Квiтка

    Зібралася якось родина Довбнів насадити за хатою квітку, ну, власне, не вся родина, а конкретно Микола Гнатович, і не яку-небудь квітку, а – звиняйте, – так би мовити, відхоже місце, туалет. Квітка – то так, для краси звучання. Ще нічого не було готово, та при відомих організаторських талантах нашого героя нічого було й думати про якусь там невдачу. Біля хати було трохи піску, щебня; цементу Микола Гнатович привіз звечора, а круги для вкопування мали привезти зранку.

    – Агов, Дмитро, – гучною сиреною вбіг Микола Гнатович до синової кімнати, – ану вставай давай! Пухнеш, як ота дівка засватана.

    – Що таке, батьку? – ледь продрапав Любчик очі. – Чим я уже завинив з самого ранку?

    – О, чим завинив уже! Блимаєш цими очиськами, немов тебе катують тут. Круги зараз привезуть, квітку будемо будувати.

    – Які круги, яка квітка? – «що ти городиш?» хотів додати Дмитро, але так як боявся батька, то мусив змовчати.

    – Мальовані круги! Давай уже прочунюйся швидше, вхапи щось у рот, і виходь, діло не жде, – розрізав батько сперте внутрішньо-кімнатне повітря категоричною командою, і подався за зятем.

    Взявшись за ручку вхідних дверей, драйвовий господар зрозумів, що вони замкнені.

    – Сплять іще, бісові діти! Ну, я вам зараз всплюсь. Тут роботи по горло, а у них і штори не розкриті. – Гей, Катерино! – почав Микола Гнатович гамселити по вікні. – Дочко, де ти там?

    – Що таке, що сталось? – розбурханою осою в одній сорочці підлетіла Катря до вікна.

    – Чого спите іще, лежебоки? Де Василь?

    – Послухай, батьку, та що ти точеш нас із самого ранку? Дай хоч у вихідний поспати.

    – Та яке поспати? Круги зараз люди привезуть. Відчиняй-но двері давай.

    Коли двері відкрились, Микола Гнатович зустрівся з поглядом не любої, коханої донечки, а з очима дикої кози, загнаної у пастку. Він з несподіванки аж відсахнувся, так його обпекли ці злі ненависні очі. Лютий ворог не зміг би завдати Катрі більшого душевного болю, ніж рідний батько.

    – Ну, і що таке?

    – Катюшечко, дочечко, що таке? – аж присів батько під цим грізним поглядом. – Чого ти так страшно на мене дивишся?

    Люто скреготнувши зубами, щоб не завити і не проклясти батька на самому порозі, Катерина нервово повела головою і вже готова була щось сказати, як тут підбіг стривожений Назар.

    – Ой, мамо, я обпісявся. Думав, це якісь бандити залізли у хату, а вже потім розчув голос діда. Дєд, – накинувся геть запісяний малий на раннього гостя, – чого ти налякав мене? Як тобі не стидно! Мамо, я весь мокрий, – перейшов він раптово на плач, – в мене все чухається. Що робити, мамо? А-а-а-а… – заскавучав він малим цуценям.

    А гладке обличчя матері наливалося буряком поступово. Так у чашці, доверху заповненою водою, буває достатньо однієї краплини, щоб вода перелилася. І як тільки роздратована матір почула це обридливе за багато років дитяче скигління, тут же перетворилася у здичавілу шуліку, розмахуючи руками, немов велетенськими крилами, ще й супроводжуючи свій художній виступ не зовсім культурними виразами. Назар одразу ж дременув до ліжка, плигнув під ковдру й, тремтячи переляканим гусеням, накрився з головою. Дід же теж не став чекати завершення цього крупнокаліберного монологу, мовчки з закляклим ротом кинувшись з негостинної хати. Та не пройшло й десяти хвилин, як він знову взявся за ручку дверей, голосно гукаючи зятя.

    Відкривши двері, він одразу ж завмер на порозі, як і кілька хвилин тому від доччиного виступу. Василь тільки-но прокинувся і в момент, коли вже хотів в одних сімейках зайти у ванну, вхідні двері без найменшого такту розчинилися навстіж, і він побачив жваво-ошелешене обличчя тестя.

    – Ти що тут робиш голий?

    – Стою! – чітко, по-командирськи відповів Василь.

    – Що це за труси у тебе? Та в мене шорти коротші. Люди милі, щоб не можна було трусів нормальних купити. Ой, добре, зараз не про це. Кинь щось на спину, і швидше виходь. Круги привезли, будемо розгружати.

    – Так я ещё в туалет не сходил, – винувато зауважив Василь.

    – Потім сходиш. Нема коли зараз. – Микола Гнатович вхопив зятя за плечі, підвів до вішалки, натягнув на нього якогось светра, та й вивів на двір.

    – Давайте-давайте, хлопці, не теліться, – кричали з машини мужики, – увесь день розписаний.

    Викотивши по дошках три метрових круга й відправивши машину, Микола Гнатович з Дмитром і Василем почали мізкувати, як їх краще доправити за хату.

    – Николай Игнатьевич, я вот только не пойму: зачем такие большие круги? Да это ж на целую роту солдат. 

    – Ага, добра з тебе рота. Побачиш іще, як будеш туди бігати. Довше викачувати не треба буде.

    – О, до первой выкачки я, наверно, и не доживу, – весело засміявся зять. – Это ж какая глубина получится?!

    – Яка не получиться, все наше. Давай думати, як їх за хату перевезти.

    Поки тесть з заклопотаним виглядом ходив по обійстю у пошуках кращого варіанту розвитку подій, Василь в кращих традиціях богатирських ігор почав піднімати круга. І кремезним же чолов’ягою він був. Хоч і добре спітнівши, один раз усе-таки підняв і кинув із задоволеною усмішкою на землю.

    Микола Гнатович нагодився якраз в момент, коли зять готовий був удруге жбурнути цього важезного круга об битий порепаний асфальт.

    – Ти що робиш, дурак? – здалеку гаркнув Микола Гнатович, завбачивши цю дивовижу. Василеве обличчя від граничних потуг аж мало не тріщало. Піт залив очі, жили перетворилися у щільно скручені мотузки, дихання було важким, як і сам круг, говорити він не міг, а тільки мимрив щось під геть залитий потом ніс.

    – Що ти робиш? – підбіг вражений тесть до Василя. – Ти нащо його піднімаєш? Постав, постав його, хай стоїть.

    Залишивши під тестеве причитання круг у зведеному положенні й важко хекаючи, Василь, нарешті, промовив:      

    – Чего ж Вы ушли? Я сам их не покантую. Ох, и тяжелые они.

    – Ні-і-і… Ти чув, Дмитре, що родич твій каже? Кантувати він буде. От же ж і дав тобі Бог дурну силу. Як тільки пупа не розв’язало?! Та хто ж їх кантує? Добре, що хоч не розбив. То я б тобі тоді на голові його побив. Це ж додуматись. Ні, та це якийсь дикий шок з тобою. Я думав, що Дмитро мій ріс десь не зі мною, але ти зовсім вже якийсь інопланетний кадр. Щоб кантувати круги. Кан-ту-ва-ти кру-ги! Послухай, як звучить! – включив Микола Гнатович мудрого вчителя.

    – Ну а как по-другому? – ніяковою дитиною намагався виправдатися вправний богатир.

    – Дмитре, ти чував таке? Все, сідаю в машину, і їду топитися. Хіба це можна витримати? Та отак-о, бачиш? – помаленьку покотив тесть зведеного зятем круга. – Ясно тобі, марсіянин? Отак і коти собі помаленьку.

    – О, смотрите, как легко. А я и не подумал, – веселим птахом заспівав Василь. – Это ж надо. Ну Вы, папа Коля, и уникал. Придумали такое!

    Микола Гнатович з сином тільки і переглядалися, що, мовляв, з нього візьмеш?!

    – Та не спіши, не спіши ж так, помаленьку.

    А Василь і дійсно спішив, бо ж так і, так би мовити, не випорожнився зранку, а воно ж бува як допече, то хоч на стелю лізь.

    – Та чого ж ти побіг з цим кругом, олімпієць? – намагався тесть наздогнати зятя, та де там! – той як погнав, то мало на город не вибіг. Та побачивши, що круг котиться не туди, заступив йому дорогу, й почав спиною зупиняти. Дорога на город йшла трохи з гори, тому зупинити круг, враховуючи набрану швидкість, навіть такому богатирю, як Василь, було не під силу.

    – Помоги-ите-е, помоги-ите-е, – кричав, задихаючись, зять, та поки Микола Гнатович з Дмитром підбігли, круг переїхав через Василя, закотившись в город.

    – Мамо-о, ма-амо-о! – вбіг до хати переляканий Назар, що мовчки увесь цей час спостерігав за цими богатирськими розвагами. – Папку круг переїхав. Біжи швидше на двір.

    Розбита, заюшена кров’ю голова, побиті руки, подряпана спина – такими були наслідки невдалих олімпійських змагань.

    – Ти що з чоловіком мені зробив? То ти людина? – ще більш здичавілою шулікою накинулась Катря на батька.

    – Яка людина? Що ти плещеш? Та йому з його мозгами на горшку іще сидіти. Щоб кантувати круг!

    – Не хочу нічого знати. Чоловік у мене один, і каліки у хаті мені не треба. Все, сам сади свою квітку, – забрала Катря чоловіка, і повела до хати лікувати його болючі рани.

    Та й що було робити? Прийшлося Миколі Гнатовичу із сином самим виволочувати з городу цього злощасного круга, докочувати за хату, а потім ці ж самі операції проводити і з двома іншими. І до самого пізнього вечора батько з сином копали цю глибоченну ямищу, вірніше – копав Любчик, а Микола Гнатович витягував на мотузці відро з землею і викидав на город.

    Коли всадити залишилось буквально півкруга, прийшов до родичів-землекопів Василь. Тут треба попередити читача про те, що Микола Гнатович був зовсім не боязливою людиною, міг і бандитів піймати не блимнувши оком. Та коли ти бачиш перед собою космічного пришельця, тут уже, даруйте, про всю свою безстрашність можна забути.

    З перебинтованою майже всею головою, руками і тулубом Василь і не думав впадати у відчай. Навпаки, він увесь аж сяяв од задоволення. Хтозна, може, тому, що відтепер щонайменше кілька тижнів люблячий його глибокою любов’ю тесть не доручить йому жодної роботи?! Як би там не було, а як тільки Микола Гнатович побачив цього усміхненого напівмерця, виявилось, що у нього і передній зуб кудись зник.

    – Ху-у, це-то налякало мене, – схопився за серце Микола Гнатович.

    – Що таке, батьку, що сталось? – ледь розігнувшись, крикнув з ями Дмитро.

    – Та ти копай, не відволікайся, – махнув батько рукою. – Ти що зробив з себе, мумія ти єгипетська? – це вже до Василя. – Нащо ж так було перебинтувати себе? Ти ж не з даху впав. Ну, хіба що в дитинстві колись, то воно і б’є тобі час від часу по мозгах.

    – Э-э, не говорите так, батя, не говорите, я сегодня сильно пострадал. Тяжелый мне крест достался.

    – Ой, мовчи, мовчи, бо зараз плюну. А зуба де дів?

    – Так круг же переехал.

    – Кого круг переїхав – зуба твого?

    – Да не, меня переехал, а я как раз повернул голову, рот был открыт, и… но я его нашел.

    – Кого ти знайшов? – готовий був Микола Гнатович плигнути у цю яму, і заснути в ній навіки.   

    – Так зуба своего. Вот, пришел показать, – дійсно простягнув Василь тестю в широко розкритій долоні трохи скривавленого зуба.

    – Слухай, Василь, – гидливо скривився Микола Гнатович, – давно хотів спитати тебе.

    – Да-да, отец, слушаю Вас.

    – Батьку, давай уже тягни, – благально просив Дмитро, схилившись над повним відром землі, ледь розгинаючи закляклу спину.

    – Та підожди, не спіши.

    – Та що не спіши? Я ж тобі не залізний.

    – Цить, кажу! Дівка ти, чи хлопець? Терпи! Так от, Васюня, скажи-но мені: були у твоєму роду чукчі, чи ні?

    – Та тю на Вас! Какие чукчи? Что Вы говорите такое? Мне аж неприятно слушать. Не ожидал от Вас такого.

    – Да? Отож і я нє ожідал. Ну, добре, йди до жінки, хай там уже бинтує тебе, все одно толку нема.

    Василь пішов, а Микола Гнатович як узявся за мотузку, то так і вкляк.

    – Ти чого таке відро повне насипав, невіглас? Я що тобі – екскаватор, чи, може, на шурака твого схожий? Ця мумія і п’ять таких відер за раз витягнула б. Забув, скільки мені років? Зсипай давай.

    – Та витягуй вже, батьку, не марудь. Скільки ж я вже можу тут конати? Живіт он уже до спини прилип від голоду.

    – Давай-давай, слухай батька, він поганого радити не буде.

    Отак до пізніх зір Дмитро і копав. А коли виліз з цієї глибочезного могили, йому не хотілося вже ні їсти, ні пити, тільки лягти десь у полі, заритися в копицю сіна, і спати аж до завтрашнього обіду.

    І він спав, тим більше, що була свята неділя, вихідний. Мати вже й з церкви прийшла, уже й обід зладнала, а Дмитро собі спить та й спить.

    – Синочку, любий мій, дорогесенький, болить тобі щось? Може, поїси щось, звечора ж нічого не їв?

    – Ой, мамо, краще б я уже сконав у тій ямі. Вам аби щось копати. То гній, то ту кляту траншею, то цю ямищу. Рук не можу підняти.

    – То, може, віднести тебе до столу, хоч кілька ложечок посьорбаєш, свіжу ж юшечку зварила.

    – Ой, мамцю, та що ж ти таке говориш?! Хіба я вже інвалід який? Іще трохи полежу, та й устану.

    – О-о-о, то це ти іще спиш? – нагодився батько до кімнати.

    – Подиви, що з сином мені зробив, – зле блимнула оком Тетяна Опанасівна. – З Василя каліку зробив, тепер і син устати не може.

    – Ой, мовчи! Та таких ледарів ще пошукати треба.

    – Що-о? – аж підстрибнув на ліжку Дмитро весь блідий, як після двотижневого блукання по пустелі.

    – Яка ж ти невдячна людина. То дитина старалася, здоров’я своє не жаліла, а тобі, як отій безсловесній скотині, усе байдуже.

    – Не знаю, що там кому байдуже, а завтра зранку будемо підлогу заливати.

    – Е, ні, це уже без мене.

    – Що без тебе? Відпросишся з роботи.

    – Ага, розігнався.

    – Та що це ти собі надумав, чоловіче? Пожалій дитину.

    – Що ти заладила з цими дітьми? Усі хоч діти у тебе. Роботу треба робити.

    – То що вона – горить тобі та робота? Встигнеш іще, чи, може, нема куди в туалет сходити?

    – Ну, все ясно з вами. Сам усе зроблю, егоїсти нещасні.

    Дмитро з матір’ю так і скам’яніли при цих словах. Тільки повідкривали роти, та так з хвилину і не могли закрити.

    Наступного ранку Дмитро після усіх фізичних і моральних страждань уже готовий був бігти світ за очі, та вибрав усе ж роботу. Тетяна Опанасівна склала йому добрячу торбу, дала дволітрову пляшку свіжого молочка, підвела до порога і почала благословляти.

    – Та чого ти виряджаєш його, наче в далеку дорогу? Диви-но, яку і торбу наклала. Як робити, то нема сили, а як їсти за трьох, то сила є?

    – Ох, батьку-батьку, коли тобі вже вгодиш?! – скрушно зітхнув Любчик, опустив приречено голову і почвалав до воріт.

    – Давай-но, Тетяно, їсти мені, сьогодні в мене добрий шмат роботи, а помогти, сама знаєш, одна каліка в хаті лежить, а друга он на роботу побігла.

    – Ой, Миколо, де тільки совість твоя. Діти он так допомагають, а ти…

    – Ой, замовкни вже з своїми дітьми. Аж зло бере. Дай щось пожувати, та й усе, нема коли теревені з тобою розводити.

    Нашвидку поснідавши, Микола Гнатович пішов надвір до своєї квітки. Корінь, так би мовити, уже всадили, залишилось підняти стебло і розпустити бутона. Та спочатку треба було змурувати бетонний настил з діркою, ну, чи отвором, а то якось зовсім уже негарно звучить.

    Поринувши в роботу, Микола Гнатович аж здригнувся, коли до нього озвався хтось зовсім поруч. Та, обернувшись навколо, нікого не побачив.

    – Ех, Миколо, зовсім уже координацію втратив, сусідки перед носом не бачиш.

    – О, ти де тут узялося? – підняв хазяїн голову перед парканом, з-за якого виглядала сусідка Галка.

    – Яке я тобі воно? Хто тебе виховував, грубіян?

    – Послухай, ти, не воно! Що ти хочеш од мене? Нема, чим зайнятися? То я тобі зараз дам роботу.

    – Ой, роботу він дасть. Ти б краще на подвір’ї у себе прибрав, ноги поламаєш, поки доберешся від воріт до дверей твоїх, – скалила зубами Галка.

    – Ну то йди та прибери, чого ти залізла до людей в город?!

    – Мене Клавка на сніданок запросила, от і залізла, а тобі вже що – завидно?

    – Мені завидно людям, в яких такої сусідки дурнуватої нема, а тебе бодай би вік не бачити. Йди давай уже, не майор мені тут, як бойове знамено на жердині.

    – Ой-ой, злякалася дуже, – роблено затремтіла Галка, вишкіряючи зуби, як та коняка на прив’язі. – А що це ти тут будуєш? – змінила вона інтонацію, мало не перегинаючись через паркан. 

    – Давай-давай, перелазь, ця яма якраз для тебе, тут тебе і замурую до другого пришестя, га-га!

    – Ти подиви на нього, ще й глузує з бідної жінки. Ну-ну, я вже тебе коли-небудь провчу, будеш довго мене пам’ятати.

    – Та я тебе ні пам’ятати, ні чути, ні бачити не хочу. Все, іди звідсіля, не заважай працювати.

    – А чого це ти мене проганяєш? Що я – на подвір’ї у тебе, чи що? Хочу собі, то й стою, де хочу.

    – Слухай, ти, давай уже вали звідси, бо зараз як жбурну цю цеглину, то й перекинешся.

    – Но-но, грозиться хоч дуже. Захочу – сама піду, а не захочу – то й трактором мене не відтягнеш.

    – Ах ти ж гадюка сичуща! Зараз я тобі вже покажу трактора і до трактора. Ану пішла геть, короста дика, – підбіг Микола Гнатович до паркана, замахнувшись важкою рукою.

    – То ти ще й жінку бити? То це такий ти джінтельмен? – огризалася з чужого городу невгамовна сусідка.

    – Яка ти жінка? Гаргара ти нудотна, а не жінка.

    – Ах ти ж бугай проклятий, борсук відлюдькуватий. До нього, як до людини, а він… – замість словесної кінцівки полетіла в Миколу Гнатовича грудочка жирного чорнозему.

    – Клавко-о, Кла-авко-о, – спритно ухилившись, Микола Гнатович на всю міць своїх легень покликав сусідку. – Йди-но забери це кляте стерво, бо я за себе не ручаюся, – вибухнув він палкою промовою, як тільки з хати вибігла сусідка Клавдія.

    – Що за галас тут? Що таке?

    – Миколо, що сталось?

    – Пака Коля, отец, что случилось?

    – Дєд, чого ти так розкричався?

    – Що за хмара на тебе найшла, кабан недорізаний?

    В п’ять голосів отетеріло запитували сусіди з родичами, а Микола Гнатович розпалявся усе більше.

    – То я тут конаю до кривавих мозолів, а ця дика видра ще й сміється наді мною? Це хто тут кабан, га?   

    – Тихо-тихо, Миколо, – намагалася заспокоїти чоловіка Тетяна Опанасівна. – Чого ж ти розійшовся так? Заспокойся.

    – Візьми, візьми-но, Танько, поклади його в люльку, та й заколиши, га-га-га-га, може, хоч тоді заспокоїться.

    – Ні-і-і, – люто закрутивши головою, виплигнув ображений чоловік на паркан. – Тримайте мене, люди добрі, бо як впірву її за оті пасма, то до смерті буде лисою ходити.

    Ну, вже якось з Божою поміччю відірвали чоловіка/тестя/діда/сусіда від паркану, завели до хати, налили чекушку горілки, насипали їсти та й вклали на диван.

    Проспавшись зо дві години, нестримний трудівник знову вискочив надвір, і прудко почимчикував до своєї квіточки. Та на цей раз Тетяна Опанасівна його уже самого не пустила. Задля уникнення біди пішла за чоловіком й не мружачись пильним оком обороняла його трудовий спокій від можливих атак настирної сусідки.

    А в Миколи Гнатовича й дійсно після домашнього самогончику, післяобіднього сну і ласкавої присутності любої дружини робота аж закипіла в руках. За якихось півтори години він докінчив підлогу, і приступив до зведення стін. Цегли вистачало, бо з роботи хлопці, розібравши якусь стару комірчину, навезли її з лишком. То ж, замісивши цементного розчину, наш завзятий герой почав мурувати перші цеглини.

    – Тетянко, поклич-но зятька, хай хоч цеглу мені подає, – аж виспівував настроєм Микола Гнатович, – а ти піди трохи відпочинь.

    – Колю, та він же перебинтований весь.

    – Ой, любця моя золотенька, буцім ти не знаєш, чого він перебинтував себе. Йди скажи, що батько зве, досить уже вилежуватись.

    Як тільки Микола Гнатович знов побачив перед собою цього інопланетного привида, знову жахнувся з того несподіваного переляку.

    – Та тьху на тебе, страхополох нещасний! Це-то вже оббинтував себе.

    – Папа Коля, да что же Вы пугаетесь, – оголив Василь дірку між зубами, – это ведь я, Ваш зять Василий.

    – Та бачу що не фараон єгипетський, а тільки його мумія.

    – Ох, Вы и шутник. Весёлый Вы мужик, я Вам скажу.

    – Ага, я б теж тобі дещо сказав, але краще вже промовчу. Так, слухай, принеси-но мені з сараю шнурка і два цвяшка, щось цей уровень мені не подобається.

    – А зачем Вам нитка?

    – Та не нитка, безтолочь, шнурок, ну, мотузок, вірьовка. Може, ще спитаєш, для чого?   

    – Да, я не понимаю.

    – Щоб тебе вже так понімали на тому світі. Та натягується на два цвяхи шнурок, і по ньому кладеться цегла, щоб рівна кладка була.

    – А, так это ясно. Я понял, – плямкнув губами Василь, і заклякнув на місці.

    – То йди неси, чого ти застиг, як омлет на сковорідці?! Швиденько.

    Василя не було так довго, що геть вимазаний бетоном тесть не тільки готовий був нагнути йому першокласних матюків і повісити на першій гілляці, а й замурувати у цій ямі навіки. Настрій був зіпсований, жага до роботи розмита до останньої краплини, а зятя, немов корова язиком злизала. І в цьому, скажу я вам, була своя гірка частина правди. Катря якраз спекла в духовці ціле деко апетитних безе, і Василь, дарма що з перебинтованими руками, не втримався, і почав лизати їх з маніакальним задоволенням, запиваючи величезним кухлем запашного малинового чаю.

    Коли Микола Гнатович побачив нарешті цього горе-богатиря з замурзаними губами і білими нитками в руках, йому просто відібрало мову і так зашуміло в голові, що він аж почав стукати себе кулаками по скронях.

    – Отец, что с Вами? Вам плохо?

    – Ти де так довго був, дурник? – підозріло тихо запитав тесть.

    – Ну, – засміявся Василь диким конем, – от Вас ничего не укроется. Катюша испекла очень вкусные пироженки, вот я и не удержался. Но Вы же не сердитесь? – наївним школярем дивився зять на остовпілого тестя. – Может, хотите попробовать? Я сейчас принесу.

    – Стій, дурило ти, куда погнав?! Я так розумію, оці-о нитки – саме те, за чим я тебе посилав?

    – Да, а вот и гвоздики, – показала мумія на дні широченної долоні щонайбільше 1,5 сантиметрові цвяшечки. – Подойдёт Вам?

    – Не знаю, любий мій зятьочку, як тобі краще сказати, – такою не природно напруженою тишею відізвалися в Василевому мозку ці короткі слова, що він весь аж затрясся. – Але я мислю так: в роду твоєму були не чукчі і не молдавани, рід твій веде свій початок…

    – Э-э, батя, ну зачем Вы так? Я так жестоко пострадал, а Вы такое говорите. Круги кантовал, от соседки защитил, гвозди с нитками принёс…

    – Закрий ротяку, чурка ти неруска, – так гарикнув Микола Гнатович, що у зятя мало бинти не повідставали. – Дурне ж ти опудало, дикобраз нещасний, селюк неотесаний! Та як з такими нитками і цвяхами кладку можна класти, як? – розмахував лютий тесть важкими кулаками перед перебинтованим Василевим носом. – Та ці цвяхи і в голову твою дурнувату не ввійдуть, а ти хочеш, щоб я у бетон їх вбивав.

    – Да ничего я не хочу от Вас, – почав Василь відступати назад. – Чего Вы так нервничаете, я не понимаю?    

    – Во-он, во-он звідсіля, – сиреною завив Микола Гнатович, проганяючи зятя геть з-перед очей. – Тундук марсіанський!

    – Що вже знов таке? Чого ти так кричиш? – підбігла розтривожена дружина.

    – Іди геть, Тетяно, не тривож хоч ти мені душу.

    – Та що таке з тобою?

    – Геть іди, кажу, бо попадеш іще під гарячу руку. Давай, не стирчи перед очима, бо такий злий, що й вовкові горло перегриз би.

    Дружина пішла, а сердитий, як джміль, господар з такою швидкістю почав зводити стіни, що до вечора і справився, ще й дверну лутку почав приставляти.

    – Миколо, ну, може, досить уже на сьогодні? – підійшла Тетяна Опанасівна, коли всеньке небо було вже густо всіяне яскравими травневими зорями. – Ой, який же ти у мене молодець! Як же ж гарно вийшло! Ну, ходімо, любий мій, поїси борщику. Ідеш? – очима, повними неземного кохання, дивилася вірна дружина на свого запального трудівника-героя.

    – Зараз, Любочка, зараз іду…

    – Хто-о? Хто був у туалеті? – вбіг Микола Гнатович наступного ранку у хату, немов знавіснілий.

    – В якому туалеті? Чого ти кричиш з самого ранку?

    – Іди подивися, – потягнув злющий Микола Гнатович дружину надвір.

    – Ого-го-о, – протягнула приголомшена Тетяна Опанасівна, завбачивши цю натуралістичну німу декорацію. – Це хто ж тут стільки навалякав?

    – Отож і я хотів тебе спитати.

    – Ну, я гадаю, на це здатна лише одна людина…

    – Наза-ар, На-аза-ар, – закричав розлютований дід з порога. – Де цей шибеник? Де це стерво мале?

    – Он у кімнаті, готує уроки, – спокійно заявила Катря. – А ти чого розійшовся з самого ранку?

    – Клич-но його сюди.

    – Назар, підійди сюди.

    – Що таке? – підбіг з каверзним виглядом малий. – Мені уроки треба готувати. Нащо ви мене тривожите?

    – Та я тебе носом туди всуну! – насунувся дід на онука важкою хмарою. – Чим ти годуєш його? Що він їсть у тебе?

    – Що це за «Слідство ведуть знатоки?» Що тобі вже не до вподоби? Мало того, що чоловіка до каліцтва довів, то ще й до сина берешся. Та що тобі не йметься з самого ранку? Скільки там у тебе ще тої жовчі всередині?

    – Жовчі, кажеш? Іди-но я тобі покажу жовч.

    А не прибирала Катря за малим у тій напівквітці?

    А не кривила носом від отої страшної декорації?

    А не перепало Назару за отой, м’яко кажучи, нечемний вибрик?

    І прибирала, і кривила носом, і Назару перепало і на горіхи, і на насіння. Та діду від того було не легше. Як Катря не мила-не драїла, а сморід був добрячий. Прийшлося Миколі Гнатовичу ввімкнути турбошвидкість, щоб добудувати вже цю квітку-халабуду, та й забути.

    В стані постійно скривленого носа він приставив нашвидкуруч двері і віконце, приладнав зверху кілька штахетин, накрив шифером, і відійшов на кілька метрів, любуючись гарно насадженою квіточкою. То нічого, що віконце було скособочене, а двері відпадали, дарма, що штахети були гнилі, а шифер дірявий. Зате стіни були рівні і кошти зекономлені. Та й це ж не палац якийсь, а всього-то-на-всього звичайнісінький тобі вуличний туалет. То що – хіба там потрібен комфорт? Зайшов собі, зробив своє діло – та й усе на цьому. А там, якщо і відпадуть коли ті кляті двері, чи дощ зверху намочить, то скільки там того діла, можна й потерпіти.

    – Привіт, будівельник, – озвалася Галка, знов повиснувши на Клавкиному паркані. – Як-то кажуть: головне не гарно зробити, а вміти пояснити, чого погано вийшло.

    – Стули ротяку свою. Що вже хочеш? Я тобі кажу: не доводь мене, бо нерви у мене, сама знаєш.

    – Та знаю-знаю. Я от тільки дивлюся: невже гарненько якось не можна було зробити? Ну, стіни ж рівненькі вийшли, то треба ж уже було…

    – Ой, у тебе не спитав.

    – Та я не хочу сваритися, Миколо, ти ж хороший мужик.

    – І що далі?

    – Усе сам та й сам, ніхто тебе не цінує, жаль мені тебе.

    – Галко, послухай, – глибоко зітхнув Микола Гнатович, – йди собі до Клави, і не мороч мені голови. Іди, йди, жінко.

    Поки Галка плелася до Клавкиної хати, підійшов Василь.

    – Та щоб тебе вже… Знов перелякав мене. Зніми, зніми ці кляті бинти, бо я уже сам за них візьмуся. Чого прийшов?

    – Пришел на работу посмотреть.

    – Ти у дзеркало краще подивися. Як тебе Катька тільки терпить, не знаю! Я б точно придушив би тебе уночі.

    – А что ж Вы двери так криво поставили, да и окно вот-вот выпадет? Это не годится никуда. Надо переделать. А шифер дырявый зачем Вы положили? Там же мокро будет, сыро. Что ж Вы, меня не могли позвать? Я бы на объекте такую работу не принял бы. У меня на работе знаете, как строго?   

    – Я знаю одне: якщо ти зараз звідсіля на п’ятій швидкості не відчалиш, то одними бинтами діло не обійдеться. 

    Марсіянин, голосно шморгнувши носом, посунув до хати, а Микола Гнатович ще довго сидів навпроти виплеканої власними спрацьованими руками квітки, вдихаючи її живий, неповторний аромат. Приємно зробити щось своїми руками, приємно потому й дивитися на результат своїх надлюдських зусиль. І яка різниця, які там двері, вікно чи шифер, головне, що усе це твоє, рідне, ексклюзивне і унікальне. А кому не подобається, то хай скаже хоч слово, якщо йому у роті зуби зайві, Микола Гнатович швидко їх полічить, бо хіба ж можна давати в обиду те, що ти так тяжко зростив, викохав, випестив, вклав частку свого чистого серця і люблячої душі?

    Уже давно відгоріло на заході багряними сполохами небо, над головою густо розсипалися пізні зірки, стихли голоси одиноких перехожих, десь помукували у сусідньому хліві корови, порохкували спросоння свині, мявкали коти, погавкували собаки. Так тепло, хороше було на душі! Безмірний спокій поступово заколисував Миколу Гнатовича ласкавими дотиками нічної прохолоди і дзвінкої тиші. Він невідривно дивився на свою квітку, бо для нього вона була особлива, для нього вона була… сама досконалість!..