Друг

    У сина Миколи Гнатовича Дмитра був дуже хороший друг на ім’я Інокентій. В ту пору, як він народився, незвичні імена були популярні, і батьки Йосип Семенович і Марія Прокопівна не втрималися, щоб не дати первістку одне з таких імен.

    Інокентій був найкращим другом «Любчика», на рідкість чуйним безвідмовним хлопцем, і хоч в дощ, хоч в спеку вихором поривався на поміч товаришу. І ось трапилася біда.

    Микола Гнатович, шпаклюючи стелю, упав з драбини, зламав ногу, і став потребувати регулярної медичної допомоги. Спочатку у поліклініку він їздив на таксі, та, вирахувавши, що це украй дорого, став шукати людину, яка б могла його відвозити на «Жигулеві». Дмитро (як ви пам’ятаєте) за кермо не сідав, боявся. Як уже бідолашний батько його не просив, як не молив, Дмитро залишився незворушним. «Камінь, а не син», – скрушно зітхав кучматою головою Микола Гнатович.

    Врешті, зрозумівши, що легше переплести Мексиканську затоку, ніж впросити сина сісти за кермо, Микола Гнатович вирішив скористатися допомогою Інокентія. Останній працював таксистом, і мав неабиякий глузд у керуванні автомобілем.

    Слідуючи, так би мовити, прикладу Миколи Гнатовича, Інокентій спочатку став умовляти Дмитра усе ж таки самому відвезти батька до лікарні, та аналогія з Мексиканською затокою і йому прийшла в голову.

    – Дмитре, друже, не валяй дурака. Відвези батька до лікарні.

    – Та ну, не хочу я, – кривив Дмитро носа.

    – Як-то не хочу? Це ж твій батько.

    – Та не їздив давно. І він же як почне на мене кидатись...

    – То навіщо ж ти на права здавав? – але так як відповіді не послідувало: – Ну, добре, що ж. Треба, то треба, – сказав, як відрізав, Інокентій. – Коли їхати?

    – Завтра, о дев’ятій ранку.

    – Завтра, то завтра. Будь здоров, Дімо.

    – Пока, Кешо. Дякую, що погодився.
   

    – Все, батьку, домовився. Завтра Кеша відвезе тебе.

    – Домовився він... – опустив сумні очі Микола Гнатович. – Та мені соромно, соромно мати сина, і їздити з чужими людьми. Де твоя совість, де? – мало не плакав не зігрітий синовою ласкою батько.

    – Ну, вибачай, такий уже у тебе син. Що поробиш?

    – Вибачай-вибачай. Тільки й чути від тебе, що вибачай... Добре, що ж. Йди собі пиши вірші, думай, читай, малюй. Дивись тільки, щоб голова не спухла.


    – Чого його так довго нема? – спитав Микола Гнатович наступного ранку.

    – Та не хвилюйся, батьку, ще ж тільки без десяти дев’ять.

    Вимитий, вибритий, при повному параді Микола Гнатович не міг уже дочекатися швидкокрилого друга Дмитра. Він помітно хвилювався, боячись запізнитись до лікаря, для якого його переламана нога представляла такий же інтерес, як для кота перець.

    Перевалило за дев’яту, а Інокентія все не було.

    – Ні, ну це вже зовсім, – страшно блискаючи очима, крутив головою в кепці Микола Гнатович. – Щоб так знущатися над хворою людиною. Де цей твій Кеша? Де його носить?

    – Зараз буде, батьку, ще ж тільки...

    – Що тільки, що тільки? – вогонь в батькових очах готовий був перетворити сина на попіл. – П’ятнадцять на десяту вже. Через півгодини треба бути в поліклініці. Давай дзвони йому.

    – Алло, привіт, Кешо, як ти там? – посміхався в телефонну трубку Дмитро.

    – «Як ти там?» – перекривив сина Микола Гнатович. – А щоб воно вже горіло все...

    – Чого так довго?.. Тільки снідати сів?..

    Микола Гнатович аж скам’янів при цих словах. Порепані губи видовжились в овальну букву «о», та миттєве душевне потрясіння нейтралізувало їх природну функцію.

    – Ну ти даєш. Уже їхати треба... Хочеш доїсти?..

    – Ні-і-і... Я цього не переживу. Ой, – аж схопився за серце бідолашний Микола Гнатович. – Хай усе кидає і біжить, – він так гарикнув, що повторювати його слова Дмитрові не було жодної потреби. Видно, почувши цей дикий поклик, Інокентій злякався, півкартоплини застрягло в його голодному горлі, він закашлявся, крізь гіркі сльози прошепотів: «Зараз буду» – і відключився.

    Рівно через десять хвилин захеканий язик Кеші перетнув лінію обійстя шановного Миколи Гнатовича. Останній, накульгуючи, стояв з милицями посеред двору, кидаючи на цього швидконогого оленя вогненні блискавки.

    – Здрастуйте, дядю Колю, пробачте, що спізнився.

    – На ось ключі, – Миколі Гнатовичу було не до привітань, – іди відчиняй гараж і виводь машину.

    – То що ж Ви не відчинили до сих пір?

    – Та й що будеш казати? Я хвора людина, каліка...

    – А Дмитро чого не відчинив? – не дав Кеша дотягнути Миколі Гнатовичу жалібну ноту.

    – А ти що – друга свого не знаєш? Йому б тільки вірші писати і в носі длубати.

    – Ото Ви вже скажете таке, – засміявся Інокентій.

    – Давай іди уже. Не стій.

    Поки Інокентій відкривав гараж, Микола Гнатович вийшов з подвір’я, закрив хвіртку, підійшов до гаражної брами і став чекати. Кожна хвилина здавалася йому нещадною годиною, що віддаляла таку жадану зустріч із лікарем.

    – Прогрій, прогрій добре, – закричав господар і подався трохи вперед, та в цей момент лихий таксист Інокентій здав назад, Микола Гнатович не встиг відстрибнути, заточився...

    Добре, що Інокентій вчасно зреагував. «Жигуля» від різкого гальмування шарпонуло вперед, необачний водій вибіг з машини і почав підіймати хворого.

    – Дядю Колю, що ж Ви такий необережний?

    Цей маленький епізод зовсім розстроїв нервову систему Миколи Гнатовича. В іншому випадку Інокентія він скляв би з кістками, та зараз лише тихо проказав:

    – Нікуди не їдемо. Все!

    – Як все? Чому не їдемо? – сопів Кеша, важко підіймаючи збитого Миколу Гнатовича.

    – Сідай в машину і переїжджай мене. Я вже своє віджив.

    Раптова поява Дмитра пришвидшила незапланований антракт, актори зібралися з духом, і драматична вистава продовжилась.

    – Ні, це вже зовсім, – спантеличено хитав головою Микола Гнатович, коли вони з Інокентієм від’їхали від дому. – Де ти вчився так їздити?

    – Та незвично трохи.

    – Добре мені трохи. Та ти повинен на любій машині їздити із закритими очима.

    – Та у Вас така коробка передач…

    – Не рви, не рви так, – як же Микола Гнатович хотів вжарити слово, яке крутилося у нього на язиці. – Плавно переключай, плавно. Та не жени так. Обережно, баюра!..

    Не прислухався Інокентій до мудрих слів власника-пасажира і...

    – Все, відірвалась вихлопна труба.

    – Та заспокойтеся, нічого не відірвалося, – посміхався Інокентій, давлячи на педаль газу.

    – Куди, куди ти преш? Жовте уже блимає, – перелякано вовтузився на сидінні невгамовний пасажир.

    – Нічого, проскочемо, – з упевненістю справжнього аса кинув Кеша, проїжджаючи на заборонений сигнал світлофора.

    – Ні, щоб я іще з тобою кудись поїхав. Куди ти дивишся? – раптом змінив тон Микола Гнатович.

    – Які ж все-таки гарні у нас дівчата...

    Голова відчайдушного водія дивилася строго вліво, а машина їхала прямо. Як це можливо – незрозуміло. Напевно, справа у довгих виснажливих тренуваннях.

    – Дивися на дорогу, Інокентій. Ти що собі думаєш? – та навіть сердитий голос Миколи Гнатовича не був спроможний відірвати палкі очі Кеші від споглядань жіночих принад.

    «Це-то я дурак. Оце-то вже дурень, – розмірковував про себе Микола Гнатович, поки одне око Інокентія слідкувало за дорогою, а інше – за руками, ногами та іншими «ами» за її межами. – І знав же, знав, що не треба погоджуватись... Це-то водій. Як з голодного лісу».

    – Вирулюй, вирулюй, – нервово узявся за кермо каліка-пасажир, помітивши, як Інокентій, спостерігаючи за черговими «ами», мало не в’їхав у грузовика. – Да-а, Інокентій, прийдеться мені не тільки до травматолога йти на прийом, а ще й до кардіолога.

    Замість відповіді Інокентій так різко загальмував, що Микола Гнатович мало не розбив носа об бардачок.

    – А, таку твою... Ти чого зупинився, урвитель?

    – Та ж дивіться, які дівчата дорогу переходять, – Кеша посміхався, як хитра торговка на базарі... хоча ні, торговці до Кеші у цей момент було ой як далеко.

    «Жигуль» поїхав далі, а мозок Кеші залишився перед пішохідним переходом. Він навіть рота забув закрити. Так і їхали деякий час із восковою фігурою за кермом.

    – Слухай, Інокентій!

    – Га! – аж здригнувся бідолаха.

    – Йолки-палки, – Микола Гнатович забувся вже і за ногу, і за лікаря. – Це вже кепські справи... Ти вбитися не боїшся, Казанова?

    – Ви про що? – заблимав очима переляканий водій.

    – Дівка є в тебе?

    – Нема! – швидше проревів, ніж сказав Інокентій.

    «То воно і видно», – зауважив про себе Микола Гнатович.

    – А Ви чого спитали?

    – Та так, нічого. Ти на дорогу дивися. Не відволікайся, – Микола Гнатович, як добрий психолог, ясно розумів, що Інокентію зараз конче потрібне вірне плече друга, тому інтонація кожного слова має бути не просто спокійною, а лагідною і навіть обнадійливою. А усяке різке слово може коштувати... так-так, навіть життя.

    Доїхали відносно спокійно, якщо не брати до уваги геть розладнаної психіки і водія, і пасажира, по різним причинам, але то вже таке.

    – Все, дядю Колю, приїхали. Але ж і машина у Вас.

    «Та пішов ти!» – хотів сказати Микола Гнатович, але, опанувавши себе надлюдським напруженням волі, тихо зауважив:

    – Бачу, що з тобою добре не в поліклініку їхати, а на цвинтар: і швидко, і з потрібним комфортом. Принаймні, знаю уже до кого в такому випадку звернутися.

    Дочекавшись своєї черги, Микола Гнатович прошкутильгав до кабінету.

    – Здрастуйте.

    – Доброго ранку. Це у нас хто? – з награною люб’язністю спитав лікар.

    – Ось карточка.

    – А, так-так, згадав Вас. Довбня, – прочитав ортопед-травматолог уголос прізвище пацієнта. – Але ж і прізвище у Вас, – засміявся він, – простіть на слові.

    «А щоб тебе вже побило об дорогу», – заскрипів золотими зубами Микола Гнатович.

    – Можете присісти. В ногах правди нема, – запропонував лікар, передаючи амбулаторну картку медсестрі.

    – Дякую на доброму слову, – обличчя пацієнта так скривилося, що лікар аж відхилився в сторону.

    – Ну, на що скаржитесь? – з тою ж люб’язністю спитав лікар, склавши на столі навхрест випещені руки.

    Спочатку Микола Гнатович закляк, його вражене обличчя зблідло, нога у гіпсі немов втратила свідомість, а руки оніміли. Та вже за якісь секунди шалена кров вдарила у скроні, обличчя почало вбирати в себе усе темніші тонИ червоного, а на язик стрімким потоком усе скочувались і скочувались буремні слова, та вимовив з усього розмаїття їх Микола Гнатович лише наступні:

    – Як це на що скаржитесь? – по тому, як пацієнт вимовляв кожне слово, лікар зрозумів, що дав маху. – Вам що, – Микола Гнатович хотів сказати: «Засліпило», але в останню мить виправився: – не видно моєї ноги? – це скривлене ледь стримуваним гнівом обличчя геть налякало невдалого жартівника, але виправлятися він не поспішав.

    – Так-так, нога, – інопланетним тоном прийшов у себе ортопед-травматолог. – Ану-но, дайте-но її сюди.

    – А я що Вам – коняка? – ніздрі пацієнта роздулися, мов велетенські крила. – Ви не можете подивитися? Чи Вам її у руки покласти? «Щоб тобі вже їх повикручувало, таке ти...» – це вже додав про себе.

    Гордовитий імператор... пробачте... скромний, із мізерною зарплатнею, обділений ласкавою державною рукою бідовий лікар усе ж таки підвівся зі свого високого тро... та що ж таке?!.. стільця, і з погано прихованою брез... та ні, це Миколі Гнатовичу, напевно, здалося... з великою охотою і ніжною ласкою зо-два рази торкнувся... та ні, ну що ж це я... почав вправними масажними рухами оглядати зламану ногу прокля... ну хіба ж можна так думати... благословенного пацієнта.

    – Все нормально. Можете їхати додому.

    – Та Ви що, – «сказилися» хотів сказати Микола Гнатович, – уже подивилися?

    – А що ж там дивитися? – немов в гостях у Євгенія Петросяна, сміявся імпера... та що ж це я знову... ледь зводячий кінці з кінцями аж зігнутий від непосильного робочого графіка лікар. – Нога – вона і в Африці нога. Дописала, Оленочка?.. Ну, от, будь ласка, ваша картка. Через два тижні на цю ж годину, у цьому ж кабінеті.

    – То чого ж я приїжджав? – Микола Гнатович не вірив ні очам, ні вухам.

    – Щоб Вас лікар оглянув, – з поглядом професора відповіла Оленочка-медсестра.

    «Ще й ця шмакадява рота розкрила. Ото вже понабирали персонал».

    – То що ж Ви оглядали? – буравив Микола Гнатович нещадним поглядом лікаря, але, очевидно, ролі і час гри був тут розіграний до дрібниць.

    – Між іншим, – почала спів... я знов уклінно перепрошую... з підкресленою скромністю винувато дозволила собі малесеньке міркування безграмотна... ну хіба ж в наш час таке можливо?.. висококваліфікована медсестра, – Григорій Васильович – найкращий спеціаліст нашої області. Він – заслужений лікар. У його багатій медичній практиці – тисячі...

    «Отак би взяти тебе за ці викрашені пасма, – не чув уже продовження цієї витонченої хвалебної оди до краю роздратований пацієнт, – і повиривати до... таку твою...» – ну і так далі з подібними узорами плелися його вигадливі думки.

    – Ну, що ж, – вигляд лікаря... а, ну, так-так, все правильно... був красномовніший за його слова, – не смію більше Вас затримувати. Всього доброго!

    Бідолашний Микола Гнатович мало костиля не забув від такого шанобливого... усе ж правильно, що це я?.. прийому. Вийшов з кабінету, і з немов баран нак... ой, вибачте, більше не буду... гарним медичним почерком заповненою амбулаторною карткою почвалав до «Жигуля».

    – А Ви швидко, – продовжував крутити Інокентій на всі боки довгою шиєю. – Ох, і медсестри ж тут. А, персики!

    – Заводь машину, та й поїхали... – вчасно закашлявся Микола Гнатович, бо з його не по-дитячому сердитої ротової гармати вже готове було вистрілити важке смертельне ядро.

    Ох же ж і тяжко було Кеші покидати це привабливе для його велелюбних очей місце. І – як підтвердження цього – він так газанув «Жигулем», що в Миколи Гнатовича аж під пахвами похололо. До самого дому він і слова не промовив. «Щось скажи йому, то точно до хати не довезе. Водій озобочений...»