...Хмари Львівські нижчі, важчі та рельєфніші за Київські, вони ніби викарбувані, вирізьблені, гравюровані на свинцевій дошці. Щойно тінь автентичної Львівської хмари насунеться, зачепить тебе бодай краєчком - і падає темрява, і вже тягне нізвідки пронизливим холодом, і ти слухняно мерзнеш, а хмара ще й дощем тебе кропить зусібіч.
О, так, дощить тут не вряди-годи! - води в львівських хмарах не бракує, її завше по вінця. Чи не тому стільки тут затишних схованок? - кав'ярні, крамнички, книгарні, каплиці, підворіття кам'яниць... - всі пропонують притулок від раптової зливи. З тих укриттів стирчать голови туристів; вони стурбовано спостерігають хмари, які вже вочевидь торкаються дахів, бань і дзвінниць. Навіть чути м'який вовняний шерех - чи то дощ пестить Львіську бруківку?
Зате вже щойно сонце - і грітиме-світитиме до запаморочення-затемнення, твого людського та його зіркового. Калюжі зникають на очах. В останній з них на розі Зеленої та Франка натхненно стрибає якийсь заповзятий малий, доки його мама теревенить з коліжанкою. Стриб, стриб, стриб! - і нема калюжки, спрагле сонце випило її просто бризку за бризкою, які здіймав у повітря той трирічний щасливець.
Аж ось і все: розмову закінчено, жінка тягне малого за руку, він підтюпцем-підстрибцем чимчикує за нею вже зовсім сухим і за якусь мить навіть гарячим тротуаром. А що - літо ж у Львові, літо! - принаймні, до наступного дощу, який, здається, вже гуртується ооооон у тій хмарі - низькій, важкій та рельєфній...
