К 95летию Лины Костенко Переводы

Слова страшны, когда они молчат,
Когда они нежданно притаились,
Когда не знаешь ты,  с чего начать,
Ведь кем-то все слова   произносились.
И кто-то ими мучаясь, болел,
Слова кружились, падали, парили,
Мильярды слов – ведь это не предел,
Их кто-то должен вымолвить впервые.
И жили рядом   красота с уродством,
И сквозь асфальт всходили   спорыши,
Поэзия – явленье первородства
Бессмертного касания души.

Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучивсь, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія - це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.



*****

 Не удивляйся, что приду внезапно,
 Мне только бы преодолеть свой страх .
 На штурм Бастилий  - я всегда согласна,
 А вот к тебе -  я и не знаю  как.
Меня спасали    гордость и   смущение,
Я защищалась далью как щитом,
так долго шла к тебе,  в таком  сомнении
перед раскачивающимся   мостом.
 Прими мою израненную душу,
 Прости, пойми  мой безудержный страх,
 Дай хоть на миг забыть про слово  -  рушу
 Другую жизнь,  иду к тебе впотьмах.
 Мне без тебя среди людей так грустно,
 Я знаю, людям тоже не до нас,
 Лишь груша- дичка светится как люстра,
 И слышен гомон соловьиных  трасс.

  І не дивуй, що я прийду зненацька.
Мені ще ж побороти переляк.
На штурм Бастилій – просто. На Сенатську.
А от до тебе – я не знаю як.
Вже одпручалась гордістю і смутком,
одборонилась даллю, як щитом.
Як довго йшла до тебе, як нехутко,
і скільки ще і сумнівів, і втом!
Прийми мою понівечену душу,
збагни й пробач мій безнемірний острах.
Дай хоч на мить забути слово – «мушу»,
це перше слово з букваря дорослих.
Мені без тебе сумно серед людства.
Вже людству не до себе й не до нас.
А дика груша світиться як люстра.
І чутно гомін тополиних трас...