Звичайна історія. Єдина донька була розпещена увагою. Люблячі батьки віддавали їй усе. Та дівчинка не перетворилася на егоїстку. Вона була цілком вихованою й освіченою. Писала непогані вірші й любила пофантазувати. Настав час видавати дівчинку заміж. Так вирішили батьки, а дівчина мала дещо іншу думку. Адже вона знала, що самої їй не дозволять обирати. Отож вирішила пізнати кохання до того, як татко з друзями — товаришами та «розумними» родичами — вирішить її долю.
Він виявився випадковим перехожим. Батьки відлучилися у справах, а вона у своїх еротично-злочинних мріях спостерігала за тим, як він ніс голубів на продаж.
Хоч і загравала, проте не очікувала, що він відреагує саме так, як мріялося.
— Тобі, красуне! — вигукнув хлопець і випустив білосніжних птахів на волю.
Піднявся до неї на другий поверх по виступаючих каменях на фасаді невисокого будинку.
Він був такий безрозсудно веселий і такий безтурботно розкутий, що вона й не зрозуміла, як «мрія» збулася. Пішов він таким же легким і простим шляхом. Вона не встигла навіть зрозуміти, був він чи ні. Лише миттєва туга залишилася десь глибоко в глибині організму. Навіть назвати це почуття болем не можна було. Просто тіло запам’ятало його руки, його поцілунки.....
Мамо!!!
БАРЕВ ДЗЕС ГЕНАЦВАЛЕ!
Прокинулася о п’ятій ранку. Сонце сліпить очі. Очікується сонячний і спекотний день.
А яким іще він може бути в серпні у Тбілісі? Планів на сьогодні немає. У сусідів увімкнено радіо, і крізь відчинені вікна лунають слова «Сірум ем ез», і раптом я розумію, що слово в приспіві «гна» звернене до мене. Це мені бігти негайно, мчати туди, де синіє озеро Севан, де славне місто Єреван і в туманній димці Арарат!
Ура! План склався одразу. Беру легкий рюкзачок, у нього комп’ютер — моє все. Футболку на зміну та закордонний паспорт із відкладеними про всяк випадок ста доларами. Вперед!!
— Мамо, я буду або пізно ввечері, або завтра вранці. Поки що!!!
Через півгодини я їхала в маршрутному таксі Тбілісі-Єреван у компанії балакучих попутників.
Мальовничі гори, квітучі луки змінилися суворими холодними скелями. І раптом за вікном зарясніли купальники, написи на всіх доступних і не дуже мені мовах. Напис російською гласив: «Найкраща форель на планеті Земля. Тільки, братику, у мене!» і підпис «озеро Севан». Усі, хто встиг прочитати звернення водойми до мандрівників, розреготалися. Далі їхати стало ще цікавіше. Попереду місто, у якому вода посідає друге місце у світі. Фільм «Міміно» переконав усіх у цьому незаперечному факті. Діліжан — столиця смачної води на Кавказі. А перше місце, як ми пам’ятаємо, у них там, у глушині, у Сан-Франциско.
Жартуючи та розмовляючи з пасажиркою Розою, ми з’ясували, що той чудовий чоловік, якого я обрала своїм виправданням,у вирішенні питання щодо раптового виїзду — її давній знайомий. Звісно, я передам йому привіт. До речі, лише зараз я вирішила все-таки повідомити йому, що приїду. Ашот Левонян, мій новий знайомий за листуванням, чудовий письменник, а головне — альпініст, адже може опинитися й у горах.
Ось і столиця Вірменії, стародавній, як сама історія, Єреван.
Виходжу на розпечений проспект. Шум східного базару мене не дивує й не зачаровує. Як кажуть у нас на Кавказі, «сам такий». А оскільки я й «сам такий», то вважаю своїм обов’язком придбати сувенір. Тим паче, що продають їх самі майстри. Звісно, це має бути сувенір, що «говорить». А ось і відомі своїм мистецтвом вірменські майстри з червоного дерева. Купила дерев’яний кулончик «вірменська літера Д». Не встигла зорієнтуватися, як із пропозицією послуг підбігають гіди.
Відмовилася від послуг колеги. Хотілося походити, перейнятися красою та духом міста. Лише й запитала, як пройти до «Каскаду». До унікального архітектурно-культурного комплексу ведуть три шляхи. Цікавим був діалог із самою собою; вирішити, яким шляхом дістатися, допомогли картини на одній із сторін перехрестя. Виявилося, що там — сквер-вернісаж. З перших же кроків серед картин я наситилася різноплановими, різнокольоровими та різнокаліберними Араратами. Силуети прекрасних вірмениць у нескінченній кількості оточили мене. Яскраві бризки та таємничі розводи привернули мою увагу, і я, немов зачарована, пішла до них. Те, що поруч із дивовижними картинами стояли люди, я помітила лише через три хвилини. До того ж вони розмовляли російською.Художник і його шанувальник. Трохи поспілкувалася та уточнила, як дістатися до «Каскаду».
Співрозмовник художника галантно запропонував провести мене. Ми йшли з ним, розмовляли про радощі та горе наших народів. Він виявився архітектором-дизайнером і співробітником художньої бібліотеки. Ніколи до цього я не зустрічала людини, яка б так красиво, повно й цікаво розкривала таємниці чужих талантів. Піднімаючись сходами «Каскаду», я йшла ніби до самого сонця.
Через три години ми обоє ніби прокинулися й вирішили нарешті представитися одне одному. Стоячи перед грандіозною фрескою всередині «Каскаду», що демонструє зв’язок поколінь багатостраждального вірменського народу, я зрозуміла: Ашот розкрив мені справжню сутність вірмен.
Так, багато і по-різному говорили про їхню гостинність і дружність. Але щоб так присвятити весь день незнайомій людині!
Ашот, тезка мого нового приятеля, вселив у мене любов до Єревана. Улюблене ним місто стало близьким і мені. Але ось уже майже ніч. Зустріч із Левоняном відбулася знову ж таки на сходах «Каскаду». До цієї години ми з Ашотом обійшли майже все місто.
Поговорили, посміялися з мого несподіваного приїзду, і обидва Ашоти благословили мене в дорогу.
Автовокзал зустрів мене сонними пасажирами та дуетом циган.
--------------
Розповідь про циганку Максиміліану — це зовсім окрема історія, і вона має більше стосунку до пізнання світу, ніж до пізнання Вірменії.
ЗВІДКИ ЩО БЕРЕТЬСЯ
Колишній прокурор, у шортах і розстебнутій гавайці, смажив шашлики у себе на балконі. Ретельно стежив за рівномірним прожарюванням м’яса та із задоволенням базікав зі своєю дружиною. Вона, колишня золота медалістка, нарізала салат зі свіжого хрусткого листя салату. З боку могло здатися, та, втім, так і було, що для комфорту та задоволення їм більше нікого й не потрібно.
Однак вони чекали в гості подругу дитинства, колишню власницю турагентства, а зараз, на вигляд, безтурботну особу, яка намагалася розважити себе всіма можливими способами. Способи ж вона вишукувала своєрідні. Просто випити з друзями трохи вина й поговорити «про життя» вона не вважала достатнім. «Мені потрібні пригоди й, головне, драйв!»
Колишній прокурор у молодості й сам був хлопцем не з ряду-ряду. Любив і побитися, і випити, але виховання бабусі, майже в академічній манері, все ж дало свої плоди. Статечний батько двох синів і вихователь племінника дружини, він був трохи повненьким, лисий і дотепний. Мав у запасі кількох недругів і майже стільки ж шанувальників. Один із них щиро захоплювався знаннями колишнього прокурора в галузі історії та російської літератури. У вузькому колі навіть була в ходу фраза, що стала «крилатою», вимовлена за святковим столом одним із колишніх колег. «Чи знаєте ви ще когось, у кого на тумбочці в спальні лежить Чехов? Наш… чоловік іншого стану!»Колишня золота медалістка — дружина — розповідала чоловікові про свої враження від перегляду фільму, номінованого на «Оскар». Вона — вправна господиня, розумниця. Неординарні інтелектуальні здібності робили її чудовою фахівчинею в будь-якій справі, за яку б вона не бралася. Будь то вирощування квітів, викладання математики та фізики, читання художньої літератури, обговорення новинок і критика чи участь у банальних плітках.
Подруга, як завжди, прийшла раніше призначеного часу й, не даючи нікому можливості розпитати її, сама почала розповідати про своє нове захоплення. «Діанетика», — проголошувала розчервоніла жінка, — це наука про людину, і пізнати її може лише людина власними зусиллями. І тільки сама! Ніхто не може подарувати їй знання, якщо людина не прагнутиме до них!
Подружжя переглянулося. Щоразу вони посміювалися над подругою. Вона вміла говорити банальності так, ніби вперше їх відкрила і вони стали для неї одкровенням.
Колишній прокурор посміхнувся й поставив перед подругою тарілку з шашликом. Вона, не помічаючи іронії в погляді товаришів, продовжувала розпалюватися. Була вона жінкою не дурною, великою любителькою художньої літератури. Точні науки викликали в неї неприйняття і, як сміялися друзі, «забобонний трепет». Вона ніколи не ображалася на жарти друзів. І сама, будучи людиною досить їдкою та гострою на язик, могла неабияк «укусити», не мала комплексів і щиро раділа успіхам «високоосвічених» товаришів.
Колишня власниця туристичного агентства продовжувала, не забуваючи куштувати шматок за шматком чудово просмажене м’ясо.
— Коротше кажучи, я давно цим цікавилася і ось нарешті змогла пройти практичні етапи. Ця практика називається «одітінг». Та неважливо, як її назвати. Це не гіпноз, ти розумієш, де перебуваєш, з ким і, головне, чому. І водночас можеш зануритися в таємниці власної пам’яті. Я таке побачила! Власноособисто бачила момент свого народження.
— Ти хочеш сказати, — не втримавшись, розсміявся колишній прокурор, — що ми цього не бачили? Особисто я думаю, що в момент мого народження я був там. Чи ні?!
— Не перекручуй! Гаразд. Розповім інше.
— Зачекай, — попросила колишня золота медалістка, — я винесу дітям м’ясо, а ви розливайте вино.
Колишній прокурор взявся виконувати доручення дружини. А подруга весь час совалася, їй не терпілося продовжити розповідь.
Нарешті повернулася господиня дому, і вони розсілися за столом.
— Гаразд, більше не перебиваємо, — звернулася до колишньої власниці туристичного агентства. І підштовхнула чоловіка під столом ногою колишня золота медалістка.
Сім’я почала їсти, а подруга про їхні радісні дні заговорила не так жваво, але спокійно й упевнено.
— Завжди дивувалася людям, які могли підійти до мене й просто ні з того ні з сього почати розповідати історію свого життя. Ну, ви ж знаєте?! Дехто казав, що я їх спровокувала, інші просто, що їм хотілося поспілкуватися. Ще будучи дитиною, я дивувалася цьому й завжди глибоко переживала почуте. Жодна людина ніколи не розповіла мені веселу історію, я завжди вислуховувала розповіді про побої. Дехто казав, що я їх спровокувала, інші — просто, що їм хотілося поспілкуватися. Ще будучи дитиною, я дивувалася цьому й завжди глибоко переживала почуте. Жодна людина ніколи не розповідала мені веселу історію, я завжди вислуховувала розповіді про знущання та приниження.
Колишня золота медалістка ствердно кивнула головою. Дійсно, ця дивна риса була, так би мовити, частиною повсякденного життя її подруги. І колишня власниця туристичного агентства часто ділилася своїми переживаннями з подругами.
— Одного разу, мені було 11 років, — продовжила оповідачка й, кивнувши головою, розпустила розкішне довге волосся. Предмет захоплення багатьох представників протилежної статі. — Батько сказав фразу, яка застрягла в мозку, наче скалка. «Приймає сповіді». Тоді, за часів «мохрового» соціалізму, я була далека від церкви й ще багато років жила, періодично плачучи вечорами над долею чергового співрозмовника. Поступово змирилася з долею «жилетки». Не будучи пліткаркою, намагалася максимально уникати розмов про історії «моїх» — як стала називати всіх, хто скаржився на життя, моя бабуся.
— Слухай, може, тобі секту організувати? — посміхнувся колишній прокурор.
— А може, ти дозволиш мені розповісти? — майже образилася подруга.
— Не ображайся, просто назва вже готова.
— Ну? Як назвати? — хмикнула жінка.
Дружина колишнього прокурора поблажливо посміхалася й стежила за суперечкою друзів.
— Тебе мають називати «Матінка Офігенія», а секту — «Свідки Синього птаха Четвертого дня».
Колишня власниця туристичного агентства вибухнула нестримним сміхом.
— Точно! Так і зробимо. І одяг у членів секти має бути ультрамаринового кольору!
Атмосфера, яка почала напружуватися, розрядилася, і вона продовжила.
— Коротше, я прийшла на цей самий кастинг. У віддаленому районі міста, у приватному будинку, під кроною в’янучого королькового дерева, на мене чекала ВОНА.
— Знову тебе несе? — вирішила пригальмувати співучість розповіді подруга. — Конкретніше.
— Так. Загалом я прийшла, і ми почали з НЕЮ процедуру одітингу. Опущу подробиці, як це відбувається. Хто знає, той і так знає, а вам і не зрозуміти. Тільки сміятися будете. Я увійшла в певний стан свідомості й бачу!
Вона широко розплющила очі й із задоволенням зробила ковток холодного вина з високої склянки — власного подарунка родині друзів.
Господиня дому уважно слухала подругу. Їй здалося, що зараз вона почує щось, можливо, несподіване, але безсумнівно інтригуюче важливе.
— І побачила я себе в утробі матері, мені 10 місяців. Раптом відчуваю різкий біль у ділянці тім’я. Ледь не розплакалася. Причому хникала, ніби не вмію говорити. Уявляєте? Вже потім я уточнила у мами, що це могло бути. Виявляється, вона впала на сходах під час вагітності приблизно на цьому терміні.
— Я так і знав! — вигукнув колишній прокурор. — Завжди знав, ти головою вдарена!
— Не заважай! — відрізала його дружина. — І що потім?
— А потім, незважаючи на те, що ти з головою не в порядку, я бачу: я хлопчик, мені вісімь років, і я мешкаю в Голландії. Мене звати Даан. Нічого не нагадує?
Стою на площі, переді мною чоловік у шкіряних рибальських штанях. Відчуваю запах риби й поправляю свою шапку. На дотик вона теж виявляється шкіряною. А я стою на цій площі в очікуванні...
— Дива?! — не витримав господар будинку.
— Шібениці! Вішати збираються юнака. Я стою, дивлюся і раптом починаю плакати. Плачу бурхливо. У мені страх, і я намагаюся вирватися з тепла, що несподівано оточило мене. Моя аудиторка виводить мене з якогось стану, і я виявляю, що вся залита сльозами. Витираю ніс, причому кулаком, по-хлопчачому. Кілька секунд я ще там, у далекому 1662 році. Ледве заспокоїлася. Плакати хотілося все більше й більше.
Подружжя мовчало, і гостя все зрозуміла. Зачепила! Пригода виявилася цікавою навіть для досвідчених скептиків.
— І це все, чи що? — запитала колишня золота медалістка.
— Ні, звичайно. Це такий кайф, хіба ж я зупинилася б? Слухайте далі. Ми з НЕЮ налаштувалися й поринули в історію. Я чітко бачу себе в досить теплому й непогано освітленому приміщенні. Дощата підлога, вишліфована до блиску. Бачу поділ свого вбрання і розумію, що це ряса францисканського ченця. Причому я, вочевидь, сановник, і не останній у ієрархії. Адже краєм ока бачу власний золотий медальйон із зображенням святого Франциска Ассизького. Робота, мабуть, непоганого ювеліра, перегородчаста емаль. Опускаю голову нижче і бачу босі пальці ніг. Шкіряний пояс звисає майже до подолу ряси. Мені тепло і фізично комфортно, але ззаду лунає дратівливий звук схлипування. Переді мною ж на дивному напівкріслі з голих дощок, оголеному молодий чоловік, майже хлопчик. Цікаво, що я точно знаю: йому 16 років, і не тільки це — він мій наймолодший брат. У нас із батьками 14 дітей. Але при цьому я особисто катував його кілька хвилин тому. Я це знаю, але не бачу. Він повертає до мене голову, лежачи в неприродному положенні. І майже промовляє, а не вимовляє: «Patrice, zul je jezelf niet vergeven!». Що означає, продовжує жінка, рукою зупиняючи запитання слухачів: «Патріс, ти собі цього не пробачиш!». Я підставляю йому руку під шию, дивлюся в величезні, майже чорні через розширені зіниці, перелякано-вимучені очі. Раптом відчуваю, як він стає важчим і повністю провисає на моїй руці. Його повіки, тремтячи, закриваються самі по собі. І знову чую схлип і бурчання за спиною: «Almachtige, hij stierf». «Боже, точніше Всевишній, він помер».
— Ну і що це все означає? Звідки ти знаєш, що означають ці фрази? — стримано і чомусь тихо запитує колишня прокурорка.
— Я вбила, будучи інквізиторкою, власного брата. Його звали Джорджіо. І в той момент я знала голландську. Навіть не голландську, а лімерський діалект. Цікаво?!
Колишня золота медалістка здригнулася й мовчки пішла ставити чайник.
— Ти, як завжди, все собі вигадала, — ствердно промовила вона, майже не вірячи у власні слова.
— Я не вигадала, я згадала.
— А який рік? — починаючи поступово оговтуватися від легкого шоку, запитав колишній прокурор, сподіваючись заплутати подругу й викрити її в бурхливій фантазії.
— 1623-й рік, 21 березня. День смерті Джорджіо Дер Йонга.
— Хто це?
— Мій молодший брат. Звісно, не мій, а батька Патріка, у світському житті — Патріка Дер Йонга.
— Ти з глузду з’їхала, подруго! — присвистів Колишній прокурор. — Хоча те, що ти могла брати участь у тортурах, мене не дивує.
—Чому це? —навіть засмутилася гостя. —Не вірите, а сам же кажете, що могла б. Багато чого перегукується з реальністю!
—Що за нісенітниця? Що перегукується? Ти можеш вбити людину? —захищаючи подругу від нападок власного чоловіка, затараторила колишня золота медалістка.
— Вбити? Не знаю, — посміхнулася подрузі повна жінка, — але замучити точно можу. Розмовами!
Усі розсміялися, і гостя знову заговорила.
— А перегукуються, по-перше, імена, по-друге, моє прагнення бути «пропагандистом», навіть не має значення, якої ідеї, і найцікавіше те, що мою племінницю звати Патріція, а хлопця, того, якого мені безмежно шкода і якого я намагаюся врятувати, звати Георгій — Джорджіо він. Зрозуміла, про кого я?
— Ти з глузду з’їхала, — розлютився колишній прокурор.
— Ні. А «сповіді», які я прийняла? Подумайте! Люди підходять до мене й просто розповідають. До когось так пристають? А мої розповіді… Якщо наважитеся почитати, зрозумієте, звідки це береться. Хочете вірте, хочете ні. А я все це пам’ятаю. Пам’ятаю так само, як тебе хлопчиком і твою бабусю, і як тебе з тугими косичками та з портфелем із зеленого дермантину, — доброзичливо й, мабуть, поблажливо посміхнулася подруга дитинства колишнього прокурора та колишня золота медалістка.
Друзі сиділи мовчки. Таке з ними не траплялося практично ніколи. Через п’ять хвилин телефонний дзвінок перервав розмову. Колишній прокурор зайнявся службовими справами. Гостя поговорила з подругою про майбутню поїздку на дачу, і та незабаром пішла.
Пізно вночі подружжя, лягаючи спати, знову повернулося до розмови про розповідь подруги. Переконували одне одного, що їхня подруга — просто екзальтована особа, проте самі до кінця не вірили в те, що людина, яка організувала турагентство зі складною системою виплат, людина прагматична й досить жорстка, може так безжально назвати себе інквізитором. Та й колишня власниця туристичного агентства не відрізнялася схильністю до пліток чи брехні. Той факт, що вона справді допомагала дітям у важкі для них моменти. І в її житті був якийсь хлопець, жертва батьківської тиранії, постійна й незагоєна серцева рана їхньої подруги.
Колишня власниця туристичного агентства знайшла відповіді на багато питань, що її хвилювали, але посіяла їх у душах колишнього прокурора та колишньої золотої медалістки.
Згадати все буває набагато страшніше й болючіше, ніж усе забути й жити сьогоднішнім днем.
СВІТЛАНА ОСІНЬ
***
Можна я губами,
Дуже обережно,
Кожен твій шматочок
Буду цілувать?
До тебе під пахву,
Можна я сховаюсь?
А під ковдру теплу
В ліжечко твоє?
Можна дуже ніжно
Нігтиком гостреньким
На твоєму тілі
Літери писать?
Сонечко, ромашку,
Квіточку, букетік,
Буду притискатися,
Палко обіймать.
Можна випадково,
Зісковзнув долонькою:
Привіт, мій бажаний!
Привіт, мій малюк!
Тихо муркотіти,
Ластитися кішкою,
Як ти поживаєш
Без мене, любов?
Можна ніжно подихом
Перейду до крику
І затисну, милий,
Твої губи знов.
Любий мій, хороший,
Тихо, тихо, тихо...
Адже ніч, розбудиш
Знову сонний дім.
***
Найближчий мій, важливий, рідний!
Спасибі, що ти є у моїй долі!
За те, що поруч, за кохання,і за спокій!
За все, що я знайшла в одному тобі!
Буваєш різним: строгим і смішним,
Втомленим, милим, ніжним, вольовим!
Але для мене залишився тим, коханим,
Де кожна мить стає чудовой біля тебе.
Я цього дня бажаю просто щастя,
Такого, щоб іскрилися добрі очі.
Нехай тебе обходять всі негоди.
Лише у гору життя смуга триває.
Кохаю тебе! Скажу всоте: Спасибі!
***
Можна я тобі приснюся
Щоб бути удвох?
Почуттів цих не боюся,
Ти моя любов.
Сон твій буду захищати
Немов ангел твій,
Хочу тебе обійняти
Бути знов з тобой.
Буду поряд я до ранку
Ти моя любов.
Цілувати хочу тебе
Знов і знов.
Можна я тобі приснюся?
Скажи мені: "Так!"
Я рукой тебе торкнусь,
Ти любов моя.
***
I can do it with my lips,
Very carefully,
Every piece of you
Will I kiss you?
Under your arm,
Can I hide?
And under the warm blanket
In your crib?
You can be very gentle.
A sharp nail
On your body
Write letters?
Sunshine, chamomile,
A flower, a bouquet
I will hug you,
Hug warmly.
Maybe by chance
Slipped off with a palm
Hello, my beloved!
Hello, my little one!
Quietly purr
To caress a cat,
How are you?
Without me, love?
You can gently breathe
I'll move on to the scream.
And I'll hold you, my dear,
Your lips again.
My dear, good one,
Quiet, quiet, quiet...
After all, it's night, you'll wake up
Sleepy house again.
***
Maybe I'll dream of you.
To be together?
I am not afraid of these feelings,
You are my love.
I will protect your dream.
Like your angel,
I want to hug you.
To be with you again.
I'll be by your side until morning.
You are my love.
I want to kiss you.
Again and again.
Can I dream about you?
Tell me: "Yes!"
I will touch you with my hand,
You are my love.
МІЛА СТЕЦЕНКО
СТАРІСТЬ НЕ РАДІСТЬ
Їдучи з міста, старенький дідусь попросив водіяавтобуса. зупинитися біля старої пошти.
Поки дід з палицею дошкутильгав до завзятого шумахера, той, забувши. проскочив зупинку.
- Синку, я ж тебе просив зупинити біля пошти?
- Діду, я б на вашому місці сидив би вдома і нікуди не рипався!
- Ось доживеш до моїх літ, тоді побачиш,як то воно живеться?
- До ваших літ я не доживу, а якщо доживу, то буду сидіти в своєму хозяйстві, та нікому не надокучати!- грубанув водило.
- А якщо в тебе нікого немає, а тобі ліки треба терміново купити? То як тоді бути?
- Ой діду, давайте платіть за дорогу та вигружайтесь хутчиш!
Дивись, синку, як би тобі на граблі не наступити!
Мораль: Поважай старість, бо не за горами й вона до тебе підскоче.
Мы используем файлы cookie для улучшения работы сайта. Оставаясь на сайте, вы соглашаетесь с условиями использования файлов cookies. Чтобы ознакомиться с Политикой обработки персональных данных и файлов cookie, нажмите здесь.
