***

Осінь в Одесі...
Євгеній-Йосип Ларіонов
Про це не писав хіба що лінивець. Це вже просто банальність. Але як тут втриматися?
Як можна не любити цю пору в цьому місці?
Це коли передранкове цокотіння підборів, що поспішають, під вікнами змінюється поспішним шелестом листя...
Це коли двірники, які не поділилися знайденим півтинником, б’ються на смерть мітлами аж цілих п’ять хвилин. Довівши один одному, хто тут головний двірник, вони чемно сидять на парканчику, передаючи один одному фляжку й елегійно дивлячись на купки собачих екскрементів, що антрацитово виблискують серед жовто-червоної пишноти опалого листя...
Це коли в дивом відкритому кафе на порожньому пляжі офіціант, подаючи каву й киваючи на постать у плащі й капелюсі, що сидить на пірсі з недопитою пляшкою віскі, змовницьки шепоче:
— Вже другу добу сидить. Ми ходили його паличкою потикати. Або падлюка, або страшенний романтик...
Це самі пляжі, порожні й незвичні. Час моржів, з басовитим ревінням, що переходить у жіночі писки в міру того, як вода доходить до пояса, — він настане пізніше. Поки що — час порожнечі й дивних парочок — або негідників, або страшенних романтиків, які понуро сидять то тут, то там і мовчки дивляться на море...
Це коли з туристів залишаються лише шведи й норвежці, що виблискують білосніжними колінами з-під шортів і дратують усіх своїми футболками та гавайськими сорочками...
Це коли о другій годині ночі сильно нетверезий голос під вікнами від надлишку почуття прекрасного починає на весь хутір викрикувати Багрицького.
Не знаючи, що наш сусід — майстер спорту з боксу з двома маленькими дітьми, але не ображаючись на це. І продовжує з того місця, де зупинився, вже у кареті швидкої допомоги...
Це коли остаточно спала спека, і прокидається апетит. І ти посеред ночі йдеш випити чаю. І приходжу до тями, дожуючи останню котлету й запиваючи її холодним борщем, чуйно прислухаючись до шелесту опалого листя...
Це коли продавчиня зелені у дворі поблажливо дивиться на спроби трьох п’яниць вкрасти й потягнути диню з прилавка, що гнеться під вагою овочів і фруктів. А потім, ліниво відірвавшись від лотків, підходячи до них:
— Хлопці, може, вам ще й пакетик подарувати?..
Ну як же не любити цей час у цьому місці?

Або, скажімо, коти
Євгеній-Йосип Ларіонов
Людина, яка пише, що коти — витончені, спритні й граціозні тварини, бачила їх лише в книгах. Безглузді тушки, що падають звідусіль з криками та кігтями, які скидають і розбивають своїми дупами все, що не прикручено величезними болтами до підлоги — це так. Крикливі пінгвіни з кігтями та огидним характером — саме те. Свиня, яка не дає тобі спати вранці, ввечері й вдень, щоб о третій годині ночі розбудити й запропонувати піти поїсти — це ближче до істини.
Одна з кішок, яка призначила себе директором зграї, вирішивши поїсти, завжди закриває загальну годівницю. Рушниками, серветками, шматком шпалер у крайньому випадку. Що дістане, коротше кажучи, те й підходить. Щоб потім усім стадом метушливо бігати навколо годівниці, схвильовано бекаючи. Бо закриває як слід, а відкрити потім ні сама, ні з поплічницями не може.
Купили їм якось будиночки. Було два, третій у зоомагазині пообіцяли завтра зранку.
Двоє талановито втиснулися в один. Тушки немаленькі, влізли на два поверхи, назовні стирчали лапи, хвости й усе, що не влізло. Третій довго блукав навколо, намагаючись втиснутися, потім заліз зверху на дах і обмочив притулок милої парочки. Трохи подумав і обмочив другий будиночок, про всяк випадок. Якісно, зсередини й зовні. Третій ми з магазину навіть не забирали.
Або ось, нещодавно прочитали, що у кожного кота має бути власний туалет. Викинули старий, купили три нових.
І почався кругообіг лайна в природі. Тепер вони цілодобово нишпорять по квартирі, гадячи в лотки конкурентів.
Їдять вони чимало, м’яко кажучи, але за кінцевим продуктом — на виході утричі більше. Загадка.
При цьому звірі безстрашні й справжні мисливці. Посеред ночі хтось притягує за щокою живого таргана, і вони хором починають ганяти його по ліжку. З реготом, лайкою та улюлюканням. Близько п’ятої ранку їм набридає, і вони дружно вирушають перекусити, залишивши напівживого таргана приходити до тями між ковдрами, подушками та нами.
Якось забіг крихітний мишеня з двору. Ми замкнули цих вбивць у кімнаті, де він з’явився. Спочатку вони ховалися один за одним, перелякано верещачи, потім миша рушила в їхній бік, і найбільший на той момент, величезний норвезький лісовий кіт зомлів. Така тактика бою їм так сподобалася, що тепер вони хором падають у непритомність, побачивши великого таргана. При цьому демонстративно щебечуть і соваються попками на підвіконні, побачивши за вікном чайку розміром зі мене. Мисливці, еге ж.
Можна довго перераховувати їхні дивацтва, але ми їх цінуємо не за це.
Якщо потрібен товариш по чарці, готовий о третій ночі вислухати й поділитися закускою — це до них. Смаки в них, звісно, дивні, але це можна списати на шарм божевільності. Дві з наших, наприклад, впадають у шалений ажіотаж від кабачкової ікри в банках. Третя обожнює красти й хрумтіти картопляними шкірками. Коти, які у нас були, обожнювали дині, огірки, мед і сливи.
Дивні, незрозумілі й загадкові машини з виробництва муркотіння, лайна та гарного настрою. Але вислухають і поспівчувають чудово.

Поговоримо про фаршировані перці?
Євгеній-Йосип Ларіонов
Це свято смаку, знайоме всім з дитинства, ця розкіш, що витає під кришкою, яка змушує випадкових перехожих під вікнами спотикатися, а сусідок — підозріло озиратися, тривожно ковтаючи слину... Невже є хоч один шлемазл, у якого при згадці про «фаршировані перці» в душі нічого не затремтіло і щось там не спалахнуло? То дайте йому велосипед і нехай валить туди, де перці не водяться і бабусі з батьками не перегодовують ними дітей, що лищать, та родичів, які приїхали! Це жалюгідна, нікчемна людина, повністю позбавлена почуття прекрасного та смакових рецепторів!
У нас гастротрип зазвичай починається з Привозу. Вдумливо, неспішно, з почуттям, розсудливістю та виваженістю...
Починається ця епічна історія з купівлі самих винуватців. Тут є два варіанти.
Є люди, які розрізають перці виделкою й ретельно вискоблюють начинку, намагаючись залишити на тарілці саму шкірку. Залишимо в спокої їхні сексуальні вподобання, зосередимося на процесі.
Для задоволення тих, хто вживає їх таким чином, найкраще підійдуть тонкошкірі болгарські перці, або ж гігантські капрі, що геморойно, бо капрі довгі, а казанів зазвичай немає. Ми взагалі готуємо зазвичай у великому вогу, тож це не наш варіант. Але такий варіант існує, залежить лише від того, чого ви цим домагаєтеся і наскільки вам небайдужа людина, яка хряпає страву.
Є й інші, які наминають, сопучи та витираючи рот, усе підряд — і перець, і начинку, і розсіл потім — ложкою або вмочуючи в нього хліб.
Хліб, до речі, найкраще підходить часниковий або цибулевий — цей білий делікатес із хрусткою скоринкою, який сам по собі — окрема пісня.
Отож, для другого типу гурманів ідеально підходять гогошари. Товстенькі, м’ясисті, що бризкають соком під час кусання й пахнуть райськими гастрокущами на Привозі ще за кілометр до нього.
Ну, ми все-таки тиліхентні люди, не забуваймо, що ми закушуємо не плавленим сирком на газетці. Будь-які перці візьмемо. Червоні — для аромату. Зелені — для пікантності. Жовті — для соку. Помаранчеві — для смаку. Втім, брати можна в будь-якому порядку — у булькаючому й паручому казані все це все одно змішається в шалено смачний букет, який, до того ж, радує око.
Тепер цибуля. Найкраще брати синю або червону, ароматну й соковиту молоду або канди — всі вони мають п’янкий запах і додають свою пікантну нотку, не заглушаючи основного смаку. Ось кожен із цих сортів, так!
Часник найкраще брати молодий, що приховує соковиту ароматну м’якоть зубчиків під ніжною й ще м’якою шкіркою, але вже сформований і гордо вишикуваний невеликими пучками на краю лотків на овочевому ринку.
Свіжа свинина, яку просиш подрібнити м’ясника — неодмінно лопатка або кострець. Не забути додати туди трохи свіжого сала або шкварки — для ніжності й аромату. У цій симфонії смакових рецепторів фарш, мабуть, відіграє головну роль.
Рис. Це важливе й відповідальне питання. Це не агітаційний паровоз, а одна з провідних конячок у упряжці.
Багато хто любить круглий кілійський або ренійський довгастий білий. Обов’язково шліфований. Ці дикі люди просто не куштували індійський або пакистанський супербасмати. Причому найсмачніші — коричневий або золотий.
Але тут уже суто справа смаку. На смак і колір усі фломастери різні, але всі радують.
Помідори, звичайно ж, «мікадо» або «бичаче серце». Хоча, якщо хочеться ароматів літа, сонця та степу — беріть «качинодзьоби» або «буденівку» — теж не помилитеся.
Моркву краще брати теж молоду, солодшу. «Карателька» або подібний сорт підходить ідеально.
Зелень... Мммм... Тут кожен підбирає собі те, що до вподоби. Петрушка, селера, трохи кінзи, базилік та інше, інше, інше.
Те саме й зі спеціями. Зіра, хмелі-сунелі кількох видів, шафран, паприка, перець — чорний, червоний, білий і лимонний, орегано — головне, знати міру й не дати цьому ароматному табору заглушити основний смак.
Повернувшись додому з повними торбами й випивши крижаного компоту з холодильника, приступаємо до священнодійства.
Спочатку дрібно нарізаємо цибулю й натираємо моркву. Можна додати дрібно порізаного сала, трохи, для відтінку. Часник чистимо, роздавлюємо ножем і теж дрібно нарізаємо.
Потім усе це пасеруємо на пісному маслі. Краще підходить кукурудзяне, але пісне теж цілком підійде.
Половину підсмаженої суміші вистилаємо дно казана.
Ошпарюємо помідори, щоб потім зняти з них шкірку.
Перець обережно надрізаємо, знімаючи та складаючи поруч «кришечки» з плодоніжками. Головне — не переплутати, яка кришечка до якого перцю.
Вичищаємо їх зсередини, обережно видаляючи перетинки з насінням.
У мисці змішуємо фарш, половину засмажки, дрібно нарізану зелень, рис і спеції. Солимо.
Цією сумішшю чайною ложечкою делікатно фаршируємо перці, намагаючись зробити це якомога щільніше. Закриваємо кришечками. Акуратно кладемо в казан, стоячи, рівними рядами, кришечками догори.
Дрібно нарізаємо помідори без шкірки. Акуратно заливаємо подушку з засмажки та перець, що стоїть на ній, водою. Солимо, додаємо у воду помідори та ставимо на плиту, під кришку.
Під такі аромати страшенно, нестерпно хочеться випити. Тут головне — встигнути дістати з холодильника сметану, з якою їсти перець, до того, як руки перестануть слухатися!
І ось скажіть мені, як це можна не любити?)

Вован — космонавт
Євгеній-Йосип Ларіонов
У нас — надзвичайно інтелігентний хутір.
Маємо навіть художника сучасного мистецтва. Звуть його Вован-космонавт. Дуже переймається загальним рівнем бездуховності. Переймається настільки голосно, що торговки під вікнами разом із ним тепер відзначають день Мане, день Моне, день, коли перестали їх плутати хоча б на слух, і день вангогівського «Вуха». Причому найжвавіша нещодавно клялася, що розкопала секрет і незабаром усіх пригостить цим «вухом».
Вован має заклятого приятеля. Генерала міліції у відставці. Генерал любить Айвазовського, Глазунова і Сталіна, чим нестерпно глибоко ранить Тонку Нервову Душевну Організацію космонавта. Вони постійно б’ються. Але пиячать за бабки генерала, тому побитий Вован повертається на арену не один раз за вечір. А потім вони, обійнявшись, бредуть бити по морді цигана з тюлькою, який, побачивши їх, боягузливо відбігає й з-за рогу починає докочувати, що світова культура — звалище лайна та іншими фразочками з Ніцше у своєму вільному переказі. Два орли, з інфантерії та з попарта, не витримують такого потрясіння основ і сміливо кидаються в погоню. Яка, насправді, перетворюється на боротьбу з безсердечною сукою гравітацією.
Оскільки таке свято на хуторі відбувається щонайменше тричі на місяць, народ робить ставки, хто раніше і на що ляже.
У підсумку боєць, що вистояв, піднімає того, хто не впорався з атакою, вони добираються до ящиків рома, що ганебно втік, нагрібають повні кишені тюльки на закуску й ідуть далі пити.
Вован відомий двома речами. Перша — картина. Намальована на шматку картону у зухвало-примітивній манері «малюю, як вийде». Називається вона «Вітрувіанський многочлен». Він її продає. Уже років десять, регулярно. Щоправда, після того, як у непідготовленої бабусі стався напад і за нею по району весело ганяв весь екіпаж викликаної швидкої, до торговки він її носити торгувати боїться.
І друге — героїчний перформанс. Якось із приятелем, арткритиком, вони напилися до нестями й пішли один одного проводжати до машини. І гальмувати її. Двох дурнів не бентежило навіть те, що гуляли в арткритика, а Вован живе над ним на поверх вище.
Так, по дорозі космонавту раптом захотілося в туалет. Тверезо оцінивши перспективи перелізти через бордюр у кущі, він сів срати прямо посеред тротуару. Де об нього й спіткнувся сонний поліцейський наряд, що блукав у світанкових сутінках.
— Ну що, бездуховні ви упирі, ніяк не звикнете до істинно концептуального акціонізму? — з викликом сказав він їм.
Копи були настільки здивовані, що в такому стані він так віртуозно лається, що мовчки переглянулися, переступили через концептуаліста, який сидів, як орел, і побріли далі.
Критик, який доповз до кущів і, побачивши патруль, замаскувався у своїй купі, із захопленням запам’ятав цю промову. А до обіду Вован прокинувся відомим сучасним художником і безкомпромісним борцем із системою.
Тож інтелігентний у нас хутір, що б ви там собі не думали.

Хуторська геральдика
Євгеній-Йосип Ларіонов
У нас є пасажир — Юрець Мамалига. Він потрапив на хутір, вдало одружившись. Його обраниця, дика хуторська архідея Любов Юріївна Голотряс, панянка з більш ніж вагомими достоїнствами, мала в анамнезі чотири класи дуже середньої школи під Татарбунарами, сина та два кіоски на Привозі — джинсовий і косметичний, у яких фірмові «Армані» та «Версачі» можна купити по 30 гривень, і лише під час купівлі елітних трусів та «Келвін Кляйн» з усією їхньою повагою запрошують на примірку за ширму з дикими турецькими огірками. Запаси парфумерної крамниці вона витрачала прямо на себе, причому, судячи з усього, більшу частину. За що на хуторі її називали Любка Скунсиха.
Ще в неї вдома водився дивний хохлатий фрік собачої статі, з тих, при яких хом’яків не випускають із кліток, щоб не загриз лупооку, істеричну й тремтячу неземну красуню. Була ця лиса істеричка фу-ти-ну-ти породистою, про що мала медаль. Медаль висіла на спеціальному стендику, бо за вагою вона значно переважала вовкодава, і носити її він міг лише стоячи, та й то воронкою догори. Звали його Леопольд Ламбрикус Джеймс Третій, але в родині це жахливе ім’я скорочували до інтимно-ласкавого «Гнида».
Юрець закінчив, за його словами, елітну овідіопольську академію, де, на додачу до ґрунтовної освіти, здобув професію маляра-штукатура та навички роботи у Windows 95. Тому на Скунсиху з її 4-ма класами та сина-бешкетника, який вступив до середньої морської школи, дивився, стиснувши губи й зверхньо. Хуторська геральдика
Євгеній-Йосип Ларіонов
У нас є пасажир — Юрець Мамалига. Він потрапив на хутір, вдало одружившись. Його обраниця, дика хуторська архідея Любов Юріївна Голотряс, панянка з більш ніж вагомими достоїнствами, мала в анамнезі чотири класи дуже середньої школи під Татарбунарами, сина та два кіоски на Привозі — джинсовий і косметичний, у яких фірмові «Армані» та «Версачі» можна купити по 30 гривень, і лише під час купівлі елітних трусів та «Келвін Кляйн» з усією їхньою повагою запрошують на примірку за ширму з дикими турецькими огірками. Запаси парфумерної крамниці вона витрачала прямо на себе, причому, судячи з усього, більшу частину. За що на хуторі її називали Любка Скунсиха.
Ще в неї вдома водився дивний хохлатий фрік собачої статі, з тих, при яких хом’яків не випускають із кліток, щоб не загриз лупооку, істеричну й тремтячу неземну красуню. Була ця лиса істеричка фу-ти-ну-ти породистою, про що мала медаль. Медаль висіла на спеціальному стендику, бо за вагою вона значно переважала вовкодава, і носити її він міг лише стоячи, та й то воронкою догори. Звали його Леопольд Ламбрикус Джеймс Третій, але в родині це жахливе ім’я скорочували до інтимно-ласкавого «Гнида».
Юрець закінчив, за його словами, елітну овідіопольську академію, де, на додачу до ґрунтовної освіти, здобув професію маляра-штукатура та навички роботи у Windows 95. Тому на Скунсиху з її 4-ма класами та сина-бешкетника, який вступив до середньої мореплавки, дивився, стиснувши губи й зверхньо.
Мамалига блукав величезною хрущобкою, утвореною з двох сусідніх кімнат, із золотою ліпниною та кришталевими люстрами, цілими днями у повній самоті, бо Люба не могла залишити свою корпорацію на розсуд продавців, а син цілими днями сидів у кав’ярнях із друзями й навчався складній науці заточування якорів та миття палуб. Поступово Юрець почав дичавіти.
Через місяць усе благородне сімейство помітило мамалигівський сплін і хандру. Його портрет було замовлено у місцевого художника, колишнього генія та креативщика афіш літнього кінотеатру. Але портрет не радував страждальця, хоч він і був там із мечем, у фігурі стриптизера та леопардовій шкурі. Що, судячи з усього, й спричинило подальшу лавину.
Найбільше Мамалигу гнітили дві речі. Гнидова медаль і походження. У нього, попри наполеонівський зріст та амбіції, не було жодної медалі, та й за походженням він якось не дотягував до істерично гавкаючого щуря.
Про це він сумно розповів Яшці-цигану, приплентавшись до нього на базарчик із сумом і пляшкою самогону. Яша перейнявся і почав думати.
Через тиждень він підкинув йому медаль. З усіма печатками на бланку, включаючи печатку родича — нарколога та ТОВ «Тілі-Тралі». Взагалі, бланк мав таку кількість печаток і підписів, що розібратися, що за вензель у шапці й про що текст молдавською, було абсолютно неможливо. На медалі був нерозбірливий напис французькою та Ейфелева вежа, тому ром запевнив Мамалигу, що той тепер ветеран штурму Бастилії.
Судячи з усього, історія обійшла стороною Мамалигу, і тому він почав з гордістю носити французьку нагороду на стрічці під час сімейних вилазок у світ. Пізніше Ром зізнався продавчиням, що медаль він знайшов у чесно викраденій величезній коробці презервативів, і на ній була бирка «за любовні подвиги».
Потім Яша привів напідпитку молдаванина, голову Геральдичної палати, за його словами. Голова довго розмовляв із Мамалигою, кліпаючи оком, коли бачив поліцейських, і з’ясовуючи фінансові можливості пацієнта. Потім запропонував за ці гроші два свідоцтва про походження — Бабарацу та Гугуне.
— Хто ж у Молдові не знає славних боярських родів Бабарацу та Гугуне, — хрипким, просоченим алкоголем голосом ревів він на весь наш ринок, тривожно визираючи на патрулі, що проходили повз, і переходячи, побачивши їх, на драматичний шепіт.
Коли з’ясувалося, що Дракула й Цепеш коштують інших грошей, Юрець розлютився, взяв обидва і став нащадком одразу двох найдавніших боярських родів сонячної Молдови.
Потім Яша втюхав йому тростину, чудовий канарковий костюм з іскрою та жилетку з королівськими ліліями, але на два розміри більшу. Тростина була вживаною, як і світський канарковий наряд, але мала солідний набалдашник із позолоченого свинцю у вигляді черепа в циліндрі й належала аж самому Тамерлану. Що й позначилося на ціні.
Потім Яша посварився з молдаванами, і наступним постачальником славного минулого став вірменин, який торгував на Привозі сигаретами та мав доступ до друку пачок.
Бланки були соліднішими, із золотим тисненням, але й коштували дорожче. Бляго, Скунсиха не скупилася, щаслива тим, що Мамалига повеселішав і не збирається, як її колишній, йти на тижневий запой із друзяками зі Старосенної площі, закидаючи потім панічними смс-ками з Барнаула, звідки без грошей повернутися, виявляється, нереально.
У геральдичного вірменина виявилася дивна особливість — він працював лише у Західній Європі. Так, Юра Мамалига став нащадком Еріка Ліловозубого, графа Дебоншира та барона Шевальє, придбавши по дорозі срібний, клянуся, кишеньковий годинник Наполеона.
Потроху мамалижські грамоти витіснили гнидину медаль у задню кімнату. Нащадок Юсупових і Чингізхана почав відвідувати місцеве Дворянське зібрання, де дуже органічно влився у стрункі ряди місцевої знаті та нащадків найдавніших родів. Почав носити шийні хустки з турецькими огірками, підозрілого забарвлення — просто близнюки джинсової ширми примірочної, що зникла в невідомому. Він вивчив танець, який п’яний інструктор на блакитному оці називав мазуркою, почав пити з Яшею, витончено виставивши мізинець, і голосно зневажати решту бидла та ринковий плебс загалом.
Нещодавно під вікнами знову розревівся Яша.
— Та це ж «Синій пенні», хай мені буде! Їх у світі залишилося дві штуки, зуб даю!
Відчуваю, скоро до піднятого носа додасться папка під канарковою пахвою. Саме та папка, з якою болгарин стоїть біля Яші, пильно вишукуючи аристократичну дичину й відволікаючись лише на випивку та закуску.
Бо прагнення до високого — це в крові. А кров — це не вода. І гени все-таки пальцем не придушиш.

Другие статьи в литературном дневнике:

• 20.10.2026. ***
• 12.10.2026. ***
• 09.10.2026. ***
• 08.10.2026. ***
• 05.10.2026. ***