Операцiя Ги

    В житті Миколи Гнатовича було багато цікавих моментів, і якщо їх усі описати, жодне людське серце не витримало б такого гумористичного тиску. Але деякі усе ж можна згадати.

    Одного чудового дня, а, варто зауважити, що Микола Гнатович був напрочуд світлою оптимістичною людиною, і всі дні у нього були чудовими, – Тетяна Опанасівна попросила чоловіка поїхати по гній. Усе було домовлено, Галка дала добро, Миколі Гнатовичу залишалось лише вивести з гаража свій чудо-автомобіль, приладнати до нього причеп, і поторохкотіти за адресою. Я не дарма вжив саме це слово, тому що ресорів на причепі не було, тому можете уявити, який гул стояв при від’їзді, та і при їзді також, враховуючи відоме вам водійське вміння Миколи Гнатовича і наші славні вітчизняні дороги. Де б не проїжджав цей шалений причеп, можете бути певні! – ні одна жива істота не спала. Діти галасували, свині вищали, собаки гавкали, коти втікали в невідомому напрямку, кури здавали на відмінно човниковий біг, сусіди кляли це незграбне чудо автомобільної техніки, звичайні перехожі перелякано озирались. Та оптиміст Микола Гнатович на це не зважав. У цього доброго чоловіка завжди знаходилось гарне слово і для людини, і для скотини, тому ніяких конфліктних ситуацій не могло виникнути в принципі. А цього дня настрій у нього був не просто чудовий, а прекрасний. Швидше за все, Тетяна Опанасівна пообіцяла почастувати його свіжовигнаною горілочкою після вдало проведеної операції під назвою «Гній».

    Коли транспорт уже був готовий до від’їзду, Микола Гнатович зайшов до хати за Дмитром.

    – Збирайся, Дмитре, їдемо по ги… ги… гній!    

    Не думайте, що Микола Гнатович заїкався, – зовсім ні. Так проявлялася його велика любов до української мови. Йому подобалось протяжно вимовляти слова, таким чином виявляючи симпатію до особливо вподобаних слів.

    Сказано – зроблено. Поїхали.

    – Так, Дмитре, запам’ятай: 941, – показуючи на спідометр, сказав Микола Гнатович сину. – Треба засікти, скільки до Галки кілометрів.

    – Та яких там кілометрів, батьку?

    – Нам може не вистачити бензину, – гримаси на батьковому обличчі підказали Дмитру, що він задав не те питання. – А як машина стане, що будемо робити?

    Як же Дмитру хотілося вжарити слівце, але добре натренований люблячим батьком, він якось утримався.

    – Приїхали, сину. Бери вила – і до роботи.

    – Які вила? – Дмитро був дещо мрійливим хлопцем, тому звичайні буденні справи його цікавили мало.

    – Мальовані! – це напрочуд гарне слово було кинуто таким тоном і з таким виразом обличчя, що, якби Микола Гнатович був воїном, цього моторошного погляду не виніс би жоден супротивник. – Он, у причепі, – вийшовши з машини, сказав Микола Гнатович.

    – О-о, Галко, привіт! – Галина Степанівна якраз виходила з хвіртки. – Як ти?

    – Здоров, Миколо! Та нічого, помаленьку.

    – Доброго ранку, тьотю Галю! – поздоровкався і собі Дмитро.

    – Привіт, Дмитрику. Ну що, хлопці, готові до роботи? Ось заберіть спочатку каструлі, я вам набрала. А зараз іще сечі поналиваю.

    Галина Степанівна пішла до хліва, а наші хлопці приступили до чотирьохвідрових каструль, доверху наповнених свіжим парним гноєм.

    – Батьку, що ж ти рукавиць не взяв? – беручи за ручку каструлю, запитав Дмитро.

    – Та забув. Руки будуть смердіти. Та-а, – Микола Гнатович махнув уже «поміченою» рукою, – як уже буде.

    – О, хлопці, то ви швидко працюєте. Все вже перенесли?! Зараз я швиденько поналиваю в діжку, – з цими словами Галина Степанівна узяла відро, і пішла до хліва по сечу.

    Допитливим читачам напевно буде цікаво, для чого сім’ї Миколи Гнатовича здався цей гній. Звісно ж, для удобрення землі. Але не тільки. Тетяна Опанасівна вирішила провести експеримент з розсадою, насадивши на окремому клаптику городу різноманітних насіннєвих культур, щоб навесні трохи підзаробити.

    Отож, Дмитро отримав команду: викопати на городі невеличку траншею – 60 см глибиною, метр шириною і ВСЬОГО шість метрів довжиною. Завдання, як для слухняного, працьовитого Дмитра було нескладним, та не треба випускати з ока, що копалася ця яма не в липні і не в серпні, а в жовтні місяці після проливних дощів. Тому говорити про те, що земля прилипала до лопати, буде більше, ніж зайвим. Повторюю: Дмитро був слухняним і працьовитим хлопцем. Голова у нього крутилася, поперек виламувало, руки майже втратили здатність розжиматися. Але цей відважний хлопчина копав і копав.

    Коли ж ця здоровенна яма була готова, у Дмитра не було іншого бажання, як тільки лягти в ній, і заснути навіки.   

    Яму треба було засипати тирсою, листям, залити коров’ячою сечею, закидати гноєм і прикидати зверху землею. Для завершення усієї процедури не вистачало тільки гною.

    – Може, діжку поставити у причеп? – запитав Микола Гнатович у Дмитра.

    – Та напевно, що так, як же ми її потім піднімемо?

    – Ні-ні, хлопці, – якраз нагодилася із сечею Галина Степанівна, – не треба, а то позаливаю вам увесь причеп.

    Коли ця вправна жіночка почала наповнювати діжку, чуйний нюх Миколи Гнатовича не зміг цього витримати. Зі скривленим носом він настільки швидко сіпнув в сторону, немов на нього повіяло раптовим торнадо.

    – Ото вже запах! Фе! – Микола Гнатович відійшов іще далі.

    – Не підходь, Миколо, не підходь, – зауважила Галка, – бо як пропахнеш, смердітимеш так, що не сказати.

    Отвір у діжці був дуже вузьким, тому Галина Степанівна більше розлила тієї дорогоцінної рідини, ніж налила. На самій діжці, біля діжки, і навіть за діжкою її було стільки, що можна було удобрити не одну траншею, та господиню це не надто переймало, позаяк чого-чого, а цього добра у неї було більше, ніж вдосталь. Мучилась з діжкою Галина Степанівна мало не півгодини, заливши її всю так, що тепер і Микола Гнатович не зміг би сказати, якого вона кольору. Здавалося, що бочка повна, та, як тільки хлопці почали її підіймати, в ній і половини не було того, чого щедра господиня так хотіла туди залити.

    – Слухай, батьку, та на ній же більше сечі, ніж всередині.

    – Давай, Дмитре, не базікай, ставимо. Го-оп! Ось так, – діжка стояла в причепі, та коли Микола Гнатович глянув на свою руку без рукавиці, він спочатку замотав головою, як бик на кориді, опустив голову, і тільки після цього протяжно вимовив:

    – О-о-й, ні-і-і! Нехай вона горить, ця сеча. Треба руки мити.

    – Які руки, батьку? Поїхали. Витреш чимось.

    – Диви! Ти що – зовсім уже? З такою рукою сідати за кермо?

    Отож, батько вимив руки, і вони поїхали.

    А тепер уявіть уже відомий вам автомобіль Миколи Гнатовича, причеп без ресорів, і на ньому кілька каструлів із гноєм, та ще й бочку, геть залиту коров’ячою сечею. Як тільки рушили, роздався такий гуркіт, немов грім зірвався з неба, і заблукав десь між коліс причепа Миколи Гнатовича. Автомобілі або на великій швидкості оминали цю громову колісницю, або їхали подалі, уповільнюючи рух. 

    – Та що таке? – завертаючи в поворот, вирвалось у незграбного водія. – Ногу заклинило між педалями.

    Він так потяг на себе праву ногу, що ледве не вирвав разом із нею і педаль. Добре, що машин якраз не було на дорозі, а то гній був би не тільки на причепі.

    Приїхавши додому, Микола Гнатович з Дмитром розвантажили причеп, скинувши гній на город, і поїхали за новою партією.

    Батько вилами накидав гній з величезної купи на тачку, Дмитро, крекчучи, віз її до причепу, а там уже на нього з допомогою тих самих вил гній і перекочовував. Один раз, ідучи вслід за Дмитром, Микола Гнатович посковзнувся (ви ж розумієте, що гною у подвір’ї після Дмитрових возінь було вдосталь) і загнув такого кривого гака, що синок аж похолов.

    Все ж, цю партію довезли без пригод, хоча не один перехожий роззявив рота від цього видовища.

    Микола Гнатович дуже не любив, коли йому двічі задавали одні й ті ж питання, а також питання елементарні, або, як він казав, «елементарщину». Але, враховуючи те, що наш герой був напрочуд ерудованою людиною, елементарним він вважав БУДЬ-ЯКЕ питання, тому краще було взагалі нічого його не питати. Дмитро часто забував це золоте правило, тому дуже пошкодував, коли, мнучи поясницю, спитав у батька:

    – Може, не поїдемо уже по гній?

    – Як не поїдемо? Чого не поїдемо?

    – Вистачить і цього, – жалібно протягнув Дмитро.

    – Яке вистачить? Ти що, не бачив, яка земля суха?

    Дмитро подумки одразу відмітив цей аспект, згадавши про сухість землі під час копання траншеї.

    – Аби нам вистачило того гною, що у Галки є.

    Дмитро аж за голову взявся, уявивши ту здоровлячу купу.

    – Як дають, то треба брати, а там розберемося.

    Таким чином, операція «Гній», перепрошую, «Ги…» продовжувалась. Та от іще який момент. Галина Степанівна, будучи жінкою вельми щедрою, хотіла побільше завантажити хлопців своїм цінним товаром, попросивши, щоб ті узяли з собою на причеп якісь щити. Кмітливий Микола Гнатович придумав іще краще, зупинивши свою метикувату думку на великому залізному ящику, який служив для штукатурних робіт і заливки підлог. По величині цей ящик був майже такий, як причеп, тому як вони збиралися його везти з заповненим причепом, – було діло десяте, головне, що у пустий причеп він легко ввійшов.

    Набравши повний причеп гною і як слід його утрамбувавши, наші браві герої поставили зверху ящика. Микола Гнатович і тут проявив кмітливість, намертво прив’язавши його до причепу. Доверху наповнили і його, всадивши всередину ще й вила. Для виразного колориту зверху не вистачало тільки білого коня.

    З такою ношею за спиною Микола Гнатович ледь рушив. Складалося враження, що бідолашний причеп розламається надвоє. Його так кидало в різні сторони, що якби Микола Гнатович заблукав, то ці не зовсім яскраві, але напрочуд помітні сліди легко допомогли б йому знайти дорогу назад.

    Прийшов час розповісти, чому за кермо не сідав Дмитро. Автомобільні права у нього були і їздити він умів, але після одного випадку бажання водити машину було жорстоко страчене.

    Якось татусь попросив його завезти машину в гараж. Дмитрові захотілося показати батьку, як це робиться, і, порушуючи усі відомі закони фізики, він вирішив заїхати в цей самий гараж по рівній діагоналі. Якби Дмитрові вдався цей маневр, Нобелівський комітет з фізики неодмінно вручив би йому свою найпрестижнішу премію, та… не судилося Дмитрові стати Нобелівським лауреатом. Він так заїхав правими дверцятами в гаражні ворота, що Миколі Гнатовичу іще більше довелося їх погнути, здаючи назад.

    – Заїжджай знов! – гаркнув він сину, вивівши машину з «пастки».

    – Ні, батьку, не поїду.

    – Заїжджай, кажу, бісів ти сину.

    – Не примушуй, батьку, бо не поїду, – Дмитро був добре наляканий, але ще більше його лякав іще один такий заїзд. Якби іще раз він таке повторив, то ні його молоде серце, ні серце Миколи Гнатовича цього не витримало б.

    – Ах, не хочеш, то не їдь. А я поїду! – голос Миколи Гнатовича починав переходити на крик. – Поїду до річки – і спущу у воду, нехай тоне. Та нехай вона уже горить вогнем, – бідний Микола Гнатович узявся за голову. – Така ж машина, а-ах…


    Як тільки Микола Гнатович виїхав на шосе, рух на ньому, мов зупинився. Автомобілі почали пригальмовувати, а деякі й зовсім зупинились. Та це було йому на руку. Він почувався, як президент у супроводі блискучого ескорту.

    Прибувши додому, Микола Гнатович одразу пішов за хату майструвати загорожу для гною, наказавши Дмитрові брати возика, і приступати до роботи. Останньому хотілося якомога швидше перевезти все на город, тому він накидав у возик гній під саму зав’язку. Кілька таких возиків – і все подвір’я стало… ні, не біле, колір був дещо темніший. Коли ж Микола Гнатович побачив, у що перетворилося подвір’я після відчайдушних потуг сина, він, немов збожеволів.

    – Ти що наробив, чудо?! Ну, не можеш без мене нічого, нічого не можеш без мене. Варто було на кілька хвилин відійти – і все подвір’я в гімні. Бери замітай. Я сам буду возити.

    Хіба можна перечити батьку? Дмитро узяв в руки мітлу – і таки було йому, що замітати.

    Врешті, гній перевезли, гарненько склали на купу, обгородили, підмели двір. Дмитро аж руки потер, мріючи про ласкаві дотики чистої гарячої води. Але зарано. Батько вирішив у цей день побити усі можливі рекорди.

    Почали закидати траншею. Все ж, першим здався Микола Гнатович.

    – Дмитре, – голос батька здався Дмитрові жалісним, – може, досить уже на сьогодні?

    – Ні, батьку, – син аж розчервонівся від роботи, – як уже почали, то треба закінчувати.

    Микола Гнатович перекинув іще кілька лопат і, ледве дишучи, сказав:

    – Все, Дмитре, кінчаємо, бо вже не можу. Всю роботу все одно не переробиш.

    І знову Дмитрові захотілося вжарити слівце, і знову він стримався. Що й казати! Довгі дидактичні тренування давали про себе знати.

    – Батьку, йди митися, – сказав Дмитро, коли вони з батьком зайшли до хати.

    – Зараз переодягнуся – та й піду.

    – Помийся спочатку, потім переодягнешся.

    Микола Гнатович так сміявся від цих слів, що у Дмитра аж на душі потеплішало. Як же він любив піднімати батькові настрій.                                                

    – «Щось у горлі деренькочеться, бо горілки дуже хочеться…» – бадьорим баритоном затягнув Микола Гнатович.

    Ця чудова українська пісня була явним натяком на обіцянку Тетяни Опанасівни. Та вона і не протестувала. ЇЇ любі чоловіки попрацювали сьогодні на славу.