***...Завжди любив ту мить, коли над завмерлим перед негодою Дніпром пролетить її перший подих. Уявіть: небо набурмосилося мало не до чорноти, аж сутінки запали; ріка - темно-сіра, мов та змія, а ще хвилі по ній - так, це лускате зміїне тіло між берегами; навпроти за водою - темно-зелена стіна дерев. Повітря загусло так, що аж дихати важко. Тиша. Я вже чекаю, ось-ось має бути, мружу очі, аж сльзи навертаються, ну, давай же, давай... І є! - перший подув майбутнього буревію перетворює темно-зелену стіну на далекому березі на біло-сріблясту. Вона спалахує, виблискує, жевріє під вітром, ніби тече між чорним небом та сірим Дніпром рідка блискавка... © Copyright: Максим Федорченко, 2017.
Другие статьи в литературном дневнике:
|