Свате-брате

    Як ви, любі мої, зрозуміли та здогадались, без добрячого буйного, я б навіть сказав: дико буйного весілля, не обійшлося. Варто було лишень отій «обдертій дівці», «розмальованій кадрі» і «дикобразу» принести Миколі Гнатовичу кілька пляшок грузинського коньяку і засмажити на салі яскраво-сонячну яєчню, як увесь його тигрячий норов зник, немов розтанув, у незнаному лігві. Майбутній тесть відтепер у присутності – увага! – любої(!) Крістіночки позіхав і совав ногами, як оте нерозумне дитя при вигляді величезного торта. Білява Келлі ще до хвіртки не дійде, а батько без п’яти хвилин чоловіка їй уже й двері відкриває, та так уже припрошує, так уже поливає отим золотим дощем безхмарної усмішки, що сміх один. Чим уже приручила цього тигра, якою жіночою отрутою, навряд, що одним лише коньяком і дешевими яйцями. Але то вже її – жіночі – секрети, хоч якого ключа не підбирай, не тільки не одімкнеш, а ще й зламаєш, то ж не будемо й пробувати, перейдемо краще до самого весілля.

    Вискочу трохи наперед і скажу, що свідком у Дмитра був той самий лихач-водій Кеша, він же Інокентій. Якби ж ви тільки бачили, як він крутив отим своїм буремним глобусом на шиї, то не сказати-не пересказати, а язик при виді тої шаленої кількості різнобарвних дівок бігав у пересохлому роті, як… але давайте усе ж по порядку.

    185 чоловік. І всі, як один, поприходили. Гуділо так, що й під землею було чути. Візьміть величезний вулик найлютіших бджіл і помножте на 10 – та що там 10, – множте на 100, й не прогадаєте, бо такого весілля у світі-мирі не було чути, й не буде, певно, ніколи. Від ресторану зразу відмовились, вірніше, відмовився тигр-Микола Гнатович, збудувавши зі знайомими мужиками на рідній вулиці такого шалаша, що АХ! Сопілка, скрипка, бубни, барабани, звісно, в живих руках талановитих музик. Усе грало-вигравало, співало, раділо, веселилось, танцювало, ну, вірите? – як згадаю, то немов райдуга у голові сяє, сяє й не перестає, що то значить спогади?!   

    Ага, треба ж для годиться познайомити вас зі сватами, а то ж я усе відволікаюсь. Ге-ге, яка то була зустріч! Загіпнотизований майбутньою невісткою Микола Гнатович так уже стелився перед Христининими батьками, так уже гомонів, ну, не чоловік, а просто тобі повнісінький балон запашного квіткового меду, аромат такий, що хурделиця в носі виє і ще й в очі лізе, наче та надокучлива бджола. Як побачив того вусатого опецькуватого батька – «Свате-брате, – каже, – дай тебе обійму-поцілую», – і шубовсть у ті вуса! Іван Пилипович і сам зрадів тому шаленому нападу. Як почали вже один поперед другого галакати та притоптувати, куди там! – наче знайомі сотню літ. «Миколо-Йване, Йване-Миколо», – тільки й котилося луною по хаті. Тетяна Опанасівна тільки диву давалась, що з чоловіком сталося, і уважно з-під лоба приглядалася до свахи. На відміну від чоловіка, була проти невістки, але бачачи синову впертість, мусіла замовкнути й уступити.

    Тетяна Степанівна (тезка, до речі, любої дружини нашого героя) була жінкою зверхньою і вкрай стриманою. У пильно споглядаючої за нею хазяйки небезпідставно склалося враження, що та не вважає сватів собі за рівню, і, певно, лише умовляння єдиної дочки схилили шальки терезів у сватову сторону. Висока й худа, з презирливо стиснутими тонкими вустами і короткою рідкою зачіскою вона могла справити одне-єдине враження, і якщо Тетяна Опанасівна тут же й просканувала цю довжелезну тараню, Микола Гнатович, ледве звільнившись від міцних обіймів нового родича, переключився на його дружину.

    – Га-га! Свашко-пташко, а йди-но сюди, клята!

    Будучи в суперрозкішному настрої, чемний господар вважав таке звернення за цілком буденну між новоствореними родичами річ, звичайний жарт, протокольне вписування нового персонажа, так би мовити, урочистий вступ до знайомства. Він широко розкрив перед тонконогою пані свої жилаві ручища і вже готовий був замкнути їх з протилежної сторони, та:

    – Шановний Миколо Гнатович, давайте обійдемось без оцих сільських дивацтв і просто привітаємось, як ділові люди. Тетяна Степанівна, – простягла вона хазяїну намазюкані пальці. Усе це було проговорено рівною беземоційною мовою, без зайвих тобі тонів та перетонів. У пересохлому колодязі не так сухо, як було у цій короткій фразі, адресованій – кому?! – самому Миколі Гнатовичу, живій, можна сказати, легенді. І якби ця сама зверхня пані вистрілила сватові прямо в очі з водяного пістолета, то він, гадаю, менше б здивувався. В іншій обстановці він би й сам у неї вистрілив, та дивним чином якось уже стримався.

    – Що ж, воля Ваша. Микола Степанович, – обережно потиснув господар тонкі пальці, прикипівши поглядом до отих примружених зорових свердл.

    «Та що він меле! Загіпнотизувала вона його, чи що?» – геть збентежилась Тетяна Опанасівна.

    – Ой, кажу Степанович, – бахнув себе Микола Гнатович долонею по лобі, – зовсім уже старий став. Гнатович, Микола Гнатович. Ну, свате-свахо, сідайте до столу, за чаркою і познайомимось.

    Та уже як всілись, то мало танцями ця полюбовна зустріч не закінчилась. Такі вже смішки-присмішки літали над столом, і тобі Колюнчик, і Таньчик, і Ванєчка, і Танєчка, такі вже любощі, така тобі гармонія. Куди й поділась ота свахова напищеність, розкраснілась, розпашілась, згадала і молоді роки, та так уже розтеревенилась, що й чоловік дивувався, ну рідні люди, й усе тобі, зійшлися, як оте гарбузове бадилля на городі. Буває ж таке! Не знали, не бачили один одного й краєм ока, а тут слово за слово, і хоч відправляйся разом у далекі мандри. Уже й плакали, як «на коня сідали».

    – Танюша, Ванюша, – жалібно скиглив на порозі Микола Гнатович, обійнявши дружину, – наш дім – ваш дім, золоті ж ви наші свати. Такий уже я радий, що ми породичались, просіть, що хочте, усе дістану. Ах ти ж Танєчка! Ах ти ж Ванєчка!

    Та відправивши сватів додому й трохи протверезившись, Микола Гнатович згадав оті намазюкані персти, і прорвало:   

    – Давай, каже мені, без оцих твоїх селюцьких дурощів, таку ж твою туди!

    – Ой, Миколо, та не перекручуй ти. Не казала вона такого.

    – Що не казала?! Не казала вона. Так же ж наспівувала, наче та пташка.

    – А чи не ти, любесенький мій, так її називав? Танєчка, пташечка, свашечка, – дражнила чоловіка невгамовна дружина. – І на тобі кришталеву чарочку, і ковбасочку, і салатичок, і…

    – Ой, мовчи, мовчи вже. І теше, і теше, як той тупий рубанок. А що треба було – з хати її виставити? Суне мені ці пальці викрашені – та тьху на них.

    – Ага, щось не дуже ти плював за столом, таким уже вужем повзав.

    – Де я повзав, де? Дика ти жінка. Треба ж було якось задобрити цю жердину не вкопану. Ну сват – ходячий тобі алмаз. А таранька ця, цапля тонконога, ну що ти з неї візьмеш. Але ж відійшла, зняла із себе цей гордячий наліт. А завдяки кому? Цінуй, цінуй, жінко ж ти невдячна, чоловіка! Але ні, Тетяно, що не кажи, а хороші нам свати попались, і невістка нівроку, і свати. Така тобі моя мова!

    Ну, все, не буду більше любого читача втомлювати отими нічними теревенями, краще перейду до самого весілля. Про все було домовлено, собаки, щоб не дуже кидались на людей, нагодовані, страви наготовлені, торти спечені, кульки надуті, вітальні плакати наклеєні, гірлянди розвішені, гості запрошені. Дівок понаходило, мамцінькі ж мої дорогесенькі! І одна краща другої, а вже що дружка, то така вже принадна дівка, щоки аж блищать тим рум’янцем, здорова, доладна, фігура – як на отих древніх фотографіях, мов щойно зійшла з портрету якогось там 17 століття. Кеша поряд із нею, немов нерозвинене дитя, дарма що борідка хилитається на отих худющих щоках. «Ну що, Кешуня, – каже до нього, – держи фасон, га-га-га». Коняка, та й годі, але гарна коняка, Кеша так і прикипів, як отой цапок на прив’язі. Але як зійшлися усі оті коняки, лю-юди! – ну точнісінький тобі глобус.

    – Кеша, а йди-но сюди.

    – Га!

    – Кеша, однеси-но туди мінералку.

    – Га!

    – Кеша, куди Дмитро подівся?

    – Га!

    І тільки – га! га! га! га!

    «Оце-то вже свідок. Це-то чудо бородате, це-то да», – хитав головою Микола Гнатович, підсміюючись з доброго настрою. 

    Тільки нова дівка на поріг, тут же сопілка, скрипка, бубни, барабани як не заграють, усе зануртує, заклекоче, а бідолашний той Інокентій, наче та дзиґа, уже й не знає, на кого дивитися, і ще й дружка та з 17 століття попід вухом: «Держи фасон, Кешуня!» То вже і сміх, і гріх один, видно, підмітила оту його психічну неврівноваженість, і знущається, і вже скалить отими здоровими зубами, наче вкусити хоче. Ох, і пережив же Кеша у той день добре.

    А вже як приїхав тесть, тобто тесть Миколи Гнатовича, дід жениха, то я вам скажу, то була дійсно таки подія. В чорному лискучому костюмі, у білій сорочці, світлому капелюхові, начищених чоботях на здоровенному запряженому парою гнідих возі із величезною 200-літровою діжкою і алюмінієвим балоном за спиною. І тут знову скрипки-сопілки-барабани як заграли, коні одразу в сторону, та дід Опанас дужою рукою і громовим голосом тільки: «Но-о-о!!!» – і аж музики присіли, а коні – то ті тут же й стихли, так і вклякли на місці.

    – О, оце гість, так гість. Здра-астуйте, Опанас Панкратійович, – біг стрімголов до тестя Микола Гнатович.

    – Здоров, Миколо, здоров. А де молоді? Чого діда не зустрічають?

    – Та десь із молодими товчуться.

    – Себто як це із молодими? То дід стільки гостинців зі своїми вороними притарабанив, а вони й носа не кажуть?! Та-ак… – гарчав старий пасічник в гамірливому людському вирі.

    – Ой, діду-діду, біжимо вже, біжимо, – біг уже й Дмитро з молодою. – Ну Ви і вбралися сьогодні, хоч самі можете до вінця, – обійнявсь-поцілувавсь онук із дідом.

    – А стару куди подіну, хе-хе?

    – А де ж бабця Ваша? – занепокоєно запитала Христина, й собі цілуючи нового родича.

    – О, ясочка-ласочка, бабця моя уже давно на цвинтарі спочиває, а от дружинонька люба, з якою ми уже майже 60 годочків укупі, чепуриться іще, та букета вам гарного готує. Так що бажаю вам не менше нашого разом у добрі-злагоді прожити, щоб ніяких мені там оцих от молодьожних викрутасів. В загсі розписалися, в церкві повінчалися – усе, назад вороття нема! Дивіться мені! – зігнув дід перед молодими здоровенного кулака. – Щоб лад мені був і порядок, шануйте один одного, терпіть і… з правнуками не баріться. А це гостинці приймайте.

    – Ой, а що ж це таке? – зацікавлено вигукнула наречена, вказуючи на добрячу бочку.

    – Ге-ге, Христиночко-донечко, а це пиво золоте-розливне, а от у балоні – а, онуче, здогадавсь, чи ні?

    – Напевно, мед?

    – Точно. Тільки позавчора качав. Свіжак. Липа, буркун. Запах… Так і плигнув би у той балон. Ану, йдіть-но сюди. – Дід відкрив балона. – Ну, як? – всміхався він малою дитиною. – Зараз черпака візьму. Ну, пробуйте.

    – Та ні, ми…

    – Но-но, ніяких мені ні. Ану пий!

    Що ви думаєте? – мусіли Дмитро з Христиною видудлити по цілісінькому черпаку меду. Свіжовикачаний медок – це, звісно, річ безподобна, але ж не в суху спеку та ще й в такій кількості. Але попробуй відмов дідові, ще прокляне ненароком, та й незручно, як-не-як весільний подарунок.

    – Ну, зятю, гарного ж ти шалаша зорудував, просто тобі царський палац. Умієш, як захочеш.

    – Так у мене все по вищому…

    – О-ой, мовчи, – махнув рукою дід, – не хочу тебе стидати перед невісткою, то вже краще не кажи нічого. Все, замовкни! Ну, зібралися вже гості?

    Тут музиканти знов як заграють, аж дід здригнувся, нові люди підійшли. Так помалу увесь шалаш і наповнився дорогими гостями. І не дихнути-не продихнути. На сонці мало не 35, під брезентом душно, дві сотні людей. А дід Панкратійович ще бігає і мед усім підливає, і не пошлеш його десь під яблуню у холодок, то вже тамада узяла слово, розсадовила усіх гостей і почалося:

    – Дорогі гості! Сьогодні ми із вами зібралися з приводу великого свята у шанованій родині Довбнів. Любий син Миколи Гнатовича Дмитро бере сьогодні за дружину чарівну, яскраву, незрівнянну Христину. Очі наших молодят сяють у цей щасливий для них день невимовною радістю і палкою цілющою любов’ю. На наших із вами очах вони ступили перший крок на своєму відтепер уже спільному життєвому шляху. Тож давайте побажаємо, щоб цей їхній шлях був довгим та щасливим, нехай на ньому лунають дзвінкі дитячі голоси, іскриться радість, спокій, гармонія та душевна рівновага, і нехай на ньому буде настільки мало тернів, щоб наше молоде квітуче подружжя могло без зайвих зусиль усі їх подолати. Урочисте право першого тосту надається старійшині родині – високошановному пасічнику Опанасу Панкратійовичу.

    Після бурхливої підтримки дід Опанас узяв мікрофона, добре прочистив старече горло, зробив глибокий вдих і викотив із своїх потаємних душевних запасів цілу бочку запашного словесного меду.

    – Дітки мої дорогесенькі, – шморгонув старий носом і одинока сльоза покотилася по жорсткій зморшкуватій щоці. – Ось дивлюся на вас, і не можу надивитись, які ви гарні, які щасливі ваші обличчя, як ви радієте, мов ті бджілочки теплому травневому сонечку. Хочу бачити вас такими ж світлими, радісними і щасливими і через рік, і через 5, і через 10, як Бог Святий дасть дожити, років. Щоб іще не одного балона з медом я міг вам привезти, посидіти біля вас, попестити діток ваших, і просто порадіти вашому спокійному сімейному щастю. Пам’ятайте усе життя цей врочистий день, любіть один одного, шануйте, поважайте, терпіть немочі одне одного, бо усяко в житті буває, і, – щоб не проронити ще кілька неслухняних сліз, дід різко змахнув рукою, підвищив голос і пригрозив: – рука важка у мене. Як тільки почую, що комизитесь, поб’ю в куски!

    – Віват!

    – Браво!

    – Молодець, діду! Не давай їм спуску!

    – Панкратійовичу укупі з молодими – многая літа!

    І ще довго кричали мужики за столами, хвалячи старого, поки нарешті не перекинули чарок і не приступили до щедрої закусі. Їжа була встелена за столами густими багатими порціями, а так як в Україні у нас готувати уміють, то перші хвилини пройшли в дружньому гамірливому цямканні. Нарешті привітальне слово узяв, так би мовити, хазяїн усього цього дійства.

    – Миколо Гнатович, Вам слово, будь ласка, – сяяла посмішкою тамада.

    – Дорогі діти! – напустивши на себе не властивого йому офіціозу, звів густенні брови на переніссі батько молодого. – Що хочу вам побажати? – глибоко задумався перший гість. – Все-таки, в доросле життя вступаєте, – і знов довга пауза.

    – Та не тягни вже цього котяру, Миколо, – викрикнув чийсь грубий голос, – пали вже з цього мушкета, та й баста! Ну!..

    Микола Гнатович тільки зиркнув спідлоба, немов зафіксувавши місце розташування ворога, прокашлявся, і полилася дзюркотлива орація.

    – Дорогі гості! У сьогоднішній святковий день на ваших, можна сказати, очах я одружую свого єдиного любого сина. Мій Дмитро – це моя найбільша втіха, найбільша радість і найбільша надія.

    «Ага, точно», – пролунало думкою в жениха і не тільки.

    – Повірите, серце крається, що твоя рідна часточка відправляється відсьогодні у самостійне незнане плавання.

    «Тож залишається ж жити у Миколи», – пролетіло у деяких ще не хмільних головах.

    – Яким воно буде? Хто допоможе, розрадить, пригріє?

    – Вже є кому, га-га, – розкотилося навкруги голосним півшепотом.

    – Хто підтримає і підкаже? Хто стане тією могутньою нездоланною скелею поруч і пройде з ним увесь путь до кінця? Хто у хвилини смутку заспокоїть, хто в часи печалі скаже добре слово, хто у хворобі не кине і буде іти з ним пліч-о-пліч незважаючи ні на що? Хто подасть руку в біді і тривозі? Для кого він буде тим єдиним, жаданим і неповторним?

    – Цицерон!

    – Лінкольн!

    – Порошенко!

    – Та тьху на тебе!

    – Зайчику, то в тебе крутий папаня, – шушукала Христина на вухо женихові.

    – Та я сам у шоці. 

    – Маю тверду надію, що це все його молода, красива, чуйна та ніжна наречена.

    «Ну-ну», – плавали стрімким потоком думки у Катревій голові.

    – Крістіночко, серденько, любочка моя дорогесенька.

    «З ума зійти», – зовсім уже захлиналася дочка тостяра разом із матір’ю від нестримних думок.

    – Вірю і знаю, що саме поруч із тобою він знайде ту тиху благодатну гавань, той обітований порт, що саме ти подаруєш йому щастя та втіху, розрадиш, приголубиш, підтримаєш і будеш вірною, доброю, благоліпною дружиною до самого кінця ваших щасливих благословенних днів.

    – Точно Цицерон!

    – Аж їсти перехотілось.

    – Ось тобі і Микола. 50 літ його знаю, виросли разом, а от на тобі – не знав, що може так серце проткнути наскрізь.

    І дійсно, невгамовні спочатку гості ось уже добру хвилину сиділи мовчки, мов на поминальному обіді, й не те що не перешіптувалися, навіть мух із спітнілих лобів не відганяли. Здавалося, ввійди у цю врочисту мить до шалаша стадо корів, вони б і уваги не звернули. Що то значить слово! Що то значить талант!

    – Тож бажаю вам довгих радісних днів, нехай ніщо на вашому шляху не буде вам нездоланною перешкодою. Нехай віра в Бога і в Добро заступає вам усі негаразди, нехай уже через кілька коротких літ я буду катати на возику ваших малих діток. Щастя вам, діти мої, миру, сімейного тепла, радості, мудрості і удачі!

    – Віва-ат, віва-ат!

    – Браво, Микола, браво-о-о!

    – Многая літа Миколі і молодим. Віват! Браво!

    Мужики свистіли, жінки вищали, діти тупотіли ногами, молодь галасувала. Усе злилося у якийсь дикий нестримний гвалт. Потому хтось вигукнув «Гірко!», і цей шквальний вихор понісся іще з більшою силою. Врешті, зірвані цим божевільним вітром жених із нареченою всілися на лаві, і бенкет продовжився.

    Багато іще гарних тостів було сказано, щедрі гості обдаровували молодих цілющим теплом щирих побажань, бажали усіляких гараздів і безхмарного майбуття, та нарешті усім привітальним теревеням прийшов кінець, втомлені безкінечними наїдками і духотою гості повилазили із цієї гігантської барлоги, і тепер бажали одного – п’янкої прохолоди і нестримних розваг.

    Хтось випадково побачив на подвір’ї старого возика, з якимсь скаженим самозабуттям притарабаним його до весільного товариства, задимлені парами хмелю кмітливі чоловіки впірвали весільних батьків, всадовили на цю злополучну колісницю, і під несамовитий регіт потягли до криниці. Ті вже і кричали, і молили, відпустіте, мовляв, роздеремо сукню і штани, чим світити будемо? – та де там! – весілля є весілля, проти традицій не попреш.

    Тягли-тягли до того колодязя, тащили-тащили, а возик у вправного Миколи Гнатовича самі знаєте. Те, що колеса були старі-престарі і дивом дивним трималися на отій нещасній осі – діло одне, то ж сама ота колісна ось уже аж прогнила, аж скрипіла під отою страшенною вагою, перетрухла іржа цілими пластами падала на стоптану землю, і врешті роздався гулкий тріск, і бідолашні хрещені покотилися в узбічну кропиву. То вже і кумедія була, і трагедія. В батька весільного гуля вискочила, в матері хрещеної плаття пішло по шву, і обидва чорні од тієї пилюги, ще й злі, як ота кропива, що їх добряче таки попекла.

    Ну, поки їх десь там переодягали-перемивали, прудкі чолов’яги полагодили візка, і тепер уже винний у аварії шкодник управляв полагодженою колісницею, щоправда, без зайвого завзяття. Миколу Гнатовича просто узяли попід натруджені ручки, закинули на воза, і по протореному, так би мовити, шляху потягли до криниці. Ще й не звичайним ходом везли, а зигзагами, вибирали по дорозі найбільші ями, і прямісінько туди його, бідолашного, та й саму ручку вверх-вниз, вверх-вниз, то в батька молодого уже й в очах паморочилося, і не скажеш же нічого цим здорованям, бо з них станеться, ще до криниці разом із возиком вкинуть. Мусів уже терпіти, скрегочучи стуленими зубами.

    Отак домчали його ледь живого до колодязя, витягли цеберко водиці, трохи освіжили, плескаючи в зблідле обличчя, а потім під загальний регіт ще й перекинули усе прямо на голову.

    – Ах ви ж… – кинувся було до кривдників неприручений хазяїн, та раптом перечепився за край возика, і як отой орел в піднебессі, розтягнувся під десятками ніг.

    Та байдуже. Підняли, поставили на рівні ноги, обтрусили, витягли ще одне відро, іще раз змили, вкинули назад до колісниці, відвезли до шалаша, всадовили на лаві, налили повну чарку, вкинули до рота, дали щось прожувати, занесли до хати, переділи, перемили, й новою копійкою, уже лагідного й усміхненого, пришпандьорили до товариства.

    Та не думайте, що це був кінець, ге-гей, не знаєте ви наших українських весіль. У нас же як гуляють, то до третіх півнів, поки уже не затихнеш десь попід тією лавою, геть розморений почутим, побаченим, з’їженим і випитим. То лишень спочатку усі такі солідні, культурні та випещені, та уже як розійдуться, ге-ей!..

    Добре відпочилі до сеї миті музики як вшкварили коломиєчку, цілий шарварок знявся навколо, молодих затащили в центр, і в цьому здоровенному колі як уже почали витанцьовувати, куди там отим зірковим танцям братися, дилетанти та й годі, друге діло наше скажене весілля. Тут тобі увесь багатющий спектр сучасних і старовинних жанрів, ще й настільки талановито переплетених, що жоден хореограф тобі ніколи й не додумається. Так вихилятися, вигинатися, кривлятися, вистрибувати і вибрикувати тільки у нас і можуть.

    Микола Гнатович із свахою уже як розійшовся, як ужарив, мамо рідна! – молодь аж за телефони узялася і давай знімати під свист і всілякі під’юджування. І під боки, і вприсядку, і по колу, і з вистрибом, і руку закладе за потилицю, і ті ноги в повітрі так і ходять, як дерева під час буревію. Тут Іван Пилипович соколом підлетів, і попід руки зі сватом як почали уже гасати, а мужики давай свистіти і ляскати в долоні, а тут і Тетяна Опанасівна вхопила свашку попід пахви, і давай кружляти по колу, ще й так музично – і-і-і-і! і! і! і!

    А дівки від такого дива і собі перед хлопцями і круть тобі, і верть, і так, і сяк, а у Кеші в і так уже захмелілій голові цілий рій завівся уже. Тут дружка із подружками як підскочить до нього, та каже: «Крути мене, верти, свідченьку мій синьоокий. Я ж козачка твоя, я…», – ну і як там далі у тій пісні. Чи слова переплутала, чи віщала так, але які там слова на весіллі. Аби весело було, а точність композиційного відтворення, та іде вона до того самого. У нас гулянка, а не наукова конференція у піджачках і краватках. Мусив уже Кеша вхопити оту нахальну дружку за крепко збитий стан, та кілька разів крутнувши її на місці, скинув назад, бо каже: «Іди на когось другого плигай, бо доведеш мене до інфаркту». Отак кружляло все, ходило вихором добрих півгодини, якщо не більше, уже й позахекувались гості, але тримали, тримали той скажений ритм разом із вистрибуючими на всі боки животами.

    Аж тут раптом, як одрізали, музика стихла, і тамада гучно оголосила:

    – А зараз, дорогі гості, танцювальний подарунок нашим молодятам з далекої Грузії від Джумбера Шаліковича і його брата Нугзара Шаліковича.

    – Ге-ей! Генацвале-е! – вискочило два джигіта під жваву лезгінку, і таке почали витворяти, що навіть шалений гопак Миколи Гнатовича мусив знітитися під таким бурхливим кавказьким напором.

    Спочатку ці дикі горці водили поперемінно одними руками, потім долучили нестримні ноги, і тільки поГЕЙкували, а вже згодом розігнались і такі тобі сальто почали вертіти, наче ті гімнасти на олімпіаді, і знов тільки: гей! гей!

    А Василь, захопившись цим безугавним ритмом, ускочив третім, і давай викликати горців на танцювальний поєдинок. Вони йому уже й підмигували, мовляв, у нас своя програма, іди геть. Де там! Яке весілля без експромту. Вони його, вибиваючи тоненькими туфельками невеличкий степчик, під ручки, як-то так і було задумано, і шамуль-шамуль з цього дикого кола, а він назад, і собі: гей! гей! То вже грузини як ушкварили своїми жилавими ніжками, як розстебнули білі сорочечки, та вже як понеслися іще прудчіше, і до Василя, мовби кажучи: ану-но повтори, козаче! То Василь уже пробував-пробував, та й захекався, а як почав уже перенапруженими ногами зашпортуватись, то Катря вибігла, впірвала чоловіка за комір, та й потягла звідтіля. 

    А оті брати Шаліковичи собі водять цю лезгінку, хоч би тобі що. То вже музиканти потомились, та й затихли. Ну, трохи відпочили, перекурили, як тут оголошують танець молодих. Тиха, зарубіжна мелодія, усі замовкли, дивляться на молодих. Дмитро обхопив кохану за тендітний стан і давай уже вичитувати любощі: і там, значить, мила моя, милесенька, ніжна-ніжнесенька, і серце своє віддаю тобі навіки, і до скону-віку любитиму тебе одну й ніколи не кину-не покину, і така ти, і сяка ти. А вона йому: голубчику мій милесенький, чудний-чуднесенький, і в тобі одному моя втіха і моя радість, і один-єдиний ти мій жаданий назавжди й до віку. Терлися тими носами, всміхались зубами, ну, плач один, радість та сльози, жінки ті бідні, дивлячись на оті любощі, усі платки змочили.

    Аж тут пісня змовкла, оголошують танець свідків, і не під тиху тобі сумирну мелодійку, а під добрячого якогось латино-американського джайва. Діваха ота принадна не розгубилася, потягла, мало не одірвала, спантеличеного Інокентія за руку, і як уже почала стрибати і викручуватись, а він же ж боїться її, знітився під оцим атакувальним напором. Не він її, а вона його крутить і викручує, і хмілить, і хмілить оту бідолашну голову. Уже й брати-грузини підтримують, свистять, мовляв, не здавайся, генацвале, покажи клас, а вона своє: «Держи фасон, Кешуня», – прямо у розпашіле вухо. Закрутила його, завертіла, то вже й відкачувати довелось після танцю. На цьому й скінчилось. Зайшли назад у гостьову, так би мовити, барлогу.

    Не встиг Кеша одійти від того ошаленілого танцю, як тут тамада:

    – Шановні гості, а зараз привітальне слово має найкращий друг і порадник нашого молодого, свідок Інокентій. Будь ласка…

    – Ну, Дмитре-брате, Крістіно-сестро, – зірвався, мов обпечений, Кеша.

    – Держи фасон, Кешуня, – тягне своє дружка.

    – Щастя вам, здоров’я міцного, повної, як-то кажуть, чаші в хаті і біля хати, діток багато…

    – Ах ти ж Кешуня, – під’юджує з-за нареченої невгамовна дівка.

    «Та замовкни вже ти, товстопуза бабо». Ох, щоб було, якби Інокентій проревів оце вголос! Одними битими тарілками не обійшлося б.

    – А-а-а, – геть розгубив свідок нитку побажань.

    – Та не акай ти, говори вже! – гарикнув хтось невитриманий.

    – Ну і… Гірко! – спало Кеші на думку рятівне слово і, гадаючи, що екзамен зданий, він собі й розслабився, та не тут-то було.

    Після «Гірко!» молодим не менш гучно пролунало «Гірко!» свідкам, і тут Кешу аж у холод кинуло. Він без зайвих вам жартів у цю мить замерз, як цуценя на холодному вітрі. Вимушено посміхаючись й дивлячись дурником на гостей, він собі почав їм підморгувати, мовляв, та заспокойтеся, люди добрі, обійдеться й без цього, не беріть у голову, їжте собі та пийте, що Господь Святий подав та люди добрі наготовили. Веселіться собі й не дивіться так на мене, дайте, нарешті, спокій, бо я ж сьогодні стільки пережив, що… Та ж ні! Добре вже випивші чоловіки повскакували з місць і ще дужче:

    – Гі-ірко! Гі-ірко! Вставай, бісів сину, вставай, телепню! Гі-ірко! Гі-ірко!

    Кеша, бідолаха, зблід, а дружка регоче і ногами соває.

    «А, хай ти вже сказися», – прошило його потом. Він підвівся, пройшов з-за спиною молодих, і ще не встиг нахилитися до цієї шаленої дзиги, як вона сама його заграбала за худу шию і так і прикипіла до отих молодецьких вусів.

    – Один, два, три, чотири, – почали ці навіжені люди голосно рахувати, – десять, одинадцять, дванадцять, – а Кешу в жар кинуло, то трусився від холоду, а це уже аж вогнем палає, – вісімнадцять, дев’ятнадцять, – він уже й сіпатись почав, та ж не пускає ця дика коза. – Двадцять п’ять, двадцять шість, – а вона обхопила цю розчервонілу шию пазурами, і намертво. І тільки як пролунало «тридцять», уже напівбожевільний свідок випручався з тих оскаженілих обіймів разом із розкрайоною до крові шиєю.

    «От короста дурна, – всміхався він дурнем до людей, тримаючись за роздерту шию, – прокляті гості, прокляте весілля, це-то влип, це-то ж я пережив сьогодні. Ох, чекай, влаштую я тобі добре».

    – Мо-оло-дці! Мо-оло-дці! Віват свідкам! Повну чашу! Браво!

    – А зараз, дорогі друзі, із щирим вітальним словом, – по деякій паузі продовжила тамада, – до Дмитра та Христини звертається хрещений батько молодого Володимир Омелянович. Прошу, Вам слово!

    – Дорогі мої, любі, красиві та щасливі Дмитро і Христиночко. Признаюсь одразу, давно чекав цієї щасливої миті. Пам’ятаю, як тримав малого Дмитрика над хрещальною купеллю, як батюшка читав над ним святі молитви, як він кумедно розкривав ротика, з цікавістю поглядаючи на усе навколо. З тих пір пройшло ось уже довгих 28 літ, і ось малий хлопчик виріс у мужнього статечного красеня, став гордістю батьків, але прийшов час і йому створити власну сім’ю, намітити самостійну дорогу, і йти по ній з чарівною ніжною нареченою Христиночкою. Отож, дітки мої, нехай ласкава доля милує вас, дарує одне щастя, добро та спокій. Бережіть одне одного, любіть, шануйте, поважайте. Нехай цей радісний та щасливий день різнобарвною веселкою назавжди закарбується у вашій пам’яті. Бажаю вам зустрічати по життю побільше добрих, чуйних, оптимістичних людей, які допоможуть у скрутну хвилину, і розрадять, і звеселять. Любові вам, щастя, миру та добра. Гірко!

    Поки молоді цілувались, мужики спочатку голосно рахували, та вже згодом переключилися на тостяра.

    – Честь і хвала хрещеному! Віват, Володька, віват! На палю його… ой, тобто, на лаву!

    – На лаву! На лаву! – підтримало товариство, й тут же добряче вже захмелілі гості зірвалися з місць, загребли саму широку лаву, й понесли геть. Інша ж ватага ухопила за руки-за ноги чоловіка, і туди ж. Інші, бачачи, що таке діло, забули про наїдки, про напитки, і за ними.

    Коротше кажучи, звалили цього бідолаху на лавку, і давай піднімати. А Микола Гнатович бігає навкруги, і тільки:

    – Вище, вище піднімайте, не сачкуй, ану, раз-два.

    – Ага, вище, буде тобі зараз вище. Опускай, мужики, опускай. Миколу на лаву. Батька до батька. Ге-е-ей, взя-яли-и! – аж розпашіли уже від натуги чоловіки, наче ті перезрілі помідори. Підняти то підняли, а за що ж їх, бісових синів, тримати, щоб не перекинулись, та карки собі не зламали. Ну, ясне діло, за що.

    Ту ж мить два батьки виплюнули зі своїх горлянок такий крик, ну, вірите, що півтора десятки козарлюг мало не кинули вже цю лаву разом із ними. Поросячий вереск майже дитячий шепіт в порівнянні з цим бойовим воєм. А вони душать і душать, стискають і стискають, ну, щоб, так би сказати, крепко, надійно, щоб, не дай тобі Боже, не впали з такої висоти. А Микола Гнатович з Омеляновичем уже й кричати перестали, лише очі такі, наче в них з-піввідра солі насипали, і тільки звуки такі не то сичання, не то гарчання.

    – Ге-гей, тримай їх, піднімай, до неба, до сонця, вище, вище дава-ай.

    А ті сльози уже й на землю капають, і сказати ж нічого не можуть, бо ж здавили так, що й дихання сперло, ні ковтнути, ні проковтнути, тільки ото обнялися, і якось несуть уже об’єднаними зусиллями непосильну ту муку, бо, як-то кажуть, розділене горе – половина горя.

    – Та пустіте, пустіте вже, – нелюдським напруженням вичавив із себе Микола Гнатович. Та що захмелілим мужикам оте котяче хрипіння, вони тільки регочуть та піднімають, і тільки-но: га! га! га! і – вище! та вище!

    – Пусті-іть, кажу, гаспидські ж ви діти! – перейшов уже крізь здичавілий біль на крик батько нареченого. – Пусті-іть, – бризнули фонтаном сльози пекучої агонії. І як почав уже крізь просто-таки нестямний біль Микола Гнатович брикатись ногами, то тільки тоді уже й пустили. А два батьки тільки дивляться на всіх переляканими очима, і ні пари з вуст, сидять, точно тобі, мов засватані.

    То було уже розмов добрих після цього, ледь інвалідом не зробили, скаржився Микола Гнатович. Але то було потім, а зараз знов сопілки, бубни, барабани як ушкварили, і пішло весіллячко по новому колу. Хто як уміє: хто вприсядку, хто з підскоком, хто ногами тільки водить, хто стовбом стоїть, і лише руками собі там щось вимальовує в повітрі, ну а хто й по-молодьожному – з дриганями та вихилясами. Танцювали-танцювали, як тут якось так підозріло мужики почали зникати з цього дриганястого майданчика, і головне: скалиться тобі, скалиться, підтанцьовуючи, і потім тільки раз-раз, і побіг. Як тут баби уже підгляділи, в чому річ. Дід Опанас до кожного так непомітно підкрадеться, вшкварить кілька разів під музичку чобітком, мовляв, я теж дещо вмію, шепне на вухо два слова, і назад, хвацько пристукнувши каблучком.

    Як вони туди, а там уже цілі колоди вилежуються біля бочки з пивом, а Панкратійович тільки повзає вужем біля кожного з повним кухлем.

    – За молодих до дна, – каже, – а на закуску – черпак меду. Свіжак. Тільки позавчора качав. Липа, буркун… – ну і так далі.      

    Жінки до них, а дід, як отой Матросов на амбразуру, і їм кухлі тиче. Ну, щоб не образити старого, жіночки й собі вирішили спробувати, та вже як допалися, а пиво – ну точно як отой мед. І де вже Панкратійович його роздобув, ну, п’єш, і не напиваєшся, і таке тепло тече по тобі, наче не пиво п’єш, а лежиш у джакузі, така вже смакота, що не сказати.

    Там музики розпинаються і молодьож гасає, а тут дід Опанас пивний оазис влаштував, а в самого ж ні в одному оці, і тільки носиться туди-сюди з кухлями і черпаками. Час іде, а та бочка, мов бездонна, є і є, але ж і 200 літрів – це вам не літрова пляшечка, і пиво ну таке ж уже смачнюче. І тако тільки пиво-мед, пиво-мед, кухлик пива – черпачок меду, а там же бродить і бурчить, і бурчить, і бродить.

    Як тут один козарлюга, осушивши насилу чергового кухля, підвівся на криві ноги, простяг уперед тремтячу руку, і таким якимсь потойбічним тягучим голосом каже:

    – Му-жи-ки-и, а звідкіля тут коняки узялися?

    Панкратійович же, як приїхав, конячок своїх зразу розсідлав, і пустився пасти, дарма, що це не левада й не поле.

    Тут Тетяна Опанасівна перелякана набігла.

    – Батьку, та нащо ж ти коней випустив, та вони ж тут усе потопчуть ниньки.

    – Нехай топчуть, на те вони й коні, щоб топтати.

    Тут якраз і Микола Гнатович нагодився.

    – Панкратійович, та Вам що – зовсім уже клепка спала, та вони ж зараз усіх гостей розполохають, ловіте їх, а я поможу. Ге-ей, Мар’янко-о, фіть! фіть!

    – Який фіть, дурило? – гарикнув дід. – Який тобі до коня фіть? – і як засвистить.

    Мамцінькі ж мої! А оті коні як не зведуться на задні ноги, як не заіржуть, діти врозтіч – мама! мама! Дівки вищать, хлопці їх ловлять, кидають на спини, кудись біжать. Чоловіки уже й протверезіли, бо як інакше, як прямо перед носом у тебе коні скачуть, ще й іржуть, як дурні. Давай їх ловити, а попробуй злови, як вони, як ті дикі мустанги, ще й дід вуздечки познімав, щоб на волі трохи побавились.

    – Батьку, та що ж ви такий нерозумний? – тягне своєї Тетяна Опанасівна. – Ну, знайшли, де пасти коней. Це ж вам усе-таки вулиця, а не дике поле.

    – Мовчи, дочко, не каркай під гарячу руку. Ловити он краще поможи.

    – То я ще маю їх ловити? Щоб вони мене стоптали і перетоптали?..

    Що казати? Гвалту наробили добре. Тільки якийсь чолов’яга вчепиться за оту Мар’янку, а вона дибки і до нього, то тепер уже не він за нею, а вона за ним гасає й ірже, як знавісніла. Мужики з того ляку-переляку, бігу-перебігу повимазувались, як оті сажотруси, очі, як в отих лісових пугачів від усього пережитого так і блищать.  То вже як половили і поприв’язували намертво до того воза, ні пива не схотіли, ні до пива.

    Аж тут уже й звечоріло, прийшов час частування весільним тортом. І понаставляли ж тих тортів-кренделів, де й узяли стільки?! І білі, і чорні, і сині, і помаранчеві, і трубочки тобі, і горішки, і желе, і безе, і під сметаною, і в шоколаді, очі при цій солодкій хаті, наче оті миші в лабіринті. Кеша той бідний уже й про дівок забув, тільки поглядає масними очима на оте солодке розмаїття. Та вже як засіли, та ще й з компотиком, і за пиво, і за коней, і за криницю, і за танці, такі всі веселі, регочуть собі, радіють, наче діти малі. Ну, рай тобі, і все, рай та й годі!

    Аж тут посеред загальних веселощів піднявся в костюмі Дмитро, узяв врочисте слово, подякував батькам, так би мовити, старим, подякував новим, і не встиг ще й доказати, як тут хтось згадав, що по давній усталеній традиції жених же ж має ноги тій самій новій матері мити. Тут же й (де тільки узявся?) поставили тазика, табуретку, налили води, і гайда, мовляв, женише, тещі-мамці ножки мити, а щоб не дуже зазнавалась, то ще й кропивки нарвали. А Степанівна соває тими ногами, збурює ту водичку у тазичку, така вже довольна. Що то хміль з людьми робить. Як твереза, то очі, як у тої голодної вовчиці, подай їй руку – відгрезе по саме плече, а перехилила тих кілька чарок, то хоч хворих нею перев’язуй, не скривиться. І ще й кричить-примовляє:

    – Дай Боже таке щастячко усякому пережити, – і бовтає, і бовтає тими ногами. – Мий, любий зятю, мий-вимивай, бо така щаслива, що увесь світ готова обійняти. О-ой, людоньки-и! У-у-у-у, ха-а! – ще й не просто тобі кричить, а з присвистом.

    «Ну-ну, – насунув на себе темну хмару Микола Гнатович, – що горілка з людьми робить. Це-то вже дике, оце-то сваха. Діла добрі, нічого не скажеш».

    А Дмитро увесь мокрий, весь заляпаний і в кропиві отій, пів того баняка на нього клята теща повиляпувала, але мусить сміятися, мовляв, то нічого, добрі гості, миті щастя, всього лиш, давно мріяв заляпаним між людьми походити, і ноги дикій бабі помити.   

    Ну вже вийшла з тої купелі, витерла чистим рушничком ніжки біленькі, і кричить, аж виспівує від того шаленого щастя. Та тут знов хтось притарабанив того злополучного возика.

    – Тещу й тестя на колісницю! Холодного душа після бані! Ге-ей!

    Не встигли батьки нареченої й кліпнути, всадовили на цю тачку, і по баюрам, по калюжам. То кричала від щастя, а це від ляку-переляку. Куди її ці п’яні мордяки іще доправлять.

    Везли-везли отих настраханих сватів, уже й криницю минули, вже й на трасу вискочили, а добре випивші мужики, як ті діти малі, хіба їм багато треба? Машини їдуть, сигналять, а вони, буцімто наввипередки із тими «жигулями» і «тойотами».

    Сват уже їм Пилипович:

    – Хлопці, та припиняйте вже цей олімпійський забіг, ви ж не кенійці, а це не спортивні сани.

    – Мовчи, свате, ти на весіллі. Буде, що згадати. – І ще більше давай гнати.

    Ясне діло, довго отой дикий спринт тривати не міг. Ускочили в якусь яму, і Пилипович із Степанівною разом з розбитими в друзьки колесами покотилися в різні сторони. Мужики їм кажуть: сідайте назад у корито, ми вас і без колес назад дотягнемо. Та ні, відповідають, краще уже на колінах повзти, ніж з вами.

    Доковиляли вже якось з тими подертими колінами назад, мужики позбирали до кучі отой металевий хлам, притягли до Миколи Гнатовича і кажуть:

    – Ну, Миколо, вибачай, форс-мажор, не вберегли.

    – Та вас же треба на гільйотину за це, – мало не ридав вправний господарник. – Та на ньому іще дід мій їздив, тобто возив, я ж тут кожного гвинтика перебрав.

    – Та ми помітили, помітили, – поплескали його по-дружньому по плечу. – Не журися, іще раз перебереш.    

    Але на весіллі довго плакати не будеш, знов пішли танці, а там уже й свекруха зняла молодій невістці фату, накинула хустину, побачила оте гарно закладене волоссячко, оті худенькі плечка, оті сумирні очка, і так їй любо на серці зробилося, ту ж мить так і прикипіла до синової дружини, так і полюбила, наче прощалась навіки.

    Вхопила, підняла з тої табуретки, притисла до грудей.

    – Дочко, – кричить, – доцю ж ти моя мила, – і в сльози. А вони ллються і ллються, а баби, бачачи таке, і собі виють-завивають, а мужики під такий лемент прожогом до бочки, і за чуйну свекруху, і за свекра, і за сватів, і за молодих, і за щастя в усьому світі, і щоб усі люди на білому світі не знали ні біди, ні горя, і щоб оця здоровенна бочка стала іще більшою, і ніколи не кінчалась. А вона й дійсно, наче хтось там зверху доливає, є і є. 

    Отак перший день і добіг помаленьку кінця. То вже дід Опанас найбільших ласунів на конях доправляв додомки. Отак скинули їх снопами на воза, старий тільки: «Но!» – і на крилах, як-то говориться, ночі із ними в обійми невідомого. Кого розвіз, а кого у хаті, літній кухні, сараях, на лавах повкладали, літо ж надворі, та й скільки ж там тої ночі після такого весілля. Завтра другий день, та й пивна бочка ще і мед позавчора викачаний з липи і буркуна чекає, то який же там сон.

    Але ні, поснули, поснули усі, як після маку.

    Аж тут і ранок наступив. Жінки, як оті ранкові бджілочки, тільки сонечко зійшло, вони ще годинку поборсалися стомленими ніжками на свіжих перинках, і на зарядку: посуду перемити, свіжої картоплі наварити, млинці, ватрушки, голубці, крендельці, і бігають, і співають, другий день весілля зустрічають. А Микола Гнатович такий же довольний ходить, ну, наче його у якусь там президію почесним членом обрали, і сміється, і підспівує.

    – Миколо, що таке з тобою?

    – Танєчка, ну що за вопроси такі? Весілля ж у нас, сина оженили, чи не забула?

    – Та я то не забула, але ж думала, що ти збитки будеш підраховувати: скільки випили, скільки з’їли, скільки посуди перебили, скільки того, скільки сього, он і возика скалічили.

    – Ну ти бачиш, чи ні, – вийшов із себе чоловік. – То треба було зараз мені оце нагадати? Такий же настрій був, хоч співай та стрибай, а вона ж не може отим хробаком не побути. І уже як присосеться, як ота п’явка. А! – махнув рукою ображений чоловік, і посунув кудись темною хмарою.

    – О, впізнаю чоловіка. Тепер хоч на себе схожий, – зітхнула Тетяна Опанасівна, і побігла до бабів давати нові розпорядження. 

    А хитрий Микола Гнатович не просто так з самого ранку соловейком виспівував, адже ж такий сюрприз молодятам приготував, так уже постарався, скільки ночей не доспав, як уже прокручував у голові кожну мить цього подарункового дійства, а вона йому: возик та й возик. Та й будеш спокійним? Але що казати! Мовчи, і носом диши, от і вся тобі мова.   

    Як тут уже гості повмивалися, причепурилися, зійшлися, зібралися, і давай знову святкувати. Апетит після учорашнього був не дуже, то якось погмирали по тих тарілках, запили мінералкою, та й щось скучно зробилося. Включили музичку, трохи поплигали, захотілось учорашніх розваг. Та щоб не повторювати те ж саме, приступили до конкурсів. Ну, в пляшечку не грали, як-не-як, люди чемні зібралися, славні-православні, зась кожен тобі знає. Наставили стільців, і почали гасати-танцювати парами навколо, музика тільки «стоп», хто не сів – іде геть, стільця одного забирають, і так поки дві пари не зосталося вихилятися навколо одного стільчика. Залишились Василь із Катрею та Інокентій з дружкою. Довго музика грала, так довго, що й утомилися того степа ногами вибивати, у тут тільки раз – і Кеша вже майже сів на сидіння, та не тут то було, дужий Василь, як отой хавбек у футболі, плечем його як угрів у спину, то Кеша точнісінькою тобі ракетою прямо у дружку влетів, а вона хоч би тобі що, й не похитнулася.

    – Нечесно, – кричить, – заново перетанцьовуємо. – Горлала так, що мусіли уже піти їй на поступки.

    Знов включили ту ж саму мелодію, водять-водять того хоровода, близкаючи хижими очима напроти себе, і як музика обірвалась, то ближче до сидіння був Василь, та ота доладна Кешова супутниця стартанула так, що аж дим пішов. Сіла на того стільця, заборсала налитими ногами, ще й язика Василю показала.

    – Ходи до мене, бородатику мій, – це уже до Кеші. А він аж руками відмахується, іди, мовляв, навіжена бабо. Та дружка не розгубилась, замовила іще веселішу мелодійку, вчепила апельсина, і до Інокентія. – Давай, – каже, – ногу мені підставляй, буду тебе викачувати, – і регоче, аж захлинається.

    А Кеші ніде подітись, гості обступили, ще й під’юджують, дівки вищать, Шаліковичи виводять тими руками афективні малюнки, хто свистить, хто укає, хто в долоні ляскає, наче в бубон б’є, а ця ж огрядна Афродіта котить і котить того здоровенного цитруса по вузьких штанях.

    – Не йде, – каже, – застряг на півдорозі, га-га-га.

    «Та будь же ти проклята, дура ти скажена, – захмарилось у Кешиній голові, а сам же посміхається, не вчепишся ж їй в оте ненависне патлате ганчір’я при всіх людях. – Ну, чекай же, чекай, десь я тебе підстережу, тоді уже за все відіграюсь».

    А вона мне і мне того клятого оранжевого фрукта.

    – Ой, Кешуньчику мій, треба м’яти, бо точно не пролізе, га-га.

    А ті свистять, а ті кричать, аж розриваються, Інокентій, бідолашний, блідне й червоніє, червоніє і блідне. А дружка уже зім’яла той тропічний плід, аж сік потік, а Кеша уже з того напруження мало в коси їй не чіпляється. Мордяка така, наче омлета на ній засмажили, а вона возиться з тими штанями, мов роздерти хоче.

    «Е, ні, – скиглив Інокентій подумки, – та краще уже суд Лінча прийняти, інквізицію, на тортури, колесування, гільйотину, на фронт, на передову. Оце-то мука, оце-то позор. Дурне весілля, дурна дівка, дурні люди. А, нехай же ви не діждете».

    А вона котить його і котить, кричить і регоче. А свідку вже й світ не милий. Та що ж ти там застрягла, гадюка ж ти товсторука.

    Аж тут неждано-негадано, де? звідки? гітари заграли, скрипки застогнали, якісь нові незвичні протяжні вигуки. Ненько люба, чи не тропічний міраж від того розтриклятого апельсина?

    Циганчуки понаходили, щось штук із десять.

    – Ге-ге-ей, чавелла, – і у пляс. А оті широченні плаття, як хвости у павичів, якого тільки не хочеш кольору, цілий калейдоскоп в затьмареній голові. А у Кеші вже ці очі, як ховрахи від ляку, страху й переляку. То вже заправився, пригладив ріду борідку, і сховавсь за чиюсь широку спину.   

    А оті веселющі циганята один з-поперед другого, як пішли витанцьовувати, циганки крутять тими сукнями, наче величезними віялами, коси оті розплетені, мов чорні крила, мало по землі не волочуться, зуби блищать-виблискують, рученьками тендітними у хміль вводять. Гарячокровні грузини не витримали, до них, Василь, як угледів учорашніх суперників, теж ускочив, і давай же до тих циганок різнобарвним павичем стелитися.

    Кеша виліз з-за спини, і знов тою мукою-розпукою мучиться, глобус той на плечах тільки від Америки до Росії крутиться, і назад, ну, ціла тобі холодна війна у захмелілих мозгах.   

    Микола Гнатович від радості й задоволення, що так удався сюрприз, й сам в стороні підтанцьовує, всі зуби наперед повиставляв, ну, не зуби, а щойно відчеканені  тобі золоті п’ятаки, блищать, як оті кришталеві чарки у серванті.

    – Танюшко-дружинонько, – виспівує до Тетяни Опанасівни, – цілуй мужа такого – козака лихого.

    – Ой, любчик мій, любченьку, – й собі розійшлася хазяйка, – який же ти молодець у мене, та з тобою я і до виру стрибнути готова, – і тільки цьом! його у ті золоті дукати.

    А герой наш плечі в стремена, груди наперед, хазяйку під білі ручки, і до циганського гурту, і знов гопака як ушкварить, а циганчуки до нього:

    – Ге-ге-ге-ге-е-ей, чавелла, давай-давай, маладец.

    То всі гості уже натішились, не сказати-не пересказати, кажуть, таке вже весілля побачили, ну нігде такого не було й, певно, не буде, щастя молодим, низький уклін сватам, що усе так гарно зорганізували й настрій підняли, а найбільше, то, звісно, Миколі Гнатовичу, так уже ці циганські веселощі прийшлися до душі, вік пам’ятати будемо.

    А потім, як трохи уже перепочили за столами-за чарками, то ті славні цигани як не вдарять по струнах, як не рознесуть навколо солодкоголосу «Циганочку» із виходом, а ті тендітні циганочки з вороними косенятами як не підуть лебедями по колу-півколу, як не змахнуть крилами отих широченних веселкових плать, а жагучі грузини із стрункими ніжками, мов оті казкові комарики, як не стрибнуть до них, то, вірите, просто-таки артисти з Олімпу, хоч знімай їх у Голівуді, така уже краса, таке вже задоволення, прєлєсть, як полюбляв іноді казати Микола Гнатович.

    Отак він тішився тою циганською прєлєстю, аж поки Дмитро не вискочив з-за спини, і в саме вухо:

    – Батьку, де дружина моя?

    – Ах ти ж харцизяка одружена, – злякався Гнатович. – Хто ж так кричить? Побережи батька, бо він тобі іще згодиться.      

    – Христини нема, зникла десь.

    – А я що – сторожувати її маю? Як ти телепень, то чим тобі зарадиш. Я, як із матір’ю твоєю одружувався, то й кроку в сторону не рушив. Іди шукай тепер. Нехай дід запрягає воза, й чешіть у поле з вітром наввипередки, ха-ха.

    – То ти смієшся, да? А те, що вчора бандюки якісь приходили, в стороні стояли-виглядали, на дружину мою поглядали, то це не хвилює тебе, не беспокоїть?

    – Та-ак, які ще такі бандюки? Ану давай викладай все, як перед батюшкою.

    І вже за дві хвилини Микола Гнатович як не засвистить.

    – Мужики-и, усі сюди, до мене. – Ну і так, мовляв, і так, Христиночка украдена невідомими бандитами, діло не жарт, серйозне, беріте ломи-лопати, і гайда шукати, наречену виручати.

    Жінки у крик-у плач, цигани на скрипках-гітарах сумні мелодії відробляють, чолов’яги зібралися, сажею, як оті Ремби, повимазувалися, попереду Микола Гнатович отаман-Чингісхан, вони з ломами бойовими гусаками за ним, обличчя у всіх – наче в 45-му перед штурмом Берліна, ні одна тобі рисочка на суворих обличчях не випрямиться. А ті налякані баби, то дійсно що мов на фронт виряджають, і тільки хрестять і причитають.

    Ходили-ходили, шукали-шукали, а Дмитро, то той уже темніше хмари, ще візьмуть, думає, з молодої познущаються, кинуть у глухі кущі-заводі, й не знайдеш ніколи. Як же ж так, тільки-но знайшов оту половинку-перепілку, оту Христиночку-милочку, і на тобі – украли й понесли мою чаєчку, за гори-за доли, у невідомі дороги.

    Та з такими вояками шукав наш Чингісхан невістку недовго. Тільки ця бойова лава з ломами-лопатами вискочила через дорогу на леваду, то втікачів-розбійників при виді цієї дикої орди аж морозом укрило. Вони о тій же миті второпали своїми нерозумними клепками, що не просто погарячкували й доброго маху дали, що тепер хоч кричи, хоч мамку зви, а за так не відбудешся.

    Підходить Микола Гнатович із військом в злагодженому бойовому порядку, а вони стоять собі троє й трусяться, наче ті одинокі жовтневі листки. Ну прямо слон тобі і моська, тільки стосовно наших горе-бандитів – слониха і мось, товстопуза баба-дружка, як назвав її про себе Кеша і, власне, сам Кеша. І, головне, стоїть і труситься, як оте сухе квасолиння. А дружка скалиться: вибачте-вибачте, хотіли ж як звичай велить. А Христина стоїть і мовчить, бачить по виду цих страшних монголо-татар, що словами їх зараз не візьмеш, одна надія – прикинутись скривдженою кицькою, і підмявкувати по ситуації.

    – Ну, то ти людина після цього, навіжене ж ти нещастя? – накинувся отаман диким шулікою на дружку. – Та син мій єдиний он уже усі сльози повиплакував, а ти усе скалишся, скалишся, бісова ти дитина. – І вже не витримав, потяг її раз-другий за оті довжелезні патли.

    – Миколо Гнатович, ану пустіть, не зачіпайте її. Моя це ідея була, – збрехав за лицарським звичаєм Інокентій. – Мене ріжте, хоч приріжте, а Ксюшеньку не чіпайте, – лагідно, – коли й устигли? – подивився Кеша на дівку.

    – Ах ти ж страхополох нещасний, цап ти недорозвинений, – лаявся батько обкраденого молодого, стискаючи вузлуватими пальцями і так тонку шию. – Та я б у козацькі часи на палю тебе посадив за такі жарти. Сам би вистругав, і сам би закинув на неї.

    – А ти… – звернувся він до нареченої. 

    Але доказати Христина не дала. Вчепилася за руку, і так миролюбненько собі треться об цю жилаву руку кішкою і знай собі підмуркує:

    – Тату, таточку, не гнівайтесь, прошу. Ну, зваляли дурака, винні, нема що казати, але ж…

    – Так, невістко, ти мені не заливай. Біжи он краще до чоловіка, вгамуй і утіш його, бо він уже, напевно, аж почорнів там самий з того горя. Давай у темпі, сказав, а з цими горе-жартівниками я уже по-своєму поговорю.

    – Татусю, та ж не бийте їх тільки, ну такий же звичай.

    – Христино! – ледь уже стримувався ображений батько.

    Наречена поскакала до коханого, а могутній та злий Чингісхан до цього мося-лицаря, опустивши налиту кров’ю голову, тихенько так, спокійненько, але дуже дохідливо і каже:   

    – От що, глистюк ти засмоктаний, бери оцю свою Ксюшу-ватрушу, і якщо через дві хвилини я хоч десь на горизонті вас побачу, усі ці ломи й лопати, – провів Микола Гнатович отаманською рукою по виструнченій бойовій шерензі, – опустяться на ваші придуркуваті голови.

    Повторювати не довелося. Ксюшка-дружка розревлася і посунула темною ніччю до мамки-до хатки, Кеша за нею, підтримати та заспокоїти. Не міг він, будучи таким знаним лицарем, кинути даму в біді. Та так уже підтримав, так уже заспокоїв, що через рік нове весілля гуляли. Та про це іще мова попереду, а зараз…

    Прийшовши до гостей й давши дорогим побратимам команду роззброїтись, Микола Гнатович натрапив на такий шарварок, немов на ярмарок попав. Баби носяться біля столів з новими наїдками-напитками, діти, вимазані кремами-тортами бігають-галасують, Дмитро із Христиною під циганські скрипки та гітари вихиляються. І що ти їм скажеш? То ревли тими коровами, а тепер…

    – Миколцю, а де ж Кеша із Ксюшенькою? – підлетіла пташкою Тетяна Опанасівна.

    – На палю посадив! – буркнув батько-отаман.

    – Ой ти, гуморист ти мій коханий. Певно, нове весілля скоро справляти будемо, га? – звела брови догори спритна хазяйка.

    – Та хай вони сказяться за такі жарти. Перетрусило мною добре, а вам же тільки пити й гуляти, – глибоко зітхнув чоловік. – Нове весілля. Та мені й цього досить, вік не забуду, як сина женив. Не хочу уже ні їсти, ні пити, – ледь волочився після бойового походу наш предводитель. Але підходячи до веселого гурту, раптом спинився й закляк, як ота сосулька на морозі. – Тетяно, а що це твоя сестриця начепила на себе?

    – Миколо, та ти що, Ганни сьогодні не бачив?

    – Та начебто бачив. Оцих рейтузів дурнуватих не бачив. Хто ж рейтузи одягає на весілля, ще й з такою, вибач на слові. Ні-і, сказилися люди на світі білому, це вже точно. Та вони ж зараз тріснуть на ній, ти ж подиви, як вона вистрибує у них. Ти, як хочеш, а я скажу хай піде перевдягнеться.

    Ну і витяг Микола Гнатович родичку з танцювального гурту, відвів у сторону, а вона знай тобі підтанцьовує, і усе, сміється, підморгує, мовби перед нею якийсь казковий красень.

    – Ганно, прошу тебе, послухай доброї поради: біжи цю ж мить до нас до хати, нехай Тетяна дасть тобі якесь пристойне плаття. Послухай, будь ласка, не світи оцим своїм багатим тилом, не лякай людей.

    А у родички в голові яке там плаття, які поради? – музика веселковим дивограєм здіймається, на волю виривається.


«Родина, родина,
Від батька й до сина, –

і то так не напружено, лагідно, мелодійно.


Від матері доні
Добро передам.
Родина-родина –
Це вся…»


    – Ганно, послухай! – та жінчина сестра тільки крутнулась кілька разів
балериною, і руками так раз тобі раз, імітуючи циганок-танцівниць, й почимчикувала до гостей.


    – Та й що будеш казати?! – зажурено мотнув головою Микола Гнатович, і уже готовий був піти десь прилягти після всього пережитого в холодку, й послати усе до глибокого виру, як ці самі танцівниці-циганки закружляли навколо нього ніжними лебедями, і так уже підморгують, так виблискують отими білюсінькими зубченятами, так водять отими галчатами-рученятами, що тут же в секунді і втома забулась, і свідки, і рейтузи оті чортові, ну, сонце зійшло, тисяча свічок у миті запалала, здоровенна клумба квіток розквітла, небо мільйонами зірок укрилось, ну, не весільний вечір, а осліплюючий тобі світанок під мадагаскарськими пальмами із синьоокою чарівницею.

    Який там сум! яка там журба! Та який там холодок, який тобі вир, танцювати, бігти й стрибати до ранку-до смерканку, говорити, балакати, радіти, співати, й нехай ні сум, ні біда, ніяка чужа загребуща рука не дотягнеться, усякий ворог лихий нехай сказиться, а молоді наші, Дмитро та Христина, любляться та шануються, живуть у мирі й добрі в щасті літ цілий вік!

    Чекайте-чекайте, це ще не кінець, я ж геть забув вам повідати, як наш славний лицар, Кеша-свідок з глобусом на шарнірах наречену викупляв.

    Отож, приїхали вони із Дмитром до Христининих батьків, ну і, як водиться, так, мовляв, і так, хочемо дівку вашу забирати, в новій хаті поселяти. Мати сміється, батько на місці товчеться, а ота дружка, як кружка, знай собі хихоче, подружку заступає й мало не б’ється.

    – Давай жени, – мовить до свідка, – штуку доляриків, і беріть собі наречену й без квітів і шариків.

    Кеша спочатку мружився на сонці й сміявся, а після такого початку за голову взявся.

    – А як не даси, то руки нареченої, подруги моєї любимої, й не проси, – і як пристукне каблуком, мов по пиці батогом.    

    Що діяти й що робити, як цю дівку занозисту обкрутити й рота закрити?

    Думали хлопці, думали-гадали й ось до якого рішення пристали.

    – Ти, – Кеша каже, – друженька вірная-подружка примірная, достойна всякої честі і хвали, й за це – ось тобі, держи, – суне руку в кишеню й витягує звідти грошей жменю.

    Свідченька порахувала й рівно тисячу отих самих доляриків насчитала. Правда, не ті то були гроші, так, діткам побавитись, дорослим життям поцікавитись.

    Але пізно було виправдовуватись, у хлопцях таких розчаровуватись, мовляв, мала на увазі грошики справжні, а ви ж такі джінтельмени підступні й продажні.

    Отак і забрали від батька-матері наречену, сказали спасибі за доньку чудову та вчену, й тут-таки всадовили у «лімузина», і помчали туди, де весілля, шалаш, танці, тости, пісні, коні, гості, дарунки, слова чарівні, і твоя на все дальше життя половина.


    Ну а далі ви знаєте, що сказати забув, надіюсь, прощаєте.

    Усе, тепер кінець, хто уважно слухав, заслужив на ковбасу й холодець!