Невинна кров

    Голгофа…

    Насичена кров'ю земля, що волає до Бога голосами страчених.

    Чорні круки кружляють над нею, скликають один одного на криваве свято.

    Три хрести вкарбувалися в біле від спеки небо.
    На середньому - Ісус Назарянин.
    Прагне тіло до землі - вивертаються руки з суглобів, цвяхи роздирають зап’ястя, тяжіє, хилиться долу вінчана терном голова…

    Зловтішається юрба, регоче, пальцями тиче:

    -Чудотворець!
    -Спаси себе самого!

    Нема для грішної людини більшої насолоди, ніж принизити вищого, в багно втоптати, на шию наступити: їж землю, просися! Люблять люди криваві видовища: муку чужу і приниження. Якщо ти смертю караєш - ти бог.
 
    Хочуть люди бути богами.

    - Прости їм, Отче, бо не знають, що чинять... - шепочуть пересохлі вуста.
Злетів би духом до Бога, до Отця полинув, та давлять на плечі незчисленні людські гріхи…

     Полишив Отець Свого Сина у тяжку годину, заховав обличчя за хмари, темрявою вкрився…

     Тече кров у зламані бур'яни.

     Плаче земля до Бога.




     Вмер Ісус.
 
     Ніч настала.

     Прийшли Никодим з Йосипом, зняли тіло з хреста, на землю поклали. Лежав Ісус Назарянин у місячному сяйві. Нерухоме остигаюче тіло здавалося більшим, біле безкровне обличя - значнішим.Чорний терен вп'явся в чоло, вплутався в довге темне волосся - не зняти вінка, не розплести…

     Плакав над двоюрідним братом веснянкуватий хлопчик Іван, розмазував сльози долонею, як мала дитина. Плакала Магдалина над Ісусом, отираючи кров, цілувала пробитії руки:

     - Як мені жити тепер без Тебе, Учителю? Як сиротою по світі блукати?..


     Нема Магдалині відповіді, нема поради.
 
     Відлетіло життя Ісусове у незнанну далечінь.

     Похилили голови Никодим з Йосипом, стали на коліна, заспівали в півголоса псалом Давидів:

    - Слова від Бога чекай у мовчанні, душе моя,
      Бо від Нього надія моя!..
      Тільки Він моя скеля й спасіння моє,
      Він твердиня моя…
      В Бозі спасіння моє й моя слава,
      Скеля сили моєї,
      Моє пристановище в Бозі!





      Кайафа читав сувій пророка Ісайї: « Почуйте Мене, знавці правди, народе Мій, що в серці його Мій закон: не бійтеся людської ганьби та їхніх образ не лякайтесь, бо поточить їх міль, мов одежу, як вовну черва їх зжере, а правда Моя буде вічна і спасіння Моє з роду в рід!»

      Очі поволі просувалися по хащам майстерно сплетених слів, сувій був виписаний найдосвіченішими книжниками, але неспокійні думки линули далеко від щоденного читання.

      Раптом він почув легкий шерхіт.

      Мороз пробіг шкірою: ось так дочекаєшся коли-небудь ножа в спину.

      -Все зроблено за твоїм наказом, мій пане. Гріб опечатано, сторожу приставлено.

      «Що це зі мною? - з полегшенням зітхнув Кайафа. - Адже це Малахія! Хіба можна лякатися власної тіні?»

      -Добре, - промовив він, повертаючись до слуги. - Іди.

      Але Малахія не рушив з місця.

      Кайафа звів на нього здивовані і незадоволені очі:

      -Я більш не потребую тебе. Ступай.

      - Чи ти пам'ятаєш, як питав мене позавчора, що саме я думаю про Назарянина? - несподівано запитав слуга, дивлячись в очі первосвященика. - Тоді я не мав, що відповісти тобі, бо не бачив і не знав Його. А тепер слухай: Він - Син Божий і воскресне з мертвих, як обіцяв!


 
      


Для ілюстрації використана картина Якопо Бассано "Зняття з хреста"