Я називатиму тебе именем мого батька

Я НАЗИВАТИМУ ТЕБЕ ІМЕНЕМ МОГО БАТЬКА

З усього різноманіття мистецтв, з усієї земної музики найближче до небес – биття чистого люблячого серця. Справжній художник – як власне, і поет, і письменник – творить не стільки пензлем, скільки струнами свого серця, іноді зраненого, зболеного серця. Творити – значить вбивати смерть, розсіювати темряву, випромінювати світле і добре. Спокутування здійснюється іноді – ціною свого добробуту і комфорту, іноді – ціною самого життя.

Саме такими творцями життя і ввійшли в його свідомість батько і мати. Готовність жити по Божому і йти за Ним, не дивлячись на перешкоди – це саме те головне, що зуміли вкласти в його свідомість батьки. Їх щира віра і доброта, їх цілковита відданість Богу і терпіння залишилися найпотужнішими враженнями його дитинства. Вони залишили йому заповіт життя, написали його просто на серці. Вони не жили за інерцією, їх життя не було нудним. Вони не були ангелами, у них були людські слабкості, вони були звичними людьми, але людьми не від нашої суєти.

Безкорисливе і покірливе, таємниче і жертовне життя батьків полонило серце, передавало без слів глибину буття і віри. Батько і мати намагалися рухатися життям тихо і смиренно, з піснею на вустах і молитвою в серці, жодного лицемірства і догідництва. Їх стиль життя і спосіб мислення непомітно прищеплювався і йому. Вони вчили його постійно рухатися вперед, навіть тоді, коли лід життя тріщить і ламається під ногами. Вони вчили вірити, вчили відчувати серцем, любити і прощати, споглядати ізсередини, бачити нематеріальне, вслухатися в духовний ефір

Геніального вченого і священика Павла Флоренського комунiсти розстріляли 1937 року. Значно раніше, передбачаючи свою страдницьку смерть і відчуваючи наближення своєї Голгофи, “на випадок смерті” він написав духовний “Заповіт своїм дітям”. «Найголовніше, про що я прошу вас, - це щоб ви пам’ятали Господа і ходили перед Ним. Цим я кажу все, що маю сказати. Решта – або подробиці, або другорядне. Але цього не забувайте ніколи…” Пам’ятати Господа і ходити перед Ним – саме це, найголовніше, вклали в його серце батьки. Вони й стали його пророками, вони ходили перед Господом, їх голос він чує і тепер.

Батько, який схиливши коліна, заступався за своє сімейство перед Богом, любляча мати, що співала псалми в молилася, тримаючи на руках хворе немовля, - стали для нього символом справжнього виховання і красивого життя з Христом. На підсвідомому рівні в його душі формувалося переконання, що грішити – це не лише порушувати принципи віри в Бога. Грішити – це також зраджувати батькам, ображати їх морально, віроломно зганьбити їх працю і клопоти, заплямувати рід і родинну гідність, духовно осиротіти. Це переконання надавало йому сили в боротьбі з випробуваннями і спокусами юності. Йому було що втрачати і він всіма силами намагався втримати благословення, не замінити багатства внутрішнього світу на тимчасові гріховні насолоди.

В одному зі своїх романів (“Рябий пес, що біжить краєм моря”) Чингіз Айтматов описав подвиг трьох батьків заради порятунку хлопчика-підлітка. Дія відбувається на Далекому Сході. На березі моря мешкає маленька народність – нівхи, мисливці і рибалки. Троє дорослих чоловіків разом із хлопчиком вирушають у море на човні. Дорослі хочуть показати підлітку, яким є його майбутній чоловічий обов’язок, щоб прилучити до знань і вмінь, поділитися накопиченим попередніми поколіннями досвідом. Але сталося лихо – страшенний шторм, буря. А потім – Великий Туман. Безпросвітна Темрява. Невідомість. І прісної води бракує всім. Тоді старші вирішують – дати хлопчику шанс вижити ціною своїх житті.

“Поступово спрага брала своє і тепер уже палила з подвоєною силою, жорстоко надолужуючи мимовільну відстрочку мук. Надзвичайно обережно, щоб даремно не зронити жодної краплини, націдив він [батько] протухлої води спершу Кирискові [сину].
— Випий,— запропонував він синові.
— А ти? —здивувався Кириск.
— А я потім. Ти не думай нічого, випий,— спокійно сказав батько.
— Ну, як? — спитав батько.
— Трошки легше,— вдячно прошепотів хлопчик.
— Ти не бійся. І запам'ятай, навіть зовсім без краплини води в роті людина може протягти два-три дні. Й що б там не було, нічого не бійся.
— Тому ти не випив? — перебив його Кириск...
Заради сина,— який навіть не має ніяких надій на порятунок і все-таки і всупереч цьому якого він оберігав до най-останнішої можливості,— заради того, щоб хоч скільки-небудь продовжити йому життя, і в тому тепер полягала самовіддана боротьба і надія батька, в тому тепер він бачив свою останню волю і діяння... на саму лише думку, що одинадцятилітній хлопчик залишиться в човні віч-на-віч з усім світом, у непроглядному тумані, в безбережному морі, повільно вмираючи від спраги й голоду, Емраїнові ставало моторошно...” (“Рябий пес, що біжить краєм моря”, Чингіз Айтматов). Tак міркував батько, відчуваючи наближення своєї смерті.

А ось роздуми сина: “Батько й син примостилися на ніч на дні човна, щільно притулившись один до одного... Лежачи поруч з батьком, Кириск гостро відчув, як дуже схуд і змарнів батько за ці дні, як зменшився в тілі, обез-силів. Тільки й лишилася борода — як і раніше, жорстка й пругка. Тулячись до батька, тихо ковтаючи сльози від жалю до нього, хлопчик осягнув тієї ночі невідомі раніше почуття споконвічної синівської любові. Він не міг би розповісти про ці почуття словами — вони таїлися в душі, в крові, в його серцебитті. Раніше він завжди пишався, що схожий на батька, наслідував його і мріяв бути таким, як батько, а тепер доходив до розуміння, що батько — це він сам, це його начало, а він — продовження батька. І тому йому було боляче й шкода батька, як самого себе... Батько про воду для себе не думав, хоч з кожною годиною все важче переносив страждання непогамованої, вже нестерпної спраги, що зростала й зростала...” (“Рябий пес, що біжить краєм моря”, Чингіз Айтматов).

“Коли Кириск прокинувся, він здивувався, що спалося йому тепліше, аніж у попередні ночі. Він був укритий батьковою кухлянкою. Хлопець розплющив очі, підвів голову - батька в "човні не було. Він рвонувся, нишпорячи по човну, й закричав жахливим зойком, що тужливо залунав у безгомінній пустелі туманного моря. І довго не вмовкав його самотній, сповнений розпачу й болю зойк. Він плакав страшно, до знемоги, і потім упав на дно човна, хриплячи, і бився головою об борт. То була його плата батькові й матері, його любов, його горе й голосіння по них... Кириск плакав, журячись і картаючи себе за те, що заснув, що коли б він не заснув, то ніколи б і нізащо не пустив би батька, вчепився б руками й зубами і не відпустив би його, хай би вони загинули разом, хай би скоріше померли від спраги й голоду, але тільки не залишатися б у цілковитій і страшній самотині. Сварив і картав себе, плачучи, що не прокинувся, не схопився й не закричав, коли вночі раптом він відчув, як сильно шарпнувся й захитався човен від різкого поштовху. Хіба він допустив би, щоб батько кинувся в море! Хіба він не кинувся б з ним разом у ту чорну прірву!” (“Рябий пес, що біжить краєм моря”, Чингіз Айтматов).

Кілька зовсім маленьких ковтків води, від котрих кожен дорослий загиблий відмовився заради спасіння хлопчика-підлітка, зберегли йому житті. Жертва батьків в ім’я любові, заради продовження свого роду була свідомою і виправданою. Але батьки лишили хлопчику не лише воду – з ними лишився їх досвід, їх мудрість, їх жертва, їх подвиг любові. Тому врятована від смерті дитина найпроменистішу зірку назвала ім’ям свого батька: "Я люблю тебе, зоре моя,— говорив він зірці.— Ти так високо й далеко стоїш попереду. Ти найбільша і найкраща. Я прошу тебе, не тікай, стій на місці, не згасай. Я пливу до тебе... Не втікай, не вгасай, зірко... Якщо хочеш, я називатиму тебе іменем батька... І коли ти з'являтимешся на небі, я вітатимусь з тобою й шепотітиму твоє ім'я. А ти допоможи мені, зірко... не тікай передчасно, не згасай, не сховайся раптово за хмарою...". Я називатиму тебе іменем мого батька. Я пливу до тебе... Не втікай, не вгасай, зірко.

Iз книги “Сповiдь” (Iван Лещук)