Мені вже надоїло слухать тих,
Хто хоче раду дать тобі, як жити,
Хто прагне на закаті літ
Тебе так просто - розтоптати, вбити.
Мої роки мандрують на закат,
І їх скажу відверто не вернути,
А хочеться ще трішки поробить
Щоб було що нащадкам залишити.
А руки, голова мої в пориві,
Не знають втоми ні на мить,
Ось тут, на цій маленькій ниві
Останній штрих хочу зробить.
Щоби, коли не зможу працювати,
А внуки, правнуки прийдуть,
Змогли б красою милуватись
На повні груди аромати всі вдохнуть.
КУЧЕРЯШКА
- Циць! - шикнула вихователька на малечу...
Інтернатівці сиділи в середніх рядах голосно обговорюючи еквілібристів, які виписували кренделі під куполом цирку.
На відміну від друзів, маленький хлопчик дивився вниз. Там, у пер-
ших рядах, розмістилися батьки зі своїми дітьми. Мами й тата ласкаво обій-
мали своїх діток, щось шепотіли їм на вушко, вказуючи пальцем угору, а малюки, заглядаючи в їхні обличчя, сяяли від щастя.
У дитини защеміло серденько від болю. Це була не заздрість, а реальний біль і відчуття непотрібності...
«А де моя мама? Де мій тато? Що зі мною не так? Чому мене ніхто не
обіймає так, як цих діток? Як би мені хотілося опинитися на їхньому місці!»
Раптом на арену вийшов величезний дядько, голий до пояса, з великими біцепсами. І давай підіймати залізні гирі то правою, то лівою руками.
«Який він сильний!» - подумав хлопчик. «Я теж хочу бути таким знаменитим артистом, може тоді мене впізнає моя мама?!!!»
Щосуботи до них в інтернат приходив дід Єгор, старий ветеран, весь в
орденах і медалях, з величезними пакетами в руках. А в них: печиво, цукер-
ки, яблука і всілякі різниці.
У будні, Єгор Пантелейович, так його називали виховательки, грав на
гармошці на автобусних зупинках. Люди, дізнавшись для кого старається
ветеран, кидали хто скільки міг. Та й мелодії його фронтові всім подобалися...
Повненька продавчиня Валя, з нафарбованими червоною помадою губками, весело обслуговувала діда Жору, наповнюючи пакунки всім свіженьким. Знала, куди прямує літня людина!
Кожна зустріч із вихованцями відкладалася важким каменем у серці старого ветерана. Сам ріс сиротою, відчув усе на своїй шкурі: і голод, і холод, і війну, і страшну самотність на старості років.
Першим зустрічав діда Кучеряшка. Сідав йому на коліна і обіймав старого.
Решта дітей, щоразу, ліпилися до діда з усіх боків. Коли натовп вихованців втихомирювався, отримавши гостинці, хлопчик брав у малесенькі долоньки зморшкувате обличчя дідуся і питав у нього:
- Дідусю, а чому ти плачеш?
- Так я ж не плачу, це просто в око щось потрапило! - вимовляв дід Жора чергову фразу.
А в самого - розривалася душа на частини. Він знав усю історію пацана, свого улюбленця, свого ненаглядного Кучеряшки.
Дід Єгор знав, що його підкинули до пологового будинку в дорогій атласній ковдрі з мереживами, що знайшла його чергова няня, яка прийшла вранці міняти зміну.
- Ось це подарунок на восьме березня! - дивувалися медсестри, що підбігли до неї.
А коли розгорнули ковдрочку, на них дивився чудовий, здоровий малюк із великими кучерями на дитячій голові.
- Який гарний Кучеряшка!!!
Так і прилипла до малюка кликуха, з перших днів перебування в пологовому будинку...
Хлопчик перебирав своїми крихітними пальчиками ордени і медалі діда і питав:
- А що це в тебе?
- Це мої брязкальця, - пояснював дідусь хлопцеві.
- А ця за що?
- За взяття Будапешта! І дід заводив пісню: «За Будапешт, сповнені надій, ішли солдати, гримлячи автоматами...»
- Дідусь, а ця за що?
- А ця внучок, за взяття Кенігсберга!
- А це, що за стрічка така? - не вгамувався Кучеряшка.
- Це нашивка за важке поранення!
- А ми вчора були в цирку, дідусю. Я бачив там такого сильного дядька! Я теж хочу бути таким великим, як він! - захоплено розповідав малюк.
І Єгор Пантелейович, став водити Кучеряшку на секцію боксу, до свого знайомого друга-тренера.
Йшов час... Хлопчик зміцнів, підріс, поступово перетворюючись на юнака-підлітка.
- Петровичу, не кидай пацана, у мене одна надія на тебе. Мені вже недовго залишилося ходити по землі. Та й квартиру свою, я на нього відписав, нехай буде хлопцеві після мене хоч щось! - умовляв ветеран тренера.
- Не хвилюйтеся, дядьку Жоро, я з нього зроблю хорошу людину! Відчуваю, вийде з нього чудовий боксер, він хлопець старанний...
В одну із зимових субот дід не прийшов до інтернату. Діти довго чекали на свого улюбленця біля вікна, тримаючись за прути решітки...
У Єгора Пантелейовича стався обширний інфаркт, просто на автобусній зупинці. Для сиріт це стало величезною трагедією.
Проводжали в останню путь старого ветерана всім інтернатом. Попереду величезної процесії йшов Кучеряшка. Він ніс на червоній подушечці дідові ордени і медалі. Його обличчя заливали сльози. «Як же я тепер без діда буду?» - думав він.
...Багато років минуло. Великий спорт відклався в дусі й тілі талановитого спортсмена. Він наслідував у всьому свого тренера, любив його, як рідного батька.
- Давай, синку, давай, відпрацьовуй хук лівою! - заглядаючи йому в
обличчя твердив наставник.
Він бив грушу та сьомого поту...
Одного разу, вже будучи знаменитим боксером, захищаючи своїх старих друзів-інтернатівців, молодий чоловік не розрахував свої сили. За нанесення тяжких тілесних ушкоджень, отримав термін...
У в’язниці познайомився з Богом, через Біблію. Багато розмірковував
про свій пройдений шлях. Скільки перемог здобув, б’ючи на рингу своїх
суперників?!! Кубки, пояси, медалі... І слава! Він був знаменитий, багатий,
обожнював свого тренера, ні в чому собі не відмовляв. Жив у п’ятизіркових
готелях, купував дорогі речі, любив прекрасних жінок... Результат? Шрами,
перебитий ніс, зламані ребра, щелепа, безліч струсів головного мозку, зіпсована психіка...
«А ким я був для Бога?» - запитував спортсмен себе: «Красивим обгортковим папером, осадом у келиху з вином?!! Я жив за чужими правилами, часто незважаючи на думку інших людей. Навіть, якби Бог сказав мені тоді: «Поміняй свій спосіб життя!», - я б відповів Йому: «Я хочу жити так, як мені подобається! Бокс - мій бог!»
Усі роки свого життя, він мріяв, що завдяки зірковості його впізнає
мати чи батько. Адже, напевно, у нього десь є брати чи сестри?
«Мамо, рідна, де ти? Що сталося з тобою тоді, чому ти мене кинула?» - часто думав він. Йому так хотілося обійняти її, притиснутися, відчути запах мами. И... пробачити...
Звільнившись, він порізав свої боксерські рукавички. В одній із життєвих ситуацій, у колишнього спортсмена прокинулася боксерська ломка, але тільки завдяки Творцю, він зміг приборкати себе і свої почуття.
Кожна людина цінна в очах Бога. Потрібно тільки постаратися, докласти зусиль, щоб наблизитися до Нього.
ЗОЛОТА ОСІНЬ
Моїй маленькій подружці Helen, присвячується...
Осінь
Знову б’є мене осінь.
На розмах. Вітрами.
А мені світла не вистачає
І повітря так не вистачає!
Але я, не люблю тебе, осінь!
Ти й сама про те добре знаєш.
Нехай листя кружляє у вальсі,
Не подобаються твої танці.
Знов пожежа! Краса не гріє.
Сумно так, що душа завмирає.
А мені... світла не вистачає...
І повітря... так не вистачає!
Леніна Кудренко
- Кохана!
- Що? - тихо промовила дівчина.
Вони лежали в густій траві, на березі лиману, тримаючись за руки. Під
ними було рожеве покривало, а зверху на них дивилося безкрає небо...
- Кохана!
- Так, любий?
Їй так не хотілося розмовляти після бурхливо проведених хвилин.
Було бажання просто помовчати.
- Подивися, яке синє-синє небо, як твої очі!
- У мене такі сині-сині очі, як небо, рідний?
- Так, моя дівчинко!
Красуня повернулася на бік до хлопця, обійняла його за шию і ніжно
поцілувала.
Він узяв її білосніжну руку у свою, поцілував кожен пальчик і заплю-
щив очі.
За машиною, в холодочку, голосно хропів величезний собака, єдиний
свідок їхніх таємних побачень.
- Ну Данка і хропе голосно! - сказала молода дівчина.
- Це тому, що, Людочка її відгодувала, як кабана. Її ганяти треба, а
вона нажреться і спить у неї на дивані.
- Так, Людочка любить її до нестями, ось і балує всілякими смаколи-
ками, на шкоду їй же.
- Кохана, а яка в тебе найулюбленіша пора року? - запитав молодий чоловік підставляючи лікоть під голову і дивлячись у синє небо, кольору
очей дівчини.
- Осінь. А в тебе?
- А я люблю весну!
- Чому?
- Тому, що навесні цвіте наша черешня, як наречена. Я посадив її, коли
йшов в армію. А ще тому, що навесні все оживає, набирається життя, цвіте
і пахне, як ти. Ти моя ВЕСНА!
- Ха-ха-ха! - засміялася красуня, звільняючи свою товсту косу з-під
його руки.
- А я люблю осінь, бо вона, одягає в золото всі дерева. Така палітра фарб, очей відірвати неможливо! І листя кружляє, як у танці, опадаючи. Дозрівають яблука і груші в нашому садку. А калина! Я обожнюю нашу калину. Червоні грони на ній горять, як ліхтарики.
Хлопець ласкаво поцілував свою подружку в щічку і вони задрімали. І в ці хвилини увесь всесвіт належал цій трійці: хлопцеві, собаці та дівчині з синіми, як небо, очима.
Пролетіли три щасливі весни з квітучою, як наречена, черешнею. Пройшли і три осені з червоними, як ліхтарики, гронами калини...
І захворів коханий дівчини. Дуже тяжко захворів. Вона доглядала за ним не шкодуючи сил своїх. Робила всі дії, що сприяли одужанню найдорожчої людини на землі! Всіляко намагалася вирвати його з лап злої баби з косою.
Пророчиця передбачила їй: «Коли листя буде падати з дерев, його не стане!»
З жахом дивилася вона на золоте листя, що злітало під ноги. Її коханий
згасав фізично і вона танула...
Тепер дівчина з синіми, як небо, очима ненавидить осінь. Тому, що вона забрала в неї коханого. Назавжди.
Мы используем файлы cookie для улучшения работы сайта. Оставаясь на сайте, вы соглашаетесь с условиями использования файлов cookies. Чтобы ознакомиться с Политикой обработки персональных данных и файлов cookie, нажмите здесь.
