Камiння

    Отак після того весілля бучного, що ніхто не чув-не чував в світі й мирі такого, увів син Дмитро в батьківську хату свою, як-то кажуть, одну п’яту. Хоч випити могла й покурити, і рота, як треба, комусь і закрити, одначе Дмитро під пильними батьковими настановами жону повчав потроху, а вона з часом й хазяйкою стала меткою нівроку. І супчик тобі, і котлети, печеню смачну, голубці, деруни з вінегретом, салати усякі, биточки й рулети, торти випікала і кекси, канапки робила з батонним багетом. Та ось зладнала вона якось салат «Олів’є», гарячі бутерброди, паштет з печіночки, ще й коржичків напекла, а той аромат від них в ніс так і б’є, такі вже пахучі й духмяні, мов маку кіло розтовкла. А Микола Гнатович прийшов якраз з гаража, накрутивсь-наробивсь під днищем того клятого-розтриклятого «Жигуля», й тільки штані старі перевдяг, тут же в кухню забіг, і закляк.

    – Христиночко, квіточко, донечко рідненька, то це ти обід такий зготувала саменька?

    – Звісно, таточку мій любий й ласкавий, мийте свої ручки-пучки і ніс цікавий, і прошу до столу на салат, паштет, гарячі бутерброди і вінегрет.

    – А прянички оці апетитні те ж сама пекла, чи свекруха, жінка моя-вправна муха, помогла?

    – Усе сама, так що батьку-мати, чоловіченьку мій єдиний і ясний, молитву швидше читайте, до столу сідайте і давайте хваліть мене, нахваляйте.

    Ну, сіли, супу тарілку зразу із’їли, затим перейшли до паштету, до вінегрету, салату з майонезом й бутербродів з секретом. З чого й як робила, невістка не розповіла, не сказала до діла, та смачно так було, що в животі ще довго бурчало й гуло. А що уже той та салат «Олів’є», ну, пальці злизали, вмололи усе.

    Затим скуштували паштету із маслом. «Ух, ти», – заволали похвалібним гаслом. А потім ще був і компот з сушини, невістка розлила в високі жбани, і коржички з цукром, гарненькі, чудні, веселі, духмяні, липкі, запашні.

    – Ой, киця ж ти мила, – пискнув муж Дмитро, – не жінка у мене, коштовне добро. Хай батько мій любий, як старший в родині, скуштує красу цю він першим в почині.

    А свекор аж губи масні облизав, веселим, блаженним котом занявчав:

    – Невістко любенька, яка ж ти у нас, і гарна, і спритна, ну просто алмаз. Я коржичка твого скуштую в цю ж мить, і буду хвалити тебе, аж гай зашумить.

    Взяв він коржичка малого вузлуватою рукою, подивився на сімейство, вклякле сценою німою, і поклав оте печенько в рота золотого.

    – Ой, яке ж, напевно, смачне, – дума у старого.

    Й тільки стиснув він щелепи з твердими зубами, як роздавсь страшенний скрегіт з ротової ями. Щойно всміхнені очиська налилися кров’ю, й не дивились на невістку з бувшою любов’ю.

    На підлогу, стіл і руки сипалися крихти.

    – Ти із чого їх пекла, зі старої дикти? Та нехай вони згниють в гидкому болоті.

    Зуб рідненький, бережений хилитавсь у роті.

    А Христина і свекруха вкупі із синочком полякалися й заклякли віничком з совочком. Що ж це сталося із батьком, що реве, мов вепр. Ну, не свекор, а якийсь навіжений репер.

    – Як ти, дура, їх пекла? Це ж не корж, каміння. Зуба рідного нема з-за твого уміння. Зуби в мене всі вставні. Цей один зостався. Йому ж років, як мені, й взяв за корж продався. Що тепер мені робить, що мовчиш совою? Викинь їх надвір цю ж мить, й не веди бровою.

    Вирвав свекор зуба цього з порожнини рота, й знову скрикнув, мовби та лісова істота.

    – Ах ти ж немочь ти мала, чортове насіння. Як цю дірку заробить, де шукать спасіння? В мене лиха у житті і без зуба цього, он дивися – кров пішла, аж тіпає всього.

    – Тату, таточку, Ви що, я ж для Вас старалась. З сходу сонця на ногах, і щоб так каралась?

    – Батьку, дійсно, ти не прав. Нащо ж так кричати? Похвалив би взяв, то ж ні, рота краще розкривати.

    – Та замовкніть, дураки, як обох угрію! Зуба рідного нема, уже ледь жеврію.

    – Ой, не бідкайся, хамло, розкричався нині, вгрію зараз тебе я, будуть руки сині. То дитина спозарання бігала-варила, бутербродів напекла, вінегрет змісила. Спала вся вона з лиця з тої біганини, й що отримала назад – твої крики й кпини. Їв, молов усе підряд, мов млиновим жорном, й на тобі, вкусив коржа, й розспівався горном. В тебе совісті й добра не було ніколи. Гляньте, зуба вже нема в бідного Миколи.

    – Це-то оси і джмелі, це-то напосіли, щоб отак мене пинять, краще б пожаліли.

    – Та це ж ти пиняєш всіх, дай лиш покричати, не сідав би до стола, як не вмів кусати.

    – Ой, мовчи, Тетяно, ша, я й на дріб не винен, хоч, візьми коржа сама, розтовкти ще їй повинен. На, вкуси-но, поспіши, а я подивлюся, що тоді розкажеш ти, милая Танюся.

    Взяла жінка коржика теплою рукою, покрутила, підвела до ніздрі задля спокою, і відправила до рота цілим, нероздільним. Як жувнути, на тобі! – потяглась за ним туди рухом мимовільним. Не жується і не тане, ще й застряг у роті. Точно Гнатович сказав: хай згниє в болоті.

    А як витягла назад весь в слині із рота, каже:

    – Як же ж ти його пекла, це ж тверда гіркота. Ним же цвяхи тільки так можна забивати, не розм’якне, як його кип’ятком обдати. Як не знаєш, то спитай, живемо ж укупі. Що за дітоньки пішли, вже й спитати скупі.    

    – А я що тобі казав, неслухняна жінка! Що, невістонько, мовчиш, як глухая стінка?

    – Не діждатися від вас шани і спокою, видно, хрест мій вже такий – нидіти душою. Ну, не вийшли ті коржі, то хіба я винна? Краще прямо вже скажіть – дівка вам чужинна.

    – Христю, серденько моє, не кажи такого, вмить заступить муж тебе від всього лихого. Тільки треба, щоб між нас не пробігли кішки. Не засмучуйся, прошу, усміхнися трішки. Як захочеш, то коржі з’їм я всі умиті навіть якщо зуби всі матиму побиті.

    – Ой ти ж лицарю ти мій, благородний витязь, щастя райське ти моє, не душа, а Світязь. Гляньте, син у вас який, дбає як за жінку. Вам же шпильку лиш всадить, десь знайти перчинку.

    – Ой, Христино, як же ж ти вмієш оправдатись. То скажи ти: так і так, прямо, й не ламатись.

    – Хто ламається, скажіть, Гнатович Микола, зуба більше жаль свого, ніж всього довкола. Ну зламався Вам той зуб, плюньте Ви на нього, й не даруйте нам цього ока крижаного. Ви ж як глянете колись, хоч тікай із хати, не порадують тоді й золоті палати. Дам я гроші Вам уже на отого зуба, хоч Ви зможете іще пережити й  дуба.   

    – От невістку син узяв. Щоб таке казати! Вам би лиш одне робить: мучити й карати. Де і як вона росла, з котрого насіння, щоб давати свекрові те тверде каміння?

    – Ах, то Ви у нас їсте лиш одне каміння? Вам би лоба натовкти за таке свавілля. То я бігаю ізрання, як ота вовчиця, наварила-напекла, гляньте, подивіться. Вам же все не те й не так, дай вколоти шпильку, не подобається щось, помовчіте хвильку. Поспитайте, як? чому? і з якого дива твердим вийшов коржик той, що, спитать не сила?

    – Сила добра в тебе є, щоб отак волати, й не заступиться ж ніхто. Хоч тікай із хати. То я все сюди несу, щоб в достатку й тиші вік свій якось вже дожить, ви ж, як оті миші, напосядете й гризете гострими зубами, горе з вами маю я, дикими бабами.

    – Ах, людинка ж ти така, то ти сам, як баба, – жінка плигнула з стільця, як та курка Ряба. – Як не совісно тобі нам таке казати, ми ж в цій хаті, як раби в гордого козляти. Обпери і підмети, відпрасуй сорочки, на городі прибери, не доспи ті ночки, навари, насмаж, спечи, перемий посуду, ті носки твої гризи до страшного суду. Їх же й мило не бере, як уже не стидно, тьху, стидоба ти така, вже й казати остогидло.

    – Ах, Тетяно, ах, жона, як тобі не сором так стидати мужика цим страшенним приговором. Ну, не бідкайся уже, як раба злиденна, мовби в хаті в тебе та панщина поденна.

    – В мене гірше в сто разів, іще сто по сорок, як прийдеш з роботи ти, густобровий морок. Там гачечка вже нема, там відстала ручка, там не змила, не змела, пригоріла сушка, то чому курей пасла, то чому закриті, то чому в свиней моїх пусто у кориті. Де лежать носки мої, светр де й сорочки, вже до краю підійшли всі мої годочки; на роботу ти іди, я уже втомився тим волом ревти й ревти, з ніг уже я збився. Час на пенсію давно, а я воза тягну, не коняка я тобі, більше не протягну. Кожний день одна напасть, де ти взявсь на мене, добра баба з тебе є, а не я у тебе.

    – Ой, замовкни вже, схолонь, напосілась дуже, в річку йди оно стрибни, стане все байдуже. От бабера, ти диви! – це-то жінку маю, що не скажеш, все не так, але я прощаю. Знаю добре я одне, треба в мирі жити, хоч каміннями тебе будуть тут кормити.