У березні перечитував трилогію Феста "Гітлер" ніби новим оком - тепер вже не як історичне свідоцтво про минуле, а як оповідь про сьогодення, тому що надто багато збігів і паралелей виявилося між тим, як повоєнна Німеччина зробилася нацистською, і тим, на яке казнащо перетворилася тюрма народів за 20 років правління путіна. Я навіть заходився виписувати ті збіги, та скоро кинув - надто їх виявилося багато, аж нецікаво стало: ну, геть нічого не вигадав цей діяч, пішов стопами "видатного" попередника в усіх сенсах, хіба що повільніше.
А нині читаю спогади Альберта Шпеєра "Третій Рейх зсередини" - і знов те саме, але вже на іншому, особистісному рівні. Щоправда, такої харизми, як в Алоїзича, і близько немає; знову таки, той був солдат Першої світової, такий-сякий художник, а не боєць невидимого фронту, чемоданоносець, відкорковувач пляшок і все таке інше, що аж ніяк не сприяє. Але на рівні манер - о, так. Зокрема, Шпеєр постійно підкреслює, що різного ґатунку зібранням, від камерних збіговиськ у пивницях до стадіонних мітингів, доводилося чекати на появу Гітлера - той постійно запізнювався, як оцей наш негідний навіть очікування візаві. "Толпа терпеливо ждала не один час – Гитлер снова сильно запаздывал" - і ось так повсякчас.
Психологи розмірковують про це явище в певному, терапевтичному ключі: чому це з вами стається, як заважає вам і тим, хто на вас чекає, та як це виправити, тобто вони здебільшого міркують про таку штуку як прокрастинація пересічної людини. Випадок путіна, його "манірні запізнювання" (Дм. Абрамов), як на мене, це дещо інше: це дріб'язкова демонстрація влади ("я беру твій час, який неможливо повернути, а ти нічого з цим не вдієш") та намагання роздратувати, образити, принизити партнера або опонента, показати йому належне місце. Так, королева Єлізавета Друга очікувала на ввп 14 хвилин, Ангела Меркель - 40, понтифік - мало не годину, а віктор янукович - понад чотири години, доки той бавився кишеньковим ляльковим театром жахіть, відомим як "нічні вовки". Щоправда, останнім часом світові політики часто-густо відповідають путіну зрозумілою для того мовою - змушують очікувати, та ще й у прямому ефірі перед камерами ЗМІ. Тут навіть важко їм дорікати засвоєнням дурної манери - адже як вгадати, чи не заверне путін кудись по дорозі на публічну фотосесію або прес-конференцію? А удар, звісно, завжди краще наносити на випередження - от вони й "б'ють" першими. Або як Папа Франциск, який, так би мовити, дав відкоша - скоротив зустріч, і вона тривала не узгоджену годину, а 30 хвилин.
Ці путінські вибрики з часом можна також тлумачити як претензію на "царське місце" у світовій політиці. Як стверджує відомий крилатий вислів кращих часів російської імперії, "коли російський цар вудить рибу, Європа може почекати". Щоправда, той цар, Олександр Третій, схожий на путіна своїм консерватизмом, відрізнявся від останнього тим, що за його правління (1881-1894) російська імперія не брала участі в жодній війні.
Втім, інший самодержець, Людовик XIV, Король-Сонце, який правив Францією неймовірно довго, з 1643 до 1715, тобто 72 роки, запровадив зовсім іншу манеру. "L’exactitude est la politesse des rois" - повна версія її має такий вигляд: "Точність - ввічливість королів і обов'язок усіх добрих людей". Отже, в європейському світі пунктуальність - і королівська чеснота, і добрий звичай всіх інших. Власне, саме з цим Людовиком пов'язують перетворення пунктуальності на невід'ємний складник етикету, як політичного, так і пересічно-побутового - і цей складник дбайливо збережений Європою дотепер.
Але "русскій мір" - це не так річ у собі, як річ навиворіт: хапаючи європейські зразки, він тлумачить їх на свій дикунський лад. У Довлатова є такий запис, саме про точність:
"Сидели мы как-то втроем — Рейн, Бродский и я. Рейн, между прочим, сказал:
— Точность — это великая сила. Педантической точностью славились Зощенко, Блок, Заболоцкий. При нашей единственной встрече Заболоцкий сказал мне: «Женя, знаете, чем я победил советскую власть? Я победил ее своей точностью!»
Бродский перебил его:
— Это в том смысле, что просидел шестнадцать лет от звонка до звонка?!"
Ось і маєш. І це Заболоцькому пощастило, що не затримався понад 16 років - не таке місце радянська або російська тюрма, де можна вільно плекати свою пунктуальність. Спитайте хоч Навального.
Якось російський блогер Андрій Мальгін зауважив, що путін спізниться і на власний похорон. Як на мене, станом на жовтень 2022 року він вже добряче туди спізнився, щонайменше, на кільканадцять років. Та це не те, з чим можна зволікати нескінченно, і лебедята таки танцюватимуть свій символічний танок! - нехай вже й зовсім не маленькі, а навіть підстаркуваті - я би все одно аплодував стоячи.
...А книжку Шпеєра рекомендую всім зацікавленим - це на диво відвертий і чесний аналіз того, як сам Шпеєр і ціла країна "докотилися до такого життя".
