Виктор Меркушев Самотнiсть нiколи назавжди

Вольная интерпретация рассказа Виктора Меркушева " Одиночество навсегда".



Віктор Меркушев

Самотність ніколи назавжди

«...Прійми, друже, от мене маленькое сіе наставленіе. Дарую тебе Убогаго моего Жайворонка. Он тебе заспевает и зимою, не в клетке, но в сердце твоем, и несколько поможет спасатися от ловца и хитреца, от лукаваго міра сего. О боже! Коликое число сей волк день и нощь незлобных жрет агнцов! Ах, блюди, друже, да опасно ходиши. Не спит ловец. Бодрствуй и ты. Оплошность есть мати нещастія»...
                Григорiй Сковорода

Сталося так, що Дорош невідь-чому розлюбив сонце. Може, тому , що все, що зростало завдяки його теплу і світлу, викликало в душі Дороша лише жалібність і співчутливість, а можливо, його почала дратувати байдужість сонця, яке однаковими частками роздавало свої промені всьому, що тупцювало та копошилося під ним. Хоча, ймовірно, причина була зовсім іншою.

У  Дороша, десь на рівні серця, утворилася щільна грудка, яка особливо турбувала його в ясну сонячну погоду, болісно відгукуючись на кожен натиск сонячного світла. І тільки тоді, коли небо затягувалося сизою сутінковою хмарою, Дорошу легшало, і він майже не відчував внутрішнього опору і не задихався від густої сонячної суміші-бовтанки, що була подібною на в'язкі маслянисті випари.

Втратив Дорош довіру  і до осяйних світанкових міражів. Раніше вони наповнювали його душу бадьорою енергією висхідного світла і спрямовували у денне спекотне зневиразнення. У світлоносному мареві він ішов на дотик туди, де переплетіння вечірніх тіней і довгих сонячних путівців засновували всякчас мінливий світ, що вислизав. У картинах цього хиткого світу не зоставалося і дещиці від ранкових надій і обіцянок. Втомлене сонце повільно зісковзувало з будинків, дерев, газонів і тротуарів, і ті вже не ховали власні вади за променистим сяйвом світанкових шат. Знесилене сонце стікало з усього, що йому належало, і осідало важко в землю, зоставляючи Дорошу згубну темряву.

Тепер йому зробилося зовсім тісно, хоча горизонти навіть розсунулися, і порожнеча стала ще очевиднішою, змушуючи здригатися від її всеохопності.  Дорош не знав, куди йому сховатися від всюдисущого сонця, що визирало з усіх вікон, з усіх щілин, просочувалося крізь будь-які крони і фіранки.

А люди раділи сонцю, підставляли йому засмаглі обличчя, присвячували сонцю всі відомі їм пестливі прикметники і життєстверджуючі дієслова.

Дорош розгублено дивився на людей, збожеволілих від сонячного світла, і йому ставало ще гірше і ще більш безпритульно. Де б не витав його дух, його тіло все одно залишалося серед цих легковажних оптимістів, печене безжальним сонцем і під усякчасною небезпекою бути затягнутим у вир вселенської порожнечі, що виглядає найбільш зловісною саме тоді, коли сонце мимоволі застрягає в ній. І, мабуть, не було серед безтурботних жителів землі нікого, хто б так гостро відчував зв'язок не тільки з сонцем, але і з самою землею,  яка відсуває власні горизонти і межує з пусткою, що перебуває за кожною гранню, кожним кроком, кожним зітханням .

Дорош не міг позбутися відчуття, що він - не просто частина світу, відокремлена від усього, а він сам є цим нестійким сонцепідлеглим світом, по самі вінця наповнений сонцем і не здатний більше всотувати його.

Те, що Дорошу раніше уявлялося великим і невимірним, тепер зазнало перетворення, як наче раптово проявилася зворотна перспектива: вгорі, замість велетенського сонця, раптом замиготів жовтенький вогник, маленький і обережний, як око світлофора. Секунди набрякли і споважніли, пружно впираючись у самий край циферблата, години та хвилини, навпаки, зробилися майже невагомі  й дрібно тремтіли, збившись докупи біля самого вістря застиглої секундної стрілки. Як наче сам Дорош майже перестав відчувати власне тіло, зате виразно чув, як пронизують нещільний ґрунт землі зростаючі пагони, як липуча волога збирається в рухливих кіптявих хмарах, норовлячи пролитися раптовим дощем. Йому чомусь здалося, що він нерухомо завмер на краю вічності. А може, і взагалі не він сам, оскільки він гадав, що завжди існував на цій землі, як і кожен інший її житель, позаяк уже давно тут ніхто не народжувався і ніхто ще не пробував помирати.

Дорош відвернувся від сонця, занурив погляд у гучну, тягучу порожнечу, де не було жодної іскорки світла. Попри очікування, до нього ледь відчутно діткнулися м'якість та щось схоже на оксамит, які нагадали йому про давно загублене, майже втрачене, чи то з далекого дитинства, чи то з обіцяного і нездійсненого. Він відчув, як тендітна шовковиста трава торкнулася його обличчя і як легені наповнилися духмяною польовою свіжістю. До запаху вологих лук домішувався димний розряджений смог і слабкий аромат смолистих шпал, немов запашними полями пролягли залізничні колії, по яких тяглися нескінченні поїзди.

Дорош навіть почув їх багатоголосий стукіт, який його здивував - так, ніби чув його вперше.

«Ні-ко-ли, на-зав-жди, - повторювали колеса, спотикаючись на нерівних рейкових стиках. - Ні-ко-ли, на-зав-жди! »

Але Дорош і не сумнівався, що «ніколи назавжди», та все ж було якось незвично це чути.

«Ніколи назавжди», - повторив Дорош і повернув обличчя до сонця, яке перестало миготіти жовтим світлофорним вогнем і несподівано для Дороша загорілося полум'яним червоним.