Злякали

    Ніхто цього не чув й не знав, і не думав, не гадав,

    Не видав-не помишляв, і не сподівався,

    Не очікував, не ждав, навіть в сні не уявляв,

    Що такенний казус стався – Микола Гнатович злякався!

    Не хотілося йому в той страшний недобрий день

    Ні горілки, ні гостей, тостів, жартів і пісень;

    Ні гуляти, ані пити, ні траву кролям косити,

    Ні «Жигуль» піти помити, ані спати, ані жити.

    Лиш податись світ за очі хоч серед глухої ночі

    За моря і за ліси, за гаї, степи й лани

    Десь подалі, хоч туди, де пасуться барани,

    Бігти, їхати, іти, поки є ще мочі, десь, де запахи лоскочі.

    Де корівки, де пташки, де веселки чарівні,

    Тільки б день цей враз забути,

    Списом забуття проткнути,

    Шлях той пам’яті минути.

    Що ж там з Гнатовичем сталось?

    Хто посмів його злякати

    Так, що серце нило й рвалось,

    Й думка була лиш – тікати?..

    Це був гвалт і крик, і страх,

    Перекошене обличчя,

    Переляк в блідих очах

    Із відбитками жахіття.

    Ну, не мав той день спокою,

    Мовби хтось його прокляв,

    Мовби жахами й журбою

    Хтось засіяв й тут же зжав.

    І ніщо ж не віщувало, що злякається герой,

    Іще трохи, і прийшлося б проспівать «за упокой».

    Й загартований неначе тим нуртуючим життям,

    Та ось – на тобі! – злякали, розітнули пополам.

    Рано-вранці наш хазяїн на роботу почвалав,

    А його попід віконцем кіт сусідський піджидав,

    Рижуватий той котяра, добре збитий здоровань

    Все лизав собі ту лапу і мордяку умивав.

    Ну а дядько наш Микола усміхнувся до кота,

    Підійшов до нього ближче, лоба свого нахиля.

    Кіт радіє, мов побачив він тарілку молока,

    Все муркоче, носом треться й тільки чує: «Ня-ня-ня!»

    Так ходив він між ногами у сусіда у свого,

    Муркотав і мружив очі, спину круто вигинав.

    Ну а Гнатович Микола гладив, пестячи, його,

    І чогось узяв свій палець і котові в рота вклав.

    Кіт розприндився, надувся, наїжачився увесь,

    Хоче виплюнуть той палець, і зубами тільки: хресь!

    А той дядечко Микола ні в надії тій собі,

    Позирає на всі боки, усміхається весні.

    Там дерева вкрились листям, там співають пташечки,

    Там квітки порозквітали, кольорові килими,

    З неба сонечко сіяє, на левадах корови.

    «Му!» та «Му!» луною лине на дороги і шляхи.

    Та в ту ж мить роздався вереск, мов скінчилося життя,

    Апокаліпсис наблизивсь, і нема вже майбуття.

    Кіт уп’явся у той палець, мов розлючена бджола,

    Гнатович кричить-волає, а спасіння все нема.

    А котяра скаженіє, мов відгризти хоче геть,

    Гнатович кричить із ляку, і тримається ледь-ледь.

    Шарпонув рукою різко, а котові хоч би хни,

    Знай, тримають зуби пальця, наче гострії списи.

    Наш Микола розмахнувся врешті лівим кулаком

    І кота як не вперіщить, ніби впав на нього слон.

    Врешті той розкрив пащеку здичавілую свою

    І давай навтьоки звідти, наче він програв війну.

    А сусід за ним, мов катер швидкохідний річковий,

    Обхопив рукою пальця, а той біль, хоч вовком вий.

    Кіт нявчить із переляку, ззаду Гнатович біжить,

    Як впіймає, то не тільки лапа в нього заболить.

    Ось ускочив він на хвіртку, по забору погуляв,

    Понявчав розкритим ротом, і в кущі якісь упав.

    Чоловік із синім пальцем плиг! – на той старенький тин,

    Перекинув ліву ногу, й праву витягнув затим.

    Й тільки лиш приготувався він у ті кущі стрибнуть,

    Ухопити ту рижоту і кудись його жбурнуть,

    Як здорова собацюра, наче дикий жеребець,

    Хватонула враз за ногу, і лиш думка: «Все. Капець!»

    Налякала так, що серце стукотіло двигуном.

    Що робити? Ніде дітись, тягне й тягне це мурло,

    Чужака трясе, кричить він множеним на 200 цвіркуном.

    Хоч вже сам бери і гавкай, як на те уже пішло.

    І гадаєте не гавкав? Як отой скажений пес.

    Ну а що робить, як треба зняти якось дикий стрес.

    Собацюра налилася тою кров’ю у очах,

    А в чужинця аж гацає голова та на плечах.

    Й не пускає, кляте стерво, хоч мармизу їй розбий,

    Як не знайдеш порятунку, без ноги підеш, й німий.

    Тягне, рве оту штанину, розпанахану ущерть.

    Боже милий! Що ж робити! Тут тобі буде і смерть!

    Той плюгавець знавіснілий ногу рве в густі кущі,

    А у дядька ті легені, мов ковальськії міхи.

    Ногу бідну вже роздряпав, мов не зуби, а граблі.

    Що ж робити, люди добрі? За які такі гріхи?

    Гавкав Гнатович потроху, вовком вив на тині тім,

    Й думав, мріяв про одне лиш: як попасти в рідний дім.

    Довго шарпав пес штанину, поки геть не одірвав,

    То була вже не штанина, а дрантя «від Вовкодав».

    Тільки пес назад подався із страп’ям тим в пащі злій,

    Гнатович рвонув ходулю, і назад, як той крадій.

    Впав на спину, ледве дише, губи зсохлі облизав.

    – О-о-ой, оце-то налякали, мов у когось щось украв.

    І підводиться потроху, мов поранений солдат,

    Весь трясеться, палець синій і нога, як той домкрат.

    Лиш зіп’явся він на руки і поглянув різко вниз,

    Розпрямилися всі зморшки і роздався дикий виск.

    Під руками вивертались здоровецькі черв’яки,

    Де взялися ви, сволоти, так злякали, байстрюки.

    Вмить ускочивши на ноги, наче той тобі стрибун,

    Гнатович скривився дуже і побіг, як той табун.

    Він ввірвався в рідну хвіртку, не людина, а мустанг,

    Двері з петель ледь не зрушив, і вже в хату в’їхав танк.

    Вбігши в ванну, мов кіннотник на брикучому коні,

    Наш герой так мив ті руки, мов були вони в г…ні.

    Причитав, кричав, казився Гнатович над милом тим,

    А як вимився добряче, глянув в дзеркало затим.

    Не впізнав себе одразу, постарів на 20 літ.

    Де той гонор? Де завзяття? Кривоногий древній дід.

     – Ой, оце-то пережив я. Боже, Господи, прости.

    Це, напевно, Ти наслав все за усі мої гріхи.

    Да-а-а, таких ще зо два ранки, і у путь до прадідів,

    Хоч бери копай могилу, й спать лягай на вік-віків.

    Та й яка вже тут робота, треба дух перевести,

    Якщо хтось іще злякає, телефон, і на «103».

    – Гена, брате, виручай там, – зробив Гнатович дзвінок, –

    Форс-мажор у мене стався, ти прикрий мене, дружок.

    Я затримаюся трохи, ти з начальством перетри,

    І нічого не запитуй. Все, до зустрічі. Щасти!

    І посунув до дивана, щоб віддихати той жах,

    Та спочить не довелося, бо лежав, мов на ножах.

    – Ой, Миколо, ти удома? – в хату жінка увійшла. –

    А я длубалась в сараї, і дивися, що знайшла.

    І підкралась до кімнати, де сполоханий лежав,

    Стогнучи собі потроху, хатнім спокоєм днював.   

    Розмахнулася не сильно, зуби вишкіривши всі,

    Й комір з норки у сердеги опинивсь на животі.

    – А-а-а-а, – хазяїн дико, мов той кнур, заверещав,

    А як взяв рукою норку, то ще більше загорлав.

    – Ах ти ж клята ти собака, – плигнув він з дивана вмить, –

    Та тобі оцей от комір в рота твого не завадило б зашить.

    Ти чого мене злякало так, що мало не сконав,

    Я вже зранку-спозаранку ляку страшного зазнав.

    І регоче ще, паскуда, що ти скалишся, скажи?

    Я ж тебе прикончу зараз у секунді. Геть іди!

    – Та це що з тобою сталось, хто іще собака з нас?

    Ти поглянь на себе краще, грива ця, мов ананас.

    Йди пригладь ти чуба цього, це ж не коси, сторчаки,

    Він мене ще посилає, на роботу краще йди.

    – Слухай, бабо, ти замовкни, зникни геть з перед очей,

    Це вже точно, що піду я, хрипи он одні з грудей.

    Всі лякають мене зранку. Де ти взяла комір цей?

    Думав, щур якийсь угледів свій в мені уже трофей.

    Як побачив я цю норку, та нехай вона згорить,

    Думав, сонця не побачу, серце досі ще болить.

    О-ой, нема мені де дітись, хоч у поле десь скачи,

    Ні у хаті, ні в подвір’ї того спокою не жди.

    Думав, ляжу, відпочину, та хіба ж дасиш мені,

    Сядеш зверху, ще й погониш, як на тому жеребці.

    Перевдягну штані зараз, і піду від тебе в світ,

    Але, бачу, що прийдеться спершу написати заповіт.

    – А це що ж це зі штанами, де ти їх отак подер?

    І чому не на роботі, ліг лежиш, немовби вмер?

    – Серце в мене нині вкрали зі штанами і з усім

    Кіт, собака з черв’яками й ти ще з коміром своїм.

    Дай сюди, – вхопив він норку, – спалю зараз я її.

    Точно кажуть мудрі люди: де одна біда, там й дві.

    Де ти тільки узялося, ти ж не жінка, а комбайн,

    Якщо геть не заберуся, точно буде мені край.

    – Ой, іди, крикун нещасний, встав він з лівої ноги,

    То накинеться, мов яструб, то хоч рану зав’яжи.

    Як палив господар норку у старій своїй бадді,

    Усміхався, наче місяць в чистій річковій воді.

    Мов надіявся, що згине разом з коміром тим ляк,

    Й, гордо випнувши животик, на роботу він потяг.

    Не пройшов і 300 метрів, на дорозі чоловік

    Без ознак життя, не дише і лице, мов той часник,

    Сухе, біле і застигле, мов усьому вже кінець.

    Не людина, а покійник, ну, точнісінький вам мрець.

    – Гей, шановний, чоловіче, ти мене так не лякай,

    Бо я ляканий вже добре, не вилежуйся, вставай.

    І давай мерця під боки черевиком підбивать,

    Та не сильно, а легенько, так, що той почав стогнать.

    Співчутливий перехожий нахилився в той же час:

    – Що тобі болить, браточку, чом вогонь в очах погас?

    І поклав важкенні руки на бліді ті скроні дві,

    Став масаж робити класний, лікувальний у біді.

    Як здавив отого лоба з обидвох його сторін,

    Вже не стогін, хрип роздався з ротових отих глибин.

    Раптом той розплющив очі ошелешені й страшні

    І руками вперся в плечі перехожого круті.

    А наш Гнатович Микола не чекав, що мрець отой

    Так швиденько прийде в себе, вже прощаючись з душой.

    Уявіть собі блідого, мов сметана, мертв’яка,

    У якого майже рівна лінія ота життя,

    Що не дише й не шевелить ні ногою, ані чим,

    І раптово б’є вам в очі грізним поглядом своїм.

    А, крім того, ще й до шиї руки тягне вам криві,

    І не хрип уже й не стогін, крик лунає в тишині.

    Враз побачивши ці очі з потойбічних далечин,

    Наш Микола знов злякався з щойно сказаних причин.

    Він рвонув, як та торпеда, з старту низького свого,

    І такий забіг шалений бачили лише в кіно.

    Прилетівши на роботу жовчним, зляканим джмелем,

    В Гнатовича блищали очі і вогнем тим, і мечем.

    Думав, хоч в роботі вийде той страшний ранковий ляк,

    Та на Гену лише глянув, тут же остовпів і вкляк.

    Той дивився на Миколу, мов лимона проковтнув.

    – Колю, все, тебе звільнили, – тут же взяв і муркотнув.

    – Остобісіли начальству форс-мажори вже твої,

    Я, як міг, вступавсь за тебе, та вони, ой, які злі.

    Кажуть, все, догрався джмелик, вільний він літати скрізь,

    Хай на пенсію шурує. – Гади злючі, подивись!

    Та я точно, що бджола та, на мені усе звелось,

    А як раз уже затримавсь, а щоб вам отак жилось!

    Ну, я так це не залишу, зараз зроблю їм концерт,

    Будуть довго пам’ятати, хто їм носа напослідку втер. –

    І рвонув чимдуж по сходах до начальства в кабінет,

    Гена ледь встигає слідом і кричить: «Пожди, атлет.

    Ти чого рвонув, мов катер, стій, дурило, зупинись,

    Я ж на понт узяв, вгамуйся, жарт це просто, усміхнись». –

    Ах ти ж дика ти тварина, ти іще мене лякать! от паскуда ти, паскуда,

    Думав, друг, пішов з дороги! – йди на лоба наштрикнись. –

    І попер назад зі сходів, злий, як тисяча джмелів,

    Й цілий день провів в роботі, мов від маку охмелів.

    Вже ніхто не міг злякати, він іще усіх лякав,

    Як подивиться з-під лоба, мов бика на мушку взяв.

    А на вечір – плечі в боки, зуби зверху. Що таке?

    Відійшов, улігся ляк той, знов весна в душі цвіте.

    Із роботи йшов додому й щось під ніс собі співав,

    Наганяв веселий настрій, стрес жахний той витравляв.

    Гарно, тепленько навколо, там каштанчики цвітуть,

    Там кущі якісь зелені, там корівки десь ревуть.

    Вже пройшов він півдороги, й тут гавкун на поводку,

    Та не просто, а вівчарка з господарем нашвидку.

    Майже бігом поспішають десь кудись, не знать чого,

    А тут Гнатович напроти: «Тю-тю-тю, собачка, ньо!»

    Як крутнеться ця звірина, як не гаркне прямо в рот,

    А герой наш замість того, щоб втекти за поворот,

    Іще далі їй команди на всі боки роздає: «Дика морда,

    Геть од мене, щезни, фу! тварина горда».

    А собаку аж тіпає, аж заслинилася вся,

    Ну а Гнатович все дражнить, нерви тягне з молодця.

    – Йди вже, прошу, чоловіче, бо я довго не вдержу,

    Як цю ж мить не тьопнеш звідси, то змолотить по шматку. –

    Гнатович і сам второпав, що навтьоки вже пора,

    Бо ж сказилася собака, рветься й рветься з поводка.

    Відійшов він з десять метрів, а вівчарка, як стріла,

    Натяглася, і як стрельне, як бігун той, згаряча,

    І ракета вже поперла назирці за гвалтуном,

    А він мчить, аж носом свище, мов «Русланом» літаком,

    Й тільки мислить у мізочках, б’ючи всі рекорди враз,

    Будуть похорони ниньки, як настигне ось цей сказ.

    Біг він біг, язик на плечах, п’яти факелом горять,

    Супостат догнать не може, тільки вуха зле стирчать.

    Вже не сила мчати вітром, ноги свічкою печуть,

    Але темп тримає, хтозна, може, вдасться умахнуть.

    Утекти б не зміг Микола, все ж вівчарка – не віслюк,

    Та бігунську мокру спину враз прикрила зграя собацюг.

    Як накинулись скажені, цілий шарварок здійнявсь,

    Гавкотіли і гарчали, мов казали: все, попавсь.

    Вбіг хазяїн в рідну хвіртку із сльозами на очах,

    Врятувався, люди добрі, аж цимбали б’ють в вухах.

    – Таню, Таньчик, люба квітко, дай тебе хоч обійму,

    Мила, вірная лебідко, ледь не взнала ти журбу.

    О-ой, не можу і продихать, все пече у грудях й скрізь,

    Це-то страху натерпівся, хоч на стіни бери лізь.

    Не удався день сьогодні, видно, пристріт на мені,

    Треба щось із цим робити, шпар за батюшкою, йди.

    – Слухай, ляканий, вгамуйся, ти ж не заєць, чоловік,

    І чого боїшся, блазню, мов прутом тебе хтось пік.

    – Ну ти бачиш, що за жінка?! – я ж тобі кажу, що…

    – Ша! Глек води на себе вилий, а як мало, то й відро.

    Страхопуд нещасний, баба, глянь у дзеркало піди,

    Весь трясешся, полохливий, наче гналися вовки.

    – Я ж за це тобі і мовлю, що вовки чи не вовки,

    А така вівчарка гналась, не зрівняються й чорти.

    Ледь відбився, бідолашний, як згадаю, дрож бере.

    – Все, втомилась я від тебе, чуперадло ти старе. –

    Що було казать дружині? – жалості нема й на грам,

    Приголубила б, обняла, розмовляє, як з байстрям.

    Увійшов господар в хату, на ікону подививсь,

    Зняв ті капці всі в пилюці, помоливсь, перехрестивсь.

    Як тут Бога не спом’янеш, як кирпата підійшла,

    Іще трошки, і забрала б, поховали б, і амба!

    Щось крутивсь, ходив по хаті, взяв у рота сухаря,

    На диван присів, схилився, і заснув, мов немовля.

    А той сон, як і в натурі, знов женеться хтось услід,

    Те завиє, а те гавкне, Гнатович й у сні весь зблід.

    Жінка в хату, муж хропе все, ноги двигає у такт,

    Подивилась, руки в боки і як крикне – знов контакт.

    Як впірвався, та до жінки: «Що лякаєш знов мене?

    То та норка, то собаки, то ще ти, дурило зле.

    То ж ти глянь, лягла людина, й киморнути не даси,

    І чого волаєш, бабо, що вмикаєш ті баси?»

    – Це-то ляканий зробився. Хто ж це спить о цій порі?

    Що ти зиркаєш на мене, мов примара я тобі?

    То поміг би вже дружині, цілий день у спині кіл,

    Ні, прибіг з роботи ляком і реве, неначе віл. 

    – Все, замовкни, стихни, жінко, не терзай нутро моє,

    Як лякати – всі герої, в серці дятел вже довбе.

    Грій щось їсти, бо голодний, ноги аж гудуть уже,

    Що стоїш? іди, скоріше, й розм’якчи лице це зле. –

    Добре врізав біля столу, натоптав рідке й густе,

    Чаю влив обидва кухлі, і затих, лиш ніс сопе.

    Та чомусь, не знать із чого, все не міг ніяк заснуть,

    Круть і верть на тому ліжку, де б ту голову приткнуть.

    Аж під ранок в сон глибокий провалився неборак,

    Геть нічого й не наснилось, мабуть, щез кудись той ляк.