Хитра таблетка

    Піднявся якось в Миколи Гнатовича тиск. Рідко це траплялося, бо козарлюга він був іще той, та якщо вже Тетяна Опанасівна проголошувала: «140» – все, чоловік о тій же миті біг до дивана, плигав під ковдру, і починав сопти. І я вам скажу: кепська це справа. Люди он помирають від тиску, десь перенервували від отого «турецького мила», від отих диких знущань клятої Ерсун над бідолашною Бахар, таблетку під язика не вхопили, та й усе – плачте, діти, плачте, мати. Тому наш герой, наслухавшись усіляких бувалець, навіть думки не мав, щоб переходити цю хворобу на рівних ногах. Щоправда, у його випадку це був звичайний симптом, що траплявся щонайбільше раз на півтора місяці, але то вже таке, берегтися треба і від злого ока, а тут тиск, та ще й такий високий. Ну, правда, не такий уже й високий, але якщо вчасно не запобігти, не вжити заходів, то й до смерті не далеко, а з нею, клятою, не пожартуєш.

    Отож, влігся Микола Гнатович на м’якій перині, обклався подушками, припестив чуба, наклав на лоба важку руку, і стогне. Так уже стогнав, що собаки сусідські загавкотіли, аж Тетяна Опанасівна забігла до кімнати, і давай вичитувати:

    – Та замовкни вже. Що ти стогнеш, неначе вагітна баба? Таблетку узяв?

    – Яка таблетка? Що ти точеш мене? Дай відлежатись.

    – Та що воно тобі дасть, це лежання? Зараз дам тобі під язик.

    Прибігши з таблеткою «Клофеліна», моторна дружина натиснула чоловікові на щоки, примушуючи висунути язика.

    – А-а-а-а, – загорлав той ошелешено. – Сказилася ти, чи що? Відпусти, дай продихнути. О-о, – важко задихав хворий. – Це-то вже злякала мене.

    – Та що ти строїш дурника?! Висувай язика. Давай! – продовжила жінка екзекуцію.

    – Пусти мене, кажу. Бо зараз як уже вріжу. Вже, напевно, до 180 підскочило. Доведеш до гробу мене з своїм лікуванням, – важко дихав Микола Гнатович на змокрілій подушці. 

    – Та як же ти хочеш, щоб тиск упав, якщо не хочеш навіть таблетку узяти?

    – Ой, давай уже свій «Клохелін», тільки відстань.   

    – Та не «Клохелін», а «Клофелін».

    – «Клох-хфе-лін». Тьху ти, язика зламати можна. Що за дурні його придумують! Давай сюди цей «Клох-хе-хфе-лін», ну його в дригало! – зовсім рознервувався господар.               

    – На ось, тільки не ковтай, а клади під язика.

    Як почав уже чоловік м’яти ці пальці з маленькою таблеткою у роті, то дружина аж затряслася від реготу.

    – От, дурна баба. Чоловік на ладан дише, а вона казиться. Де ти тільки взялася на мою голову? – і так, і сяк уже пробував хазяїн водрузити цю пігулочку на потрібне місце, а дружина не вгавала.

    – Ой, не можу, Миколо, дай передихну, – реготала вона, мов знавісніла.

    – Дай якусь більшу, я не можу її засунути, випадає.

    – О-ой, га-га-га-га-га, – ще більше понесло дружину.

    – Що ти регочеш? В тебе що – затемнення якесь в мозгах?

    – Ой, Миколцю, який же ти смішний. Вистроми язичка, я тобі покладу.

    – Та я вже сам зараз тебе прикладу. Іди од мене, сам розберуся. Голова іще більше від тебе розболілася. Іди, йди, жінко, не муч мене, – вклав Микола Гнатович, нарешті, таблетку до рота, й почав смоктати.

    Дружина вийшла ладнати обід, слухаючи свого улюбленого Стаса Михайлова, та й собі наспівуючи, а Микола Гнатович стогнав-стогнав, та й затих. Запоравшись біля плити, а ще більше потонувши в любовних ноктюрнах, Тетяна Опанасівна на якихось півтори години геть забула за чоловіка, та увійшовши до кімнати й подивившись на свого Миколку, зовсім збентежилась.

    – Ой, Колю, щось ти зовсім мені не подобаєшся. Дуже вже червоний. Зараз візьму апарат.

    Помірявши тиск, дружина тихо промовила:

    – 160. Будемо парити ноги.

    Нагрівши повний баняк води, Тетяна Опанасівна приволокла геть ослаблого чоловіка на кухню, всадовила у крісло і, вказуючи на здоровенного тазика, громовим голосом наказала:

    – Встромляй ноги!

    Потупцявшись в теплих капцях, чоловік закривив носом.

    – Нащо ж ти поставила таку здорову мисяку? В ній порося парити можна, та й не одне, а ти хочеш чоловікові ноги туди встромити.

    – Та я б тебе усього туди встромила. Давай уже, не товчись, як макогон у ступі.

    – Ех, Тетянко-Тетяночко, – усміхнувся раптом чоловік, знімаючи капці, – залізяка зітреться, а муж твій ще козирем походить, от побачиш.

    – Лізь швидше у миску і не патякай, вода стигне.

    – Ой, Любася моя маленька, щось водичка холодна, – затрусився «козир», поставивши ноги на дно миски. 

    – Зараз буде гаряча. Аби ти витримав.

    – Но-но, ти полегше, я ж тобі не індюшка. Та й стрес зайвий мені ні до чого, тиск он який високий, сама знаєш. Ну, давай, Любця моя дорогенька, лий, рибонька.

    Чи то Тетяна Опанасівна згадала о цій миті чарівну борідку Стаса Михайлова, чи просто задумалась, та зразу влила в миску повний дволітровий глек кип’ятку.

    Стас Михайлов в її мрійливій думці тут же перетворився на репетливого півня під гострим тесаком, та так, як заволав одночасно переляканий і ошпарений господар, не могла б закричати і дюжина півнів. Замість того, щоб вистромити враз розчервонілі кінцівки з тортурного тазика, Микола Гнатович зачовпся у ньому ногами, волаючи й пукаючи з болю й переляку так, що не менш налякана дружина з того стресу впірвала чоловіка на руки й, закрутившись з ним, немов у дикому танці, по кухні, всадовила зрештою на стіл.

    – Ах, ти ж короста дурна. Дика ж ти скотина. Стерво знавісніле, – придумував Микола Гнатович дружині, трохи прийшовши до тями, щедрі компліменти. – Щоб тебе вже потягло до якогось виру. Скільки ж ти вже будеш на мені їздити?! Подивися на ці ноги, глянь, що зробила, каліка ти безрука. Доведеш мене колись, приб’ю, як скажену собаку.

    – Коленька, милий, ну, я ж не хотіла. Пробач мене дурну таку.

    – Іди з очей, дурна бабо, – замахнувся розлютований чоловік, – бо точно не втримаюсь. Як угрію раз, то й перекинешся. 

    Похнюпивши голову, геть засмучена Тетяна Опанасівна зраненою чайкою посунула до кімнати, впала на ліжко, й залилася гіркими слізьми.


    – Танєчка, рибулька моя золота, як ти тут саменька? Пробач мене дурака, що зобидив тебе, – трусився біля дружини Микола Гнатович. – Котичок мій маленький, пташенятко, ластівочка…

    – Та що ти розцвенькався? Що – тиск упав уже? Так обзивати, так обзивати. Та тобі б язика того треба було кип’ятком обдати, – ще більше затрусився чоловік від такого шаленого нападу дружини. – Що ти блимаєш на мене цими очиськами? Що вже хочеш?

    – Танюшка, я вже ніжки попарив, та й легше стало, головка перестала боліти, – Микола Гнатович під гострим поглядом дружини тремтів, наче вишенька перед грозою; шестирічне хлопченя, зізнаючись матері у своєму проступку, і те не змогло би вдатися до такого тону. Що не кажи, а артист Микола Гнатович був іще той. – Ти довго не виходила, і я не хотів тебе турбувати. Але… – пригнув він повинну голову.

    – Що вже хочеш од мене? Ну!

    – Пупчик смокче, – ще більше пригнув голову ошпарений чоловік. – Животик їстоньки захотів.

    – Щоб тобі вже того пупа порвало! – не могла заспокоїтись ображена Тетяна Опанасівна. – Пішли! – піднялася вона з ліжка. – Ох, і умієш же ти построїти з себе дурника.

    Насипаючи в тарілки запашний наваристий борщ, господиня краєм ока поглядала на чоловіка, що все крутився, неначе, так би мовити, в ополонці, не наважуючись попрохати про те, що так добре розраджує в складних сімейних обставинах.

    – Тетянко, а можна маленьку чарочку? – нарешті спитав він, коли дружина підносила до столу тарілку з борщем.

    Кинувши останню на стіл й розливши добру її половину, Тетяна Опанасівна так скреготнула зубами, що чоловік аж відсахнувся.

    – Бери їж і мовчи. Тобі аби їсти й пити. Ти бач! – чарку йому дай. А потім: «Ой, Танєчка, ніжки мені попарити треба».

    – Ой, мовчи вже. Ти вже попарила, що вся шкіра злізла, – добре прибрехав Микола Гнатович, сердито сьорбаючи смачнючий-таки борщ. – Що це за юшка у тебе, що й ложка не пірнає?! Одне м’ясо плаває.

    – Ах, ти ж стерво таке! То це в мене ще борщ поганий? М’ясо тобі не таке? Ну, почекай же, я тебе нагодую, кабана ненаситного. Будеш ти в мене хліб один їсти.

    Тетяна Опанасівна кинулась прожогом із кухні, взяла телефон і закрилась в кімнаті, набираючи куму, щоб виговорити все, що накипіло в її душевному казані за цих півдня. А чоловікові тільки того і треба було. Хитро засміявшись, він поліз до таємної схованки за холодильником, дістав пляшку біленької, і аж закректав від задоволення, аж підстрибнув од радості. Наливши чарочку, підлив собі борщика, ще раз закректав, облизав пересохлі від нетерпіння губи, і почав вибирати з тарілки жирнючі шматки м’яса…         

    Коли Тетяна Опанасівна, випустивши в телефонну трубку емоційного джина, здавалося, уже готова була піти з чоловіком на мирову, то, щойно побачивши його напівлежачого за столом, геть заклякла на порозі.

    – Ото вже залив сліпи. Ти навіщо так набрався, п’янюго? Де горілку дістав?

    – Яка горілка, Танєчка? – гикнув Микола Гнатович з добре ж таки побуряковілим обличчям. – Поїв собі борщику, та й усе.

    Кинувшись до схованки, шустра господиня дістала з-за холодильника вже майже пусту пляшку.

    – Ну, і є у тебе совість? Скажи мені. Тобі ж не можна пити.

    – Ех, жінко, – захитало розімлілим Миколою Гнатовичем, – був кінь – та з’їздився. Було, колись, перехилиш цю пляшку – і ні в одному оці. А це чарочку узяв…

    – Та яку чарочку?! Скотина ти п’яна. Та ти ж майже цілу пляшку видудлив. – Тут же Тетяна Опанасівна кинулась до каструлі, в якій ще годину назад червонів такий ароматний борщ, а тепер лежало на дні трохи густини із вареного буряка і капусти. – Ще й борщ увесь виїв, кабанюка. Стільки ж наварила, а тепер пусто, як у беззубому роті. А мені що їсти, паскуда ти, бугай ненажерливий!

    – Не гарчи, жінко, ти ж не собака. Ну, випив чарочку, поїв трохи борщику, то що ти – жалієш мені? Та ти знаєш, що я готовий тобі неба прихилити і зорями вкрити, душа без тебе, як та… як її?.. як квітка серед бур’яну, – піднявшись з-за столу й добре хитаючись, Микола Гнатович поліз до дружини цілуватися.

    – Фе! Іди од мене, – відштовхнула сердита Тетяна Опанасівна чоловіка.

    – Уже «фе», да? Ну-ну, буде тобі «фе» і до «фе». Прийде іще коза до воза. Буде тобі «фе».

    – То ти іще грозишся? Я тобі дам грозу, таку грозу, що… Але що з тобою зараз говорити?! Іди вже спати, опудало кукурудзяне. Проспишся, тоді поговоримо, я вже тобі все згадаю, п’янюга нещасна!

    – Ша, ша! Ти бач, як її понесло! Скільки ти вже будеш мене гризти? І точить, і точить, як той хробак, і довбе, і довбе. Та тебе ж без чарки не витримаєш. Як уже напосядеш, то й не скинеш тебе.

    – Чекай-чекай, хай-но ти проспишся, я тебе скину, я вже тобі…

    – Ой, не шипи, – махнув сердито Микола Гнатович і, зашпортуючись за узуті за кінчики трохи ошпарених пальців капці, поплівся до дивана. Упавши на нього переспілою грушею, натягнув на босі ноги ковдру, й тут же захропів.

    – Бодай би ти вже й не видихнув, – скрушно захитала головою ображена дружина, дивлячись на цього з’їждженого коня.

    У давньо-германській армії було таке залізне правило. Солдат міг подати начальству скаргу на нанесену йому образу тільки на наступний день. Вважалося, що за ніч він мав заспокоїтись, обдумати і проаналізувати ситуацію. І якщо він поступав таким чином, то, як правило, скарга наступного дня не надходила. Нашому ж подружжю достатньо було і кількох годин. Як-то кажуть: милі сваряться – тільки потішаються. Отак тішились і Микола Гнатович з дружиною.

    Прокинувшись пізнім вечором, вправний господар, трохи пригладивши розкудлану голову, почовп до дружини, обійняв і поцілував.

    – Ех, Тетянко моя золотенька. Так гарно поспав, ах! Тільки щось у роті сухо! Давай-но… чаю поп’ємо, – голосно позіхнув він. А Тетяна Опанасівна була й не проти, бо ж була украй доброю, чутливою жінкою, і дуже швидко відходила.

    – Ой, Миколцю, а я уже й рогаликів напекла. Зараз поставлю чайника. Тільки дивись мені, – посварилася вона пальчиком, – більше ні-ні!

    – Тетяночко, заради тебе – усе, що хочеш! Сухий закон, все, баста! Сказав – як одрізав! – різко провів вольовий Микола Гнатович в повітрі горизонтальним помахом руки.

    І, я вам скажу, воля у нього й дійсно була залізна. Так тримати себе не кожен зможе. Така воля гартується, звісно, не один рік, але як уже увійде в силу, то все, хоч би там що, серце не здригнеться. Тут треба додати, що в розумінні Миколи Гнатовича сухий закон тривав до кінця поточного дня, але, ви ж розумієте, що то вже зовсім несуттєва деталь.