Учора подумала, що і я так: живу в підземеллі, кули немає входу, із ключем від дверей, й ніхто не знає, де я.Щоб вийти,мені потрібно довго йти в темряві, можливо, навіть в лабіринті.І те, що наприкінці - там світло, але світло може бути теж різним.Головне - не згадувати нічого з минулого, щоб не розірвалося серце.Що б ми не писали, ми завжди пишемо про себе. Тільки так можна відобразити світ.
Безліч облич, безліч біографій - врешті тебе саму приймають за когось іншого,розіб"ють дзеркало твого серця прилюдно, в натовпі, й в уламках будуть відображатися різні обличчя.
Ранок творчості такий свіжий, полудень такий сліпучий, але сутінки - наче межа між смертю й життям - моторошні.
