритими ними, немов велетенськими крилами. Жодної живої душі поруч не було. Думки в Дмитровій голові роїлися, немов бджоли навесні. «Чи батько не може завести машину в гараж, чи якась серйозна поломка, чи, може, закінчився бензин?..»

    Не знаючи, що й думати, Дмитро крадькома почав підходити до машини. Відчинив одну половину гаражних воріт – і побачив веселого батька, що наспівував щось собі під ніс. Зайти в гараж Дмитро не міг – «Жигуль» стояв перед ним майже рівною діагоналлю.

    – Батьку, це що таке?

    – О, добре, що прийшов уже. Йди переодягайся. Поможеш заштовхнути.

    – А що сталось?

    – Що сталось-що сталось, бензин закінчився, – веселі зморшки почали наливатись суворістю.

    – А, – допетрав нарешті Дмитро, – ну ти, як завжди. А чого ж не заправився?

    – Чого не заправився? А чого ти не заправився? – батько полюбляв іноді вішати на сина усіх собак. – Думав, що вистачить. Казав твоїй матері, що бензин от-от скінчиться, то ж ні, закортіло їй ще й в універмаг заїхати.

    Як бачите, собаки чіплялись не тільки на сина. Перепадало і Тетяні Опанасівні. Але за мить лагідна веселість знов прийшла на зміну суворості, і наш ощадливий водій, поплескавши сина по плечу, зауважив:

    – А все-таки добре, Дмитре, що бензин скінчився, – зуби Миколи Гнатовича так і виблискували золотом. – Якби не скінчився – розбив би фару.

    Тільки тепер син побачив, що ліву «Жигулеву» фару відділяли від гаражної стійки якісь жалюгідні сантиметри.

    – О, то ти молодець, батьку, все передбачив. – Сонце у вигляді батькових зубів засяяло іще яскравіше. – Добре, піду переодягнусь.

    Бачили б ви, як заштовхували в гараж цього злополучного «Жигуля» наші браві хлопці...

    На таку виставу, будьте певні! – треба продавати квитки.

    – Так,  Дмитре, ти штовхай ззаду, а я виверну кермо.

    Кермо Микола Гнатович вивернув, і настрій у нього був гарний, навіть надворі розпогодилось. От тільки заштовхнути чудо-«Жигуля» все ніяк не вдавалось. Як-то кажуть: і поплакатись нікому, і пожалітись нікуди.

    Сніг іще не розтав, ноги ковзаються, спертися нема у що. А хочеться ж швидше заперти цей металобрухт. Соромно ж перед сусідами. Дмитро то звик до цих богатирських розваг. Міг би вже спокійно на міжнародні змагання відправлятися. А Микола Гнатович тільки й знає, що хвалитися своїм автомобілем. «Ні в кого такого немає, – каже, – це не машина, а джіп!» А ніхто й не сумнівається. Проїхатись на цьому «джіпові» хоч з кілька кілометрів – і бажання водити автомобіль в вас помре без будь-яких шансів. Але щось я відволікаюсь.

    Як наш любитель «джіпів» вивертав руля, то знає лише він, але з Дмитром вони відштовхували від гаража «Жигуля» разів з п’ять. Більше стримуватись син уже не міг. Він просто опустив голову, і тихо сміявся.

    – Ти смієшся? Це добрий сміх.

    Червоний, мов варений рак, Микола Гнатович, важко посапуючи, якось уже виставив свого улюбленця в рівне положення. Залишалось тільки затащити нарешті його в гараж. Роздувши ніздрі, мов дикий кінь, він скомандував:

    – Давай!

    Видно, Дмитро трохи перетренувався, бо «Жигуль» не в’їхав, а влетів у гараж, буцімто був зроблений не з заліза, а з пластмаси.

    Що вам казати? Фара таки розбилась.

    Як не притримував Микола Гнатович свого «Жигулика», а таки не втримав. Недарма Дмитро був готовий відправлятись на міжнародні змагання. Автомобіль так в’їхав у столик, який стояв в самісінькому кінці гаража, що фара не просто розбилась, а розлетілася в друзки. Ще й голову господар подер, намагаючись зупинити «розгніване» авто.

    Тепер Микола Гнатович був схожий навіть не на дикого, а на ДУЖЕ дикого коня. Якби у цей момент в його руках була довбня, то дісталося б і «Жигулеві», і Дмитрові. Та, на щастя, нічого такого під рукою в хазяїна не знайшлося, і Дмитро, відчувши запах бурі, втік до хати.

    Такими пригодами було сповнене усе Дмитрове дитинство, тому він швидко заспокоївся, а біля маминих крендельків й зовсім забув за якусь там фару, якогось там «Жигуля»...

    – Тетяно, йди побачиш, що він наробив, – влетів смерчем до хати чоловік.

    – Що там таке? – невдоволено буркнула господиня, а Дмитро затих, мов шкодливий кіт.

    – Що таке? – повторив Микола Гнатович, замахнувшись на сина. – То ти не сказав? От мазуняка. Взяв розбив мені фару. А ремонтувати хто буде? Знов я?

    Дмитро добре знав, що в таких випадках вихід тільки один – мовчати! Бо все, що ти скажеш, буде використано... ну і так далі...