Кохання...

Кохання...
І що?
Лежу... Лапи чисті, светр напнули, клоуном зробили... Їй Богу!
Мама яйця фарбує, тато за компом працює! А я? Сумую... Люди, люди... Нічого не розуміють!


Ну, побігав Вольф під дощем. І що? Ну полежав під парканом коханої дами, трошки поскулив .... Я ж її на побачення запрошував! А тато мене розшукувати почав! Знайшов звичайно... Потім... мораль почав читати: "Не пара вона тобі! Не пара! Вона, кишенькова собачка, ти на себе в дзеркало дивився, придурочок?!!" Ні, це-як? Нормально?


Прийшов додому. Подивився у дзеркало. Звичайний пес. Навіть, можна сказати, симпатичний! А вони? Що вчинили? Рушниками мене витерли, лапи помили, якусь хрень надягли... Мама сказала, що светр! Щоб не захворів! Я ж щеплений! Невже не пам'ятає? Жінка... одним словом... Ага. Мені в цій погані так складно на диван заскакувати.


І що? Лежу, сумую... Ось зараз засну, а уві сні... вона, Белла! Ім'я якесь чудове, всіма кольорами веселки переливається!!! Белла! Ось воно... кохання.