Вовкодав

    Катря з матір’ю, повертаючись із церкви після святого таїнства Соборування, ще здалеку уздріли біля хвіртки Миколу Гнатовича. Обома руками він тримав велосипеда, а поруч з ним бігав восьмирічний онук. Підійшовши ближче, вони побачили, що Назар перекривляє діда, при цьому ще й активно жестикулюючи. В обох після довгих церковних молитов на душі було тихо та спокійно, а сьогоднішній теплий день ще й приємно поєднувався з настроєм. Та ставало схоже на те, що на цей прекрасний настрій насунула густа чорна хмара, хмара у вигляді важко дихаючого, вкрай спітнілого і дуже злого Миколу Гнатовича.

    – Ти куди це зібрався, Миколо? – за кілька метрів кинула Тетяна Опанасівна, радісно посміхаючись кольоровому плину власних думок.

    – Їду в світ! – викрикнув, мов кинув каменюку, Микола Гнатович, хватаючи велосипеда й рвучко відкриваючи хвіртку. Назар й собі узявся за велосипеда, видно, виявивши бажання покататися з дідом наввипередки.

    – Не смій за мною їхати, постав велосипеда, я сказав!

    – Тихо-тихо, батьку, що таке? – підбігла Катря до сина, сподіваючись в разі необхідності прикрити його від важкої дідової руки.

    – «Що таке?» Тобі сказати: що таке? Та я вже «швидку» собі хотів викликати. Думав, що цей урвитель доконає мене. Я вам кажу, кажу обом, прикончу колись його, не витримаю.

    – Бе-бе-бе, – почав огризатися онучок після надходження потужного підкріплення. Він добре знав, за які струни треба смикати, щоб довести діда до крайнього стану. Зараз же це був не просто крайній, а граничний стан. Ще ніколи на так довго Микола Гнатович не залишався з онуком. Вони обоє не могли ужитися і п’яти хвилин, сьогодні ж діду довелося глядіти цього малого розбишаку шість із доброю половиною годин. Тому крайня межа була перейдена ще години зо дві назад, і тільки дика сила волі стримувала діда від непоправних дій.

    – Що ти бекаєш, що ти бекаєш, сволота мала? – тихіше додав Микола Гнатович, але його почули.

    – Так, чоловіче, ти чого це розпатякався? Ми тільки з церкви, а ти вже лаятись починаєш. Та це ж дитина, ще й твій онук.

    – Яка дитина? Яка він дитина? Та це вовкодав в дитячій шкурі. Чули б ви, що я йому говорив, як вас не було. Та він же святого, мертвого до сказу доведе. Таке виробляв, що мало не забив його.

    – Так, все, ходімо додому, – взяла мати хлопця за руку, але він видерся, узяв якогось дрючка і так гахнув ним по багажнику дідового велосипеда, що той аж підскочив.

    Більше, напевно, із-за нервового зриву, аніж з переляку, але Микола Гнатович так заволав, немов йому виляли в цю мить на спину казан гарячої смоли. І добрячі ж легені мав наш герой, Тарзан і той не зміг би так оглушити усе навколо. Назар дременув у подвір’я, мов підхоплений раптовим торнадо, і сховався за льохом.

    – Тримайте його, щоб не поїхав за мною, – скомандував після оглушливого вереску господар, розігнав свого старого «Салюта», поставив ногу на педаль, та в момент, коли перекидав ногу через високе сідло, якраз нагодилася сусідка Галка. Ну, що казати далі… Микола Гнатович розгубився, різко розвернув руля й гахнувся навзнак, як скошений у жнива сніп.

    Галка, голосно скрикнувши, взялася обидвома руками за рота, думаючи, що із-за неї геть покалічило чоловіка, та Миколу Гнатовича не для того життя гартувало, щоб скалічитись від якогось нещасного велосипеда й роззявкуватої баби. Враз підхопившись на ноги, він почав крити сусідку і вздовж, і впоперек, і по діагоналі, і по кривій, і по прямій.

    – Ти чого тут ходиш, скотина ти, видра ти нещасна?! Подиви, що з ногами мені зробила!

    – Та я ще маю тебе питати, кабана навіженого, де мені ходити? Дивитись треба попереду свого драндулета, а не гав ловити.

    – Зараз я з тебе гаву зроблю, худобина ти дика, – з перекошеним обличчям підійшов Микола Гнатович до велосипеда.

     – Сам ти дикий. Коняка не об’їжджена й та спокійніша за тебе.

    Тетяна Опанасівна з Катрею й підбігшим Назаром мовчки спостерігали за цією несподіваною перепалкою, будучи іще під сильним впливом святого таїнства. Окрім того, й сам Микола Гнатович геть, що називається, злетів із котушок, а потрапити йому під важку руку було ой як не здорово.

    Придумуючи сусіду всілякі порівняння з свійськими – і не тільки – тваринами, Галка не зразу змикитила, що ж надумав її дикий сусід. Скалячись золотими й срібними коронками, вона огризалася до тих пір, поки він не підняв над головою важкого велосипеда й з перекошеним від люті обличчям не повернувся до неї.

    – Постав велосипеда, дурак, ти що собі надумав?! А-а-а, лю-юди-и, поможіть, – кинулась сусідка навтьоки, Микола Гнатович за нею, а Назар із матір’ю і бабою за ними.

    Онук діда уже й за перебиті ноги хапав, мовляв, пожалій цю горласту бабцю; дочка висла на плечах, Тетяна Опанасівна намагалася вирвати цей нокаутуючий снаряд. Та недовго вони бігали. Врешті-решт, Микола Гнатович із страшним гнівом закинув цього покаліченого «Салюта» Галці на город, зламавши молоденьку абрикосу, перекрив її іще кількома щедрими панегіриками, й побіг в старих капцях світ за очі. Назар було побіг за ним, та дід дав такий старт, що він би й на велосипеді його не наздогнав. Так, любий читачу, бувають такі миті в житті, коли хочеться утекти від усіх, подалі і надовго.      

    Аж пізно увечері, коли вже добряче стемніло, а кури давно спочивали на сідалі, Микола Гнатович геть зморений повернувся додому. Побита собака й та виглядала б краще, але що нашому герою було до побитих собак, коли його самого сьогодні морально так віддубасили, що мало серце не стало, а в таких ситуаціях на зовнішній вигляд звертаєш увагу менше за все.

    – Це-то хлопчик, – жалівся Микола Гнатович дружині після ситої вечері, скрушно хитаючи головою, – це-то вже вовкодав росте. Що я пережив сьогодні, Тетяно, о-ой, тобі не сказати. Кажу йому зранку, як тільки ви пішли: «Сідай їсти зі мною. Он бабця диви який добрячий сніданок нам приготувала». – «Не буду їсти, – каже, – хоч ріж мене, хоч приріж. Малювати хочу!» – Ну, думаю, хай уже собі малює. Відправив його до кімнати, поїв собі спокійно, заварив чаю, чую – тихо, ну, думаю, киморну з півгодинки. Ліг на диван, тільки очі закрив, біжить, ну, не дитина біжить по хаті, а конячий табун по степу.

    «Та чого ти, – кажу, – бісова ж ти дитина, так перелякало мене! Чого ти бігаєш по хаті?!» – «Я, – каже, – пісі хочу». – Ах, ти ж, думаю, стерво ти мале. Ще неясно, хто пісі захоче після таких забігів. «То йди собі пісяй у ванну, скільки влізе, – кажу йому, – це треба так бігти!» – «Я дуже сильно хочу пісі». – «То йди і пісяй!» – «Я боюся», – каже. – Оце-то, думаю, воспитали хлопця. Ходить до другого класу, і боїться в туалет сходити. «Іде вже собі пісяй, – кажу, – бо точно всцися». – «Боюся. Не можу. Хтось стоїть. Бабайко». – «Та білий ранок же надворі, – кажу йому, – іди, не доводь мене, бо зараз я тобі бабайком стану». – А він, видно, добре захотів, очі уже аж засльозилися, але стоїть, терпить. «Проведи мене, – каже, – бо боюся йти». – «Та це щоб боятися пройти два метри? Ану бігом в ванну», – кажу. А він: «А ти не будеш сваритися?» – «Та замовкни вже, – кажу йому, – іди уже по цій клятій своїй нужді, і дай мені спокій». – Ну, вже якось пішов. Я знов приліг, аж тут знов вскочив, думаю: а що це він мав на увазі, щоб я на нього за ванну не сварився? Біжу до нього, та де там? – пізно, усю ванну обісцяв. І це ж треба було додуматись! Стати на стільчик – і надзюрити в ванну. Ну, та й що було робити?! А не драяв я після нього?

    – А я ж то думала, чого це ванна така брудна? Да-а, добре ж ти драяв.

    – Ой, Тетяно, та з ним хіба можна що-небудь зробити? Він же шпалери он як повимальовував.

    – Та я бачила, – продірявила чоловіка поглядом Тетяна Опанасівна. – А ти ж де був? Тебе ж зоставили глядіти дитину, то треба було глядіти, а не спати. 

    – Ой, я не в тих зараз кондиціях, щоб іще з тобою сваритися. Пережив я добре сьогодні. Це мука, а не дитина, одна сплошна мука, якась просто напасть, саранча.

    – Так, ну досить уже дитину обзивати.

    – «Дитину». Це добра дитина. Насипав йому супу, а не почав він полоскати ним рота і випльовувати?! Весь стіл залив, іще й регоче, як якесь дурне.

    – То треба було в куток його поставити.

    – Ага, його поставиш. Хотів поясом вшкварити кілька разів, то утік взяв. Години дві не було.

    – То ти й спати ліг, – підколола Тетяна Опанасівна.

    – Да, спати, тобі, аби спати.

    – Та це не мені, а тобі, аби спати.

    – Ой, мовчи вже. Камеру я пішов від велосипеда клеїти і педаль розбирав, підшипник розлетівся. Ну, зробив уже все, прибрав, потім сів ножі підточити. А він ззаду підкрався, і як крикне на вухо, а голосочок у нього – сама знаєш. Це-то я злякався, тобі не передати. Тихо, спокійно, пташечки співають, аж тут це мурло мале десь узялося. Як я ж не погнався за ним, і ти ж іще спробуй його піймати, дарма, що мале! Загнав мене на город, а там же іще не просохло, то потім довелося і ноги мити, і капці, зате й Назару дісталося, добре вгрів його по задниці.

    – Ой, Миколо, та ти хоч не сильно бив? Ще ж зовсім дитина.

    – Та й що ж ти заладила, жінко! Дитина та й дитина! Ну, поплакав трохи, то й що? Може, по голівці його гладити за його вибрики? Дав йому книжку. «Іди, – кажу, – читай. Дай мені спокій». – Відправив його до хати, а сам двір почав підмітати. Як я заходжу – мультики дивиться. – «Ха-ха-ха, – сміється, – обманули, – каже, – дурака на чотири кулака». – «Ах, ти ж, – кажу, – такий-сякий сину. Це ти ще будеш діда обзивати?» – Вгрів його іще добряче. Ну, наче заспокоївся, притих. Якось пообідали, думаю, ляже він спати, чи ні? Дивлюсь на нього, зиркає спідлоба на мене. Е, ні, думаю, хлопче, мене не проведеш, тепер-то я тебе вже добре контролювати буду, більше в мене не забалуєш.

    – І що далі?

    – Та помив цих кілька тарілок, а він сидить собі тихенько і поглядає на мене лукавими очиськами. «Що ж ти, – думаю, – задумало, каверзне ти дитя?» – Пішов у гараж, думаю, поставлю акумулятор на зарядку, він за мною, ну, я собі роблю вигляд, що не помічаю його, аж тут його як прорве: а що це? – а що те? – а де в тебе це? – а де в тебе те? – а що ти робиш?.. В мене вже голова обертом, але тримаюся, з останніх сил тримаюся. І така ж комаха мала, але вже як пристане, як той реп’ях. «Дай, – кажу, – хоч в туалет сходити, муха ти надокучлива». – Пішов. А не почав він грюкати дрючком у двері? Що тобі сказати, Тетяно?! Уже й Вовка з хати вискочив, Лариска прибігла. «Що в тебе тут таке, Миколо? Що за пожар?» – То вже й стидно було, і невдобно.

    Та як вискочив я з цих дверей, то всі й порозбігалися, як ті руді миші, а більше всіх Назар дременув так, як ота ракета на Байконурі. Ну, думаю, воно й добре, хоч продихну хвилину. Пішов знов в гараж, думаю, протру машину, після дощу патьоки зосталися, негарно. Протираю собі, підспівую, як тут чую, звук якийсь дивний. Що таке? Звідки? Як-то сипиться щось, але дуже швидко, одразу й не скумекав, що до чого. Матінко ж ти моя! А це мале нещастя набрало у відро піску, і давай кидати по машині, я до нього, а він мені в очі. Ах, ти ж, дика ти морда, а воно кидає і регоче, як знавісніле. Я біжу навпомацки до води, як гахнувся об полицю…

    – А я казала, не чіпляй всюди стільки того хламу.

    – Ой, мовчи, дай докажу. Одним словом, думав, що осліпну вже і голову з ним зламаю, поки ви прийдете, чекав уже вас, як другого пришестя. Мию очі, а воно мене ще й водою поливає, то я вже тоді за велосипед, і навтьоки. Думаю собі: тільки в швидкості моє спасіння. Як не поїде за мною, то, може врятуюся. Аж тут якраз ви нагодилися, – важко зітхнув після гіркої сповіді Микола Гнатович.

    – А де ж ти був так довго, та ще й в такому вигляді?

    – Не повіриш, Тетяно. Лежав у полі.

    – В якому полі? Ти що верзеш?

    – Та оце як закинув цій дурнуватій Галці велосипеда на город, то й зараз побіг світ за очі. Думаю, тільки б подалі від вас усіх. Аж тут Сірожка їде. «Що таке, дядьку Миколо? Що сталося? Куди так біжите?» – «Вези мене, – кажу, – подалі звідсіля, бо серце точно не витримає». – Отак у полі висадив мене – я попросив, – дав якусь ряднину, та й ото кілька годин і пролежав, як той одинокий ховрах. Щоправда, дай йому Бог здоров’я, приїхав за мною, та й привіз.

    Ох, це-то деньочок сьогодні, це-то дитинка… Віриш, нема сил піти помитися. Це-то натерпівся я, нічого не хочу. Отак би зараз і умер.

    – Ой, ну що ти мелеш таке? Може, чаю тобі міцного зробити?

    – Не хочу я ні чаю, ні до чаю. Як згадаю цей…

    Аж тут спогад Миколи Гнатовича обірвався на півдорозі, бо в двері хтось голосно постукав.

    – Це хто такий там? – здригнувся переляканий господар. – Сподіваюсь, не Назар?!

    Коли Тетяна Опанасівна пішла відкривати, Микола Гнатович так і вп’явся немигаючим оком у вхідні двері…

    Пронизливий бойовий зойк, що одразу увірвався у відкритий хатній простір, викликав у нещасного діда майже серцевий напад. Він подався назад, і якби за спиною не стояв стілець, то точно упав би.

    – Ура-а-а, дєд, я буду сьогодні ночувати у вас, – почав бігати біля діда онучок, викрикуючи завзяті кличі. – Встава-ай, встава-ай, будемо битися з тобою, – гамселив він до краю приголомшеного Миколу Гнатовича.

    – Все, Тетяно, – нарешті зовсім тихо проказав той, – копай мені могилу, бо цієї ночі я точно не переживу…