Просто сич

    Любий читач, сподіваюсь, пам’ятає, якою напрочуд ощадливою людиною був Микола Гнатович, дарма, що його коханій дружині виповнилось сьогодні аж цілих 60 років. Ювілей-то ювілей, а грошей наш герой не малював і з неба зірок не хапав. Тому зранку він побіг на город, вирвав три тюльпани (ну, звісно, можна було й більше, але ж треба, щоб і на городі гарно було), вскочив у хату, якраз із спальні нагодилася господиня в широкому шовковому халаті. Чоловік пригладив скуйовдженого на ранковому вітрі чуба, осяйно посміхнувся, і рушив із цим чарівним букетом до дружини. Треба сказати, що тюльпани були не зрізані, а вирвані (та ще й не дуже акуратно), з них сипались маленькі шматки жирного болота, але хіба можна у такий славний день звертати увагу на подібні дрібниці.

    – Ну, Тетяночко, вітаю тебе, люба моя, дорогесенька. Цілих 60 годочків тобі сьогодні стукнуло… е-е-е… прокукува… прокуві… – але й це слово Микола Гнатович не зміг завершити під гострим ножем жінчиного погляду. – Виповнилося, о! Так от, щоб ти мені була крепка і здорова, не сміла хворіти, не мала високого тиску…

    – Щоб тебе обпирати, обгладжувати і обмивати, – незадоволено пробурчала іменинниця.

    – Та що ти таке говориш, жінко? Хіба я каліка яка, що сам не помиюсь?

    – Ой, мовчи вже, егоїст бусурманський.

    Микола Гнатович при цих словах почорнів, як ота земля на пом’ятих тюльпанах. Квіточки в його м’язистих, спрацьованих руках задрижали, як полохливі зайці у зимовому лісі. Заскрипівши зубами й вимальовуючи по всьому тілу страшні пантоміми, він увесь налився хмарою і, скоріше не проговорив, а прошипів:

    – То оце так ти віддячуєш за чоловікове добро? Ах, ти ж… – але замість додаткового привітання Микола Гнатович встромив водночас сердитій і розгубленій дружині уже напівзламані квітки, і вибіг з хати.

    – Куди це батько так побіг, наче обварений? – зайшовши з чоловіком і малим Назарчиком привітати матір, з порога кинула Катря.

    – Ой, доцінька, не питай. Подарував цього віника, і хоче, щоб я його на руках носила за його щедрість.

    – Ет, мамцю, недарма цієї ночі й місяць повний на небі. Добрий, відчуваю, буде вечір.

    – Так, Катерина! – припинив Василь жіноче скигління. – Не накликай беду. У матери такой день сегодня, а ты заладила тут о полной луне.

    – Ну-ну, сам побачиш. Тим більше, на тебе теж добре діє. Хоч тікай з цієї хати.

    – Мама Таня, Вы видите, что за женщина?!

    – Та-ак, тихо! – закричав малий. – Ви будете бабцю поздоровляти, чи ні? Як же ви мені осточортіли з своїми сварками.

    – Так, сына, ты что говоришь такое?! Ану-ка не ругайся!

    – Ану-ану, по барану!

    – Вот, Катя, посмотри на своё воспитание, как ты разбаловала ребёнка! Куда это годится, чтоб сын так разговаривал с отцом?!

    – Так, все, мовчи, чоловіче. Кажи, що хотів матері, даруй квіти, і жми давай на роботу. Увечері не затримуйся.

    – Мама Таня, – враз засяяв Василь, мов щойно відчеканений п’ятак, – Вы – прекрасная женщина. Вы чудесно знаете, как я к Вам отношусь…

    – Знаєм-знаєм, – перебила Катря, – давай коротше.

    – В общем, у Вас сегодня юбилей, и в этот особый день хотелось бы по-особенному…

    – Ой, не тягни вже.

    – Да помолчи ты уже, женщина, дай сказать. Когда мужчина говорит, женщина должна превратиться в рыбу.

    – Ага, в акулу, – буркнула Катря.

    – Так, всьо! – не витримав уже Назар цієї перепалки. – Бабушка Таня, бажаю тобі щастя, здоров’я, кохання, посмішок, щоб усе ладналося в житті і… щоб в каструликах завжди було щось смачненьке.

    – Дякую тобі, онученьку мій золотенький, – розчулилась ювілярка, міцно обіймаючи й цілуючи онука, а той, швидко випручавшись, шмигонув до дверей, зібгавши вчетверо доріжку, пробубонів: «Я в школу. Пока. До вечора», – і, як-то кажуть, був такий.

    Дочекавшись, нарешті, привітання від дочки й зятя, Тетяна Опанасівна відправилась на кухню майструвати щось на вечерю. Дмитро мав прийти сьогодні із своєю дівчиною, тому треба було все повидраювати до кришталевого блиску. Микола Гнатович, поблукавши темною хмарою по подвір’ю, згодом відправився на роботу, залишивши іменинницю наодинці зі святковими приготуваннями. І правильно – нащо зайвий раз морочити дружині голову, хай собі побуде наодинці, поміркує, як можна так зобиджати чоловіка!

    Отак непомітно і спустився на землю вечір. Тетяна Опанасівна тільки закрила курей, і з повними кишенями яєць якраз направлялась до хати. Аж тут, хвіртка розчинилась, і знов вона побачила густу чорну хмару.

    – Ну, сич, просто сич. Хороший же ти, чоловіче, подарунок мені сьогодні зробив. Добре, що гостей не запрошувала.

    – О-ой, невдячна ти. Тобі хіба коли догодиш? Тільки щось не так скажеш – тут же і почнеш з піском відмивати.

    – Лю-юди милі, як комусь сказати, то не повірили б. На людях – як отой бальзам, лий, скільки хочеш, мало не буде; а тільки прийде додому – все, застиглий клей.

    – Ой, мовчи, розцвенькалась. Тебе ж хіба переговориш?

    – Ай, Миколо, ай-яй-яй, як же ти мене несправедливо зобиджаєш! Але не хочу сьогодні сваритися з тобою, зараз уже діти прийдуть.

    – «Діти прийдуть», – невдоволено передражнив господар. – Хіба в цій хаті можна відпочити?

    – Та як тобі не сором казати таке? Що ти сьогодні такий злий, неначе голодний собака?

    – Оце ти хоч правду кажеш, що голодний, за цілий день трісочки у роті не мав. Живіт уже аж до спини притисло.

    – Ах ти ж сволота, вибач на слові, то це не було що поїсти, узяти на роботу? Та холодильник забитий увесь, – аж вийшла з себе ображена хазяйка.

    – Ой, що там брати, що брати?

    – Що брати, кажеш? А я тобі скажу, чого ти нічого не взяло. Бо я на кухні була, а ти, щоб зайвий раз мене не бачити, пішов голодним. То ти людина після цього?

    – Ой-ой, – не знав уже, чим виправдатись господар. – Чесати язиком ти добре вмієш.

    – Миколо, помовч, – дістала Тетяна Опанасівна з кишені кілька яєць, – бо зараз точно розіб’ю ці яйця у тебе на голові.

    Хтозна, скільки б іще часу сперечалося немолоде подружжя, якби не нагодилася дочка із зятем. Зустрівшись після роботи, вони забрали Назара з продовженого, і зараз чіткою колоною рушили на подвір’я. Микола Гнатович, не поздоровкавшись, одразу забіг до хати.

    – Что это с батей сегодня? – влучно зауважив вражений зять.

    – А це тобі полная луна. Еге ж, добра прелюдія до святкового вечора. Ой, мамо, як же це все уже дістало!

    – Ой, доцінька, ну, не засмучуйся так. Давайте-но заходьте до хати.

    – Отец, приветствую Вас, – люб’язно поздоровкався з тестем Василь.

    – Здра-асте, – сердито відповів сич… даруйте, господар.

    – Що це ти такий невдоволений сьогодні, га? – з притаманною їй прямолінійністю поспитала Катря.

    – Що невдоволений, невдоволений, за собою дивись.

    – Ну, все ясно, – повела очима дочка, мляво махнувши рукою.

    – Що ясно, ясно їй? Що тобі ясно?

    – Так, все, не патякай! – різко відрізала дружина. – Мені зіпсував настрій, то ще й дітям хочеш?

    – Ой, добре ви умієте тріпати нерви. Давай уже їсти щось, бо зараз сконаю од голоду.

    – А что Вы – не кушали сегодня? – малою дитиною здивувався Василь.

    – Нє кушялі, нє кушялі. Ви-то усі добре покушялі, а батька спитав хтось за цілий день – чи він пив, чи він їв? Ага, мовчите?

    – Ой, дєд, не мели, – підвів Назар риску під гастрономічним діалогом.

    – О, чули, як баба вчить? Вчить добре, ні дяки, ні шани!

    – Та замовкни вже, сич ти нещасний, бо зараз уже як угрію раз, і на дітей не подивлюся.

    – О, о, тільки і можеш, що верещати. Пішли їсти, кажу, бо голодний, як звірина.

    – Добра з тебе звірина.

    – То це я у своїй хаті, та ще не можу поїсти?

    – Що ти розмахався цими руками, як селезень крилами? То надується, як квочка на кота, а то слова не витягнеш. Прийде Дмитро, тоді сядемо. Та ти й хліба не заслужив за свою сьогоднішню поведінку, так що іди собі сядь і замовкни.

    – Чули, як вона до мене відноситься? Чули добре? Подарував їй зранку такого букета, а вона що? – обізвала, як останнього пияку.

    – Що? Букета ти подарував? Та ним і двір не підметеш. Віник старий – і той кращий.

    – А тобі хіба коли можна догодити?

    – А ти колись старався?

    – Та я, як ота бджола, несу тільки нектар у хату, не їм, не сплю, аби де заробити-підробити, а тобі усе мало й мало, як та бочка бездонна.

    Катря з чоловіком і сином тільки переглядалися, не знаючи, куди й подітися, – чи далі в хату, чи з хати. І встрявати не хочеться, і слухати якось невдобно. Аж виручив Любчик, він же Дмитро.

    В самий розпал перепалки розчинились хатні двері, і на порозі закляк усміхнений синок разом із дівчиною, ну просто як отой Брендон Волш із Келлі.

    – Ну що, люба мамо, любі родичі, дозвольте представити: моя кохана половинка Крістіна.

    – Добрий вечір, – самою скромністю вимовили червонющі вуста незнайомої дівки. Зріст під 1 метр 80 см, тоненька оранжева курточка, діряві джінси, здоровлячі кросівки, волосся лосниться, як ота переспіла нива, густі наклеєні вії, чорний манікюр, зате білі зуби.

    «Це-то дикобраза привів у хату», – добре що не вголос зауважив Микола Гнатович.

    Представивши усіх близьких родичів по порядку, Дмитро іще раз привітав матір з ювілеєм, подарував гарного букета, духи, цукерки, і дав команду дівці. Та й собі сказала кілька теплих слів, обійняла, поцілувала, ну, як ніби рідна дочка. Тетяна Опанасівна уже й забула і про сварку, і про сича у хаті. Так на серці полегшало, що її любий син знайшов нарешті таку гарну, чуйну дівчину. «Ех, бути їй моєю невісткою, ото вже щастя буду мати», – подумала вкрай розчулена іменинниця, добряче просльозилася, та й запросила усіх до святково вбраного столу.   

    Коли всі порозсідалися по стільцях, малий Назар, що досі пильно роздивлявся незнайому гостю, з похмурим викликом запитав:

    – То щось я не зрозумів: ти хто така?

    – Це, Назарчику, моя кохана, можна сказати: наречена, так що стався до тьоті з повагою.

    – Ой, Дмитре, та що ти з мене стару робиш перед дитиною. Називай мене, малюк, просто: Крістіна, а можеш і Кріс, я не ображусь.

    – А-а, – лукаво усміхнувся малий, – то у вас, значить, шури-мури?! Ха-ха-ха, – весело засміявся він.

    – Так, Назар, ты как себя ведёшь с тётей, в смысле, с Кристиной?

    – А що, хіба не так?

    – Так, ану замовкни, вискочка мала! – цикнув дід на онука.

    – Ге-ге, сам ти вискочка.

    – Назар, ну-ка успокойся уже, а то счас в угол поставлю.

    – Бе-бе-бе, – дав Назар на це свою улюблену відповідь.

    Катря тут же вскочила з-за столу, впірвала синочка, й пішла проводити з ним дидактичні тренування.

    – Не звертай уваги, Крістін, звичайні будні.

    – Та я розумію, зайчику, усе нормально.

    – Тобі не холодно?

    – Поруч з тобою мені ніколи не холодно.

    – Ах ти ж шалапутка моя золотенька, – поліз Дмитро лоскотати дівку, а у приголомшеного батька від цих синових потуг аж очі на лоба полізли. Він так прокашлявся чи, краще сказати, прогарчався, що добряче сполохав обох, примусивши зайняти більш пристойні вихідні позиції.

    – То кажеш, Христина тебе звати? – вовком глянув на білявку Микола Гнатович.

    – Не Христина, а Крістіна. Я не в селі народилася, вчуся в Києві, то яка я Вам Христина? І не дивіться на мене так, я Вам іще нічого поганого не зробила.

    «Ах ти ж стерво ти обдерте, диви-но, як огризається. Ну-ну, буде, Дмитре, у нас із тобою чоловіча розмова».

    – Ну, что ж, – виручив на цей раз Василь, – давайте не будем забывать о нашей имениннице. Батя, правильно я говорю? – потягнувся він до пляшки.

    – Правильно-правильно, зятю, хоч у чомусь ми з тобою солідарні. Бери біленьку, і розливай.

    Василь узяв пляшку, якраз і Катря нагодилася з притихлим синком.

    – Кристина, я прошу прощения, Вы как?

    – Наливай-наливай, – підставила та чарочку, – і можна на «ти», ми ж сучасні люди.

    – О, так ты наш человек, – соловейком заспівав зять. – Люблю современных женщин, это я понимаю.

    – Агов, чоловіче, стеж-но за язичком, бо вирву.

    – Катюся, что ж я такого сказал?

    – Ти ніколи нічого не говориш, – махнула та рукою.

    – Василий, ты куришь? – раптом запитала Келлі.

    – Ну, могу и покурить.

    – Отлично!

    «Це що таке робиться? – ховрахами забігали думки в набурмосеній голові Миколи Гнатовича. – Ця бриклива коняка і п’є, і курить, а це теля зелене й ні пари з вуст. Оце-то дівку вибрав! Не вистачало ще такої невістки. Е, ні, краще одразу в могилу».

    – Ну что, папа Коля, в такой торжественный день Вам предоставляется право первому огласить тост и как хозяину этого замечательного дома, и как супругу сей благочестивейшей, добрейшей, красивой, умной, роскошнейшей женщины.

    – Васяня, а це ти зараз про кого так? Жінка собі, як жінка. – Да, дійсно, з настроєм сьогодні у Миколи Гнатовича був непорядок, чи то пак, безпорядок. – Жінка вона і в Африці жінка.

    – Ну, не скажите, не скажите, я вот хочу отметить…

    – Е-е-е, помовч. П’ємо за здоров’я, та й усе, – рвучко перехилив сичовий родич чарку, й поліз до закуски.

    – Мама Таня, я хочу сказать, что здоровье, действительно, имеет огромное значение. Мы просто не всегда серьёзно относимся к этому пожеланию. Вот у меня прихватила спина, и что Вы думаете?..

    – Ой, мовчи із своїми болячками. Давай пий, і кидай щось у рот.

    Отож, випили усі і почали закусувати. Тетяна Опанасівна сиділа собі тихо й мовчала і із-за сича у хаті, не бажаючи виговорювати чоловікові при дітях, – і із-за «невісточки», добре бачачи, що не така вона уже й скромниця, якою переступила поріг. «Ой, сину мій, сину, синочку ти мій миленький, невже це твоя доля?»

    – Мама Таня, всё просто объедение, высший класс. В ресторане так не готовят, вкус – потрясающий, – щедро нахвалював зять, перемелюючи наїдки так, ніби молов жорнами. – Я Вам говорю, уж поверьте мне, я в этом толк знаю. Ваше кулинарное искусство – это бомба. Вам бы где-то шеф-поваром работать, не думали об этом?

    – Ой, Василю, дякую тобі за такі добрі слова, але куди вже в моєму віці? Он у хаті й біля хати скільки роботи, а скоро он іще як город піде…

    – Ні-ні, це ти гарну ідею подав, – незгірше за зятя плямкаючи губами, зауважив зацікавлений тесть. – Тут є над чим покумекати. Ти подумай, Тетяно, а то скільки ж я уже можу цією бджолою бути?! Носиш і носиш цей нектар у хату, а ти ж не завжди і попробувати даси.

    – Та ти ж принесеш на копійку, а з’їси на гривню. Гризота одна з тобою. Хіба це життя? Крістіночка, може, тобі щось покласти, доцінька? Дмитрику, приглянь-но там, щоб дитина не була голодна.

    «До-ці-нька, – в застиглій позі задумалась Катря. – А я ж тоді уже хто? Ох, Дмитре-брате, та кого ж ти собі вибрав? Як вона уже з першого візиту заграє з моїм чоловіком, то що ж воно далі буде? Сяде тобі на шию, ноги звісить…»

    – Катюш, ты почему ничего не кушаешь? Вот салатик очень вкусный. Насыпать тебе?

    – Налий мені вина краще, і матері щось скажи.

    – О, так это мы вмиг, – взявся Василь, смачно дожовуючи шматок рулета, за пляшку, а проворна білявка тут же підставила чарку.

    «Це ж скільки вона п’є? Ну, сину…»

    – Послухай-но, Хри… Крі…стіна, так? – дівка невдоволено кивнула. – Горілка крепка. Батьки дозволяють тобі стільки пити?

    – А я уже не дитина, щоб дозволу питати, та й міцний самогон краще за якусь там казьонку.   

    Тетяна Опанасівна так і вклякла. От тобі й скромниця! А Дмитро собі й вухом не веде. Тільки хихоче тій своїй Келлі на саме вухо – та й усе на цьому.

    «Це ж залиш їх одних після таких посиденьок, то й до біди недалеко, – Микола Гнатович і так сьогодні не виспівував настроєм, а тут іще – на тобі! – Зайшла до хати такою собі сіренькою мишею, а зараз добряча тобі пантера, та ще й з такими пазурами. Та така хіба піде на город? Ага, на коли вам треба?! Скаже: Вам треба, то й ідіте собі, в мене манікюр. Ну, ні, так не буде!» – гахнув Микола Гнатович по столу у відповідь на стрімкий плин невеселих думок.

    – Ти чого нас лякаєш, звірина ти нещасна? Сказився, чи що? – аж підстрибнула з того переляку Тетяна Опанасівна.

    – Так, дівко, слухай-но мене сюди…

    – Миколо, ти що надумав? – вхопилась збентежена ювілярка за чоловіка. – Ану не чіпай дитини!

    – Пусти руку, бо зараз… – сипнув Микола Гнатович вогнем із очей, вирвавшись від дружини, немов від заразної. – Так от, дитина! – подивись-но на мене, – Дмитро так і заблищав стривоженими очиськами, не розуміючи, що й до чого. – Хоч я тобі й не батько, а горілки пити не дозволяю. Якщо цьому теляті байдуже, то я…

    – Це ще хто теля? Хто теля? Та це ж ти, як те теля біля молочної дійки, як уже допадешся до цієї горілки, то й за чуба не відтягнеш.

    – Ану, замовкни, клята бабо! У своїй хаті та ще будеш мені начоти читати?! Що ти вічно лізеш до мене, як той дим у очі! Іменини в тебе – то сиди й не шипи під вухо, – випустивши добрячий об’єм жовчного пару, Микола Гнатович важко задихав, обдумуючи новий напрям руху нестримних думок.

    – Василий, что-то жарко здесь. Пойдём, покурим.

    – Пойдём, Крис, – добре наївшись, Василь був і не проти трохи перепочити.

    – Я з вами, – піднявся й собі Дмитро.

    – Ні, котику, ти посидь із мамкою, – взяла білява Келлі хлопця за шию. – Ми скоро.

    «По-йдём, Крис, – нова хвиля ревнощів залила Катрі очі. – От же ж кішка облізла. І де вони тільки беруться такі?»

    – Ти де її узяло, невігласе? – немов відповідаючи на доччине німе запитання, прогарчав ще більш сердитий батько, щойно зачинились вхідні двері.

    – Підбирай слова, – кинулась на захист опечалена мати.

    – Мовчи!

    – Батьку, та що ти кидаєшся на мене? Хотів онуків – ну то скоро будуть.

    – О-ой, – сплеснула руками й тут же затихла враз похолола хазяйка.

    – Ах ти ж гаспидський сину, таку твою туди! То ти вже й байстря мені нагуляв? – розлютованим бугаєм звівся на мозолясті ноги Микола Гнатович.

    – Та заспокойся, батьку, чого ти! Так, до слова сказав, нічого в нас ще не було. У нас із цим строго.

    – Ага, я й бачу. Строгість аж пре! Що ти регочеш із нею, як той дурник? Будь же мужиком. Та в тебе дід воював, німця клятого аж до Берліна гнав. І що? Це щоб зараз ти скалився отако з цією розмальованою кадрою?

    – Так, батьку, хоч ти мені й батько, а ображати Крістіну я тобі не дозволю. І взагалі, кохаю я її.

    – Ну, все, – сів без сил геть роздавлений Микола Гнатович. – З таким щастям одна дорога – до глибокого виру.

    – Синочку, а ти добре подумав? – м’якою периною заслала матінка. – Хіба така піде на город, накопає картоплі, насадить квіточок?

    – Та здався вам цей город! Що не скажеш – город та й город. «А в городі, а на городі, а з городу…». Тоді ж як викопав вам ту прокляту траншею, то й досі млосно. І що? Нічого й не вродило на тому клапті. Не те життя зараз. Зароблю собі на хліба й без городу.

    – Еге, заробиш, ти заробиш. Тільки й знаєш, що той свій комп’ютер, днюєш і ночуєш за ним.

    – Ага, ти ще побачиш, яким я буду програмістом. Ще й машину тобі куплю за свої гроші.

    – Ой, сину, дай Боже, дай Боже! – мрійливо зауважила ласкава матінка.

    – Та що ти слухаєш його! Хіба у нього є клепка?

    – То де ви, брате, все-таки, познайомились? – включилась в розмову Катря.

    – По Інтернету.

    – А я що казав! Нема тої клепка, й не буде.

    – Ой, батьку, я завжди у тебе був самим дурним, але почекай, іще на моїх воротях півень накакає.

    – Оце хоч правду кажеш, в це я ще повірю. З таким характером тобі на голову накладуть, а ти й слова не скажеш. Та не можеш вирвати у неї з рота ту цигарку? Взяв за шию, струсонув так, щоб кістки заграли, то вона й шовкова тобі буде, стели, куди хочеш.

    – О, о! Добре сина вчиш, нічого не скажеш.

    – Добре ти навчила. То сиди й мовчи, ювілярка-іменинниця, таку твою!

    Аж на цьому гарному побажанні відчинилися двері, й на порозі з’явилися Василь із білявкою, такі жваві й усміхнені, неначе на курорті побували.

    – Слушайте, такой ветер поднялся, у-у-у, – зімітував Василь.

    – То це від вітру ти ржеш, як кінь? – блиснула Катря очима.

    – Катя, ну что на тебя нашло сегодня, или это у вас семейное? Пообщались вот с Кристиночкой, что ты уже точишь на меня зубы?

    – Хай би тебе уже шашіль сточив за твої вибрики.

    – Да, Вась, а семейка у вас, я смотрю, и вправду весёлая. Ну, веселиться я люблю, так что, думаю, сойдёмся, – моргнула Келлі новому другу.

    – А що це ти, красуне, на російську перейшла?

    – А Конституція дозволяє. Та й сваритися нам, Катюша, ні до чого, ще породичаємося, то незручно потім буде. Ну, Вась, налий-но мені, хочу випити за майбутню свекруху.

    Тетяна Опанасівна знову так і вклякла, Микола Гнатович, думаючи важку думу, спохмурнів іще більше, Дмитро закоханими очима дивився на свою біляву чарівницю, Катря з Василем перехресними поглядами влаштували сварливу дуель, Назар перекидав собі хату, та на нього геть ніхто не звертав уваги.

    – Тетяна Опанасівна, – з напіввикликом, з позиції хазяйки зиркнула дівиця, обхвативши чарку чорними кігтями, – я знаю Вас всього якусь годину, але вже бачу, що Ви – хороша жінка, або, як-то кажуть в такому випадку: хороша баба, ну, розумієте, про що я. Так от, хай, може, Вас й недостатньо шанують, не звертайте уваги, займайтесь собою, любіть себе, і плюйте на усе, нехай ніщо інше Вас не обходить. Життя – воно одне, то й живіть його так, як Вам до вподоби. За Вас, мамо! – високо підняла «невісточка» чарку, й заправським жестом враз перехилила у рота. 

    Якось мовчки закусили, а далі розмова за столом геть не йшла. Як водиться в таких випадках, погомоніли про погоду, про політику, та й знову затихли.

    – Николай Игнатьевич, может, ещё по одной? – весело кинув зять, та відповіді не почув, немов наткнувся на стіну. – Задумался, наверно? – веселим циганом усміхнувся Василь.

    – Чого ти замовк, як німе? Сидиш, як заспиртований експонат під скляним ковпаком. Людина до нього звертається, а в нього й за вухом не свербить. Та що за короста на тебе найшла сьогодні, га?! – дала Тетяна Опанасівна чоловікові смачного запотиличника.

    – Ти чого руки розпускаєш? – вибухнув грізними емоціями сичовий родич.

    – Та тобі кия доброго треба дати за те, як ти себе ведеш.

    – Ой, одчепися.

    – Так что, бать, обновить Вам?

    – Ой, лий уже давай, та й відстань.

    Ну, знов мовчки випили, мовчки закусили. Якось не до веселощів було, та не усім.

    – Ой, щось так нудно стало, – кішкою потяглася білявка за столом. – Дімочка, неси-но музику, хочу розім’ятися. Василий, танцуешь?

    – Заслабо! – бравим півнем одказав Василь.

    «О-о-о, точно вже доконають мене сьогодні. А-а-а, нехай уже роблять, що хотять. Байдуже», – скривився сам до себе Микола Гнатович.

    А не почали ці Василі з Крістінами викручуватись водяними глистами, гасати, як оті лошаки на паші?! Що тобі казати, любий читачу! Якби Руслана саме зараз знімала кліп на свою європереможну пісню, кращих акторів не знайшла б і удень з вогнем. Дискотека та й годі. Але якщо білява Келлі ще мала якесь уявлення про танці, то Василь, ну, не те що не умів танцювати… скажімо так… теорія та естетика танцю були від нього так само далеко, як він від балету. А що? Василь-балерун. Ви знаєте, в цьому щось є, треба буде поміркувати на дозвіллі. Але я відволікся.

    Так от, Василь-то танцював, але все більше мімікою, куди там будь-чиїм ногам братися, коли обличчя віддзеркалює такий багатий внутрішній світ, що за нижні кінцівки думаєш в останню чергу. Очі, ніс та губи виписували такі кренделі, такі хитромудрі виверти, що давньогрецькі міми, побачивши цю шалену виставу, перевернулися б у могилі. Так уже, як Василь шкірився в дикому ритмі вщерть учарованого його танцю, забувши про все навколо, можна було подумати, що він вважає себе щонайменше срібним призером обласного чемпіонату, при цьому справедливо обурюючись відсутністю належної реакції. Та Василь помилявся.

    Реакція була, та не така, на яку він очікував. Коли зять Миколи Гнатовича був малим, то любив грати в гру «Море хвилюється раз…», пам’ятаєте, так? – море хвилюється два… море хвилюється три… усяка жива фігура на світі завмри. Ось родичі Василя і позавмирали, вмить перетворившись у (важко навіть сказати: вражені, роздратовані чи перелякані) воскові фігури, та що там воскові! – жодному скульптору не під силу було б відтворити таку багату гамму емоцій; Мікеланджело з Донателло щиро заздрили, що їм не позувало сімейство Довбнів. Можливо, й тесть, коли ще був малим Колясиком, любив отак позавмирати, – як виходити з цього оціпеніння – от же ж питання?! 

    Як не дивно, допоміг сам Василь. Чи то він натанцювався, чи хотів у цей святково-ювілейний вечір, подібно коштовному діаманту, попереливатися усіма своїми талановитими фарбами, та раптово, посеред феєричного запалу своїх карколомних рухів, він почав якось войовниче викрикувати, різко викидаючи в сторони руки й ноги. На що це було схоже, важко сказати, але далі дивитися на це кошмарне дійство психологічно вразливий тесть уже не міг.

    – Так, зяте мій дорогенький! – категорично почав Микола Гнатович, вимикаючи магнітофона. – Йди-но вже додому, бо бачу, як не спиниш тебе, то усю хату мені рознесеш. А я-то думаю, в кого твій синаш удався. Ну, Катре, бери-но цього акробата попід руки, і йдіть уже, йдіть з-перед очей.

    Тетяна Опанасівна й не перечила, бо ж і їй сьогоднішній вечір поналивав у душу такого міцного збудливого напою, що перетравлювати його треба було ще дуже довго.

    Випровадивши дочку із зятем та онуком, чемний господар повернувся до вітальні, сів напроти білявки і:

    – То що, «видра ти облізла», – добре, що не вголос, – скажеш мені, га?

    – А чому це таким тоном, і що Ви хочете почути?

    – «Чому це» я тебе буду запитувати. Ти мені не корч тут крутійку-аристократку. Хай він, – кивнув батько на Любчика, – телепень, нічого не бачить, а я таких, як ти, добре повидав на своїм віку.

    – Батьку, та ти що таке несеш?

    – Несе води ріка, а ти мовчи й диш.

    – Миколо, послухай, – зробила і свою спробу ювілярка.

    – Тетяно, не лізь під гарячу руку! Ну, то що мовчиш?

    – А що Ви тут розкомандувались? – підскочила з-за столу Келлі. – Думаєте, як тримаєте тут всіх у страху, то й я вам скавучати буду?! Приміряли на себе роль деспота, і хочете, щоб усі по струнці перед Вами ходили? Ага, ось вам! – тикнула вона Миколі Гнатовичу чорно-манікюрну дулю під носа.

    І знов на якусь мить Мікеланджело з паном Донателло позаздрили відсутністю у їх нещасливий вік такого обдарованого персонажа. Скільки б вони віддали за бодай одну годину такого позування!

    Микола Гнатович не те, що не очікував подібної реакції, йому й у страшному сні не могло наснитися, що якась обдерта глиста, якась худа й засмоктана дівка відважиться – ви лишень подумайте! – тикнути йому під носа – це взагалі якийсь дикий кошмар! – дулю. Матінко ж ти моя!..

    У здичавілого бика на іспанській кориді не наливаються так кров’ю очі, як в цей страшний для білявки час у Миколи Гнатовича. Вдихнувши в свої потужні легені вкрай розчепіреними ніздрями побільше повітря, цей самий оскаженілий «бик» закрутив головою точнісінько так, як і його неприручений родич, – тільки що по підлозі не рив копитом…

    Під цими двома кривавими «прожекторами» білявка ще більше побіліла, впала на стільчик, розкрила рота й готова була уже кликати мамку, як тут з «жерла вулкану» вилилась така добірна високотемпературна лава, що не те що білявка, стіни затряслися, вікна забряжчали, собаки з усіх околиць по-вовчи завили, шпалери повідставали, ламінатна дошка під ногами почала розходитись.

    Ні один смерч не може завдати такої руйнації, як розгніваний Микола Гнатович. Виливши на голову люб’язній гості товстезний шар розплавленої магми, він мало не такими ж люб’язними стусанами виштирив її з хати, з, так би мовити, почесною шаною провів до воріт, ще й там піддавши добрячого пару.

    – Щоб дорогу сюди й забула, чортиця ти нещасна!..


    А в цей самий час, трохи полякавшись від цього неочікуваного «землетрусу», Василь усе ніяк не міг втриматись від надокучливих причитань:

    – А я ведь так старался, так старался. И никто не оценил: ни батя, ни мать. В такой день хотел поднять родителям настроение.

    – О-о, настроєніє він хотів підняти. Наїлося, напилося, натряслося… Йди лягай спати і не марудь мені голову.

    – Бе-е-е, бе-бе-бе-бе-е, – приступив і Назар до своїх нічних монологів. – Бе-бе-бе-бень-ського-о, дурбень-ського-о… – викрикував він усе завзятіше.

    – Ах ти ж заноза криклива, – кинулась Катря до сина. – Ану закрий ротяку…

    – И ведь никто не оценил, никто не оценил… – тихо сопів у кутку Василь.


    Вирвавшись з хати диким звіром, Микола Гнатович ступив на поріг якимось пишним царевичем, як отой Іван-дурак у казці про Конька-горбунка. Яким вітром здуло його несамовиту лють, пойми й добери. Факт був той, що з тієї самої секунди, як він зачинив за собою вхідні двері, його дзюркотливою мовою можна було лікувати самих безнадійних хворих.

    Та дивна річ! Тепер уже Тетяна Опанасівна із сином понадувалися отими сичами-пухирями, і ні телень тобі. Що будеш казати?

    Життя…