Поламанi крила

Ми паралітики з блискучими очима,
Великі духом, силою малі,
Орлині крила чуєм за плечима,
Самі ж кайданами прикуті до землі.
     Леся Українка,
     “Товаришці на спомин” .


Мені дарма, чи Бог один на небі,
чи три, чи триста, хоч і міріади.
За жодного не хочу помирать:
ні за царя в незнаному Едемі,
ні за тиранів на горі Олімпі,
нікому з них не буду я рабом,
доволі з мене рабства на сім світі!
     Леся Українка,
     “В катакомбах”


    Ігор ввійшов до темного під’їзду. Його хитало від алкогольного сп’яніння. В темряві клацнула запальничка і перед хлопцем у темряві засвітилася вогняно-червона цятка підпаленої сигарети. Щось в цьому дуже не сподобалося Ігореві, незважаючи на кількість випитого, він все ж відчув небезпеку. В темряві він розгледів три чоловічі постаті. Його голос був невпевненим і слабким:
    — Хто тут?
    Вогник спалахнув яскравіше — один з невідомих затягнувся тютюновим димом.
    — А кого тобі треба?
    Ігор напружився і висунув руки з кишень.
    — Нікого. Я йду собі.
    — То йди, хто тобі заважає.
    — Ви.
    Невідомий зробив ще одну затяжку.
    — Ти так надто словами не кидайся…— в словах чулася ледь прикрита погроза, спокійна впевненість у собі і навіть утома.
    — Чого вам треба? 
    — Та нічого нам від тебе не треба. Сигарети є?
    — А тобі що до того?
    — Може б ти дав нам по сигареті, розійшлися б миром.
    — Та пішли ви…
    Ігор висловився потоком м’яко кажучи нецензурних слів, він розумів, що бійки не уникнути, хлопцям просто хотілося на когось наїхати. Перше, що він побачив, була сигарета, яка летіла йому просто в обличчя. Хлопець рефлекторно махнув рукою, відбиваючи її. Але одразу за сигаретою послідував удар, досить сильний, Ігор відлетів до стіни і впав на підлогу. Всі троє підскочили до нього і почали добивати ногами. Потім їм це набридло і вони пішли, а один сказав:
    — Нечемний ти, хлопче, сам винний, — і зареготав.
    Ігор не знав, скільки він пролежав на підлозі, сильного болю він не відчував, але втома не давала йому встати. Нарешті він змусив себе підвестися і дійти до ліфту. Їхав він недовго — на третьому поверсі ліфт зупинився. Ігор ледь не впав виходячи з нього. Кров капнула йому на руку і він тільки тепер зрозумів, що йому роз’юшили носа. Ігор довго влучав ключем у замок, і десь з двадцятої спроби йому це вдалося.
    В квартирі не спала матір. Коли він зайшов, вона зустріла його у передпокої. Тихо зойкнула, глянувши на сина. Ігор нетерплячим помахом руки зупинив слова, готові зірватися з її вуст. Вона ображено глянула на нього і мовчки пішла спати. Вона вже давно зрозуміла, що слова на сина не діють. Ігор глянув на себе в дзеркало і побачив, що куртка і обличчя у крові. Хлопець скинув куртку, роззувся і пішов до ванної кімнати, зупиняти кров. Коли кров перестала текти з носа, Ігор роздягся і підставив себе під холодний душ. Вода остаточно його протверезила. Хлопець вдягнувся, змив кров і бруд з куртки. Глянув на себе у дзеркало: ніс розпух, а над лівою бровою червоніла подряпина. На ньому навіть синців не залишилося, били його несильно, просто задля розваги і потіхи самолюбства.
    Несмілива думка майнула в його голові: завтра вранці рано вставати, до школи. Ігор і так хотів вже лягати, а домашніх завдань він і не збирався виконувати, давно минули ті часи, коли він їх робив. Хлопець зайшов до кімнати і ліг спати, сон накотив на нього швидко.
    Наступного ранку Ігор вкотре проклинав будильник, але все ж прокинувся. Страшенно боліла голова, а в роті був неприємний присмак. Хлопець пішов до ванної кімнати, прийняв душ, вмився, зголив рідку щетину, якої вже кілька днів не торкалася бритва. Потім вдягнувся, нашвидкоруч поснідав, кинув у сумку зошити і два підручники, поспішив вийти геть. Зазвичай він виходив з дому пізніше, але сьогодні він не хотів бачити батьків, які прокидалися трохи пізніше.
    Взагалі він не хотів бачити матері, німого докору в її очах. Ігор соромився дивитися в її очі. Батько давно махнув на нього рукою, обом було наплювати одне на одного, принаймні обидва робили такий вигляд, і жили, мов чужі люди, перекидаючись одним-двома словами по вихідних. А матір теж мало розмовляла з ним, але Ігор бачив, що їй було боляче і страшно за сина, її жахали зміни у ньому.
    А зміни дійсно були вражаючими. Колись веселий і усміхнений хлопчик перетворився на відлюдкувате вовченя, яке дивиться на всіх з-під лоба чи з прищуром — людина, яка не має цілі, якій нічого не потрібно. Таким Ігор став за останні півтора роки. Кілька років тому він вступив до престижного ліцею, який пророкував гарну освіту, але знаходився досить далеко від дому, тож на дорогу Ігор витрачав по три години на день. Після районної школи відмінник в минулому став хорошистом. Так він і вчився років зо два, звичайнісінька лінь не давала йому вчитися краще, а може, ще й оточення доклало свою долю. Ігор бачив, що майже всі його однокласники — розумні діти, які можуть вчитися на порядок чи два краще, але не роблять цього, не викладаються на повну силу. Спочатку Ігор перестав вчитися, але ще намагався щось списувати, покращуючи оцінки, але останній семестр він взагалі перестав щось робити, сидів на уроках і нічого не робив, тобто деградацією від нього аж тхнуло.
    Ігорю все набридло, життя стало сірим, одноманітним. Він втратив минулі інтереси, посварився зі справжніми друзями, почав товаришувати з зовсім не кращими представниками суспільства, почав палити, випивати. Десь в глибині душі він розумів, що так жити не можна, що ніяких перспектив у такого життя немає, але продовжував жити так, як жив. У нього просто опускалися руки, він бачив, що світ просякнутий болем, брехнею, лицемірством, ненавистю, заздрістю. Суспільство ніколи не любило тих, хто не такий, як всі. Тож або ти такий, як всі, або тобі краще зникнути. Ігоря це гнітило, повсюди навколо себе він бачив те, що змушувало його думати, що він ненавидить людей. Відсутність самої елементарної ввічливості на вулицях і у транспорті. Нерідко ще й лайка, а не закономірне вибачення, після ненавмисного поштовху, гордовите поводження багатьох продавців, які намагалися довести покупцям, що вони мають владу, їх це тішило. І що дуже прикро вражало Ігоря, так це те, що деякі вчителі з його ліцею мали таку ж жагу до влади над слабшими. Більшість вчителів була байдужою до учнів, лиш кілька вчителів вирізнялися на фоні інших. Вчителька англійської мови попри те, що Ігор нічого не робив на її уроках, спілкувалася з ним з добротою. Хоча навіть сам Ігор дивувався, яке може бути розуміння, як можна його не лаяти за його байдики. Ще одна, вчителька фізики, була унікумом не тільки серед колег, яких знав Ігор, а й серед людей взагалі. Здавалося, ніщо не могло вивести її з рівноваги, зігнати радісну посмішку з її обличчя, сангвінік чистої води.
    Ігор ні з ким не ділився своїми думками, тож на душі у нього рідко було легко. Весь негатив, що накопичувався в ньому впродовж дня, знаходив вихід через сигарети і алкоголь.
    І лиш одне приносило радість у його сіре життя — почуття. Ігор сам насміхався з себе через нього, але воно не зникало. Була у нього викладачка зарубіжної літератури, Лідія Іванівна, вона дуже подобалася йому і навіть більш, ніж просто подобалася. Він не міг без неї жити, він жив від її уроку до наступного, досконало вивчав її предмет, хоча літературу він любив завжди, але з іншою вчителькою він би напевне її не вчив. Жінка була молодою, гарною, розумною, іноді трохи наївною, доброю і порядною, поєднання всіх цих якостей робило її ідеальною в очах Ігоря. Але вона ніколи не давала йому приводу для його почуттів, вони виникли самі по собі. Можливо тому, що вона вбачалася йому острівцем добра і порядності у шаленому океані ненависті світу. Лідія Іванівна була розумною жінкою, невдовзі вона здогадалася про почуття свого учня. І вона почала уникати його, майже не викликала на уроках, робила все, щоб Ігор не подумав, що його почуття взаємні. Але своєю поведінкою вона призводила до протилежного результату, хлопцю здавалося, що вона навмисне так діє, щоб не виказати своїх почуттів до нього.
    Цього дня її уроків не було, тож Ігор ні до чого не готувався. Зошити взяв, тому що міг знадобитися папір на записки, літачки, чи щоб можна було помалювати, а книги він носив просто так, та і то не всі, просто щоб відчувати, що йдеш з сумкою на плечі.
    Ігор одразу закурив, тільки-но вийшов на вулицю. Трохи пройшовши дорогою до автобуса, він звернув увагу на погоду. Вже не по-весняному пригрівало сонце, чи то здавалася, бо Ігор був у куртці? Він розстебнув її. Його погляд впав на кущ, на якому розпускалися бруньки, на землю, на якій зеленіла травичка. І щось боляче стисло груди, весь цей час він жив як у сні, не помічаючи нічого навколо себе. Ігор пам’ятав, як колись давно радів весні, першій травичці…А тепер йому було все одно чи осінь чи весна надворі. Колись він ще хотів завести такий зошит, в якому б записував, коли які рослини починають цвісти, коли перестають. Ігор зітхнув, багато його мрій так і зникли, не отримавши здійснення.
    — Що ж зі мною сталося? — прошепотів він.
    Сірий голуб тікав з-під його ніг, косячи оранжевим оком, він теж не знав відповіді на це запитання.
    Ігор дійшов до зупинки, сів на автобус, дістався метро. А в метро, як завжди в години пік, було людно. Пасажири тулилися одне до одного, коли відчинялися двері, люди стояли стіною у проході — місця не було, але виходило троє чи четверо, а заходив щонайменше десяток, так і їхали, здавалося, що вагон безрозмірний, і де тільки в ньому місце бралося?
    Хлопець дістався таки до ліцею. Куняв перші три уроки, а на великій перерві після третього спати вже розхотілося. Групка з десятку хлопців взялася до своєї щоденної розваги — знущання над слабшими. В класі було кілька тих, на кого всі казали просто — “лох”. Це були об’єкти знущання, їхні речі літали по класу, портфелі билися ногами, індивідуальності принижувалися словами, іноді доходило навіть до того, що їх провокували на бійку, знаючи, що так чи так задавлять числом. Пожалітися вчителям ці діти не могли, бо знали, що тоді їхнє життя ще погіршиться, хоча, здавалося б, куди вже гірше? Кілька разів справа доходила таки до вчителів, малолітніх садистів карали, їхні забави зникали на пару тижнів, а потім знову все починалося з початку з новою накопиченою силою.
    Кілька місяців тому Ігор приймав участь у “розвагах”, а потім жахнувся, коли уявив себе на місці жертви. Він навіть намагався захищати тих, над ким знущалися. Але реакція однокласників була однаковою: або йому казали, що він сам нещодавно був серед них і немає права їх засуджувати, або ж просто переходили до іншої жертви. Жахало, що нерідко об’єктом знущання був один зі своїх. Взагалі це було дуже весело: взяти чиюсь річ, засунути у чийсь портфель і кричати, вказуючи на власника портфелю: “Злодій, крадій!”; або кидатися ручками, папірцями, книжками, портфелями; або ж розважатися з крейдою — мазати один одного, обмальовувати стільці, щоб той, хто сяде замастився.
    А згодом Ігор зрозумів, що тих, над ким знущаються, справді не можна ніяк назвати, окрім як “лохами”. Він ставив себе на їх місце і знав, що коли на нього налетить ця зграя, він підійде до першого ліпшого і вмаже по пиці. Бо іншого разу кожен тричі подумає, перш ніж знущатися над ним, подумає: “А якщо цього разу по пиці отримаю я?”. І знущання зникнуть. Бо ті, хто збираються у зграї і нападають на одного, розуміють лише одну мову — мову сили. А ті, замучені ними ніколи не робили нічого подібного, вірніше намагалися, але ніколи не доводили справу до кінця. Це все одно, що замахнутися на собаку, який летить на тебе, собака відскочить, але за мить кинеться знову, і якщо його не вдарити, він тебе вкусить.
    Якось Ігор запитав у свого друга з класу, чому він робить те, що робить, знущається над слабшим. Той спокійно прямим текстом відповів: “Або він, або я. Якщо не над ним, то знущатимуться наді мною”. Такий от закон зграї: якщо проявив слабину — тебе з’їдають.
    Тепер же Ігор сидів і дивився на неподобство, йому це дуже не подобалося, і він вийшов геть з класу, пішов коридором. Його серце затріпотіло, бо йому назустріч йшла його вчителька зарубіжної літератури. Але вона, як завжди, пройшла повз Ігоря, удавши, що не помітила його, хоча він досить голосно привітався. Суперечливі почуття все частіше охоплювали хлопця, з одного боку він ще тішив себе все слабшою надією, що його почуття взаємні, що Лідія просто приховує їх. З іншого ж розум помічав факти, які говорили про справжні мотиви, якими керувалася в своїй поведінці відносно Ігоря жінка.
    Ігор зціпив зуби і йшов далі, намагаючись не випустити назовні свою лють на обставини, на незрозумілість становища. Але це йому не вдалося. По коридору бігло двоє учнів початкових класів, хлопчак назвав образливим словом дівчинку і почав тікати від неї. Він навіть не звернув уваги на старшокласника, суцільно поглинений утечею. Але Ігор звернув увагу на нього, на його слова, зирнув на дівчинку, слова хлопця були зовсім несправедливими, тож рішення прийшло само собою, блискавично. Ігор вдарив його по ногах, це була не підніжка, через яку ще є шанси перестрибнути. Школярик розтягнувся на підлозі, проїхав по ній пару метрів і застогнав від болю. Ігор навіть не озирнувся, справу було зроблено майстерно, він і так це знав.
    Але за кілька кроків він відчув, що хтось схопив його за лікоть. Хлопець озирнувся і побачив учительку, її імені він не знав, але часто бачив, і вона ще давно справила на нього не дуже приємне враження. Вчителька сказала:
    — Ти що собі дозволяєш?! Думаєш, дуже сильний?! Ходімо до завуча!
    — Добре, ходімо, але не галасуйте і пустіть мене… будь ласка, — сказав спокійно Ігор і, сіпнувшись, звільнив руку.
    — Ти ще мені рота будеш закривати! Схоже, ти тільки малюків і жінок можеш зачіпати!
    “Ну от, почалося…” — якось відсторонено, наче він не брав в цьому участі, подумав Ігор і відповів:
    — Малий не бігав би, то і не впав би, а деякі до мене самі причепилися.
    Вчителька зовсім отетеріла від такої нахабності, на хвильку замовкла, потім знову зчинила галас, навіть поривалася вхопити Ігоря за вухо, але не наважилася, все ж, учень був вище її на півтори голови.
    Ігор зовсім не лякався завуча. Колись, ще коли Ігор тільки-но поступив і вчився добре, той викладав у його класі історію майже два семестри. Тож обоє добре знали один одного. А покарання, Ігорю було плювати на нього, навіть на виключення, але цього він не передбачав, завуч був чоловіком розумним, досить нормальним, хлопець сподівався, що він його зрозуміє. Одне непокоїло, ця сорока-скрекотуха, що вела його, Ігор був упевнений, що дуже скоро про “жахливий випадок мордування старшокласником молодшокласника” знатиме вся школа, і Ліда теж. Що вона подумає про нього? Чи повірить пліткарці? Мабуть. Бо Лідія Іванівна була дещо наївною і довірливою. Та і це вже зараз не мало значення, для Ігоря вже нічого не мало значення. Йому було все одно.
    Якраз біля кабінету завуча вони зустріли Тетяну Василівну, класного керівника 10-“В” класу, в якому вчився Ігор. Хлопець подумки скривився, коли побачив її. Його конвоїрка швидко переповіла історію злочину Тетяні Василівні, і вже всі в трьох вони пішли до кабінету. Тетяну, як всі за очі називали класну керівницю, у класі не любив ніхто. Чому? Мабуть тому, що вона зовсім не цікавилася своїм класом, він був для неї тільки надбавкою до зарплатні. Ця байдужість, звичайно, не подобалася нікому, і діти платили тією ж монетою — не слухали настанов, навіть грубили, і тихо по-дитячому ненавиділи її.
    Кабінет завуча був невеликою світлою кімнаткою, перед вікном стояв стіл, перед ним стояло два стільці, під стіною стояв диван, під іншою стояла шафа з якимись папками, у затіненому кутку всихала пальма. Хазяїн кабінету був на робочому місці, це був огрядний чоловік років п’ятдесяти, його сірі очі світилися розумом, сиве волосся було старанно зачесане назад. Нестор Наумович відвів погляд від паперів, які лежали на столі, відклав кулькову ручку, завдяки досвіду знаючи, що нескоро повернеться до справ. Ігор помітив, що завуч втомлений, він ніяк не відреагував на це, просто констатував для себе, не в його правилах було грати на людських відчуттях, тож з утоми завуча хлопець не збирався мати зиск.
    Тетяна Василівна слідкувала за мною спопеляючим поглядом, поки друга вчителька розповідала про Ігореві “геройства”. Хлопець з іронією подумав, що з такою фантазією, як у неї, треба книжки писати.
    Завуч похитав головою і уважно глянув на Ігоря. І тут голос подала Тетяна Василівна:
    — Несторе Наумовичу, що ж будемо робити? — ледь помітна переможна усмішка до Ігоря. — Я думаю, що вже годі з ним панькатись, виключати пора.
    Це був у неї ще один, як то кажуть, пунктик. Вона не тільки не захищала своїх учнів, а навпаки, ще й намагалася потопити.
    — Ви справді так думаєте?
    Нестор Наумович здивовано глянув спочатку на вчительку, а потім на хлопця.
    Тетяна Василівна знову посміхнулася.
    — А що ще залишається? На уроках нічого не робить, до школи спізнюється, дисципліну порушує. Скільки вже разів його приводили сюди на протязі року…
    — Протягом, — нарешті подав голос Ігор.
    Вчителька нерозуміюче глянула на нього. А хлопець так само презирливо пояснив:
    — В українській мові, Тетяно Василівно, так не кажуть. На протязі можна сидіти, коли одночасно відчинені двері і кватирка. А до школи ходять протягом року.
    Цього їй ніхто не спускав, кожна слабина, кожна зачіпка не залишалися поза увагою  10-“В”. І те, що Ігор стояв посеред кабінету завуча, ні в якому разі не припиняло війни класу і класного керівника.
    Вчителька не знайшла відповіді на відверту нахабність хлопця і поринула у мовчання. А Ігор лиш презирливо ковзнув по ній поглядом і почав розглядати свої черевики.
    Нестор Наумович трохи подумав і сказав:
    — Добре. Все зрозуміло. Залиште нас з Ігорем сам на сам.
    Тетяна Василівна здивувалась і здається навіть обурилася.
    — А… як же це?..
    Завуч трохи підвищив голос:
    — Я сказав залиште нас.
    Обидві вчительки, ображено звівши губи, вийшли.
    Нестор Наумович глянув на Ігоря, той витримав довгий допитливий погляд.
    — Сідай, — кивнув на стілець. — І розказуй. Як ситуацію бачиш ти.
    Хлопець сів, укріпившись в переконанні, що завуч — чолов’яга що треба, трохи помовчав, зібрався з думками, а потім почав розповідь.
    — Я взагалі-то нічого не хотів робити тому хлопцю, але якщо він забився, то так йому і треба.
    Нестор Наумович здивовано підвів брови, Ігор був дуже незвичайним підлітком, мало хто з учителів мав до нього підхід. Але завуч не втрачав надії знайти до нього “ключ”. Хлопець вів далі:
    — По-перше, він бігав, а бігати у нас не можна, наступного разу подумає, перш ніж побігти…
    Завуч перервав його:
    — Знаєш, Ігорю, у нас як не як двадцять перше століття надворі, а не кам’яна доба. Якщо кожне порушення так карати, то всі повбиваються.
    — Це ясно, але я збив його з ніг не через біг, я й сам малим любив побігати по коридорах. Просто я побачив, що майбутній чоловік дозволив собі образити особу жіночої статі. Байдуже, що це в малих такий спосіб загравання, нечемність до жінок треба знищувати у зародку. От ви, Несторе Наумовичу, як би ви вчинили? Щось би сказали йому? Це не подіяло б…
    Завуч стомлено зітхнув, від підлітка аж тягнуло холодом меланхолії, байдужості до світу і настороженості до всіх у суміші з чудернацькими лицарськими ідеалами. “Ех, Дон Кіхот…”
    — Ігорю-Ігорю, а ти не подумав, що твоя кара зовсім безглузда?
    Тепер вже здивувався хлопець. Чоловік пояснив:
    — Ти збив хлопчака, так? — Ігор кивнув. — А думаєш пам’ятає він про свої слова? Він крикнув щось там і побіг. От якби ти зупинив його, пояснив йому свою позицію, а потім вдарив, тоді це, підкреслюю, тільки можливо, і пустило б корені. А ти зробив дуже просто, зробив йому звичайнісіньку підлу підніжку. А ти не подумав, що тепер він повірить у те, що хто сильніший, той і правий?
    — Він і так у це вірить…
    — І замість того, щоб змінити його думку, ти тільки зайвий раз довів її!
    Ігор зрозумів, що завуч правий, а він — ні. Трохи подумавши, він і без допомоги дійшов би цього висновку, а так на це просто не було часу. Хлопець присоромлено опустив голову.
    Все було більш-менш прояснено, настав час переходити до справи.
    — І що мені тепер з тобою робити? — спитав Нестор Наумович.
    Ігор мовчав, він не боявся жодних покарань.
    — Батьків викликати? Проходили. З ліцею виключити? Не допоможе. Як на тебе вплинути?
    Хлопець підвів голову, усміхнувся, але його очі залишалися серйозними.
    — Тому, хто знайде спосіб на мене вплинути треба дати нобелівську премію.
    — Жартівник… Хе, жартівник, то може тебе такого жартівника до цирку віддати?
    Обоє навіть не посміхнулися цим словам. Трохи помовчали. В тиші продзеленчав дзвоник. Завуч оголосив своє рішення.
    — Добре. Думаю ти зрозумів, що був неправий, — Ігор кивнув. — Батьків викликати не буду, і так у них проблем з тобою багато. Іди на уроки. І спершу думай, а потім роби.
    Хлопець підвівся і посунув до виходу.
    — А, ще одне. Тобі доведеться вибачитися перед малюком.
    Ігор напружився і розвернувся.
    — Ні.
    — Не зрозумів?
    — Я сказав, що не буду вибачатися перед ним.
    — Стривай, ти ж погодився, що ти вів себе неправильно.
    — Так. Але вибачатися я не збираюся.
    — Чому?!
    — Бо тоді він точно нічого не винесе зі свого падіння, він буде порушувати порядки, його каратимуть, а потім вибачатимуться. Він подумає, що він у всьому правий, що йому все зійде з рук. Тож не думайте, це я не через гордість відмовляюся, за інших обставин я б вибачився.
    Завуч глибоко вдихнув і видихнув. Ігор його вже неслабо роздратував, але найгіршим було те, що в чомусь він був таки правий. Але Нестор Наумович не збирався зриватися.
    — Гаразд, іди, я поки подумаю, що з тобою робити. І ти зрозумів: тихше води, нижче трави.
    Ігор кивнув і вийшов геть. Прийшов на урок. Вчителька ніяк не акцентувала уваги на тому, що він запізнився, нічого не змінилося після того, як він прийшов, на уроці його наче й не було.
    Останні уроки Ігор відсидів, а потім пішов з однокласниками пити пиво. Наставали моменти, коли його аж вернуло від своєї компанії. Дурнуваті жартики, підколи одне над одним. Але він висидів і це, бо ж ніде було подітися.
    Десь о шостій пішли по домівках, дійшли до метро, там поїхали в різні кінці міста. Ігор вийшов на своїй станції. Вечоріло, ставало прохолодно. Хлопець застібнув куртку, підійшов до бабці і купив соняшникового насіння. Пішов, підкурюючи на ходу, до автобусної зупинки. Автобуса довго не було, чи то сигарету він викурив дуже швидко, бичок полетів у калюжу на дорозі.
    Ігор взявся за насіння. Повз нього йшов голуб, хлопець кинув йому кілька насінин. Той кинувся похапцем їх збирати, і робив це не дарма. Одразу злетілося ще кілька його братів, нова порція насіння полетіла їм під ноги. Голуби збирали їжу, штовхаючись і поздіймавши крила. Ігор намагався кидати насіння перед тими голубами, яким діставалося найменше. Він і сам розумів, що це так би мовити неправильно: природний відбір, перемагає сильніший і все таке. Але він хотів нагодувати цих слабших, дати їм шанс стати сильнішими, це ж було по-людяному. Інакше він намагався не вчиняти. У нього була своя правда в душі, можливо дещо лицарська, чудернацька і навіть подекуди жорстока, але своя, не намовлена, не массова.
    Під’їхав автобус. Хлопець кинув на останок ще насіння голубам і поїхав додому.
    Вдома він майже не пробув. Кинув сумку, поїв і пішов гуляти. Він пішов до одного зі своїх приятелів. Що там збирався робити? Пити алкогольні напої, слухати музику, теревенити — розслаблятися. Душею і тілом.
    Квартиру знайомого було важко назвати домівкою, непогано її характеризували слова “діра” або “лігво”. Стара тісна хрущівка, пошарпані шпалери, подряпані подекуди поламані меблі, сперте повітря. Ігорю здалося, що він зайшов до оселі де не знали, що таке відчинене вікно чи принаймні кватирка. На невеличкому столику з’явилося кілька пляшок і хлібина — випивка і “закусон”. Хазяїн ввімкнув музику на повну гучність, баси віддавалися по всій квартирі. Спочатку пили більш-менш цивілізовано, проголошувалися хоча і звичайнісінькі, але тости. Після п’ятої чи шостої чарки все робилося автоматично: горілка наповнювала посуд, хтось казав: “За все”, і посуд порожнів ще на кілька хвилин, щоб знову почати комбінацію знову. Коли спорожніла четверта пляшка, за столом лишилося вже менше половини гостей. Хтось блював у туалеті, хтось до нього не добіг і полегшував шлунок просто в коридорі, хтось сидячи чи напівлежачи куняв, хтось ритмічно трусив головою і притупував ногою під музику. А найвитриваліші закінчували з останніми пляшками.
    Ігор сидів, розвалившись у старенькому рипучому кріслі. Це було неперевершене відчуття, коли твоє тіло наче важчає вдвічі, а дух наче літає над ним. Хлопець відмітив гротескність обстановки: стара квартира і нова звукоапаратура з останніми хітами рок-груп. Незважаючи на почуття ейфорії, хлопець почував себе чужим у цій компанії, він був якось відсторонений від неї. Його не обходили розмови, суперечки, запрошення випити ще. Він думав про те, що життя дуже несправедливе і жорстоке, що світ дорослих не приймає до себе підлітків такими, якими вони є, це і призводило до їхнього озлоблення. Хлопець глянув на годинник: пів на одинадцяту, пора вже й додому. Він попрощався з усіма, хто ще хоч щось сприймав, накинув куртку і вийшов геть.
    Йти додому було недалеко. Ігор трохи постояв біля під’їзду, вдихаючи прохолодне свіже повітря, закурив і пішов темною вулицею. Голова гуділа, кожен крок супроводжувався нагадуванням про себе з боку шлунку, кожна затяжка тим більше. Хлопець дійшов до свого під’їзду, докурена сигарета червоним вогником відлетіла і зникла в темряві, Ігор зайшов у дім.
    “Дежавю” — подумав він і напружився, бо спереду на сходах побачив постать. Але постать виявилася одним з сусідів, який йшов на вулицю перекурити. Ігор скривився: “Лазять тут усілякі”. І усміхнувся, бо неважко було уявити, що сусід подумав так само. “Треба закінчувати з усім цим. З випивкою, з курінням, з байдикуванням. Хм, вже навіть і це набридло…”
    Вдома на кухні горіло світло. Матір, звичайно, ще не спала. Хлопець зняв і повісив куртку, роззувся, зайшов до кухні, кілька хвилин помовчав і сказав:
    — Мамо… Останнім часом я був сам не свій. Пробач. Я змінюся, обіцяю. Тепер я стану іншим…
    Жінка мовчки обійняла його, сильно-сильно. Ігор зніяковів і відсторонився, пішов до своєї кімнати спати. Заснув одразу. І як завжди на п’яну голову йому наснилися чудернацькі, але дуже реалістичні сни.
    Прокинувся він з одним бажанням: пити. Було ще дуже рано, п’ята година ранку. Ігор пішов на кухню, знайшов у холодильнику сік, почав пити прямо з пакета. Коли спрага була втамована, хлопець пішов назад у ліжко. Але не пролежав і п’яти хвилин, як підвівся і побіг до туалету. 
    — Чортів сік, — промовив Ігор, злив воду, пішов вмився і повернувся до кімнати.
    Склав портфель, за розкладом цього дня були пара англійської мови, пара історії і пара зарубіжної літератури. Хлопець ніжно провів рукою по зошиту з літератури, бо ж до нього торкалася і вона, богиня, надістота, Лідія. Важко було уявити, що у озлобленого на весь світ хлопця могли бути теплі почуття хоча б до когось. Але інакше і бути не могло, навіть найжорстокіші маніяки когось люблять, хай з божевільними нахилами, але люблять. Тож ні про кого не можна сказати, що він не спроможний на любов.
    Була ще тільки шоста ранку, а Ігор вже встиг приготувати сніданок на всю сім’ю, чого ніколи раніше не робив, і з’їсти свою порцію. Потім вдягнувся і пішов до школи.
    Було дуже рано йти і хлопець пішов пішки по маршруту автобуса. Повз нього проїжджали рідким потічком машини, проїхало кілька автобусів і маршруток. Ігор помітив, що курить останню сигарету з пачки. Посунув до тютюнового кіоска, але подумав, що пора кидати і пройшов повз. Сів на автобус, доїхав до метро, а на тому до своєї станції.
    Уроки англійської мови пройшли спокійно. Вчительку Ігор поважав і навчався б, але давно помітив, що здібностей у нього немає, тож англійську мову він не вчив, але принаймні не заважав. А цього дня Ігор багато відповідав і здивована його активністю вчителька навіть поставила йому дванадцять балів.
    На перерві після пари хлопець сходив у медпункт, поскаржився на головний біль, випив дві таблетки, і після цього трохи полегшало.
    Вчитель історії не користувався великою приязню серед учнів, та що великою, навіть найменшої приязні до нього ніхто не мав, багато хто його зневажав. Просто він не робив нічого, за що б його можна було поважати, швидше навпаки.
    Продзвенів дзвоник, а вчителя ще не було в класі, звичайно, ніхто і не збирався сидіти тихо. Через пару хвилин вчитель зайшов до класу. Галас зменшився лише наполовину. Борис Петрович пройшов між рядами і став перед класом. Його було важко не помітити, бо ж він був метр дев’яносто п’ять заввишки, але шум класу не стихав. Тоді історик вдався до свого звичного методу.
    — А ну всі тихо! — закричав він, його обличчя перекосилося від гніву, для посилення ефекту вчитель вдарив указкою по столу. В тиші, яка запанувала в класі, навіть пішла луна.
    Його здавалося неконтрольована лють швидко зникла. З хвилину весь клас мовчки стояв, а потім вже зовсім спокійним голосом Борис Петрович сказав:
    — Добрий день. Сідайте.
    Ігор сів разом з усіма. Він вже давно зрозумів, що через таких от вчителів діти ненавидять школу. Бо ж імпульсивність була не єдиним недоліком історика. Він дуже цікаво оцінював учнів. Колись, на перших уроках з класом він подивився як хто знає історію і зробив таку собі “стелю” балів для кожного. Тож хтось міг дати гарну розгорнуту відповідь і отримати вісім-дев’ять, а хтось наговорити багато і по суті протупцятись на місці, і отримати одинадцять-дванадцять. Тому історію ніхто і не вчив, не було сенсу. Всі просто відкривали книгу і читали відповідь. Когось Борис Петрович зупиняв зі словами: “Досить, я бачу що ти знаєш”, і ставив високу оцінку, а когось дослуховував до кінця заданого питання і питав: “І це все?! Хто хоче доповнити?”, і ставив оцінку в межах семи — дев’яти, зазвичай доповнювати було нікому, бо ж все було сказане, вірніше прочитане.
    Вчитель спитав кількох учнів і черга дійшла до Ігоря. Ігор, який малював у зошиті, підвів голову і сказав:
    — Я не готовий.
    Класу було дивно чути таке від нього, хтось навіть поклав перед ним розкриту на потрібному місці книжку, але хлопець відсунув її від себе. За непідготовку історик ставив два бали, зазвичай вони діставалися чесним учням, чи то як їх називали у класі, дурням, тим, хто погано читав і Борис Петрович помічав це, і тим, над ким приколювалися, їм просто заважали, озвучуючи розділові знаки.
    — Що? — перепитав учитель.
    — Я не готовий, — повторив Ігор твердо.
    — Чому? Ігорю, що сталося?
    — Я що не можу бути неготовим? Я чесно сказав, то в чому справа?
    — Справа звичайно твоя, але мені все ж хотілося б знати, чому ти не підготувався до уроку?
    Ігор криво усміхнувся, він почав нове правильне життя і не збирався починати його з брехні, але в ньому почало наростати темне роздратування. Клас затих і прислухався, чекаючи, що буде далі.
    — Можливо я помиляюся, але мені здається, що це не ваша справа. Ставте двійку і питайте наступного учня.
    Історик скипів.
    — А ну встань, коли розмовляєш з учителем! — коли наказ було виконано, він продовжив. — Двійку я поставлю, але і тебе на місце поставлю!
    “Як йому подобається така влада над нами” — подумав Ігор, вкладаючи у погляд, звернений на вчителя, стільки презирства скільки тільки міг. “Адже діти по суті своїй тварини, тож і нас можна приручити двома шляхами, шляхом любові і поваги і шляхом знущань і сили. Останній зазвичай дуже ненадійний”.
    — А де це, моє місце? — Ігор вже не контролював свій язик, не слідкував за словами і їх змістом, він прийняв умови словесної дуелі.
    Де було Борису Петровичу тягатися “по базару” з Ігорем, навіть на найввічливішому рівні. Він не знайшов, що відповісти на питання учня, але перейшов у наступ, так він думав.
    — Ігорю, ти винний, тож сядь і мовчи, — це був ухід від розмови, фактичний програш, тож хлопець підкорився б, але вчитель додав. — Ти мене не дратуй, бо як візьмуся за тебе, станеш у мене білим і пухнастим.
    Ігор, який вже сідав, різко виструнчився від цих слів.
    — Ви чули моє прізвисько, Борисе Петровичу? Вовк я, тож мене важко приборкати, тим більш вам.
    — Думаєш? І не таких приборкував. Якщо ти вже такий вовк, то я зроблю з тебе пса ланцюгового.
    — “Собака биваєт кусачєй”, чули таке? Це не погроза, а попередження.
    — Все, Ігор, ти мене вже дістав! Негайно вибачайся!
    Ігор зробив здивоване обличчя.
    — Перед ким? Перед вами?
    — Так.
    — То це і є твоя славнозвісна система приборкування? Погавкати спочатку на вулиці, а потім з конури?
    Обличчя історика пішло червоними плямами, здавалося, що від обурення йому стало важко дихати. Він вловив зухвалий зміст слів хлопця, пропустивши навіть звернення на “ти”.
    — Що?!! — видихнув він.
    — Те, що чув.
    — Та я тебе… — він не встиг договорити, учень перебив його.
    — Та пішов ти.
    Ігор сів на місце, даючи зрозуміти, що розмова закінчена. Історик взагалі втратив спроможність щось сказати. В тиші пролунав голос ще одного учня:
    — Та хто ти такий, щоб мене посилати? Хоч би при вчителі посоромився сказати мені таке.
    Це був Олег, один з тих, з ким Ігор найбільш зблизився у класі. Олег намагався вигородити товариша, зробивши вигляд, що той звертався до нього. Тільки дурень повірив би цьому. Хай там як, але історик зробив вигляд, що повірив. До кінця уроку всі в класі сиділи мовчки, крім того учня, якого викликав Борис Петрович.
    Зате на перерві, тільки-но він вийшов з класу, всі оточили Ігоря.
    — Молодець!
    — Як ти з ним!
    — Я б так не змогла!
    — Хай знає своє місце!
    — Теж мені приборкувач!
    — Він тобі цього не подарує…
    Ігор мовчав, його переповнювала лють, він ледь стримував себе, щоб не зірватися на комусь. Він відшукав очима Олега.
    — Ти міг і не напружуватись, але все одно дякую, — сказав і посунув до виходу.
    Його ніхто не зупиняв. Хлопець вийшов у коридор і став під стіною, зціпивши кулаки. Його лють одразу пішла на спад, як тільки він побачив свою кохану Лідію Іванівну. Зазвичай він не зважав на те, що його привітання залишалися без відповіді, але не цього дня.
    — Чорт забирай, — прошепотів він і в кілька секунд наздогнав учительку. — Лідіє Іванівно!
    Та зупинилася і повернулася до нього. Ігнорувати пряме звертання було б вже зовсім неввічливо.
    — Що?
    — Я щойно привітався з вами.
    — Так, я чула.
    Ігор остовпів, подумавши з захопленням і досадою: “Оце так зухвальство!”. Його голос став тихим і невпевненим.
    — То… Чому ви не відповіли?..
    — Бо я не хочу не те що вітатися, а й знати того, хто дозволяє собі ображати слабших, — сказала, як відрізала, повернулася і пішла своєю дорогою.
    Це був важкий удар, у саме серце. Так буває, коли тебе сильно вдаряють у сонячне сплетіння, подих перехоплює, ти хочеш вдихнути повітря, але воно не лізе у груди.
    Секунд через п’ять-шість Ігор глянув услід Лідії Іванівні, він бачив тільки її, не зважаючи на людський потік учнів, серед якого вона йшла. Жінка все віддалялася і віддалялася, хлопець вирішив наздогнати її. Наздогнавши, сказав:
    — Лідіє Іванівно, зачекайте, я все поясню!
    — Нічого не хочу знати.
    І пішла, прискоривши свою божественну ходу. А закоханий залишився стояти, наче холодною водою облитий. “Клята сорока-щебетуха! Пліткарка чортова” — з люттю думав він.
    Залишалася хвилина до дзвоника, учнів в коридорі значно поменшало, та й ті, що залишилися, поспішали до класів. Ігор підійшов до стіни і почав бити її кулаками, спочатку люто, швидко, а потім більш розмірено, але з більшою силою, лють не проходила, вона просто ставала не палаючою, а холодною, розсудливою. Продзвенів дзвоник, хлопець зробив ще кілька ударів і глянув на кулаки. На кісточках вказівного і середнього пальців була кров, вона навіть залишилася на стіні. Ігор сходив до туалету, змив кров і пішов на другий урок історії.
    Оскільки він запізнився хвилин на п’ять, то зайшовши він сказав:
    — Вибачте, — і пішов сідати.
    Борис Петрович не був зовсім непроглядним дурнем, але останнє слово завжди мало бути за ним, він не любив програвати. Тож він сказав:
    — От бачиш, Ігорю, за перерву ти все зважив, поміркував і вирішив вибачитися. А якби… — історик замовк побачивши очі Ігоря і його закривавлені руки.
    — Ти б, це, до медпункту сходив…
    Ігор махнув рукою, наче відганяючи муху.
    — Я вибачився тільки за те, що запізнився.
    Йому дуже хотілося сказати ще щось, але стримався. На душі було надто тоскно і без цього.
    Вчитель почав урок. Другий урок пари завжди був уроком байдикування. Тобто Борис Петрович розповідав нову тему, але робив це так, що краще б взагалі мовчав. Якщо когось і не тягнуло в сон, то нудно було неабияк. Кожен розважався як тільки міг, учні читали книжки, малювали, грали у “морський бій” і у “крапки”, переписувалися, гралися в ігри на мобілках.
    Сьогодні тільки Ігор не розважав себе. Він просто сидів і дивився на якусь цятку на парті. Це помітив навіть учитель.
    — Ігорю! — той здригнувся від несподіванки.
    — Що?
    — Повтори, будь ласка, те, що я щойно сказав.
    “Заколупав! Мудак! Дегенерат!”
    — Я не чув.
    — Не чув? А чому ж це?
    — Бо мало не заснув!
    Клас завмер, балансуючи на грані вибуху сміху.
    — А ви знаєте, молодий чоловіче, що я спокійно можу поставити вам двійку за роботу на уроці?
    — То й що?
    — Так ставити чи ні?
    — Та роби… хм, робіть що хочете! Не діждетесь від мене прохання про помилування! Хочте, так ставте двійку одразу за семестр, чи за рік!
    — А ти думав, що я цього не зроблю? В тебе так чи інакше вже готова двійка за рік.
    “Сволота!” — у Ігоря так і чесалися руки вмазати по цій нікчемній пиці.
    Голос подав Олег:
    — Ви не маєте права ставити двійку за поведінку! У нас вільна, незалежна країна! Кожен має право на власну думку, і ніхто…
    — Мовчати! — гримнув учитель. — Я ще дам тобі слово, адвокате. Поки я тут вчитель, я — хазяїн і буду робити те, що вважаю потрібним! Ясно?!
    Мовчання.
    — Я спитав, всім ясно?!
    — Та-а-ак! — пролунало по класу, серед цього дружного “так” почулося ще кілька слів: “козел”, “сучий син”, “негідник”, проте тих, хто це сказав було неможливо відслідкувати.
    Борис Петрович лиш скрипнув зубами, змовчав, хоча все чув, звернувся до Ігоря вкрадливим голосом:
    — Ігорю, хлопче, що сталося? Може, в тебе якісь проблеми?
    — Що ти мені в душу лізеш?! В мене лише одна проблема: мій вчитель історії — дебіл!
    Хлопець зібрав речі і вийшов геть раніше, ніж до вчителя повернулася можливість спілкування. Решту уроку він провів у туалеті. На перерві він закинув речі до класу, де мала бути зарубіжна література, і пішов у коридор.
    За кілька хвилин він побачив завуча, той поманив його пальцем. Ігор підійшов. Нестор Наумович був розсерджений:
    — Ми ж вчора з тобою домовлялися, Ігорю. Так не годиться, доведеться таки тобі вибачатися, і перед молодшокласником, і перед Борисом Петровичем, я чув, ти багато йому наговорив.
    — Ні. Не буду вибачатися.
    — Що?! Ну тоді…
    На мить завучу здалося, що він побачив дивний для цього учня вираз очей, наче він зірвався з кручі і летить у бездонну прірву. Але це продовжувалося лише мить, потім очі стали звичайними байдужими крижинками.
    — Несторе Наумовичу, давайте мені мої документи, виганяйте мене звідси……будь ласка…
    Завуч насторожився і занепокоївся одночасно.
    — Ігорю, тобі погано? Може підеш додому, заспокоїшся?
    — В чому справа, я не розумію, всі вчителі, які працювали чи працюють з моїм класом тільки і жадають того, щоб мене виключили. А тут я сам про це прошу, то де проблема?
    — Проблема саме в тому, що про це просиш ти сам. Чому ти хочеш піти саме тепер?
    — Бо набридло. Деяких людей набридло бачити, деякі зовсім не хочуть бачити мене, а деякі своїми діями розривають мені серце… Хай так, не хочете по-доброму, все одно буде по-моєму. Я вчиню щось таке, за що ви просто не зможете не виключити мене звідси!
    Розвернувся і пішов. А до завуча повіяло холодом, не фізичним, ні. Холодом душевним. Світ змушував цього та й багатьох інших підлітків насильно заморожувати свою душу.
    А Ігор зайшов до класу і сів за парту, не звертаючи уваги на шум і галас однокласників. Продзвенів дзвоник, почався урок, вчителька зайшла до класу. Ігор встав разом з усім класом, але голови не підвів, дивився униз.
    — Добрий день, діти. Сідайте, — привіталася вчителька.
    Почався урок. Спочатку Лідія Іванівна спитала клас:
    — Хто хоче відповідати?
    Рука Ігоря моментально здійнялася вверх, він почув:
    — Ніхто? Що ж, тоді за списком, — Ігор здивовано підняв на неї очі. А вона дивилася так, наче не помічала його.
    Вона викликала його однокласника, учня який точно не читав заданого твору. Лідія Іванівна питала його про різні речі, а він лиш мовчав або щось бурмотів собі під ніс. Кілька учнів шелестіло книгами, шукаючи відповіді на запитання, а Ігор тягнув руку так високо, наче намагався дотягнутися до стелі. Але вчителька його не помічала, чекала, поки відповідь знайдеться і питала інших дітей.
    Ігорю швидко це набридло. “Чорт з тобою, Лідіє Іванівно”, він опустив руку і почав щось малювати у зошиті. Вчителька проходила між рядами і мимохідь вийняла ручку з рук Ігоря.
    — Ти мені заважаєш. Перестань, будь ласка.
    Ігор зітхнув, він не міг їй відмовити. Він знову потягнув руку угору. Лідія Іванівна спитала про своє запитання по темі:
    — Що, ніхто не знає?
    У класі шелестіли книги, а Ігор продовжував тримати руку піднятою. Олег сказав:
    — Ігор знає.
    — Ігор сьогодні на уроці не присутній, — сказала вона Олегу.
    Рука опустилася сама собою. “Значить так! Мене тут немає! Тож і заважати я не зможу!” І він знову взявся за ручку. Вчителька ще раз спиняла його, але він знову повертався до малювання. Тож їй нарешті увірвався терпець. Вона сказала:
    — Ігорю, вийди геть!
    Він підвів на неї очі, сповнені смутку.
    — Я заважаю вам?
    — Так.
    — Але ж ви сказали, що я на уроці відсутній. Як же я можу вам заважати?
    — Ігорю, вийди з класу, будь ласка.
    — Але чому?!
    — Або вийдеш ти, або вийду я.
    — Воля ваша.
    Піднявся і вийшов. Але за хвилину повернувся, постукав і зайшов. Вона питально глянула на нього, вона нерідко дивилася на нього так, наче зазираючи в душу, він ніяковів під її поглядом.
    — Я…прийшов забрати речі…
    — Ні. Ти вийдеш зі школи, попадеш під машину, а на мені відповідальність за тебе.
    — Мені все одно…хм, тобто якщо я попаду під машину. По-перше, якби я хотів вийти, то вийшов би без речей, вони мені не потрібні, по-друге, я вже немаленький і під машину попаду лише якщо захочу сам. Я заберу речі, сходжу в медпункт, мені якось погано, мене відпустять. Обіцяю, зі мною нічого не трапиться. А якщо і трапиться, то вже не на вашій відповідальності.
    Не чекаючи дозволу, зайшов до класу, закинув речі в сумку, накинув її на плече і вийшов з класу. Іти в медпункт він не збирався, а просто дочекався кінця уроку і на перерві вийшов за межі школи.
    “Прокляте життя.” Він спішив до найближчого магазинчика, де можна було купити сигарет. Ігор купив одразу дві пачки, до того ж не легких, які курив зазвичай, а важких. Одразу вихопив з пачки сигарету і почав вдихати гіркий дим.
    Ігор йшов, не знаючи куди йде, не розбираючи дороги. Сигарети одна за одною зникали з пачки. Врешті-решт хлопець докурився до того, що відчув — ще кілька тяг і його виверне. Ігор знайшов в кишені жувальну гумку, взяв кілька подушечок до рота. Допомогло. Шлунку полегшало, але на душі залишалося важко-важко, сигарети не допомагали. Тоді хлопець згадав про ще один засіб полегшення на душі. Він зайшов у найближчий гендель. Там випив триста грамів горілки, запиваючи кока-колою кожну сотню.
    Хлопець відчув, як гарячий алкоголь зігрів шлунок, пішов гуляти по жилах, розливаючись по тілу. Ігор наче вдягнув рожеві окуляри, проблеми стали зовсім малими, безглуздими. Він вирішив повернутися в ліцей з твердим наміром побачити вчительку зарубіжної літератури і все пояснити їй, розставити всі крапки над “і”. Так він врешті решт і зробив.
    Корпус ліцею затих, учбовий день закінчився, діти розійшлися, лиш вчителі ще закінчували зі справами. Ігор знайшов її в коридорі, вона вже збиралася додому. Чомусь тепер вчителька навіть не намагалася уникнути розмови, наче відчувши, що їй це не вдасться.
    — Я тебе слухаю.
    — Я хотів пояснити… все пояснити.
    — Ну, давай, тільки я поспішаю, — байдужість її голосу боляче ранила Ігоря.
    Вона промовляла слова наче через силу, якось стомлено, наче робила непотрібну, але обов’язкову справу.
    — Ви, мабуть, чули про підніжку молодшокласнику, розповідати надто довго, але це було викликане не бажанням зробити йому боляче, а бажанням покарати його. Він вчинив погано.
    — А ти хіба суддя?! — в голосі і на обличчі з’явилися емоції, але Лідія Іванівна швидко взяла себе в руки і продовжила байдуже. — Яке це вже має значення? Що скоєно, те скоєно…
    Вона вже хотіла йти, але Ігор зупинив її.
    — Лідіє Іванівно, я кохаю вас…— вона глянула на нього наче зі здивуванням. — Не знаю, чому я це кажу…Я все розумію, від вас я не можу чекати і натяку на приязні почуття, — подумки скривився: “Себе не обдуриш, Ігорю, ти чекаєш, що зараз вона спростує твої слова!”. — Але просто кажу вам це, бо більше немає сил тримати це в собі. Що ж, більше мені нічого сказати вам. Пробачте за все! Прощавайте!
    І швидко пішов геть, тепер вже Лідія Іванівна залишилася стояти сама.
    — Ігорю! — він повернувся. — Куди ти в такому стані? — нею рухала вчительська турбота про учня, нічого більше.
    Сум відображало все в ньому: очі, усмішка, руки в кишенях, трохи зсутулені плечі.
    — Ви — моя дама серця. Я помру з вашим ім’ям на устах.
    Він пішов, а вчителька залишилася стояти сама.
    “Все, пора закінчувати з ліцеєм”— думав Ігор, спускаючись сходами.
    Хлопець ввалився в кабінет директора.
    — Привіт, — і всівся у крісло перед директорським столом.
    Здивований директор широко розкритими очима дивився на нього, втягнув носом повітря, похмурнів і спитав:
    — Ігорю, — на ім’я його знала майже вся школа. — Щось тут якось дивно пахне, ти не помітив?
    — Звичайно, що помітив. Але чому ж дивно? Я знаю, що це за запах! Тільки-но я зайшов, одразу відчув його, це запах курника, в якому живе Півень!
    — Що-о-о?!!
    Директор прекрасно знав, що учні поза очі називають його Півнем. Але такої зухвалості від учня навіть напідпитку він не чекав.
    — Я просто натякаю вам, що вже сьогодні готовий забрати свої документи. Нагадаю вам, якщо ви вже забули, список моїх провин. Я зробив підніжку учню, образив при всьому класі вчителя, напився і прийшов до школи, у кабінет директора, плюс ще й його образив, чи для вас це не образа?
    Обличчя директора почервоніло, він вдарив кулаком по столу.
    — А ну геть звідси! — проревів він.
    — Добре, — Ігор встав і підійшов до дверей. — Але подумайте, який хаос почнеться в ліцеї, якщо мене за всі ці провини не виженуть, — і вийшов.
    — Ти вже вигнаний! — долетіло до нього.
    — Тим краще, — сказав Ігор собі під ніс і вийшов на вулицю.
    Вже насувалася ніч, запалювалися ліхтарі. Ігор йшов до метро так, як і зазвичай, а саме дворами. В одному місці він зупинився і глянув угору.
    “Чому ж так важко?” — подумки питав він невідомо кого. “Чому тільки-но я вирішив стати краще, на мене навалилися проблеми, які не дають цього зробити? Отже, світ не визнає добра, йому потрібне тільки зло. Під три чорти це все тоді!”. Ігор запалив нову сигарету і попрямував далі. Дивні і незвичні думки крутилися в голові Ігоря, коли він їхав додому, дивлячись на миготіння ліхтарів і фар машин. До дому він дістався без пригод.
    — Привіт, мамо, — привітався він з матір’ю, яка вже повернулася з роботи. — Їсти не хочу, тільки сильно хочу спати.
    — Як справи у школі?
    — У школі все добре, отримав дванадцять балів з англійської мови!
    — Молодець, синку.
    Ігор сів за свій стіл і написав два листи, батькам і Лідії Іванівні. Потім перечитав другого, відчув його непотрібність після сьогоднішнього дня, підпалив і викинув за вікно. Другий лист залишив лежати на столі.
    Потім взяв з сімейної аптечки пляшку снодійного. Почав поглинати таблетки, ковтаючи по дві-три за раз. Скоро пляшечка була спустошена. Ігор зайшов до кімнати батьків і сказав:
    — Добраніч, матусю. Передавай те саме й татові. Я лягаю спати, — він підійшов до неї, обійняв і поцілував у щоку.
    Відчувши деяку слабкість і сонливість, Ігор поспішив до своєї кімнати і ліг у ліжко, повіки стулилися самі собою. Він чув, як дзвонив телефон, як мама з кимось поговорила кілька хвилин, поклала слухавку і зайшла в його кімнату.
    — Дзвонив Нестор Наумович, казав, що з тобою щось не те, — вона підійшла ближче, придивилася до сина і сказала. — Зморився, бідний.
    Лампа на столі продовжувала горіти. Жінка підійшла до столу, захотівши згасити світло, але її погляд впав на пляшку снодійного і аркуш паперу, на якому було щось написано:
    “Мамо і тату! Я більше не можу так жити, мені нема місця в цьому світі, тож я йду з нього. Так, я слабкий, я зламався, не витримав, але нічого не поробиш. Я знаю, що ви не підтримаєте мого вибору, я сам не хочу його, але інакше я вчинити не можу. Хоча, брешу, можу, можу звичайно. Але не вчиняю, бо так найпростіше, бо я слабкий. Пробачте мені! Я вас люблю! Прощавайте…”
    Збентежена мати трусонула порожню пляшечку, кинулася до сина, почала трусити, давати ляпаси.
    — Ігорю! Ігорю, синку! Не спи, чуєш!
    Він вже дуже погано чув її, наче з іншої кімнати, хлопець вже був поза кімнатою. Але повертатися не було ані сил, ані бажання. “Ні, мамо…я так вирішив…посплю”. Він чув, як вона побігла до телефона, видзвонюючи “швидку”. Ігор ще встиг подумки усміхнутися. “Не встигнуть вони, мамо… Ти що не знаєш, як наша “швидка допомога” швидко їздить?…” Він вже засинав, останні думки залишали голову. “Цікаво, де зараз Лідія Іванівна? Що зараз робить?… Лідо, без тебе мені не потрібне життя, тож прощавай…Лідо…”
    Його обличчя ставало все блідішим, свідомість загрузла у сні.
    За вікном вітер шелестів віттям дерев, ніс по тротуару якийсь клаптик паперу. В темряві нічого не було видно, а коли посвітлішає, і пішоходи затопчуть його, то вже точно не можна буде прочитати на ньому те, що написала різкими рухами тремтяча підліткова рука. Текст сильно знищило полум’я залишився маленький цілий клаптик, на якому було написано: “Лід…не винн…кохаю в…ено, проща…”
    Більшість медпрепаратів зовсім несумісні з алкоголем. Дія деяких, наприклад снодійного, у суміші з алкоголем тільки посилюється. Але ж бувають і виключення.
    Ігор, не прокидаючись, почав блювати…
   
26.03 — 28.08.2004


Рецензии
Удивительно, как органично "ложится" на сюжет украинский язык. Со второй половины рассказа мне вдруг стало даже казаться, что все перипетии героев, их переживания и даже отдельные реплики на другом языке не были бы так выразительны, глубоки и неповторимы.
Читала с удовольствием, спасибо!

Ольга Анцупова   27.12.2016 09:18     Заявить о нарушении
Спасибо!)
Возможно, поспособствовало то, что многие события, послужившие фундаментом для сцен, происходили на украинском. А прообразы некоторых героев так же говорили на нем же. Украинская школа накладывала свой отпечаток. Сейчас, например, на украинском совсем не тянет что-то воплощать)

Ратш Любомиров   27.12.2016 22:37   Заявить о нарушении
На это произведение написаны 2 рецензии, здесь отображается последняя, остальные - в полном списке.