Собаки

    Був колись у Миколи Гнатовича собака – такий злий, що, простягни йому руку – відкусить по самий лікоть. Та що там казати, якщо він боявся навіть їсти йому винести. Отако попід самим сараєм наблизиться до миски, викине швиденько якоїсь бурди – і назад, аж задишка з’являлась.

    Чому господар назвав його Мухін – неясно; чи то скорочено від Мухтар, чи ще з якоїсь причини, але лютував цей собака добре, дарма, що звичайна дворняга. Як гарикне, то й світ немилий. Одна була біда – любив Микола Гнатович відпускати його на ніч. Скільки вже крику було від цих нічних собачих подорожей, скільки прокльонів – Миколу Гнатовича те не турбувало, аби собака набігалась, не здичавіла, так би мовити. А бігала ця собака добре, так бігала, що то зі шматками штанів в зубах прибіжить, то притащить здоровенну бичачу костомаху, словом, собака був активний і жвавий, та його досить-таки довгому життю судилося раптово обірватися.

    Одного похмурого ранку прокинувся Микола Гнатович від лютого гавкоту, чи то пак, як прийнято це називати, – лютої гризні. Узувши на ноги капці і закутавшись щільніше халатом, підбіг швиденько до дверей, розчинив їх навстіж і… збив ними свого собаку, що якраз гнався за іншим псом. Та Мухіна це не зупинило. Перекувиркнувшись кілька разів на холодному асфальті, він з іще несамовитішою відвагою погнався за непроханим гостем. Отак вони й гасали по всенькому подвір’ї, аж поки Микола Гнатович не одягся й не вийшов навести лад у своєму обійсті. Вийти-то він вийшов, але й налякався, я вам скажу, добряче. Уявіть собі двох злющих хортів, що з невтомністю комбайна гасають один за одним, кусаючи то за вухо, то за стегно, стрибаючи на спину, і при цьому ще й оскаженіло гавкочучи. Тут не тільки такі, як Микола Гнатович, злякалися б. Довго дивився господар обійстя на цю чудну картину, аж поки не взяв у руку цеглину і став чекати слушної миті для вірного рішучого удару.

    Вже й собаки потомилися цибати по подвір’ю й городу, розносячи повсюди смертельне для чистьохи Миколи Гнатовича болото, та він, як той снайпер із кущем на голові, причаївся попід забором й лише виблискував злим оком на цих здичавілих собацюг, з холоднокровною терпеливістю справжнього професіонала очікуючи тієї останньої для одного із них миті.

    Вибудовуючи у своєму дворі різні господарські халабуди, Микола Гнатович талантом інженера-будівельника утворив між забором і свинячим сараєм вузенький тупичок. Так і не придумавши, що туди ставити, віддав цю малесеньку діляночку владі природи, і з часом, вириваючи звідти бур’яни, господар знаходив у самому куточку результати нічних мандрівок свого собаки, дарма, що іноді й забуде натягти рукавиці, міцною рукою попід самим коренем беручись за кропиву й кульбабу. Тоді доводилось мити руки не одним милом…

    Тож, як ви здогадались, ці люті собаки забігли в цей самий тупик, і, так як швидко розвернутись не було ніякої можливості, вони й зчепилися у страшному двобої. Застигши на виході із тупика у стані стріли в арбалеті, Микола Гнатович приготувався випустити цю саму стрілу, в даному випадку у вигляді цеглини.

    Точно поцілити було практично неможливо, зважаючи на еквілібристичні нахили собак, – і Микола Гнатович не поцілив, точніше – поцілив, але не в ту точку, в яку хотів…

    Отак розтрощеним черепом й закінчилось життя прославленого собаки.

    Натерпівшись сповна від його агресії, Микола Гнатович вирішив завести більш врівноваженого екземпляра собачої породи. Випадок не залишив себе довго чекати. Вивозячи на звалище сміття, наш господар уздрів середнього зросту дворнягу, до якої чіплялись здорові і зовсім ще малі пси, а та гордо відштовхувала усі їхні залицяльні потуги.

    Впевнившись у її цілковитій стійкості, Микола Гнатович почав думати, як же її заманити.

    – Ня-ня-ня, – луною пішло по всьому смітнику.

    Таким зазивним звертанням можна було перелякати ведмедя, а не підізвати собаку. Тому й не дивно, що акустичний бас Миколи Гнатовича примусив геть переляканих собак кинутися врозтіч.

    – От дурний, що наробив?! Ей, собачка, ня-ня-ня, – прозвучало вже лагідніше. Ходи-но до дядька Миколи, ня-ня, – склав він з пальців півдулю. – Тропіканка, – згадав він старий мексиканський серіал. – Тропіканка, ня-ня! – І такою лагідністю повіяло від обвітрених губ Миколи Гнатовича, що собака врешті здалася.

    Отак почалося її суворе життя в обійсті Миколи Гнатовича. Терпіла вона і голод, і крики, і прокльони, і – ніде правди діти – й побої, та з цепу господар її не спускав, а більше допомоги ні від кого було чекати. Вона вже й схудла, уже й їсти не хотіла, та милості від «любителя» собак дочекатись не могла.

    – Що це в тебе за таранька така? – сміялися сусіди з Миколи Гнатовича. – Чим годуєш? Поділися секретом.

    – Кульмарами й юстрицями! – кривлявся у відповідь Микола Гнатович, плутаючи голосні, та сусіди, видно, були не гурманами, тому буквеної плутанини розгадати не могли.

    Отак би й зниділа вона свій проклятий вік на цепу, якби цей самий цеп однієї ночі від її стражденних марудних ходінь не перетерся, і вона, перелякана від несподіваного щастя, не дременула навтьоки. Довгенько з висолопленим шершавим язиком вона ганяла в пошуках якогось лазу, але завбачливий господар так позатикав усі дірки, що й голови не було куди просунути.

    Врешті, Тропіканка зважилась на відчайдушний крок. Узявши низький старт, вона розбіглася прудкою косулею, і швидким птахом уже збиралася перелетіти через бар’єр… тобто, паркан…

    Вранці, коли Микола Гнатович, позіхаючи і потираючи пузо, вийшов надвір, то спочатку остовпіло подивився на шматок цепу, широко розкрив рота, і вже готовий був ужарити слівце, аж тут його голова повернулася в іншу сторону, і рот одразу закрився. Коли ж хазяїн підійшов ближче, то рот його знову відкрився, але настільки широко, що туди з усього льоту спокійно міг би влетіти з десяток мух.

    – Миколо, ти що з собакою зробив, нелюд? – крикнула з-за тину навпроти сусідка Ганя.

    – Закрий рота, і не лізь не в своє діло.

    – Ой, ой, важний який. Запахни он халата, сміхолюдник, – голосно зареготала Ганя, і пішла до хати.

    – Ах ти ж гидота нещасна, – запахнувши халата, Микола Гнатович жбурнув у сусідку грудку землі.

    – Ой, мазило, ха-ха-ха.

    «Ет, дожився, ні від сусідів шани нема, ще й з собакою таке».

    А собака, не взявши бар’єр, зачепилась за якогось цвяха, та так на паркані й повисла.

    – Біда, Тетяно. Сум і плач, – поскаржився жінці господар, зайшовши до хати.

    – Що там вже таке? – незадоволено промимрила дружина, вправно орудуючи на кухні сковорідкою.

    – Собака повісилась.

    – Ти що таке мелеш, дурак? Яка собака?

    – Яка собака? – мало не перейшов він уже на крик. – Утіха моя єдина, моя Тропіканочка.

    – Так, чекай-но, – присіла господиня поруч, – як це повісилась?

    – Відірвалась, та й, видно, хотіла перецибнути через паркан…

    – І що?

    – Вийди подивися – що?

    – То чого ж ти її не зняв?

    – Не можу я, – хмуро проказав хазяїн, занавісившись бровами.

    – Не може він. Знімай іди, не позор мене перед сусідами.

    – Он уже Ганька бачила. Чортова баба… Нелюдом мене обізвала.

    – І правильно зробила. До чого собаку довів.

    – Це я довів? Я? – підстрибнув з табуретки Микола Гнатович, грізно жестикулюючи. – Не буде тепер, до кого словом обізватися.

    – Словом… – осудливо зверху вниз глянула Тетяна Опанасівна на чоловіка. – Вереском, а не словом. Ти ж хіба людина? Он уже й собаки від тебе тікають. Одного прибив, другого – задушив. І як я живу з тобою, то й сама не знаю.

    Од цих слів Микола Гнатович так і похолов. Сів на табуретку, а, пооране борознами обличчя його то розгладжувалось, то насуплювалось. Неладне щось закипіло у нього всередині. 

    – Не сопи, не сопи мені тут, – провадила своєї далі роздратована хазяйка. – Бери вдягайся, і йди знімай. Сам довів нещасне створіння, а тепер граєш дурника. Іди, не сиди.

    – Сама йди знімай. Не піду.

    – Не підеш, кажеш? – наблизилась господиня із шиплячою сковорідкою до чоловіка.

    – Тетяно, зовсім у тебе клепки нема, – кинувся Микола Гнатович прожогом до вхідних дверей.

    – Ото і біжи знімай.

    Довго не було Миколи Гнатовича. Дружина вже й сніданок приготувала, уже й себе привела в порядок, навіть пропилососила на кухні і у вітальні, а чоловіка все не було, аж ось…

    – Як жалко собаки, – весь як вижатий лимон пробубнів Микола Гнатович.

    – Поховав уже? – з ноткою жалю у голосі спитала дружина.

    – Яке поховав? Зняв тільки.

    – Та що ж так довго?

    – А, думаєш, легка це робота?

    – З ума зійти з тобою… То що ж так довго?

    – А-а, леший тебе розтруси. Довго-довго. Заладила своєї. Пішла б сама спробувала. Тепер машину треба виводити, на смітник її вести.

    – Та закопай десь біля курника, і не мороч голови.

    – Біля якого курника? Ти думаєш, що говориш? Щоб кури розграбали?!

    – Та ти ж поки виведеш свого «Жигуля». Його ж волами заводити треба. Стидно уже й їхати на ньому.

    – Та ти хоч знаєш, скільки ця машина перевозила?!

    – В тім-то й річ, що перевозила, – махнула жінка рукою, і пішла на кухню.

    – Таню, дай щось вкинути у рот, бо так щось у роті противно, наче смокчеш іржаве залізо.

    …Вирив Микола Гнатович біля смітника глибоку яму, вистелив її соломою, вкинув туди застигле собаче тіло, сказав прощальне слово, та так з пекучою тугою в серці і закопав.

    Наступною жертвою «безмежної любові» Миколи Гнатовича стало маленьке щенятко, що прибилося до обійстя не знать звідки.

    Спочатку проявляло добрий характер. Гавкотіло, як хтось заходив у двір, гарчало, як було мало їсти, ще й пробувало кусати господаря. Микола Гнатович на те не зважав, щеня, мовляв, що з нього взяти. Та вже як підросло, то й гримати почав, – але собача те тільки ображено дзявкотіло.

    Та ось одного разу приїхали за Миколою Гнатовичем хлопці з роботи, а Колоб – і чому наш герой назвав його Колобом: чи то скорочено від Колобок, чи тому, що кувиркався, уподобляючись колу, чи з іншої причини, – геть не знаю, але так і повелося: Колоб та й Колоб, – вже як за своєю звичкою задзявкотить, як заллється, і гавкає, і гавкає.

    – Добра в тебе, Миколо, собака, хоч і мала, – посміювались мужики.

    А Микола Гнатович вже й собі загавкав до собаки: закрийся та закрийся. А до неї, як кажуть поляки, не доходжі і не доходжі.

    – Та й що будеш казати?! – аж виходив уже з себе Микола Гнатович. – Закрий уже свою пельку. Дай зібратися.

    А воно тільки: дзяв-дзяв – і в буду, дзяв-дзяв – і в буду.

    – Ах ти ж скотина ти мала, – вишкіривши зуби, до краю роздратований господар жбурнув у нестримне собача капця. На півхвилини замовкло, аж знов: дзяв-дзяв – і в буду, дзяв-дзяв – і в буду.

    – Та скільки ж ти вже будеш мене донімати?! – вибігши в одних трусах з хати, під веселий регіт чоловіків Микола Гнатович як зацідив уже мускулистою ногою по буді, то та мало не перекинулась. Та перекинулось, видно, щось у собачій голові, бо вона тільки тихенько дзявкнула, та так і затихла, наче оніміла.

    З того часу уже й не гавкала. Зайде хтось у двір, а Колоб тільки вибіжить з буди, зробить коло, і назад, і тільки блимає переляканими очима. То було таке веселе, жваве, грайливе, а це якось усе зачучвіріло, що й писку не чути. Напевно, так уже від того «землетрусу» передригоніло, так перетліло заячою своєю душею, що й поворушитися боялось. Залізе собі до буди – і не шеберхне.

    – Та гавкай же, гавкай, сволоч ти така, – скаже, бувало, Микола Гнатович. Ніщо не допомагало. А як виносив їсти, то собака з боязким спостереженням чекала, поки хазяїн піде, і вже потім обережно підлазила до миски.

    А тут, одного разу, захопилася вихлебтуванням якогось варива, а Микола Гнатович як набіжить з простягненими широко руками, та Колоба уже як прорвало, та як він уже не заллється, та як не задзявкотить, немов востаннє в житті, – та вже як не чкурне до буди, то так дві доби і не вилазив. То вже з часом, як його хто гладив, то тільки пісяло під себе. Уже і спускав «добрий хазяїн» його з цепу, уже й пестив, й голубив, а воно собі пісяє з переляку, та й усе.

    Прийде хтось у гості, візьме Колоба за вухо, погладить по спині, а воно тільки розведе переляканими очима, кілька разів пісьне, і навтьоки.

    Так уже ця собака і доживала віку в «доброго», «чуйного», «ласкавого» господаря.