Колода

    Був теплий осінній ранок. Всю ніч ішов дощ, та після світанку швидко розпогодилось, і день обіцяв бути гарним і сонячним. У глибоких калюжах під сонячним промінням вигравала вода, діти бавилися саморобними корабликами, чіпляючи на їхні паперові щогли в якості паруса жовто-багряні кленові листки. На городах греблися кури, в хлівах мукали корови, вищали, просячи їсти, свині. Вітру майже не відчувалось. Стрункі дерева не поспішали скидати кольорове вбрання, а розкішні білі й жовті айстри милували око своєю незбагненною красою. Хотілося жити, радіти і працювати.

    – Батьку, та ти що? Є ж машина, поїдь та й заправся.

    – Яка машина, яка машина? Ти знаєш, скільки бензин коштує? Ти не можеш поїхати?

    – З двадцятилітровою каністрою на велосипеді їхати на заправку, до якої якийсь нещасний кілометр. Це ти, вважаєш, нормально?

    Дмитро ніяк не міг заспокоїтись. Його батько – Микола Гнатович – поспішав  їхати до села, і попросив сина з’їздити на заправку за бензином… на велосипеді з каністрою.

    – А чого не нормально? Кому яке діло? Давай, Дмитре, нема часу. Їдь уже.

    – Батьку, так ти ж будеш проїжджати біля заправки. То й заправишся собі.

    – Тобі що – не доходить? А може мені не вистачить бензину? Що буду робити? Все одно тобі доведеться їхати, то краще зараз поїдь.

    – Мати машину для того, щоб їздити на заправку на велосипеді, та ще й з двадцятилітровою каністрою. Ти таке десь бачив? – батькове прохання зовсім вивело Дмитра з рівноваги.

    – То візьмеш не двадцять літрів, а десять.

    – А чому десять? Візьму уже двадцять, як їхати.

    – Отож дурне! Та десять для того, щоб не розплескалось по дорозі. Ти ж будеш їхати. Хіба не ясно?

    Микола Гнатович розпалявся все більше, і ті гримаси, які виникали на його зморшкуватому обличчі, красномовно свідчили, що театр пантомім втрачає свого найкращого актора.

    – Я не знаю, – Дмитро з подивом хитав вухатою головою, – оце-то насмішу сусідів.

    – Що ж тут такого? Ну, поїхав на заправку на велосипеді – то й що?

    – Авжеж, то й що! Сам же не хочеш поїхати?

    Микола Гнатович так гнівно подивився на сина, що тому здалося, що батько зараз вже почухає у нього за чималенькими-таки вухами. 

    – Добре, батьку, давай гроші.

    – Отож-би зразу так.

    Дмитро взяв гроші, каністру, сів на велосипед, і поїхав на заправку.

    «Ху, добре хоч машин нема, – подумав Дмитро, приїхавши на заправку, – все ж, не так соромно буде».

    Він підійшов до каси, розрахувався, взяв пістолет, встромив у каністру, і став чекати. Бензоколонка загуділа, а Дмитро замислився: «Оце-то стидоба, швидше б уже додому. О, це ж футбол сьогодні. Розкатає Динамо Ворсклу, як немовля. Погано тільки, що Ярмоленко травмований, та там і без нього є кому грати. Хоч це уже не те Динамо, але хлопці підібрались, що треба, просто не зіграні ще. А що це мені сьогодні ще зробити треба? Так, так, так… Ага, підмести подвір’я, попорати в свиней, зварити курам, глянути до королів. А, нічого. Зате увечері футбол. Красота».

    Дмитро настільки поринув у думки, що геть забув, де знаходиться. Бензоколонка гуділа і гуділа і, здавалося, бензин тік по шлангу, та каністра була пуста. Капловухий мрійник нахмурив брови, не розуміючи, в чому ж заковика? Він позирав то на колонку, то на каністру. «Ні, щось тут не те».

    Озирнувшись до каси, Дмитро помітив, що віконечко відчинене. Значить, касир теж уже позирає зацікавленим поглядом. Ось і його голова з’явилась. Так вони й дивились якісь секунди одне на одного. Касир повернувся до своїх апаратів, а Дмитро, тримаючи пістолет й дивлячись на каністру, все ніяк не міг уторопати некмітливою своєю головою, що ж сталося.

    Аж знов з віконечка визирнула голова касира. Вона спочатку зацікавлено, а потім уже й перелякано поглядала то на Дмитра з каністрою, то, зникаючи, на свої апарати, то на Дмитра, то на апарати. Очевидно, касир теж не вирізнявся кмітливістю. Аж ось до його переляканої голови дійшло. Він мало не наполовину висунувся з вікна, і зі злим побуряковілим обличчям крикнув: «Та ти ж НАТИСНИ, дурню!»

    Дмитро, напевно, перший раз був на заправці, а, може, і забув, що пістолет не просто треба тримати в руках, а ще й натиснути на ньому на маленьку чарівну кнопочку для того, щоб бензин потік за призначенням.   

    Повертаючись додому зі своєю незручною тарою, ледь встигаючи лавірувати між глибоких бакаїв, Дмитро думав, що давно йому не було так соромно. Та усе було вже позаду, і він міг хоч трохи перевести подих.

    Хвіртка була відчинена. Радіючи, що його вже ніхто не побачить з цією клятою каністрою, наш вухань вирішив заїхати в подвір’я, як можновладний князь після вдалого полювання, – та не просто заїхати, а заїхати з розгону.

    Гадаю, зайвим буде описувати, що ця смілива спроба відважного принца виявилась невдалою. Скажу лише, що він умудрився дати сторчака у своєрідному сальто, видряпати до крові руки по самі лікті, вигнути до неможливого переднє колесо. Добре тільки, що цієї кумедії ніхто не бачив, і якимось дивом не розлився бензин. Такого «чудесного» дня Дмитро давно не пам’ятав, та це був лише початок.

    Завівши в подвір’я геть покручений велосипед, Дмитро з безжальним поглядом поглянув на каністру, немов вигадуючи їй жахливі тортури. Та ось з городу залунали якісь крики.

    Дмитро перетнув подвір’я, за яким побачив таку картину: з курника вибігла курка, заплуталась у густих кущах смородини, а Микола Гнатович з перекошеним від люті обличчям намагався піймати це маленьке немічне створіння з виглядом не менш перекошеним, але не від люті, а від дикого страху. Та курка попалась ще та! Замість того, щоб виплутатись з кущів і побігти деінде (городня площа дозволяла), курка, щойно виплутавшись, знову бігла в ті ж самі кущі, збиваючи з пантелику ошелешеного Миколу Гнатовича.

    – А-а, щоб ти вже не діждала. Щоб ти вже швидше здохла. Та щоб тебе било об дорогу і не переставало. Ах ти ж сволота! Дмитре, допоможи, – батько помітив сина, що аж заливався від сміху, але той не міг і кроку ступити, настільки безжально смішною була ця смертельна погоня. – Ну, зачекай, бісів сину, ще й до тебе доберуся.

    В цей момент курка провела свій черговий викрутас, якого вестибулярний апарат Миколи Гнатовича витримати уже не міг. Сторч головою він завалив у кущі, та це його не заспокоїло, а ще більше розпалило. Що й казати! В душі Миколи Гнатовича жив природжений мисливець. Тільки уявіть собі два квадратні метри городньої площі, два кущі смородини, курку і чоловіка, який не може її піймати. І якщо вам не смішно, то, вважайте, що в житті ви нічого не бачили.

    А погоня все тривала. Микола Гнатович не просто спітнів, а буквально обливався потом. Не раз і не два нещадна курка змушувала свого господаря здійснювати карколомні падіння на «святу землю», як полюбляв казати Микола Гнатович, але якби хто зараз нагадав йому ці слова…

    Врешті, бідна птиця не витримала нерівної погоні, опинившись в дужих і малопривітних руках хазяїна. При цьому вона так загорлала, що – упевнено можна сказати! – не на одній сусідній вулиці ЦЕ чули.

    – Так, Дмитре, бензин привіз? – вигукнув батько, кидаючи жертву жорстокого переслідування до курника.

    – Та привіз, – похнюплено проказав Дмитро, ховаючи руки.

    – А чого невеселий такий?

    Микола Гнатович помітно підбадьорився після вдалої погоні, та це було ненадовго. Він разом із сином якраз вийшов на подвір’я, і його спостережливе око нащупало серед усього безладу травмований велосипед. Як ви здогадались, посмішка на (здавалося, надовго) веселому обличчі одразу зникла.

    – Ах ти ж бісова дитина. Ти навіщо спорядив велосипеда? Та за це тобі не знаю що треба зробити!

    Микола Гнатович вже готовий був реалізувати свій каральний намір, та раптом
хатні двері відчинилися навстіж:

    – Дзвонила Галка. Їдьте за гноєм.

    Тетяна Опанасівна нагодилася якраз вчасно, порушивши усі репресивні плани чоловіка.

    – За яким у біса гноєм? То ж в село треба їхати.

    – Встигнемо ще в село. Давайте, хлопці, швиденько, а як будете патякати, то нікуди не встигнемо.

    – І як я, Дмитре, прожив з цією людиною цілих тридцять п’ять років? Сам собі дивуюсь. Хоч мати в тебе і золото, але іноді як заковизне їй щось у голові, то хоч заводь трактора і їдь на цілу ніч в поле орати.

    Микола Гнатович трохи заспокоївся, пірнувши, очевидно, у хвилю спогадів, –  та як тільки глянув на покалічений велосипед, настрій у нього знову зіпсувався.

    – Ну, СИНОЧОК, – це слово, звісно, було промовлено без потрібної теплоти, – дякуй матері, що вчасно вийшла, але ремонтувати будеш сам. Як собі хочеш, а щоб завтра я не помітив на ньому і подряпини, – Микола Гнатович на мить задумався. – Ну, що ж, поїхали за цим клятим гноєм.

    Окремо треба сказати за автомобіль, на якому їздив шановний Микола Гнатович.

    Це була стара-престара модель «Жигулів» першого випуску, за якою в народі закріпилася назва «Копійка». З прогнилим днищем, порепаними шинами, зашпакльований і пофарбований на швидку руку цей автомобіль не вирізнявся красою і дизайном. Головне – він був до вподоби Миколі Гнатовичу, а що про це думали інші, його мало турбувало.

    Що ж до причепу, то, порівняно з ним, «Жигулі» були «Маздою» останнього випуску. Наприклад, якщо на «Копійці» шини були порепані, то на причепі з них в деяких місцях проглядали камери. Що й казати, Микола Гнатович був надзвичайно вправним водієм, якщо умудрявся їздити так, щоб не пробити такі колеса. На задньому борті цього чудо-причепу свіжою крейдою каліграфічними літерами (Микола Гнатович умів надати вишуканості самій незграбній речі) завжди було написано: «Поворотов и стопов нет».

    Здати назад з такою ношею Микола Гнатович міг лише з допомогою сина. Дмитрові
потрібно було підіймати причеп, ставити його рівно, чекати, поки батько проїде якийсь нещасний метр назад, розвернувши причеп різко вправо, або вліво, і знову ставити його в попереднє положення. Очевидно, Микола Гнатович дуже любив сина, хотів бачити його сильним, дужим чоловіком, тому й видумував такі хитромудрі вправи.

    Отож, наші герої вирушили у мандрівку за гноєм.

    – Диви, яке чудо! – Микола Гнатович стояв на виїзді з повороту, в який, судячи з блимання бокової фари, збиралася повернути молода жіночка на маленькій автівці. Але правду кажуть люди: «Стережися жінку за кермом!» Ця прекрасна жіночка (дай їй Бог здоров’я) замість того, щоб повернути праворуч, з якогось непідвладного розуму дива почала розвертатися посеред дороги в ліву сторону.

    – Ото вже чудо! Це-то да…

    Цей момент надзвичайно вразив нестійку психіку Миколи Гнатовича, і він сам заїхав не в той поворот. Не хочеться приводити слова, якими все це супроводжувалось. Винним в цьому виявився Дмитро, і з красномовним монологом, добиваючи виснажене першокласними дорогами і таким же водінням днище, Микола Гнатович заїхав у самісінький тупик. Знов-таки, не хочеться приводити слова, якими це супроводжувалось. Ніжний папір може цього не витримати. Але як не крутіть, а навіть у цей важкий для психіки Миколи Гнатовича час, він не забув проявити своє любляче серце. Дмитрові, в котрий уже раз, довелося на відстані цілих двадцяти метрів виконувати уже відому вам вправу.

    Гною набрати не вдалося. Галини Степанівни (більш відомої, як Галка) не було вдома.

    – Що робити, Дмитре? Будемо чекати, чи поїдемо?

    – Та не знаю, батьку. А якщо прийдеться довго чекати, тобі ж іще до села треба їхати. То, напевно, поїхали!

    – А щоб вона вже не діждала! – Микола Гнатович зі злістю вдарив по керму, і
різко рвонув з місця.

    Приїхавши додому, він не захотів навіть виходити із машини.

    – Йди кажи матері, щоб виходила, та й помчали. І так багато часу згаяли.

     Через кілька хвилин надійшла Тетяна Опанасівна:

    – Миколо, може, вкинь щось у рот, та й поїдемо. Он Ганна прийшла, з нами поїде.

    – Яка Ганна? – у Миколи Гнатовича аж очі замигтіли.

    – Ну, яка Ганна, Миколо? Наша Ганна.

    – А чого їй їхати?

    – Теж хоче буряків, моркви набрати.

    – Ні, ви всі сьогодні доб’єте мене, – Микола Гнатович почав крутити головою, що свідчило про те, що він не скоро заспокоїться. – То хай з Казьком їде. Я маю тратити на неї бензин?

    – Привіт, Миколо! – Ганна Опанасівна, широко посміхаючись золотими зубами, сама підійшла до свояка. – Ти що, не хочеш мене бачити, що не заходиш до хати?

    – До якої хати, Ганно, до якої хати? Їхати треба. Не літо ж надворі. В п’ять уже темна ніч.

    – Ну то встигнемо. Що ж ти так нервуєш? – посмішка ніяк не хотіла сходити з гладкого обличчя Ганни Опанасівни.

    – Ну, ти бачиш, чи ні! Я їй кажу: треба їхати, а вона своє торочить. Сідайте! – зі злим благанням Микола Гнатович звернувся до обох жінок. – Сідайте, та й поїхали вже.

    – Миколо, а співати можна? – звернулася Ганна Опанасівна до свояка, коли вони уже від’їхали.

    – О-ох, роби вже, що хочеш, аби тільки швидше додому, – Микола Гнатович скрушно зітхав, невдало об’їжджаючи дорожні вибоїни, супроводжуючи це відомими, а, може, й невідомими вам словами.

    – «Ой, у лузі-лу-узі че-ервона ка-алина», – одразу затягла Ганна Опанасівна, і тут же обірвала. – Слухай, Миколо, може, колоду десь побачиш?

    – О, до речі! Добре, Ганно, що згадала, – підхопила й собі Тетяна Опанасівна. – У матері ж кроква прогоріла, треба замінити. Тому, дивись, Миколо, по сторонам, мо’ , яка колода в око впаде.

    – Та ви що, баби, подуріли? «Дивись по сторонам»… А на дорогу хто дивитися буде? Колоди їм захотілося. А куди ви її візьмете?

    – Як куди? – з ангельським подивом відреагувала сестриця. – На причеп.

    – Так на причепі ж буряки будуть.

    – То покладемо на буряки, – не здавалася Ганна Опанасівна.

    – Ні-і!!! Я з вами тронусь. Ганю, та тобі скільки років?! Хіба не ясно, що колода важить не два кілограми. І яку ж це треба мотузку, щоб добре прикріпити її.

     – То що, у тебе в селі немає мотузок?

     – Ти диви, яка розумна?! А чому ж ти не взяла, як тобі так захотілося цієї колоди?

    – Миколо, заспокойся, – Тетяна Опанасівна не любила, коли її чоловік виходив  з себе. – О, Колю, дивись, якраз те, що нам треба, – дружина показувала на таки добрячого стовбура обабіч дороги. – Будемо їхати назад – підберемо.

    – Тетяно, хоч ти вже мовчи. Як видумаєте щось, то хоч застрелься. Ну, як її везти, як?

    – Так, як Ганна каже, покладемо зверху на причеп, та й повеземо.

    – Ну ти бачиш, чи ні. Чи це я дурний, чи ви не можете дотумати своїми головами? А як даішники зупинять, що будете робити?

    – Викрутимося якось, – впевнено відповіла Ганна Опанасівна.

    – Ага, якраз ти викрутишся. Тобі, аби язиком молоти. 

    – «Горіла сосна, па-ла-ла, горіла сосна, па-лала, під ней дівчина стояла, під ней дівчина сто-яла».

    Ганна Опанасівна уміла розрядити ситуацію миттєвим вимиканням від оточення, в даному випадку, від оточення Миколи Гнатовича, та на цей раз таке задушевне акапелла тільки розгнівало свояка, на мить він втратив керування, і мало не заїхав у величезного дуба, що ріс край дороги…

    Що було далі, як і в яких розмовах наші герої добиралися до села і набирали буряки з морквою, можете й самі здогадатися. Але слова, які лунали при цьому в теплому осінньому повітрі, не були ні теплими, ні вишуканими, ні літературними.

    Коли вони зібрались повертатися назад, надворі уже сіріло. Одна фара у Миколи Гнатовича не працювала, тому він дуже поспішав, але чи то від словесних перепалок із родичкою, чи то від повного причепу овочів, але настрій у нього помітно покращав.

    – Тетяно, вийди-но глянь, чи роблять повороти.

    – Які повороти, Миколо, де? – вийшовши з автомобіля, Тетяна Опанасівна не могла зрозуміти, що від неї хочуть.

    – Та ж на причепі, на причепі!!!

    – А де тут мають бути повороти? – дружина допитливим оком оглядала причеп, не в змозі знайти на ньому те, що від неї вимагав чоловік.

    – От чурка неруска! – Микола Гнатович, мов ошпарений, вискочив із «Жигулів». – Тобі що – засліпило? Ось же, ось, бачиш? – блимає. Хіба так важко розібратися?

    Нарешті – рушили. Трохи проїхавши, Микола Гнатович процідив:

    – Показуйте вже, де та ваша колода? – в кінці кінців він здався під жіночим скиглінням, хоча і не уявляв, як з повним причепом везтиме цю колоду. – Як побачите – скажете, я загальмую.

    І треба зауважити, що він повівся, як справжній джентльмен, погодившись виконати жіночі прохання. Та, будучи чоловіком ощадливим, економлячи дорогоцінне пальне, зупинився за щонайменше півкілометра від поміченої гострими очима Ганни Опанасівни колоди, майже не натискаючи на гальма.

    Як ви розумієте, здати назад не було ніякої можливості, тим паче, що Дмитра не було поруч; розвертатися в напівтемряві Микола Гнатович боявся, тому виснаженим буряками й морквою жінкам довелося самим іти на пошуки «чарівної» колоди.

    Сестри-Опанасичихи були дуже хвацькі до роботи. Тому упевненим кроком, з веселою піснею вони повернулися назад, щоб доперти (пробачте на слові, але інакше й не скажеш) до машини добрячу колоду.

    Та коли вони її  знайшли, та як глянули, у них одразу заболіло в попереку.

    Двадцять сантиметрів в діаметрі, довжиною в три з гаком метра ця колода своїм потужним виглядом могла налякати і здорових кремезних чолов’яг, але тільки не наших сестер. Щоправда, їм довгенько-таки прийшлося звалювати на плечі цього стовбура, і не раз Ганна Опанасівна чула, як її ексклюзивні рейтузи тріщали на добре вами знаному місці, та здаватися було пізно.

    – Кидай, Ганю, не потягнемо, ну її к чорту! – ще не піднявши колоди, жінки уже ледве дихали. – Ще й статтю нам пришиють, як розкрадачам державного майна.

    – Спокійно, Тетяно. Матері дах заладнаємо, – Ганна Опанасівна так важко дихала, що язик у її роті здавався зайвим, але дух її, сильний український дух, був нескорений. – Ну, взяли!

    Якимось дивом з третьої спроби їх надзусилля були виправдані. Колода опинилась на пухких жіночих плечах, та йти їм було нелегко. Здоровенна дровеняка гнула плечі донизу, попереки ломило, світло автомобільних фар сліпило очі, а до чудо-автомобіля Миколи Гнатовича залишалась іще не одна сотня таких довгих метрів.

    Якби Ілля Рєпін у 1870 році побачив цю дивовижу, одразу змінив би сюжет своєї відомої картини.

    – Кидай, Ганно, кидай, прошу тебе, сил уже нема, – благала Тетяна Опанасівна.   

    – Як сказав гуж, то не кажи, що не дуж, – не втрачала оптимістичного настрою рідна сестриця.   

    Аж ось за пагорбом в сірій напівтемряві замаячів такий рідний, такий дорогий автомобіль.

    – Мико-оло-о! – кричали жінки. – Зда-вай наза-ад.

    Але Микола Гнатович, як ми з вами добре знаємо, не міг здати назад, і, як хороший господар, не хотів кидати напризволяще свого «Жигулика». Він просто чекав, коли жінки підійдуть до причепу, тоді він уже й проявить свою шляхетну натуру.

    Захекані й ледве живі жінки насилу доплелися до машини.

    – Ви навіщо притащили цього стовбура? Кидайте його, чого стоїте?

    Але сестри так просто здаватися не хотіли.

    – Ти що, не бачив, як ми несли? Допоможи скинути на причеп.

    – Я-який причеп? Чи ви знавісніли? Та цей кругляк довший за машину і причеп разом узяті.

    – Нічого не довший, не видумуй. Давай, не стій, допоможи! Уже ледь тримаємось на ногах.
   
    – То скиньте вже цю колоду. Де ви тільки її надибали?

    – То що ж ми – даремно несли?

    – Ганно, Тетяно, – відчувалось, що у Миколи Гнатовича уривається терпець, – не доводьте мене, бо зараз скину вас в цю канаву разом із вашою колодою.
 
    – То можна ж прив’язати міцно до мішків.

    – Послухай, Ганно, тобі, напевно, ця колода надавила на мозги, тому ти й не можеш зметикувати дурною своєю головою, що ця клята колода, коли я прив’яжу її до причепу (а в мене немає, чим її прив’язати), видавить мені скло і погне машину.

    – То я сяду зверху і буду її притримувати.

    – Ото вже да-а! – бідолашний родич аж взявся за голову. – Заведете мене в могилу. Тронутись можна з вами. Що б ви вже були мені триста раз здорові. Останній раз кажу: скиньте цю чортову колоду, та й поїхали. Наймете якусь вантажівку, та й заберете потім.    

    Злі і вкрай знесилені жінки врешті випустили зі своїх рук цю важку стовбуряку, мовчки сіли в машину, понадувалися сичами, і всю дорогу до самої хати не промовили жодного слова.

    Так закінчилась ця напрочуд сумна історія. Але коли вся родина збиралася за дружнім святковим столом, спогади про поїздку, головним фігурантом якої була звичайнісінька лісова колода, кожному й надовго підіймала настрій.

    Та це вже зовсім інша історія.