***

Ленина Кудренко: литературный дневник

Нодар Хатіашвілі


Сім’я


Отець Отмар, мій добрий знайомий — священик францисканської церкви, знав про моє бажання ближче познайомитися з церковними обрядами. Одного разу він зателефонував мені й повідомив, що в неділю, о дванадцятій годині, відбудеться церемонія вінчання. І трохи згодом додав: «Приходь, не пошкодуєш!».


Я не врахував, що у неділю транспорт працює в уповільненому ритмі, тому увійшов до церкви вже слідом за сивочолим паном, який тримав під руку дівчину у весільному вбранні. Лунала урочиста музика. На мій подив, усередині храму було небагато людей.


Вперше побачив нареченого і наречену в профіль, коли вони обмінювалися обручками.
Здивувався, як незграбно і водночас з яким трепетом та хвилюванням молодята обмінювалися обручками, побачив їхні обличчя, що сяяли від щастя, але щось у їхньому вигляді здалося мені дивним. Я намагався зрозуміти, що саме привернуло мою увагу. Більше того, вразило мою уяву.


Я не міг зрушити зі своєї лави, прикутий увагою до цієї пари. Мені здавалося, що зараз зрозумію щось дуже важливе... Передчуття чогось неймовірного, чудового охопило мене.


Коли вони, прямуючи до виходу, проходили повз мене, я побачив їхні обличчя в анфас.
Ці ошатні молоді люди, які щойно урочисто одружилися в храмі, були обоє сліпі й не надто вродливі. Однак зараз це не мало жодного значення… у цю мить вони були щасливі, і всі навколо, хто в цей момент опинився тут поруч із ними — і близькі, і просто цікаві, — поділяли це почуття, сяючи радісними посмішками.


Йшов додому пішки, довго перебував під враженням побаченого, перед моїми очима постійно спливали їхні захоплені щасливі обличчя. Однак тут несподівано у мене виникло запитання: «А от якби вони були зрячими, чи змогли б так трепетно і захоплено ставитися одне до одного?». І тоді я згадав біблійне висловлювання: «Шляхи Господні незбагненні». Продовжуючи розмірковувати, тоді подумав, що, забравши у них зір, Господь відкрив їм душевну зрячість…
Минули роки.
Отмар хрестив їхнього сина.
Син був зрячим.


Будучи присутнім на обряді хрещення, я тоді подумав, що це щастя для їхньої родини, бо дитина народилася зрячою. Однак одразу ж промайнула й зовсім інша думка: «А чи це щастя? Їм відкрився світ ДУШІ ЛЮДИНИ та її потреба в ЛЮБОВІ й ТУРБОТІ про ближнього… А йому?»


Мені здавалося, що коли не бачиш зовнішнього блиску життя і гонитви за примарним щастям – багатством, легше відмовитися від нього. Але зрячому буде важче це зробити. І чи не виникнуть у них проблеми?
Через багато років, на благодійному концерті, де виконували мій улюблений Другий концерт для скрипки з оркестром Бели Бартока, я знову побачив цих людей. Вони були вдвох, мати й син. Вирішив підійти до них після концерту, але… коли зал наповнився безнадією і мороком, що переходив у жах, я мимоволі поглянув у їхній бік. Мати і син так притиснулися одне до одного, що мені здалося, ніби вони злилися в один маленький, але монолітний камінь.
На мою думку, це була єдина пара в залі, яка світилася любов’ю, готова боротися з жахами та безнадією наших днів. І головне, в них не було озлобленості, а якась постійна терпляча наполегливість…


Нарешті в залі хоч і боязко, але зазвучали радісні нотки, і тоді вони немов трохи піднялися від цих звуків, а коли світло і радість заповнили зал, мати і син обійнялися.
Після закінчення концерту, коли я підходив до них, почув слова матері: «… бачиш, синку, тато мав рацію…»


Вони зраділи мені. Захоплювалися музикою, були дуже раді, що й мені сподобався концерт, але я відчував, що вони кудись поспішають, і поцікавився, куди вони так поспішають?
Син відповів, що батько хворий і вони хочуть якомога швидше дістатися додому, щоб поділитися з ним своїми враженнями.



Нодар Хатіашвілі


Скрипаль на кладовищі



Втративши надію знайти роботу за фахом, я почав шукати будь-яку, але й у цьому випадку знайти виявилося непросто: то заважав диплом, то потрібно було мати кілька, то ще щось…
Після смерті мами я втратив свого єдиного слухача, який знав мої проблеми, оскільки друзі давно почали уникати мене. Я їх розумію, допомогти мені у них немає можливості, а слухати про те, що може статися і з ними, мало хто готовий… Та й я намагався уникати зустрічей. Тому я часто відвідував могилу матері. Прибираючи зів’ялі квіти і розповідаючи мамі про свої проблеми, я не тільки заспокоювався, але в мені прокидалася надія. Зазвичай я йшов перед закриттям і чекав на автобус із працівниками кладовищної адміністрації, які зі мною віталися як зі старим знайомим.
Якось пізньої осені, одного вечора, до мене підійшов один із співробітників адміністрації і сказав: «Я до вас так звик, що коли дізнався, що ви не наш співробітник, навіть здивувався. Хто у вас тут?». – «Мама». – «А чи не хотіли б ви у нас попрацювати?» – «Ким?» – «Правда, поки що сторожем, – але тут же додав, – всього на деякий час, а потім…» – «Подумаю», – пробурмотів я, хоча хотів запитати, коли приступати?»
Так я став нічним сторожем. І життя потекло так само, як у двох моїх помічників – величезних собак – Джека і Фрушки, – які вранці висипалися, а ввечері супроводжували мене під час обходу кладовища і слухали мої розмови з мамою та її улюблені скрипкові п’єси.


Нодар Хатиашвили


Поставив свічку.


В п'ятницю після роботи, купивши квиток на вокзалі Келеты до Дебрецени, знайшовши вагон і місце в купе, до моєї радості порожньому, всівся в м'яке сидіння і відчув усю тяжкість останніх напружених днів роботи. Після першого дзвінка, до купе увійшла молода парочка. Він - високий, худий. Вона - струнка, на голову нижче свого кавалера. Я закрив очі, в надії, хоча і слабкій, що вони постараються не заважати мені спати.
Коли я розплющив очі, не повірив побаченому. Замість милої парочки, переді мною, як штир, увіткнений в сидіння, сидів сивий, доглянутий, урочисто-спокійний чоловік, в костюмі бочкаи1, як на старих знімках - Igaz magyar ur es urasszony 2. Чи "не сон це"?, - промайнуло у мене в голові. Я закрив очі. Все зникло. Коли я розплющив очі, він посміхнувся і запитав:
- Добре виспалися?
- Так, спасибі - відповів я, насилу опам'ятовувавшись.
- Ви так солодко спали, що мила парочка, яка їхала з вами, не наважилася вас будити.
«Звичайно не сон», але він так незвично урочисто говорив, що я почав з цікавістю розглядати його. Весь він був як на старих картках чи передачах на телеканалі «Дуна», одягнений як на урочистий захід, чи на весілля. Провізійна сумка, що лежала поряд з ним, виключала урочистий захід, тоді…
- Ви випадково не на весілля їсте? – поцікавився я.
– Ні! Я їздив по корм для курей.
– І багато їх у вас?
– Двадцять, але це не головне…
– А що ж головне?
– Я був на могилі дружини, прибрав, поклав квіти, запалив свічку…
- А-а-а - вирвалось у мене, - і давно вона покинула вас?
– Не покинула, а втекла…


1 Бочка - угорський костюм
2 Igaz magyar ur es urasszony – справжній угорець.


Нодар Хатіашвілі


Триколісний велосипед


Напередодні свят, як правило, багато хто прагне виглядати краще, ошатніше, доглянутіше. Тому в перукарні багато клієнтів. І хоча цей день завжди важкий, а наприкінці дня ледве стоїш на ногах, але, прийшовши додому, підрахувавши виручку, відчуваєш задоволення. У мене сьогодні ранкова зміна.
Я задоволена. Клієнтів багато. Я обслуговую одразу двох: одну нафарбувала, і вона сидить, а іншій роблю зачіску. Задзвонив мій мобільний. Дзвонить дочка.
– Тико, що тобі треба!
– Ма, що ти робиш?
– Працюю…
– Ти нам потрібна…
– Знову гроші?
– Ні! Ти.
– Ну, слава Богу! І на честь чого?
– Ти знаєш? Нас сам Єжі запросив на свята до себе на дачу…
– Ну і що?
– Це така честь. Я хочу…
– Жужа, я працюю…
– Добре, не буду заважати. Так! Купи велосипед, наш пупсик із заздрістю дивиться, як сусідський хлопчик…
– Добре. Який?
– Триколісний, той, що в супермаркеті…
– Знаю. Бувай.
Не встигла я покласти свій мобільний у кишеню, як салоном пронеслися чарівні звуки Угорської рапсодії Ліста.
– Та Дюрі – вимикаючи одним пальцем і підносячи до вуха мобільний, зневажливо буркнула молода перукарка. Вона щохвилини хотіла щось вставити в розмову, але, очевидно, той, хто дзвонив, не давав їй можливості вставити слово. Давши йому виговоритися, вона, нарешті, сказала:
– Добре, приїжджай, тільки не сам.
– Чому?
– Та тому, що з тобою трахатися нудно. Я весь час працюю!
Старі перукарки опустили голови, молоді, посміхаючись, коментували цю розмову, ділячись своїми знаннями у цій сфері послуг.
Дивлюся на них, а сама думаю: Звідки вони такі взялися — без сорому й без совісті.


До Веленце доїхала поїздом. Дочка з онуком зустріли мене. Побачивши мене, онук вирвався з рук дочки і кинувся до мене. Я присіла навпочіпки, розкинувши обійми, але не встигла його обійняти…
Він стрибнув на велосипед і полетів, дзвенячи дзвінком, розганяючи голубів на привокзальній площі.


Свята закінчилися. Під вечір зателефонувала дочка:
– Мамо, ну як малюк?
– Дякую, добре! Він не злазить з велосипеда…
– Ми так гарно провели ці два дні, просто чудово…
– Я рада за вас. А коли ви приїдете, мені завтра рано виходити на роботу…
– А чому у тебе такий голос?
– Трохи втомилася воювати з твоїм сином…
– Добре, мамо, ми скоро приїдемо… Підготуй все до від'їзду.


Дочка з зятем приїхали і почалася метушня з від'їздом. Дочка весь час нарікала, що не все необхідне можна покласти в машину, приговорюючи: «Адже я казала, якщо купувати машину, то велику або дві маленькі…» і так поглядала на мене, ніби я їм заважала трохи додати до моєї суми і, купити те, що їм необхідно. Онук зловтішно поглядав на мене.
Незабаром не тільки багажник, але й салон набили так, що я ледве могла б поміститися. Дочка сіла біля зятя, на передні сидіння, і покликала сина:
– Пупсик, іди до мене.
– Не хочу, – сказав він і сів на місце, призначене мені. – Купіть більшу.
– Обов’язково купимо! А зараз іди до мене…
– Не хочу!
– А як же бабуся поїде?
– Поїздом! – ствердно відповів онук. – Як приїхала!
Ніхто не заперечував!




Другие статьи в литературном дневнике: