Барон. Глава 3 Нелюдянiсть

БАРОН
ГЛАВА 3: НЕЛЮДЯНІСТЬ


Продовження. Початок за посиланням:
http://proza.ru/2022/07/19/1673

Данный рассказ на русском языке:
http://proza.ru/2022/07/02/854


       — Ну ось і все, урок закінчено. Не смію вас більше затримувати. — Суворим тоном процідила Людмила Іванівна, наша класна керівниця і, кинувши докірливий погляд у бік хлопців, додала. — Так, і, будь ласка, не забудьте, що завтра після занять в нас виховна година.
       Вона викладала російську мову та літературу. Своїми манерами та зовнішнім виглядом ця вже немолода жінка була схожа на витончену аристократку. Дивлячись на її горду постать та благородні риси обличчя, нам часом здавалося, що нещадний час проти неї безсилий. Сувора, але справедлива вона вміла привернути до себе учнів. Її важко було вивести з рівноваги, але того дня, через непослух наших хлопців, Людмила Іванівна була в поганому настрої, і ми, всі як один, спішно покинули клас.
       Спершись на стіну шкільного коридору, я розкрила підручник. Попереду була контрольна з математики й до неї потрібно було добре підготуватися. Цей предмет у нас викладав Володимир Володимирович – директор школи. Він був дуже вимогливий, але, всупереч цьому, ми його дуже любили та поважали. Завдяки його зусиллям багато хто з нас з легкістю склали вступні іспити до вищих навчальних закладів.

       Останній урок географії пролетів непомітно. Дочекавшись дзвінка, ми накинули куртки та вискочили надвір. Насолоджуючись теплою осінньою погодою й терпким ароматом опалого листя, ми зі шкільною подругою бадьоро крокували широким тротуаром, обговорюючи відмінника Сергія, з яким мені пощастило сидіти за однією партою та зірваний нашими хлопцями урок англійської мови. Його вела Єва Борисівна. Вона була трохи дивакуватою, і школярі шукали нагоди, щоб над нею пожартувати. Раптом позаду нас пролунали гнівні крики. Ми обернулися й побачили чотирьох жінок, що стояли біля газону п'ятиповерхового будинку. Вони дивилися собі під ноги й щось голосно обговорювали. Мені стало цікаво і я підійшла ближче. Там, на пожухлій траві, в калюжі крові нерухомо лежало маленьке плямисте цуценя з кумедними чорними крапками на носі. За два метри від газону була проїжджа частина дороги, на якій вже неодноразово збивали домашніх тварин, що й наштовхнуло мене на думку про те, що це нещасне маля потрапило під колеса автівки.
       — Оленко! — Я жестом покликала подругу ближче. — Поглянь, тут, здається, автівка збила песика.
       — Як би не так, автівка! — емоційно прокричала одна із жінок. — Це хвора бабуся принесла до хати цуценя, а її дочка прийшла до неї в гості та викинула його з вікна п'ятого поверху! Тварюка пустолоба, тьху!
       Жінка демонстративно плюнула на землю та пішла геть, а ми з Оленкою продовжили свій шлях. Щоби хоч трохи відволіктися, вона почала переказувати мені сюжет якогось індійського фільму. А я мовчки йшла й думала — яка ж може бути причина такого нелюдського вчинку? Адже непотрібну тварину завжди можна комусь передарувати, ну або, в крайньому разі, хоча б просто випустити її на вулицю, тим самим давши чотирилапому шанс на життя. Але ось так взяти та вбити.
       Незабаром ми розійшлися. Того дня я прийшла додому й одразу сіла за фортепіано. Мене душили сльози, а пальці нервово стукали по клавішах, фальшиво награючи якісь веселі мотиви. Цю сумну історію я спробувала забути. Спробувала, але, на жаль, не змогла.

СОЛОМІЯ ГАЛИЦЬКА
(2022 рік)


Продовження за посиланням: