Лина Костенко. В днях, прожИтых и грустно и просто

В днях, прожИтых и грустно и просто,
Было все, словно первый снежок.
Темноглазым и сказочным гостем
Ожидала тебя из дорог.
Задержался и прибыл нескоро.
К состраданью искала я ключ.
И для сердца в недобрую пору
Я сказала кому-то: - Люблю. -
Он меня возносил до небес
Вдох лазури даруя и выдох ...
Не мечтала уже о тебе,
Чтобы этим тебя не обидеть.
Так бывает – я встану на месте,
Простираю ладони без слов,
В ожидании сказочной вести
Из неведомых тайных краёв.
Есть для сердца и разума кара -
Мы скорей забываем про зло,
Чем о том, что возможным казалось,
Но, не сбывшись, навеки ушло.

Ліна Костенко

В  дні,  прожиті  печально  і  просто,
все  було  як  незайманий  сніг.
Темнооким  чудесним  гостем
я  чекала  тебе  з  доріг.
Забарився,  прийшов  нескоро.
Мандрувала  я  дні  в  жалю.
І  в  недобру  для  серця  пору
я  сказала  комусь:  -  Люблю.  -
Хтось  підносив  мене  до  неба,
я  вдихала  його,  голубе...
І  не  мріяла  вже  про  тебе,
щоби  цим  не  образити  тебе.
А  буває  -  спинюсь  на  місці,
простягаю  руки  без  слів,
ніби  жду  чудесної  вісті
з  не  відомих  нікому  країв...
Є  для  серця  така  покута  -
забувати  скоріше  зло,
аніж  те,  що  мусило  бути
і  чого  в  житті  не  було.