О, скільки ще випаде гожої днини –
Хто знав би про те… Йду розчулений я.
І жінку б обняв. Тільки ж вогник калини
Горить застережно: спинись – не твоя!..
А серце бринить так ласкаво й привітно.
І прагнуть вуста цілувати вуста,
Допоки ще літо це – бабине літо:
Із сонця й любові пора золота.
І хай ті побачення вже не про мене,
І квіти на зустріч їй інший несе,
У серці моїм, як ніколи, пісенно.
Дарую на згадку – найкращу з пісень.
Іван Левченко, з книги "За журавлями",
Жовква, 2015 року; першодрук 10 вересня 2013 року
