***

Олена Каїнська

ПИСЬМО. КНИГА ПЕРША

Очі її були, мов всесвіт.
Очі її були, мов всесвіт.
Вона була згустком крові; вона вже згорнулась, але ще не згорнулась. А ще вона була схожа на натягнуту струну. Від кожного дотику бриніла вічність.

* * *
До неї прийшла дівчина. Вона розповіла історію про те, як у Львові збудували метро. Вона натрапила з подругами на станцію, і вони спустились униз сходами. Сіли й поїхали. Але потяг їздив по колу. З дуже малим діаметром. У потязі було багато людей. Усі вони такі втомлені, з важкими торбами, посірілі, поспішали по своїх справах. Погляди їхні – всередину себе.
Вони важко дихають і стеля потяга тисне на них. І вони втікають від неї, ховаючи голови у плечі. Багато з них курять. Автоматично, не вникаючи повністю у цей процес. Часто на ходу. За звичкою. Не маючи від цього жодної, бодай наймізернішої насолоди. Бо не вміють, не хочуть –
грузить –
усвідомити ЦЕ.
Або просто не знають, що таке можливе.
А потяг все їздив та їздив своїм маленьким колом. Минуло багато годин. Виснажені життям люди.
Дівчата зійшли. Опинилися під землею.
Підземка.
Сходів нагору не було.
– І як же ви звідти вийшли?
– А ми не вийшли.
– Ви там залишилися?
(тиша)
– А як ти тоді зараз тут?
– А я не тут.
Вона роздивилася довкола. Подруги не було.
А може її й не було взагалі ніколи?
Але вона ніколи не мала звички розмовляти сама з собою. З мертвими також.

МЕТРО

* * *
Вона не вірила в те, що коли-небудь помре. Навіть якщо тіло постаріє і зруйнується. Тоді їй, мабуть, доведеться жити без тіла. Це, напевно, самотньо. А може й кайфово.
Понад усе вона любила осінь і ліс. Коли вітер налітає на купу жовтого листя, підхоплює його й несе кудись, воно забирає її з собою.
Вона любила уявляти себе порожньою. Без досвіду, без суджень, без звичок, без думок. Бо порожнеча може стати чим завгодно у будь-яку мить. Але іноді до неї приходять думки. Мов непрохані й неочікувані гості. Стукають, заходять, наводять гармидер у її голові, а потім порядкують, як їм заманеться. Пізніше залишають її, покидавши усі свої речі, пожитки. А ще пізніше вона очищувалась і знову ставала порожньою.
Навколишні люди часто ввижалися їй так, ніби сидять усі разом у темній-темній кімнаті за великим круглим столом. На стіл зі стелі опущений широкий абажур, який освітлює тільки стіл і обличчя тих людей. У дальньому кутку кімнати стоїть велика дерев’яна полірована шафа. Їй понад сто років. Зверху на шафі сидить в о н а. Ніхто про неї не знає. Люди дуже збуджені й зайняті обговоренням якоїсь дуже важливої проблеми. Кричать, розмахують руками. А вона спостерігає. Коли вона щось каже, вони на мить повертають голови в її бік, а потім знову повертаються до своєї проблеми, забуваючи її.

* * *
Вона любила цілувати троянди. Вони мов губи коханої дівчини. Солодкі і надзвичайно ніжні. Витворені з крові та молока. Пелюстки загортаються всередину до найменшої. Ні – вони – безкінечність. СПІРАЛЬ. Запах прекрасний – крапельки роси з молоком.
Вона заціловувала їх до смерті. А вони кололи її пальці своїми колючками. На пелюстках, що летіли до її ніг, іноді траплялись круглі, мов намистини, мов ягідки шипшини, мов пипки незайманої дівчини, мов очі ластівки, що вмирає, мов зорі-розпусниці, крапельки крові.
Її білими, як сніг, ногами котилися додолу ці пелюстки. У маленькій ямочці під коліном залишився ледь помітний слід від крапельки.
Кров до тіла, що його породило.
Смерть від поцілунку її. Отримали троянди, найпрекрасніші в світі. Чи варте життя її поцілунку? Цього вона, мабуть, і сама не знає.
Троянди, на жаль, не говорять. Тим паче, мертві. Заціловані.
Може краса така небагатослівна?Або ми не чуємо ридання троянд.
Опалі пелюстки висохнуть. Якщо кров чудодійна не дасть їм життя знову.
Ніжніше від поцілунку троянди немає нічого.
Пелюстки пестять тіло, ніжність розливаючи по ньому, немов парне молоко. Воно таке тепле. А троянда холодна, бо мертва. Бо зацілована.
Зігрій її
Любиїїлюбиїїлюбиїїлюбиїї... тепло їй дай – душу їй віддай – бо вона – цариця всесвіту.
Очі
Цілуй троянду.
Якщо втримаєшся від спокуси – не відбирай у неї життя.

* * *
А ще вона любила танцювати. До себе самої або до дзеркала. Але коли приходив будь-хто щоб подивитись на її танці, з’являлася Терпсихора і забирала в неї дар.
Але на самоті вона була завжди НЕЮ.
Часом доводилося розважати людей, яким потрібна була не вона сама, лиш її товариство. Це правильно.
Бо не існувало на той час такого поняття, як “вона сама”.
Колючки в крові мов ікла дикого звіра.
Ніхто не знав про поцілунок троянди.
Якщо коли-небудь їй захочеться випустити собі кров,
вона набере ванну гарячої
мов пристрасть
води і вкриє всю її поверхню пелюстками. А потім передасть їм поволі своє життя. Із пелюсток троянд вийдуть богині поцілунків.

* * *
Вона сиділа на підлозі, зігнувши коліна і спершись спиною об диван. Задзвонив телефон. В думках стрімко промайнула летка надія – кожен раз, коли хтось дзвонить, вона тихенько надіється, що подзвонить саме він. Але ВІН ще жодного разу не дзвонив. Але ще подзвонить.
Задзвонив телефон. Вона підняла слухавку. Промовчало обвинувачення. Їй стало трішечки соромно. Як тільки може бути соромно за найкращий у світі день.
Сором схожий на мишку, що бігає під ногами.Ти дивишся, як вона бігає і мимоволі опускаєш очі додолу. І тут мишка забігає кудись під диван або під шафу.Ти стаєш на коліна і заглядаєш за нею.Але її вже нема. Більше ти її не побачиш. Хіба що коли-небудь темної ночі по дорозі в туалет ти зможеш побачити, як світяться на коврику у коридорі cтарі мишачі сліди.

* * *
Коли вона народилася, світ був ще дуже молодий. Гори ще були рівнинами, а рівнини – горами.І вона була лише найменшою пісчинкою, часточкою мінералу, елементалом. Вона жила і розвивалась, і набиралась досвіду, але їй ще багато потрібно було пройти, щоб стати Порожнечею.Щоб вітер обвівав її тіло, невинне, бо бездумне.
ЗАСНУЛА. Вона лежить у ліжку, на лівому боці, зігнувши ноги і поклавши обидві долоні під голову. Дуже солодка, коли спить. Повіки трішки тремтять. Її закриті повіки виглядають чомусь дуже наївно. Довге волосся майже повністю вкрило обличчя.

СОН:
Пісок. Пляж. Трішки похмуро. На небі жодної хмарки. Вона боса іде по піску. Джинси підкочені до колін. Вітер грається її волоссям. Вітер як свобода. Вона підводить очі до сонця, і у ту ж мить з неба починає летіти тополиний пух, вкриваючи собою пісок. Вона поволі роздягається. Вітер грається її волоссям; а тепер уже й тілом, гуляючи по ньому і пестячи його, цілуючи й обіймаючи, огортаючи волоссям і знову з пристрасною несамовитістю роздягаючи його. Поцілунки морського вітру такі ж ніжні, як і поцілунки троянди.
Вона дивиться на море.Воно – з лебединого пуху. Вона заходить в море і пливе. Її волосся змішується з пухом. Вона купається.

* * *
Розплющуючи очі... Стіна зовсім біла. Вона прокинулась і вирішила поцілувати свою троянду.
Коли губи її торкнулись губ троянди, троянда розсипалась пелюстками, перетворившись на маленький бутончик.
Переродження
Або народження знову
Або життя спочатку
Вона залишила пелюстки лежати на підлозі. Безліч губ...
Пригадала сон. Їй часто сниться те саме узбережжя. Одного разу їй приснилося, що на морі був шторм.Чорні хмари стояли на небі непорушно, мов заціпенівши з жаху. Вона була охоплена злістю, первинною, чистою, кристалічною. Злість її була всенаповнююча. До країв. Вона була повністю оголена. Дуже холодно. Пронизуюче. Море бурлить.
Море з крові. Не владна над собою, вона іде купатись.

МОРЕ З КРОВІ
Дуже гаряче... Терпкий і солодкий запах крові входить через ніс усередину, розчиняючи все і утворюючи щось своє. Кров розчиняла її тіло. Уся вона змішувалась з тим морем. Її кров ставала кров’ю моря, а море, в свою чергу, заливало свою кров у неї. Несамовито. Бурхливо. Поглинаюче.
Буря затихає.
Ніби відходить кудись. Може, вона поспішає у якесь інше місце. У якесь інше море.
Ніколи не буде бурі на морі з лебединого пуху.
Разом із бурею йде і вся злість, не залишаючи натомість зовсім нічого. Порожнеча...
Вона вийшла. Кров затихла, стала в’язкою. Може через деякий час вона і зовсім загусне.
Тоненькими струмочками стікає кров її тілом додолу. Пусто-пусто.
Вона лягла на пісок. Спробувала його обійняти. Він виявився солоним.
Хоча й було холодно, він обпікав шкіру. З-за чорних хмар виглянуло сонце. Червоне. І почало палити.

* * *
Спогади минули. Спогади відійшли. Спогади про сни. Вчора вона купила собі нову троянду. Темного-темного кольору, майже чорну. Ця троянда виросла в її сні. Зовсім неподалік від моря Крові. Вона ввібрала в себе ту кров, наповнила себе нею, пустила її своїми жилами. Пелюстки були дуже соковиті. Живі. Адже кров жива.
Вона поцілувала троянду і задумалась над тим, як переносити предмети зі сну у свій світ.
Той світ був зовсім чужим
Ні, це не підходить. Бо троянда не предмет. Троянда – істота. Надкусивши губу, вона залишила на пелюстці блискучу крапельку себе. У ній, як і в троянді, теж стугоніла кров. Отже вони були рідними. ”А про рідних треба піклуватися”, – подумала вона і почала вдягатися.
Зачинивши двері на ключ, спустилася сходами.
Вулиці були залиті сонцем. Вони шелестіли. Звуками. Хмари були з цигаркового диму. Дуже гарні. Чоловіки і жінки. Ніколи не зрозуміють одне одного. Але прагнення сильне, невпинне.
Ринок був наповнений людьми. Вони ворушилися. Жваво й не дуже.
Вона повернула до м’ясного відділу. Купила три літри крові. У банці понесла додому.
Пелюстки троянд розсипані по всій кімнаті. Вони світло-рожеві і майже прозорі. Вони пахнуть шиєю дівчини, з якою було так добре кохатись.
Вона поставила чорну троянду у кров. У трилітрову банку. Поставила цю банку посеред кімнати і з розмаху обсипала її рожевими пелюстками. Вони перевертаються у повітрі, коли летять додолу. Дві з них втрапили до банки і зафарбувалися. Стали важкими і втратили свою повітряність. Вона сіла біля тієї банки і взяла в руки дві пелюстки. Рожеві, прозорі й пухкі, до болю нагадують губи.
Коли вона згадувала ті губи, їй ставало трошки боляче. Іноді вона хотіла повернути свою любов до тієї дівчини. Було дуже приємно відчувати її руки на своєму тілі. Її руки роздягали так поспіхом. Так поспіхом, ніби зараз усе припиниться. Вона проводила руками по животу і грудях. І тілом пробігала судома. Тіло звивалося, мов змія, від тих доторків. Саме по собі. Тіло було неможливо спинити. Язик її пожирав. Він був пожадливий. Соковитий і живий. Він не знав ситості тілом. Він завжди хотів ще. Язик був пелюсткою квітки, мокрою від вранішньої роси. Теплою і тремтячою. Він облизував груди так, ніби це були чаші з солодким молоком.
А пахнула вона чимось свіжим і незбагненним. Тіло, що не знало мужчини, але знало жінку. Довге волосся їх обидвох спліталось, зв’язувалося. Тіла двох гірських змій, двох диких вовчиць, дияволиць, монахинь, незайманих дів, повій. Її язик прокусував шию і випивав кров. І душу. Він прокусував живіт і з’їдав нутрощі. Він випивав очі. Губи дотикалися до губ, як вода у струмку. Так свіжо. Груди дотикалися грудей. Щось найм’якіше і найніжніше у світі. Ноги довгі, як гори. А руки хитрі, мов дві лісові лисиці. Ти ніколи не знав, що чекати від них наступної миті. Невідомо, куди їм захочеться піти. Вони пробували усі шляхи, завойовували шепотінням, пестощами й пальцями кожну клітину тіла. Коли вони пробігали вниз по спині, спина вигиналася дугою і завмирала. Так тепло відчувати чиєсь лоно. Хочеться проникнути туди. І знову стати дитиною у материнській матці. Дитиною, що ще не народилась. Там спокійно і тепло. Там немає важких звуків і холодного вітру.
Коли язик проходить у лоно, воно розцвітає, як квітка, розкривається. Туди сьогодні ніхто не увійде, лиш поздоровається біля входу, привітає господарів, роздасть дітям гостинці, і язиком підніметься по животу. Зверне убік і кусатиме за ребра.
Груди твердли під пальцями. Вони відповідали. Вони не знали слів. Рука блукала забороненими садами. А потім щось десь вибухало і розтікалося про всьому тілу, як ейфорична субстанція. Даруючи усьому тілу тепло й життєву силу. А потім втому і спокій. Дівчина очищає, відновлює. Забирає бруд, не вбираючи його у себе. Як протічна вода. Як струмок поміж гір.

* * *
У неї було скалічене серце. Ще з тих часів, коли вона була зовсім маленькою. Коли рани починали боліти особливо сильно, вона засинала.
Вона пам’ятала дуже багато болю і страху. Часто їй снилися події дитинства. Коли вона прокидалась після таких снів, то завжди переверталась на живіт і сильно-сильно закусувала подушку, щоб не кричати. З тих часів вона дуже болісно сприймала кожну образу. Чим більше ставало ран на її серці, тим більше вона сама себе мучила. Механізм, що знищує себе зсередини. Самодеструктивний апарат.
Заснула на пелюстках.
Знову прийшла на те ж узбережжя. Картина ставала все чіткішою. Вона побачила низькі піщані насипи за пляжем. На них росли невисокі дерева, схожі на тополі, з блідно-зеленим лисям, немовби вкритим пилюкою. Листям ледь-ледь ворушив морський вітер. Вода у морі була на диво чистою й прозорою, блакитною. Яскраво світило сонце, ніжачи своїм поглядом морське дзеркало, топлячи у ньому міріади своїх променів. Перед тим, як потонути в глибині, проміння востаннє зблискувало. Пляж в обидва боки, доки сягав погляд, був густо вкритий порожніми скляними пляшками з-під пива. Від них трохи тхнуло. Їх було так багато, що не було куди ступити. Вона не купалась. Не хотілося. Лише уявила, як босими мокрими ногами ступатиме по скляних пляшках. Це, мабуть, неприємно. Можна послизнутися, впасти і скалічитись. Ні, не купатись... І прокинулась.
Вона спала так багато, що не було часу жити, але це було її життя. Після сну завжди ставало легше, вже так не боліло, ставало спокійніше і пустіше.
Що краще – пустота чи суцільний біль?
Але вона не була зараз пустою. Вона любила.
Цілувала запах твого волосся, пророслого в землю разом із травами...
Що проникло в самі надра, запліднюючи її...
Плід від плоду твого...
Вона була невинною, незайманою. І в той сам час – розпусницею...
Ні, вона не була розпусницею. І не буде нею. Вона любила дві статі – свою і чужу, хоча й ніколи не куштувала протилежної. Чоловіче тіло було для неї таїною, а дівоче – медом і молоком, травами і землею, водою й озером, вічністю й падінням підбитого мисливцем птаха, волоссям і бетоном.
Вона любила їх обох. Її – боляче, але відчуваючи певну владу. Прагнучи захопити владу цілком, не знаючи навіщо. Їй належала частка. Вона назавжди залишиться в пам’яті тієї дівчини. Проте не було постійних і настирливих думок про неї. Вони приходили, і, трохи посидівши і попивши чаю, йшли, обіцяючи повернутися.
Він же володів усіма її думками. Обійми його були, як море. Глибоке й темне. Купатися можна було в глибині, не потребуючи кисню. Там було тепло і не було світла. Немов у лоні матері. І вона відчувала себе дитинкою, яку потрібно пригорнути до себе міцно-міцно, і ніколи не відпускати, бо залишити її саму означає те ж, що й вбити.
Любов до нього жила у неї в грудях. Усередині. Тепла грудочка, розміром як складені сферою дві долоні. Вона гріла, як надія, хоч і не давала нічого. Вона годувала її своєю кров’ю. Відчувала себе вагітною. Не дитиною. Відчуттям. Усередині в ній було автономне життя.
Ти породиш любов, і вона буде завжди з тобою, даруючи
правду й просвітлення.
Якщо любов коли-небудь зможе відділитись від її тіла і жити самостійно? Знайде собі роботу, житло, друзів (ненависть і дружбу), і ніхто навколо неї не буде знати, що вона – любов, а не людина.

* * *
Їй приснилось якесь чуже помешкання. Облуплені стіни пахнуть пилюкою. Вибиті вікна. Мов зуби акули, стирчать з рам уламки скла. Шпалери багато де поздирані, висять клоччям. Павутиння по кутах. Павуки дивляться, але вона не муха. У цьому їй дуже пощастило.
З підлоги де-не-де повиривали паркет. Все так, ніби тільки почали ремонт. Але його вже ніколи ніхто не закінчить.
Вона пішла до ванни. Там кахлі були оббиті, патьоки на стінах, фарба облупилася. Ванна наповнена материнським молоком. Ближче до країв воно трошки піниться. Воно не таке густе, як коров’яче, але зовсім не схоже на воду. У ньому була життєдайна
життєпідтримуюча
сила, яку їй уже було запізно брати, бо вона вже не була така чиста, як дитя.
Уся поверхня молока була густо-густо вкрита недопалками. Їх було так багато, що саме молоко було ледь видно. І хто тут курив колись – невідомо. Вона знала, що купіль була приготована для неї. Роздягнулась і полізла у ванну. Розвернула кран від раковини до ванни і відкрутила його. Потекла кров, червона. Та, що очищує і забруднює, відновлює й руйнує. Та, що ти п’єш і та, що ти плачеш нею. Потекла, розводячи собою молоко і розштовхуючи недопалки. Розсіювалась у молоці – так схоже на дим. Червоний дим у білому повітрі. Її шкіра робилася на смак, мов яблука.
Вона брала в руки недопалки, кидала їх у стіни, в двері, на підлогу. Вони безвольно падали туди, куди їх кидали. Її волосся робилося, мов плавники морських риб, що плавають у всіх відомих людям океанах і при нагоді лунко вистрибують з води і махають хвостами.
Ванна наповнилась до країв...
Ця інтриґуюча суміш почала переливатися через край. Її пальці робилися, мов рослини, що ростуть на дні озер.
Підлога залита червонувато-білим. Вона п-о-в-о-л-і піднялась і закрутила кран. Вийшла з ванни, мов новонароджена.
МОВ НОВОНАРОДЖЕНА!!!...
Мов новонароджена.
Тіло сяяло, як польові квіти. Витерлася брудним рушником, що висів на гачку. Він намагався позбавити її незайманості, але не зміг.
Боса пішла по підлозі. Зайшла в кімнату. На місці люстри висів дріт з лампочкою. На лампочці – залізний вішак. Чорний. На ньому – біла весільна сукня. Дуже гарна. Як у багаторічної давності мріях. Одягла її на мокре голе тіло. Прекрасна була, як анлел землі, що лежить у долинах, де ніколи не було й не буде людей. Де бігають лані вільні наввипередки з вітром. Де сонце інше: не лоскоче, а гладить.
Боса, в сукні вийшла на вулицю. Вже зараз почнеться інший сон, давнішній, який снився ще в дитинстві, але це нічого, бо в цю мить кінець знаходить свій початок. У тому давнішньому сні вона не бачила себе. Зате відтепер уже знає, якою тоді була.
Вулиця. Безлюдне місто. Мертва тиша. Зруйновані дев’ятиповерхові будинки. Вікна без вікон, без скла, без вогників і без людей усередині. Усюди-всюди – купи цегли, уламків, арматури; все сіре, як небо, що сіріло проваллям. З чорних згарищ піднімається дим. У небо, сіре й похмуре.
Вона йде, ранячи ноги. Це сон, чи дійсно пройшли катаклізми, зруйновано міста, і всі люди мертві?
Йде далі, наречена сама собі. А якщо й не собі, то не знає, кому. Бачить величезну купу шматків пінопласту, пластмаси, поліетилену. І з купи до хмар височать бетонні стовби, товщиною з дуб.
Хмари так низько; вони лежать, втомлені, на дахах будинків. Тому стовпи не здаються надто високими. Як небо...
Між тими стовпами ходить Ісус. Одягнутий в довгу до п’ят полотняну сорочку. Його босі ноги поранені, як і в неї. По щоках його течуть сльози з кров’ю, бо на голові у нього терновий вінок.

* * *
Чи була вона всередині така ж, як мільйони інших?
Вона любила книги. Читала їх.
Тієї ночі довго не могла заснути. Їй було жарко на своєму ліжку, але було й страшно; вона боялася розкритись. Їй виділась мара по кутках, і серце калатало, як вічний двигун.
Жодного разу в житті не усвідомлювала моменту свого засинання. Тої ночі приснився наступний сон із циклу”Узбережжя”.
Небо було темно-темно синє. З чорними – ні – найчорнішими хмарами. Хмари були, мов найбрудніші шмати прибиральниці, подерті на клоччя. Висіли, злі через свою потворність. Вода була чорною, як і хмари. Невідомо, що творилося в її глибинах. Вся поверхня моря була вкрита великими скляними ялинковими кульками. Різних кольорів. Не дуже густо. Під піщаними насипами де-не-де стояли низькі дерев’яні ящики, де були такі ж кульки, перекладені ватою.
Вона стояла гола. Було дуже холодно. І дув сильний вітер, який хотів порвати її на шматки. Вона полізла у воду, та була крижаною.
Попливла, переборюючи холод і страх перед чорною водою, рукою відвертаючи від себе ті іграшки. А вони все лізли на неї, мов отруйні медузи. Запливла дуже далеко. Туди, де вже майже не було іграшок. Її почали хапати корчі. Чорні корчі, мов ті хмари, що висіли, не сміючи від холоду навіть плисти. Вона пробувала повернутися до берега, але їй це так і не вдалося. Прокинулась розділеною на дві частини – одна пішла в ванну чистити зуби, інша вмирала від розпачу в морі.

* * *
И ВСЕ-ТАКИ ДЛЯ МЕНЯ ТЕПЕРЬ ВСЕ ЭТИ ФИЛОСОФСКИЕ КАМНИ – ВСЕГО ЛИШЬ ЗЕРНЫШКИ.

* * *
Вона захоплювалася красою диму. Він, мов мереживо венеціанське. Мов легесенькі крила білих птахів. Кружляв і розтоплювався, як замерзле молоко в гарячій воді. Іноді свїм нутром вона бачила там обличчя тих, кого їй бракувало, і вірила, що викликає їх, і вони дивляться на неї крізь тюль диму. Дим підіймався з її пальців угору-вгору, несучи її за собою вдалину. Вона забувала саму себе на місці і йшла туди, куди він її кликав, звав, забирав. Він спокушав її. Звабливий. Вона вірила йому, йшла за ним, розчинялась у ньому. Він вміщував у собі весь світ. Той світ увесь був дивними метаморфозами. І всі слова були, мов дим, такі легкі, такі прозорі, такі нечіткі; розвіювалися відразу, ледь сказані або написані тремтячою рукою, що прагнула вивільнення. Дим наповнював собою все, але його вже не було видно. Він мов, сповідь Бога перед грішником. Дим танцював у вищих сферах, кидаючи лиш тінь від свого танку в наш світ. Там все було таким постійним, а тут все так швидко змінювалося. Вона зливалася з димом, коли він проходив у неї.
Дим обіймав її найлегшими своїми обіймами. Гладив її тіло, обличчя, волосся, руки, долоні.
Він любив її.
Він цілував її.
В губи.
Троянда, оповита димом. Сонце, дим, лід і вітер. Були прекрасними.
Вони жили поруч.
Дим, що стелиться над горами.
Вранці .
Або після дощу.
Що падав так густо, утворюючи завісу.
Дим, що стелиться над водою.
Дим, що пахне вітром.
Волосся, що пахне димом.
Кава з цигаркою.
Кров з цигаркою.
Люди в метро.
Люди, схожі на дим.
Легкі втікачі .
Люди, що проходять крізь пальці .
Туман.
Це дим, схожий на сплячого удень кота.
На кота, що муркотить.
З солодкими білими вусиками.
Сновида.
А коли йшов сніг, дим змішувався з ним. Він ставав холодним і схожим на місяць. Він ставав пухнастим. А сніг летів додолу клаптями вати. Сніг був дитям холоду, але вмів гріти. Він так зігрівав, коли ти сидів вдома із зачиненими вікнами і пив чай з малиною. Коли ти хворів на застуду і цілими днями лежав у ліжку, закутаний у тепле покривало. Коли ти цілими днями читав книжки. Коли ти лікувався сном. І мама думала, що ти тепер навіки залишишся поряд із нею. А ти лиш спав і тобі снилися сни. Ти знав тоді, що спати можна вічність. Бо сни часто цікавіші, ніж життя. Спи...
А ще можна було б померти від холоду. Коли взимку буде найлютіший мороз. Коли холодно буде у теплому кожусі. І зводить пальці, коли ти куриш на вулиці. Тоді треба одягнутись якнайтепліше і прийти у ліс. Продиратися крізь замети. У взуття набивається сніг. Носова хустинка замерзає і стає шматком льоду. Холод здирає шкіру з носа і щік. І пальцями не можна поворушити, бо вони сильно болять. Тоді треба роздягнутися цілком і спалити весь свій одяг. Тоді лягти у сніг і віддати себе на поталу. Чекати, поки він забере до себе. Замерзнути до смерті. Коли тіло посиніє і вкриється шкіркою льоду. Коли вії і волося вкриються інеєм. Коли очі стануть склом. Коли губи не зможуть більше цілувати. Коли пальці не зможуть пестити чиюсь руку, таку теплу і ніжну. Коли тобі стане байдуже, і ти без вагань подаруєш свою душу вічному спокою. І тоді твоя душа покине ще, можливо, тепле тіло. Одягнеться в білу довгу сорочку. Прозору. Зіткану з холодного диму. І буде танцювати. Серед засніжених дерев і ялинок. Серед заметів і кучугур. Серед слідів лісових звірів. Вона співатиме й танцюватиме навколо погаслого вогнища, де ти палив свій одяг. Вона простягатиме руки до сонця і дякуватиме йому світло. Тепло їй більше не буде потрібне. Бо ти врятуєш її від вічного голоду, прагнення тепла і ніжності від тих, хто ніколи не зможе цього дати. Або не захоче. Або віддасть комусь іншому. Ти подаруєш їй свободу і радість. Аж до весни. А весною вона розтане разом зі снігом. І стане водою. Струмком, що біжить по весняній лісовій землі, будячи її зі сну. Слухаючи спів пташок. Пробуджені звірі питимуть воду з цього струмка, дякуючи природі за пережиту зиму. А коли літнє сонце висушить струмок, душа увійде в землю. Стане Матінкою і Першопричиною. Стане домівкою для померлих. Прийме назад твоє замерзле тіло і ти відродишся. У деревах, у травах, у квітах, у грибах, у ягодах. Станеш мохом, що вкриває повалені дерева, обіймає їх, мов дівчина.
Дерева в кінці зими ставали схожими на руки старих жінок. Зморщені й сухі. І дуже красиві тією неймовірною красою з присмаком мудрості й вічності, якою володіють тільки ті старі жінки, які в молодості володіли світом. Aерева покручені і чорні. І вони зовсім не такі, якими були в кінці осені або на початку зими. Тоді вони ще були налиті соком, повні спогадів про свої плоди, про тих, хто обіймав їх. А зараз вони байдужі. Вони простягають себе у небо, нічого у нього не просячи.
Руки старих жінок прекрасні... Вони пестять твою шкіру шершаво, ледь дряпаючи.
Шкіра на цих руках подібна до географічної карти. Ти можеш нею мандрувати.
Вона була вагітною. Але носила в собі не дитину, а бажання. Спочатку воно було малесеньке, зовсім непомітне. А потім, таємно від неї, воно почало рости і розвиватися, наповнюючи її собою. Тепле і дуже рідне.
Воно сильне і стійке. Якщо бажання дуже сильне, то воно розвинеться, пройде всі етапи розвитку, й народиться результат. І це буде найпрекрасніше народження, яке будь-коли бачив світ. Якщо ж воно слабке і кволе, або не зовсім справжнє, то станеться викидень. Бажання помре, а тій, яка його носила, буде дуже боляче. Лоно її й душа її стануть пустими.
Але вона знала, що ЦЕ бажання збудеться. Бо саме ЖИТТЯ розповідало про це кожного дня. Вона була щасливою, бо знала, що він є. Дивлячись подумки на його обличчя, розуміла, що знайшла.

* * *
Двері відчиняються/Двері зачиняються. Вона зайшла досередини, зовсім не знаючи, що її чекатиме ТАМ.
ENLIGHTMENT
Воно зійшло на неї, сильніше за світло. Вона стала мудрою, ніби прожила сто років. Вона зрозуміла будову всесвіту, природу всіх речей, сутність людини, таємницю смерті. Вона стала вищою за Будду. Всього за день. І це залишиться з нею навіки.
Просвітлення варто спробувати. Воно переважно в ампулах.

* * *
Вона любила іноді плакати. Плакала тоді, коли думала про свою смерть. Коли думала, що її душа розпадеться на безліч малесеньких частиночок, що літатимуть в космосі і ніколи більше не зможуть з’єднатися. Вона любила відчувати, як дві тонкі сльози котяться її щоками, цілуючи їх, ласкаючи, як мати своє немовлятко, з ніжністю, розтрачуючи самих себе на її щоки, помираючи, ледь доторкнувшись до її обличчя.
Тече, котиться і падає вниз, на шию, дійшовши до якогось певного пункту, де сльози вже не можуть втриматись на щоці.
Сльози її дзвінкі. ?ноді схожі на обійми. Вони так сильно стискали її. Дуже гарно, коли шматочок сльозинки зависає на кінчику вії... і в наступну ж мить падає донизу. Прозорі як моря, як океани і cтихії. Те ж саме і завтра може бути.
Помри і в ту ж мить згадай, ким ти був мільйони років тому. Чи ти змінився?
– Ти бачила, як небо плакало?
– Ні.
– Але ж ти сиділа біля вікна і розмовляла з його краплями.
– Це були сльози.
– Отже ти бачила, як небо плакало. Воно плакало за тобою. Хоче забрати тебе; ти потрібна ТАМ, але ти ще надто маленька. Рости, розвивайся, наливайся соком, розріж себе навпіл і пий свою кров донесхочу, їж себе і ставай мудрою.
– А якщо я лише сидітиму біля вікна і дивитимусь, як люди бояться Справжніх Сліз Справжнього Неба?
– Сиди.
А якось вона розширила свою свідомість. Це було так, ніби вона народилася знову. Все було таке яскраве, таке чітке, ясне, зрозуміле і відкрите. Світ навалювався і нахлинав. Кольори поглинали очі. Звуки пронизували вуха, мов стріли. Все дивувало, але було дуже зрозумілим. Вона розуміла так легко й невимушено глибинну суть усього. Охоплювати стала значно більше, ніж раніше.
Але свідомість так і не звузилась.
Це було так, ніби вона все своє життя сиділа в хаті і дивилась на світ через маленьке віконечко, тьмяне і брудне, воно ніколи не відчинялось і не впускало повітря й звуків з вулиці. А тут вона ніби знайшла у старій занедбаній шухляді ключ, відчинила двері хати й вийшла надвір. Вперше на неї посвітило справжнє сонце, вона вперше відчула запахи і кольори світу, побачила, який він великий, і зрозуміла, що є ще щось за горизонтом – там, де ще поки що не видно. Вона вдихнула на повні груди
білі як невинність
свіже повітря і вирішила зайти назад у хату, щоб розповісти тим, хто в ній, про те, що вона побачила, і вивести їх, аби вони теж відчули те ж саме. Але побачила, що загубила ключ. І вже ніколи не зможе зайти досередини. І ще й досі стоїть посеред подвір’я, не знаючи, що робити – чи якимось чином намагатися пролізти у ту хату, чи плюнути на неї й піти за горизонт, без надії на повернення коли-небудь.

* * *
000000000
Нулі. Вони не були пустими. Бо їх було дев’ять.
За написанням 9 нагадує вічну спіраль, що прямує до безмежності. І циклів, що повторюються, буде безліч. Спіраль – символ сонця.

* * *
Їй снився СОН. Вона йшла тунелем зі світла. Біло-жовто-червонуватого. Навіть золотистого. Світло було найсвітлішим світлом зі всіх існуючих світел у всіх існуючих світах. Це було Світло над світлами. Чисте. Абсолютне. Тунель був круглий за формою і дуже довгий. І прямий, без поворотів і вигинів. У кінці нього було біле світло. Вона відчувала щось схоже на ейфорію. Повну гармонію і радість. Їй було дуже приємно знаходитись у тому тунелі, хоч вона й рухалась дуже повільно.
І раптом вона побачила в кінці тунелю чоловічу постать. Дуже далеко. Дійти туди до неї майже нереально. Вона була ще світліша за Світло у кінці тунелю. Найсвітліша у всесвіті. Aсюди.
Вона зрозуміла, що повинна дійти до цієї постаті. Мусить. Вона лише не знала, чи стане їй сили дійти. Знала також, що як дійде, то звершиться те, заради чого був створений всесвіт. А якщо не дійде, то загине навіки. І рухатись було так важко. Так повільно...

* * *
Прокинувшись, вона підійшла до своєї банки з трояндою і вирішила розповісти їй казку, бо троянди люблять увагу.
“В саду однієї жінки росли троянди. Кожного дня до них прилітали пташки і співали їм пісні. Троянди тішились і раділи з того, але вони були надто горді і не показували своєї радості. Вони, красиві, стояли велично й непорушно, вони пахли, і всім на світі було зрозуміло, що вони найкращі. Чудове сонечко світило лише для них, і ніжний вітер обіймав їх за стани і гладив їхні прекрасні пелюстки, і шепотів їм слова кохання.
Одного дня сонце стало лінивим. А може воно просто захотіло перепочити. А може воно собі ще щось вигадало. З неба на троянд почали падати холодні краплі. Прийшла жінка і подумала:”Осінь не за горами. Сонце сховалось і мій дім став похмурим. Мені так не вистачає проміння, яке жило в моєму домі. O?aaa прикрасити його, щоб він став світлим і сонячним”. Жінка зайшла в будинок і невдовзі повернулася з великим і гострим ножем. Вона зрізала кілька троянд і понесла їх додому. Їм було дуже боляче, але вони були надто горді, щоб виказати це. Жінка поставила троянди у вазу біля вікна, і дім засяяв сонячним сумом. Прийшли діти жінки, сміючись і радіючи. Вони гралися з трояндами, і їм було весело. Трояндам було сумно:боляче, вони хотіли, щоб їх залишили в спокої, але вони нічого не сказали. Діти пообривали чудові пелюстки і кинули в куток. Жінка подумала: ”Ох, ці троянди! Такі недовговічні! Завтра я піду на ринок і куплю штучних квітів. Вони стоятимуть довго і прикрашатимуть мій дім”. Вона викинула троянди на смітник. Увечері до смітника прилетіли пташки, щоб знайти собі якусь поживу. Вони топталися по згаслих трояндах, не помічаючи їх, і розмовляючи про свої пташині справи.

* * *
Вона їздила в тролейбусах. Іноді вони були вщерть забиті людьми. Немиті люди кашляли, сякалися, фуркали, гидко шморгали носами, доторкались до неї своїми грішними тілами, смикали її за волосся, часом вириваючи цілі пасма. А ще люди з тролейбусів іноді тягли свої хтиві долоні до її сідниць, намагаючись тишком-нишком їх обмацати. Непомітно й ніби ненароком. Але довго й настирливо. Кожен смерд прагнув мати часточку її.
А коли людей було менше, то через тролейбусні вікна залітали промені сонця. Тоді хотілосяь їхати вічно, слухаючи у плеєрі ”Sonic Youth”, мружачи очі й відчуваючи свободу власної душі десь зовсім близько до поверхні, розуміючи, які широкі перспективи відкрито попереду, і молодість свою відчуваючи сповна, і наповнюватись свободою сонця й вітру. І знати, що все буде добре. І гадати, що всі розбиті колись надії – лише прикрі випадки.
Але ще був один страх. Коли люди стояли біля виходу, затуляючи собою двері, їй завжди здавалося, що вони не випустять її назовні. Ніколи. І вона довіку їздитиме у тому тролейбусі тим же маршрутом, і дивитиметься у вікно, і хотітиме втекти звідти. Але не зможе. E?ae стануть на варті біля дверей і, вишкірившись, чекатимуть її смерті.

* * *
Цікаво, чи померла б людина, якби з неї випустити всю кров і напустити туди спирту? Він би повністю замінив кров, курсував би організмом, розносячи поживні речовини. І людина була би вічно п’яна. Або вічно мертва. Кров її була б як вино, а шкіра – як прозора порцеляна. Та очі, мабуть, весь час сльозились би, і подих був би гнилий, як після ”Альміни”. І їсти така людина напевно не змогла б.
Йшла пара. Програмування.
Так усе ліниво. Викладач бігав по аудиторії від одного комп’ютера до іншого, намагаючись щось пояснити розніженим студентам. А ті, мов свині, повсідались на стільчиках.
А люди на лавках під „Лялькою” іноді сидять, як різнокольорові хвилясті папуги на гілочці, що їх якийсь мужик виніс в неділю на базар продавати. Сидять і цвірінькають.
Переговорювались. Пересміювались. Розважалися. Щось писали. Домовлялись, кудись піти разом. Рахували, скільки ще сиґарет залишилось у пачці. Пускали літачки. Підмальовували губи. Писали програмки. Куняли.
Програмування було їй зовсім нецікаве. Надто точне. Достеменне. Докладне. Біля низу. Вона сиділа й дивилася на монітор. Синій. Turbo Pascal. Викладач дав завдання. Написала програму.
INPUT X=9
RESULT 9. 0000000009
А поцілунки незайманих підсніжників? Це як позбавлення цноти її, прекрасної, що одягнена в білу фату...
Ні. Вони зовсім не вміють добре цілуватися.
Губи їхні ще не розкриті тобі назустріч.
Де прекрасна і розкута розбещеність?
Надто ніжні. Аж несправжні.
Немає пристрасності.
Гарячого подиху.
Жару.
Педофілія.
Вона. Вікно. А не виглянеш. Бо воно завішене шторою. Eегкою, а як повітря. Колихається, мов груди жінки. На березі річки. Що одягнена в білу сорочку. Вишиванка білим по білому.
Груди колихаються, коли жінка дихає.
Коли жінка наповнює себе повітрям, її груди наповнюються світом. І світлом. І тлом.
Мов пелюстки підсніжників.
Це весняний вітер прийшов крізь прочинене вікно. І сказав: “Любітеся, діти Божі”.
А та жінка достеменно знає, яка вона прекрасна.
Стережися жінок, які усвідомлюють свою прекрасність.
Бо вони, як павучихи. Лиш обплетуть тебе такими солодкими тенетами.
А ти незчуєшся й зомлієш так солодко.
І полишать тебе без крові твоєї й без тебе самого.
Вона знала, що цьогорічна весна дасть їй весь всесвіт.
Ноги жінки оголені.
Вони як ріки.
А ти так любиш влітку лежати на березі ріки. І милуватися хмарами. І ворожити по них свою долю. І пестити рукою ніжні хвильки. І гладити волосся.
Її волосся тієї весни прокинулося довге, як ріка.
Води ріки приємно охолоджують твоє тіло. У літню спеку.
Коли сонце пече і сліпить очі.
І та ріка – найвище в світі блаженство...
Гляди ж не втопися!!!
Бо та жінка може завети тебе туди, звідки вже ніколи не повернешся.

* * *
У тінях річки вона прала свої білі сорочки.
Груди її були біліші за вибілене сонцем полотно.
Ті сорочки надягала й вони обіймали і пестили її, і дарували щось невимовне.
Та жінка вінки плела з польових квітів, не зриваючи їх.
А лиш даруючи їм доторк своїх ніжних губ.
Що пахнуть молоком. Що його пила вдосвіта. Вийшовши на подвір’я, помолитися до свого Бога. На Добрий День.
На ніч, зіткану з польових трав і пахощів ріки.
Дітей своїх числених жінка називала іменами лісових мавок.
А коханців своїх і коханок своїх купала в собі.
Звечора розчісувала своїм жінкам довге волосся.
Воно потім за ніч проростало в землю і сягало розпечених надр.
Ти вже ніколи не будеш вільним, побачивши, як вона зранку пере свої сорочки.
Бо очі її витікають у небо.
У її волоссі живуть пісні і стогони кохання.
І ти знаєш, що вже злився з нею навіки.
І хочеш заснути в її обіймах.
І не прокидатися довіку.
Зранку пити парне молоко з її теплих рук.
І зовнішнім боком долонь проводити по її грудях.
Відчуваючи, як тонеш у тій ріці. Вона несе тебе стрімко й швидко. Озирнутися не встигнеш.
А коли темніло надворі, зорі небесні запалювалися в очах. Ти міг іноді, вдивляючись, бачити там себе. Дуже глибоко. Далеко від поверхні. І тільки тоді, коли того забажає Імператриця.
Губи мов крильця Сонечка. Коли вона кліпала віями – ніби метелик перелітав з квітки на квітку, тріпочучи.
Язик її був медовим. А сідниці були хлібом, спеченим у домашній глиняній печі .
А стегна широкі. Аж до лінії небосхилу.
Коли спала, пахла росою.
Увечері вона часто ставала замисленоюю.
Ніхто не знав, про що вона думала вечорами, сидячи біля свічки.
Мовчала.
Коли дивилась у вікно, то знала, що править світом.
І в ті миті була самою Матінкою-Землею.
Напитися з її лона життєдайної сили.
А вона посміється з тебе. І ти захочеш її задушити. Бо відчуєш, що вона – Природа і Земля, і Мати, і роса, і Найживіша З Живих. І всесвіт уб’є тебе за такі нечисті думки .
Тож стрежися самого себе...

* * *
Пара якось так непомітно закінчилася. Студенти неcпішно поступово розходилися. Вона не могла встати зі стільчика. Ніби приросла до нього. Cao?iai?ea. Втратила здатність рухатись. Дивилась, як танцюють у променях сонця пилинки. Вони попіднімалися з кутків назустріч променям, що стриміли з дір у шторах. Пилинки були схожі на сніжинки. Вони кружляли і кружляли. Блищали. І були світлі. Бо літали аудиторією на промінцях. Як на крилатих конях. Вони створювали враження старовинної, Богом забутої скрині, яку хтось відчинив, шукаючи таємниці. Сніг, що був теплим, як його долоні.
Вона вийшла на вулицю. Не знала, куди піде. Ні з ким не домовлялася.
Сонце світило. Це око всесвіту. Воно яскраве і сильне. Воно дасть тобі все, якщо ти будеш того достойний. Воно живе на небі. Там, куди ходять літати. Його промені – це довге волосся. Жінки, що розчісується зранку. Біля великого овального дзеркала. Дерев’яного, різьбленого. Вона сидить боком біля туалетного столика. Ще темно. Свічка горить. Срібний підсвічник залитий воском. Його не зчищали сотні років. Її темно-русяве волосся прекрасне, як засліплена сонцем повноводна ріка. Воно хвилями тече аж до самої підлоги. Воно довге, як час.
Вона дерев’яною щіткою водить по ньому. Повільно. Плавно. З плеча зісковзнула сорочка. Плече ніжне і солодке, як паска на Великдень.

* * *
БІЛЬ
Чорний або червоний. Іноді нагадував бите скло. Дуже гостре. Що стирчить з віконної рами. А на ньому, мов подерта шмата, висить смерть. А ще біль був схожий на ножиці. Ними обрізають перед стратою довге волосся жінок. Що плачуть.
Грюкання дверей. “ВСЕ!!!”
Глянула. Троянди моментально схилили свої голови. Відвернулася. Випрямились.
Сльози, які течуть не назовні, а всередину. Пекучі.
Плакати кров’ю. Ревіти, в істериці катулятися по підлозі. Коли сльози змішуються з брудом, вони стають брудними.
Біль був ременем, що здавлював шию. І задихалась...
Він був чимось у животі. Робив живіт твердим і напруженим.
Біль затискав голову в залізний обруч. І вени розривались. І вся кров витікала. До краплини. . .
Біль був криком жаху. Серед ночі. Таким, що будить давно поснулих дітей і бабусь.
Смородом. Блювотинням.
Сльозами, що обпікали щоки, як кислота. Залишаючи там довічні шрами. Зморшки.
Після таких сліз ти вже ніколи не відновиш свого колишнього чудового кольору обличчя.
Нервами, що намотувались на пальці так, ніби то були котушки. Намотувались і з тріском обривалися.
Холодом нестерпним і серединною порожнечею.
Розтоптаною на асфальті квіткою. Болото. Багато ніг. Що мигтять невпинно, поспішаючи.
Соромом, який стискав серце і щоки. І вуха.
Звуком, що відривав вуха.
Патьоками крові, що стікали тілом. Омиваючи його. Очищуючи його. Змиваючи весь бруд і залишаючи за собою первинну кров.
Поцілунком бидла.
Друзями.
Ударом матері. Її божевільними руками, що душать тебе.
Скандалом батьків за стіною.
П’яним батьком. Побоями.
Дитячим страхом.
Дитячими образами.
Першою сповіддю. Самому собі.
Важкими людьми.
БЕЗСИЛЛЯМ!!!
Музикою.
Переломом ключиці.
Ортезом. Остеостозом. (Лікарями, медсестрами, гіпсом, аґоніями численими, криками чорнимий слізьми кривавими).
БІЛЬ БУВ УСІМ, І В ТОЙ ЖЕ ЧАС НІЧИМ. ВІН НЕ БУВ ПОРОЖНЕЧЕЮ. БІЛЬ БУВ УСІМ. І В ТОЙ ЖЕ ЧАС НІЧИМ. ВІН НЕ БУВ ПОРОЖНЕЧЕЮ.
Він був нашим життям. Людиною.
Бо це людина породила біль. Пологи були найважчими в світі. Кров текла густими патьоками. Розривала. Його мати думала, що не залишиться живою. Але досі існує в довічних муках.
За все буде розплата.
TO BE CONTINUED///////

* * *
Поцілунок.
Коли цілуєш зів’ялу троянду, останній свій подих вона видихає тобі в лице. Знаходить вічний відпочинок на тобі.
Струшує на твоє обличчя всі свої пелюстки. Віддається тобі.
Ти гладиш руками її довгий стан. Сухі зелені листки осипаються на підлогу, цілуючи перед смертю руки тобі. Так, ніби ти був Спасителем. Лише колючки стирчать на стеблі, як ребра.
зогнилі.
не вміють цілуватися.
Нема чим.
Шкода їх...

* * *
Його поцілунок був схожий на плодово-ягідне морозиво. Смачний, солодкий і м’який. Губи його були м’які, як пух. М’якших губ вона ще ніколи не цілувала. Навіть не уявляла собі ТАКОГО. Приємні на дотик.
Вони обидвоє були морями. Чи навіть океанами. Були зовсім поряд. Але окремо один від одного. І тут ніби хтось прокопав під землею вузький канал, що з’єднував ті два океани. Води одного переливались в інший, і навпаки. Океани змішувались. Бар’єри руйнувались. Чимраз тим більше.
Губи їхні зростались, пускали дрібненькі корінчики. Їх ніщо ніколи не зможе роз’єднати.
Язик його був, як м’який французький круасан з вишневим повидлом.
Вони злились губами, перетекли одне в одного й отримали нове наповнення.
Його очі, прикриті віями. Вона ще наїбе орла.
Тіло те було дивним лабіринтом. По ньому можна було блукати. Заблудитися. Ніколи не вийти назовні. Довіку залишитись у ньому. Воно полонило. Лиш погляд ковзав по ньому, як по Американських Гірках. Тіло було напрочуд тепле. Як грілка.
Запах його так п’янив... Він був терпким і зовсім новим.
Знаходження.
Енергія перетікала через пальці. Курсувала між двома тілами, як кров. Розносила життя.
Така сила була у сплетінні чотирьох рук!!! Це був акумулятор.
Мов обвінчали самі себе на цілу вічність.
Проходив струм, який з’єднував плоть.
Тримати свою руку в його руці було щастям для неї.
Вона повкладала ті моменти у золоті рамки і розвісила усюди, де найчастіше зупинявся її погляд. Так вона могла завжди бути з ним.
Наче якийсь шнур, завтовшки з канат, виходить із середини її грудей і входить усередину його грудей. І по тому шнурі передається все, що завгодно.

* * *
COH:
Велика прямокутна зала. Кам’яні стіни. Оббиті золотом. Сяючі, мов сонце. З високими стелями. Немає вікон.
Золото й дорогоцінні камені сяяли і були живими.
Вони вросли в ті стіни навіки, обіймаючи їх неземною красою.
Біля однієї з вужчих стін було широке підвищення. На ньому стояв трон. З низькою спинкою. Трон з каменю.
Зала була освітлена тисячами вогнів. Та була ніч. . .
На троні сиділа вона. ЄГИПЕТСЬКА ЦАРИЦЯ. Сиділа непорушно, тримаючи спину прямо, а руки на кам’яних бильцях. Убрана в золото. Прекрасні прикраси. Їх було більше, ніж одягу. Волосся її було обтяте до пліч і лежало рівно. Як дріт. На голові була золота діадема. Чи то була корона. . .
Шкіра її була натерта золотою пудрою. Уся.
Її шкіра була матовим золотом.
Одягнута в тканину з золотих ниток. Біля її ніг спав величезний тигр. Його лискуче хутро було м’яким і приємним. Вона ліниво пестила його шию лівою ногою. На ногах у неї були дивні сандалі з м’якими шкіряними підошвами. Згори – небачені досі переплетення з тонесеньких шкіряних шнурочків, червоних каменів і золотих дротів.
Вона була єдиною жінкою у тій залі. Там були жерці. Лисі. У білих полотняних туніках до колін. Теж у шкіряних сандалях. Без золотих прикрас. Вони вишикувалися по периметру зали і розпочали ритуал.

* * *
Вона любила пору восени або весною, коли надворі ще тільки-но починає темніти, але вже позапалювали ліхтарі. Тоді сутінки не були просто сутінками. Вони були наповнені чимось таємним і принадним. Небо з блакитного перетворювалось на синє. І ліхтарі здавалися тоді перлинами, що світяться з дна моря. Старі будівлі ледь-ледь золотилися. І люди були зовсім не людьми, а союзниками.
Тоді вона згадувала чоловіків Сходу. У їніх очах жив вогонь. І погляд обпікав навіть крізь одяг. А поцілунки вдихали у тебе руйнівну пристрасть. Вони пахнули морем і сонцем.
Коли вона йшла вулицями Тунісу без паранджі, всі озирались їй услід. Погляди чоловіків волочились за нею, мов шлейф, обмацуючи її тіло. Впиваючись у нього гарячими пальцями. Вириваючи зубами шматки плоті. Вона боялась тих поглядів, бо вони володіли чорнотою нічного моря. А волосся володіло чотирма вітрами пустелі.
Чоловіки Сходу курили кальян, торгували чудовими срібними жіночими прикрасами, пахучими маслами, незвичними солодощами. Іноді вони сиділи в тіні будинків і постукували у барабани. Або пропонували їй залишитися з ними. Стати жінкою Сходу. Одягнути паранджу і безліч срібних прикрас. І фарбувати свої стопи і долоні хною. Ходити до мечеті. Славити Аллаха. І померти в старості, підкоряючись стародавнім східним традиціям.
Будинки в Тунісі пахли піском. Медіна кружляла вузенькими блукаючими вуличками, силкуючись заблудити тебе. Або привести до наступної спокуси.
Гамір східного базару. Птахи в клітках. Інжир.
Дим кальяну не дер горло. Він проходив як повітря. Дихаючи ароматом. Даруючи політ.
Море було оточене горами. Що світилися вночі безліччю вогнів. Вона любила сама приходити уночі на пірс. Коли чорне море було бурхливим. Вона сідала на сам краєчок пірсу. І коли надходила велика хвиля, її всю обливало холодною водою. Дув несамовитий вітер. Намагався вирвати її волосся й посадити його десь у пустелі. Щоб виросла нова квітка. І з тієї квітки робитимуть пахучі масла. Ними натиратимуться дівчата перед першою ніччю кохання. Ніччю, коли вони скинуть паранджі і сором’язливо покажуть одному чоловікові, довічному володареві, своє доглянуте тіло. Море дарувало їй свій запах. Іноді, сидячи вночі на пірсі, вона думала про того, хто вдихатиме цей запах. Хто буде розчісувати її сплутане вітром волосся. Вона відчувала, що десь глибоко всередині неї є вогонь. Він поволі піднімається нагору. Вона не знала, що буде, коли він звільниться.
Музика Сходу спонукала жінок забути усі перестороги і віддатися пристрасті. Від неї паморочилося в голові й хотілось найпалкіших у світі обіймів. Таких, що не дають дихати. Та музика будила те, що так старанно приховувалося. Вона долинала навіть на берег моря уночі, запрошуючи. Вона була золотом і килимами, пахощами й солодощами, жінками й пристрастю. Ритм барабану ніс тебе в інший світ. Мов наркотик. Пустеля і квітуча оаза. Вода у полудень. Нічне остигання розпечених за день пласких дахів. Білий камінь і ковані залізом жовті брами. Шурхіт пальмового листя. Пісні комах. Вітер з моря, що охолоджував і дарував спокій. Руки, що гладять теплу шкіру. Смак моря і солі на шкірі. На губах. На руках. На очах. На віях. Сплутане вітром Африки волосся. Воно віднесе тебе ще далі, якщо ти вдихнеш його запах. Воно обійме тебе і пеститиме цілу ніч. Ніжний звук сопілки розповідав про тисячі ночей, прекрасних, як і ця. Бо сопілка йшла за вітром. Брат і сестра. Чи коханий і кохана? Вони сплітались і ставали одним цілим. Та музика була вільною, бо народжувалася тоді, коли заходило сонце. Aула міцнішою за вино і за аромат кальяну. Смачніша за чай з горішками пінії, гарячіша від полудневого сонце, темніша за очі людей Сходу. Та музика була тим, що вдень ховають під паранджею.

* * *
Вона сиділа в центрі міста на бордюрі. Чекала. Дивилась, як дорогами їздять машини. В різні боки. Мерехтять різними кольорами.
Шум машин був гулом величезного заводу. Кожна машина була частинкою гігантського механізму, що жив і діяв як живий організм. Безперервно рухався, бо зупинка означала б сметь.
Завод жив і шумів. Завод з виробництва музики міста. Синтетичної музики, що ідеально підходила суспільству, якому служив завод. Вона була легкою і підхопливою. Вона брала тебе й несла дуже далеко. Вона полонила і була приємною. Спокійною й стабільною. Злагоджена з кам’яними будинками, дорогами, поспішаючими людьми, вітром міста, надто холодним або надто гарячим сонцем, що живить асфальт, забезпечуючи йому фотосинтез. Асфальт був акумулятором сонячної енергії. Він накопичував її. Він був дорогами й вулицями, проспектами й бульварами, ногами, що безперервно ходили. Швидко. Він був розгалуженою мережею судин міста. Різнокольорові машини були еретроцитами міста, що розносили ним кисень, гази і енергію сонця. Вони відмирали, а натомість з’являлись нові, свіжі. Щоб не порушити гармонію заводу. Щоб підтримувати його у найкращій формі.. Aсі люди міста були працівниками цього заводу. Вони служили йому і підтримували його життєдіяльність. Вони вправно керували машинами-еритроцитами, щоб рівномірно рознести по заводу поживні йому речовини. Вони виходили на роботу щодня і ніколи не мали вихідних. Вони працювали віддано, повністю присвячуючи себе заводу, даруючи йому своє життя й своїх дітей. Вони любили свій завод. А він у свою чергу любив їх. Вони були нерозривно пов’язані з самого народження і аж до смерті. А вночі завод засинав. І тоді виходила на роботу нічна зміна працівників, які пильно стежили за його неспокійним сном. Нічні працівники на нічних машинах розносили заводом енергію місяця. Ця енергія була мінімальною й необхідною. Щоб завод не помер за ніч. Бо тоді сталася б страшна катастрофа. Тисячі людей втратили б сенс життя. Вони втратили б свого володаря. Місто померло б. І розкладалося б, стаючи гниючою виразкою на тлі інших здорових міст країни. Заразною виразкою, яка б поширювалась і розповсюджувалась. В результаті це привело б до загибелі планети. Ми повинні бути щасливі з того, що наш завод здоровий і повний сил. Ми повинні робити все для того, щоб він розвивався, прогресував, ставав кращим, потужнішим, більшим.
Власником цього заводу є Бог. Тож, шановні раби Божі, старанно працюючи на завод, ви працюєте на самого Господа.
Він непомітно підійшов іззаду, за одну мить сів поряд на бордюр і поцілував її в губи. В його очах були стріли сонця. Вони світились і весело співали, бралися за руки, водили хороводи, танцювали, іскрилися. Сонячне проміння позалазило йому на вії, поперепліталось там, утворюючи вічні вузли. Oe, ye? ?озплести неможливо. Хіба б виколоти йому очі і з корінням повиривати вії. Але цього робити не варто.
– Є?
– Є.

* * *
Вітер був силою, що вимивала зсередини. Він задував у середину грудей. У те місце, звідки виходив канат. Він проходив у неї, виносячи її внутрішні органи і розкидаючи їх навколо в гармидері. Він виносив УСІ думки і речі, залишаючи за собою приємну і дивну порожнечу. Порожнечу, що наповнювала собою її євство. Порожнеча чистіша від сліз. Бо не містить у собі нічого – ні хорошого, ні поганого. Вона самодостатня й всеохопна. Порожня людина схожа на арку. Щодня сотні людей проходять крізь неї. Але не залишають у ній нічого. Порожня людина сприймає щось лише тоді, коли воно входить у неї і вже стає нею. Коли ж воно іде геть, вона знову стає порожньою. Готовою до приходу інших. Чистою й незайманою.
Вітер був посланцем порожнечі. Він готував людину до її приходу. Він давав людині можливість востаннє побути собою. Бо коли за вітром приходить порожнеча, людини вже немає.
Вітер прибиває до стіни. Демонструє свою стихійну силу. Він розіб’є об кам’яну стіну твоє волосся, якщо ти йому підкоришся.
Жінка – вітер. Легка і порожня. Мов зіткана з променів сонця. Вона – цариця, але їй це не потрібно.

* * *
Вона сиділа в клубі, обклеєному чорно-білими фотографіями чужих людей. Вони дивилися старими, пожовклими,
померлими
очима на тих, хто тусувався, пив каву/чай, курив, грав у більярд, сміявся, гнав, обговорював життя мух у лампочці, планував своє життя, майбутні вечірки, намагався скласти враження розумного, глючного, цікавого.
Клуб, оповитий сиґаретним димом. Він без вікон. Сходи спускались униз. Розмови людей тихі й ліниві. Тих людей, що не мають більше куди подітись, окрім того щоб прийти сюди і курити одну сиґарету за іншою з нудьги. Вони відчувають і рятують себе від самих себе. Вони шукають відображення себе в інших людях, хоча б миттєвий спалах.
На їхні обличчя падають тіні, перетворюючи їх на зовсім інших людей. Вони носять одяг, щоб показати себе і розповісти свої сни.
– Ти колись когось любила? Так, дуже сильно. Так, що не могла думати про щось інше окрім тієї особи?
– Так...
– А хто це був?
– А я вже не пам’ятаю.

ҐАНДЖОВИЙ ТРІП:
“У пошуках втраченого кайфу”,
або
“Тіні забутих глюків”

Вони йшли вулицею. Сміялися. Було весело. Ґанджово.
Один хлопець мало не згинався від сміху. Сміх розпирав його. Сміх ніби жив десь глибоко в горлі. І зупинити його було неможливо. Oeiiaou рвучко розвернувся, сміючись. І в ту ж мить з його носа виривається ґрандіозна шмаркля. Aовжелезна й незбагненна. Aовга, мов Аріадна. Вона летить у повітрі, утворюючи синусоїду. Вона схожа на Ніаґарський водоспад. Вона клекоче. Вона повна бульбашок. Мов дивовижне дзеркало, вона відзеркалює собою кольори вулиці. Вона видовищна й захоплива.
– А ви знаєте, знімають новий фільм – “Полет сопли над гнездом букашки”.
– Сєрий, а ти прікінь, як ото сопля над гніздом летить. Які вона описує дуги...
– Да, ото в них не забереш.
У голові розташовувався величезний завод. Ні, радше його там розмістили “Einsturzende Neubauten”. Там на величезному кувадлі кували залізний стержень. Коли його буде закінчено, його помістять у спину. У голові кували силу наміру. Стукіт заводу розпливається хвилями всім тілом, зливаючись зі звуками машин, голосами людей, вулицею. Але усе це назовні... А всередині кожна частина її тіла перетворювалася на звук. Звук приходив шарами, мов листкове тісто. Вона могла бачити звуки. Вони одразу матеріалізовувались, якщо зазирнути до себе всередину.
Голова – бас, кувадло, стержень, кують.
Спина – стержень.
Ноги – опора.
Руки – крила літака. Їжака.
Пальці – вихлопні труби.
Волосся – хіпаблуди.
Піхва – мозок і центр задоволення. Сенсор, що сприймає світ. Середина.
Очі – гладіатори.
– Ми їй сьогодні подаруємо срібло цього часу.
Сніг символізує холод, і темні будинки, і сніжинки на ручці, і букви, що розтікаються на папері .
– Не стриптизер, а стриптизянин!
– Театр імені Лесі Карабаса-Барабаса...
Безконечна дорога, що сповзає під ногами...
– То значить ти його мати, якщо він старший за тебе?
– Чік-чік-чік...
– А як так не буває на “К”? Ну, знаєш, коли вже падає дощ...
– А там-то, там-то темно якось, і іній висить у повітрі...
– Туда-сюда...
– Нам би не кричав.
– Нам щось здалося, чи дзвеніло?
– Litteris et artibus.
Широкий розчерк
– Чекайте, а де ці два чувака?
– prodigy
– Lupus in fаbula.
– А за розуміння платити хочете? (чол.)
–Як що? (жін.)
– Фіґоль-моголь.
– Ти завжди собі заплітаєш струпи?
– А я ссати не вмію!
– Ну і як?
– Ой, раздуплился, я бы сказал, липко к зубам, а то, что не остается на зубах – смачно.
Наклейки – это схема подготовки нас к ядерной войне.
– Ну нормально!
– Хочешь?
– Ну давай, взрывай, взрывай.
– Ты пративный.
– Сосеш.
– Ікла.
– Струп.
– Чешется.
– Головка.
– Ю, Я.
– Ну, почему ты туда пошел?
– Ну что, обратно?
– Зульфія?
– Шо?
– Я виділа.
– Де?
– Де майор?
– Та вдома...
– Ну, то сьогодні.
– Тамара мала нам.
– Это мастерской!
– Кахи-Кахи, Diabla.
– Де взяти на материнське живлення малюкам?
– Ти пам’ятаєш, як там?
– Де?
– Ну во!
– Ти мене щось питала?
– Та щось питався.
– Що там-то. . . . . . . . . . . . . . . . . . . 1
– Гавно.
– Ну, ти бач!
– Ну бач, бач!
Його шмаркля полетіла:
– Я такая-растакая!
– Потеря в мире hip-hopa.
– Ти...
– А куди вони пішли?
– В запорожці катаються.
– Tell me, щось відбувається.
– Тихо!
– Фродо, дай мені сиґарету! Фу, сиґару. Какие у тебя беспардонные сиґары! С фильтром! С лебедями! Фу, как бесподобно я уронил ее!
Побачити себе по обкурці в дзеркало такою рідною...
– Я не бачив...
– Я сьогодні...
– До побачення, двері зачиняються.
– Хтось ховається за дверима!
– Let him go!
– Стук-стук!
– Викладач?
– Кароче, тоді їй було шість місяців. П’ять з них впало, залишилось одне.
– А 55 – це 44?
– Ти вкінься, ти...
– Давай підем тудою!
– Та тут нормально, магнітофон підвішений.
– Він сам занурюється на ніч.
– Девочки – это пепел.
– Пепел на ветру.
– Деньги – это пепел.
– Блін, це записати. Клас...
– Сидіти і сиґаріти
– Сиґареты – это”Beatles”.
– Зараз сюда зайдуть бандити. Їх будет п’ять. Нє, чотири. Їх будет холод, морок і смерть.
– І що?
– Очко.
– Ой, ть.
– Бх-х.
– Ти злосна!
– Злосна?
– “Пейотик”.
– Га?
– А вода – это стихия женщин.
– ”Гей, Арнольд!”
– Знаешь ли ты, что ты хочешь?
– Руберойд сбежал со стройки.
– Обоз из куска дермантина. Гарного такого.
– Хто пішов за чєем?
– Той, що... сьогодні гарний такий.
– Я не розумію тої ситуації. Я зараз...
Підходження оргазму в матку.
– Тонум-люка.
– Нет, это у тебя папироска шкварчала.
– Проведи вверх руками. Смотри сюда.
– Во! Вінстра!
– Если так смотреть, оно уменьшалось.
– Тулиться, не притулиться, в дуло.
– Чай з молоком несуть. Дивіться, який він білий!
– Який гарний прозорий цукор!Масленное масло.
Треба було записувати всі слова, щоб підтримувати розуміння про оточення. Бо все забувалося за мить по тому, як приходило. Втримати щось у собі було неможливо. Ти ніби хапав свої глюки слизькими руками. Вони вислизали і втікали у безвість. Єдиним способом їх втримати було писання.
– Шумний хлопчик Шума-Хер
– Соси-
– Сосість-
– Ого, новини по днях!
– Які апельсини, за чаєм!
– Чому нам борщ замість чаю?
– Тобі що, апельсинку принесли?
– Йому борщ, мені апельсинку, а тобі чай.
– Близько. Близько. И улыбнись.
– В борщ.
– Бульба-бараболя-картопля-картошка-potatoes.
– Давайте тут пострайкуємо.
– Дивись, хробачок повзе.
– Це партія “Яблуко”.
– О, яка музика. Та ти що!
– Диви, що ти поробив!
– О Боже, це що, я? Коли?
– Тоді!
– Це морозиво?
– Новонароджена?
– Наворочена.
– Приморожена.
– Я буду передпослідній, я буду початковий.
– То я скину йому, він скине їй, вона скине тобі, ти скинеш йому, а він скине на підлогу.
– Нет, она конечно расплачется, когда будет мыть посуду.
– Нет. Ті пісні уже зав’яли, поки ми на них сиділи.
– Ибо вас пасут.
– Боярыня, а не боярышня.
– Да мы по всему этому катались еще три года назад.
– Бабушки…
– Дамы, но не все мы.
– Точнее, вас много, но не все дамы.
– То твій пакетик, дома попраєш, ще раз використаєш.
– Так темно стало!
– Фіміам, чи ладан.
– Якась парочка.
– Бородатая?
– Как страх!
– Гетьман?
– Гетьман був моряк.
– А хто це такий?
11
– Рожа?
– Нє, нє може бичь то роже.
– Як дві краплі чистої води.
– Американської.
– Ролекс?
– А ти як знаєш?
– А він знає адресу сайту в Інтернеті.
– Бабуля прийшла, молочка принесла.

Площа Ринок стає лабіринтом. Вони довго-довго блукали, і не могли знайти вихід.
Стукіт працівників на будові перетворювався у найвеличніший Drum’n’Bass, який тільки можна було почути на цій грішній землі. .

– Готік Хол.
– Готік Лох.
– Хохік Гол.
– А бруківка?
– А-а-а...
– Єдине, що я хочу знати, це де зараз моя мама.
– Я мабуть піду додому.
– Подкрученный?
– “Лялька” мовчить, мертва.
– Какая?
– Что? Где? Когда? Зачем? Почему?
– А мені шось нічо не було.
– Ха-ха-ха-ха!
– Рамазанос Петровіч, Готікхол Вахтанговіч і Раздупліна Міхайловна!
– Я не знаю, що туто робиться!
– Все що залишилося, все споживається.
Місяць був як дупа. Як очко.
– В кожної калюжі своя дупа!
– Гомер – помер!
– Фродо, ти теж уже домів?
– Так.
Єва – жінка.
Адам – Бог.
Флюроетнічний trip-hop/
Гоп-стоп
– От ти зараз прийдеш додому в такому состоянії, мама скаже: “Дихни!”, ти дихнеш і шо буде?
– Піздєц.
Порослий зеленою травою лужок – це внутрішня поверхня матки.
– Я їду і зовсім не хочу приїжджати. Вічно б отак їхати.
– Ти вже куриш ту сиґарету годину.
– Та ні, десь двадцять хвилин.
– Та ви обоє дурні. Ти її дві хвилини тому припалив біля Макдональдса.

* * *
ҐАНДЖОВИЙ ТРІП:
“СОНЦЕ І СТРУМ”
А львівські кам’яниці – це печери Лаври зі святими мерцями.
Люди вросли у свої хати. Вони померли від своєї прив’язаності.
Вони живуть там і досі.
А екс-Джим Моррісон лише дивився на обкурених нагвалів, що вже досягли повного просвітлення і пізнали усі таємниці Буття і Всесвіту.
Ніколи не розчаровуйте тих, хто прийшов подивитись на справжніх нагвалів.

* * *
Сонце посміхалося крізь голі дерева, мов старий, добрий і теплий дід. Його усмішка губилась у густих вусах. Вона з’їжджала вниз по його бороді, ніби по гірці. Як мала дитина.
Сонце сховалось за хмарину – це ніби той дід– старий мольфар – замислився. Його очі оточені дрібненькими зморшками. Вони говорять за нього слова. Вони – його радість. Він слухає казки гір і пісні річок. Він вміє викликати дощ і заспокоювати бурю. Зимою він стає схожим на старого дуба.
Він сидить на пеньку коло своєї хати. На узліссі. І курить люльку. І слухає всесвіт.

* * *
Тіло – гігантський сенсор. Воно слухає без вух, бачить без очей, говорить без уст, дотикає без дотику. Так можна йти по вулиці з заплющеними очима. Або слухати розмови тих, хто зараз дуже далеко. Бачити тих, кого немає поруч. Або чіткіше бачити тих, хто є. Бачити усім собою, кожною частиною тіла. Шкірою і тим, що під нею. Справжня оголеність. Таке соромно показувати комусь іншому. Деякі люди не знімають шкіри навіть під час кохання.
Кожне авто, що проїжджає десь близько, віддається луною углибині тіла. Кожен будинок, біля якого ти проходиш, пробігає по шкірі ордою мурашок. Кожен звук пробігає по спині
під шкірою
дрібненькими пальчиками. Це дуже приємно. Слова, сказані людьми, що ідуть поряд, доторкаються до шкіри в різних місцях. Коли візьмеш когось за руку, відчуваєш, як струменить крізь пальці енергообмін. Енергія така потужна... Здається, ніби вона зараз розірве руки. Вона наповнює до країв. А коли сонце світить просто в очі, то тілом проходять конвульсії. Воно так багато дає, що не маєш куди брати. І починаєш сам світитися.

INNOCENT
Тепер можна вільно слухати слова сонця, відчувати його жар і пристрасть. Кохатися з сонцем. Пустити його до свого тіла, пустити його до свого єства.
Що таке кохатися з сонцем?
Вона сиділа на підвіконні. Спиною до вікна. Вікно відчинене. Теплий вітер дув у спину.
Зруйнований будинок. Кімната, в якій колись хтось жив. Ще навіть зберігся паркет. Де-не-де повиламуваний. Багато пилюки. Вона літає в повітрі. Розчиняється у променях сонця. Як сніг на долонях.
Сонце спустилося з неба. Воно протиснулось у вікону раму. Велике і жовте. Пухнасте. Зовсім не пекуче. Тепле й хороше. Воно пройшло у кімнату.
Воно охопило її й заковтнуло.
Вона опинилася в жовтому коконі. Там було так добре... Так приємно... І вона потрапила в “коридор”-тунель. Той коридор, крізь який проходила завжди, коли виходила. Це ніби сонце її вело по ньому. Чи несло з неймовірною швидкістю. Швидко наростало сексуальне збудження. Але тепер сонце сказало їй, що зараз цей коридор – це піхва.

В кінці коридору її зустрічає найвражаючіший у житті оргазм. Найдовший. Найвидовищніший. Він, здається, тривав мало не вічність...
Потім сонце полишило її. Піднялося на своє небо. Кайф поволі відходить, залишаючи її враженою. Ураженою.

* * *
Ми відчуваємо межі нашого тіла тільки тоді, коли до нього щось торкається. А коли нічого не торкається, то людське тіло безмежне.
Повільний процес народження життя йшов щосекунди. Окремі секунди зливалися в час. Чи варте життя того, щоб його записувати? Чи варто марнувати час на письмо?
Була ніч. Вона сиділа у темряві біля вікна й дивилася на місяць.
Мій місяце, будеш моїм коханцем?
Ти знаєш, лише на цю ніч.
А знаєш – я ще нікого не знала.
Ти висиш у небі, позбав мене невинності!
Білий, як сніг, і круглий, як груди
Матері Божої, що годує немовля.
Я відчиню тобі вікно, я відчиню
тобі двері.
Я відчиню тобі очі і відчиню
тобі серце.
Ти падаєш на дерев’яну підлогу в моїй кімнаті.
Втікаєш до мене від тисячі зірок,
Які прекрасніші від найгарнішої
в світі жінки.
Бо я знаю, що тобі потрібна тільки я.
Ти долонями голубиш стіни мого дому,
І цілуєш стелю білими устами.
Я знаю, що сьогодні вони холодні,
мов ніж.
І я знаю, що ти ніколи не
станеш кров’ю.
Бо коли б ти став кров’ю, то
кожна ніч
стала б Вальпурґієвою.
І прекрасні зорі стали б розпусницями, проститутками,
так і не втративши своєї довічної
невинності.
Ти світлий, але живеш у
темряві,
Мій місяце, сонце вбиває тебе,
коли вона приходить, ти ховаєшся.
І вона ніколи не стане моєю
коханкою,
Хоча ні, ми з нею вже кохалися.
Ти поклав на мене свій
крижаний погляд.
Місяце, я знаю, ти бісексуальний.
Я знаю також, що ти гермафродит.
Але мене не лякає твоє
подвійне обличчя,
бо ти також бачиш
лише один мій бік.
Ти ніколи не побачиш мене
вдень сплячою,
І вдень мріючою ти мене
не побачиш.
Ти ніколи взагалі мене вдень
не побачиш ,
Бо я не ховаюсь від сонця, як
ти.
Я ніколи не буду тобі належати,
Бо сонце – один з моїх найкращих
друзів,
Воно дає життя моєму тілу,
І дарує мені посмішку, яку
ношу, мов маску,
і здирає з мене усі попередні.
Очі твої – тарілки з молоком.
Ти – око на полотні темряви,
що його виткала монахиня у передшлюбну ніч.

* * *
– Якщо ти не познімаєш зі стін оті малюнки, я перетворю тебе на наречену. 000000000000000000000
– А чому саме на наречену?
– А хіба тобі не подобається біла фата?
– Я не знаю, з ким мені одружуватись.
– У мене є чарівна паличка.
Вона любила спостерігати за коровами на обцасах, що бігають шукати вивіски.
Навіщо носити у собі кал?
Його треба виділяти по мірі надходження.
Коли ти думаєш про наркотики, під ногами у тебе літають голуби.
Ніч накрила місто сексом.
Сексуальне збудження раптом охопило всіх його мешканців. Усі, від малого до старого, синхронно почали дрочити. Повітря стало жарким і напруженим. Тихий стогін і важке дихання усього міста зливалось і утворювало м’який рівномірний шум. Цей шум піднімався угору, полишаючи розжарені будинки. Він піднімався і висів над містом, мов смог. Він був густий. Його можна було побачити.
Його можна було понюхати.
Його можна було торкнутись.
У ньому можна було втопитись.
Розчинник астральних тіл.
На нього злітались комахи. Сідали на віконне скло і з цікавістю зазирали досередини. Вони ворушили вусиками. Їх було багато.
ВІД ЗАГАЛЬНОГО ЕКСТАЗУ ЗАДРИЖАЛИ ШИБИ. Деякі комахи попадали на землю. Зорі засміялися. Фриґідний місяць нещиро посміхнувся. Подув легесенький вітерець. Сколихнулось листя на деревах, трава. Оргазм поволі відійшов. Хтось з людей налякано озирнувся. А ЧИ НІХТО ЧАСОМ МЕНЕ НЕ ПОБАЧИВ? Хтось закурив. Хтось поспіхом одягнув білизну. Хтось заснув. Хтось пішов мити руки. Хтось понюхав свої руки. Хтось почав вчитися. Хтось – працювати. Так буде продовжуватись ще сотні років.
Коли ти не можеш дістати собі наркотики, голуби літають у тебе над головою.
Сплітаються з сонцем, що насміхається над тобою.
Весною дерева починають набувати зеленості. .
І пташки розпрямляють свої крила.
Це кайфово.

СОН:
Вона була водієм трамваю. Їздила Львівськими вуличками, що йшли вгору/вниз. Возила людей, що їздили кудись. Втомлених, лінивих, спокійних, обмотаних суєтою, обв’язаних сонячним промінням. Вони сідали у її трамвай, їхали. А потім виходили і йшли кудись. Звуки трамваю зливались із звуками вулиці й розмов людей. Деколи було чути, як співають пташки. А деколи на зупинках стояли маленькі діти; вони з роззявленими ротами дивились на трамвай, проводжали його поглядом. Їхні мами стояли поруч і розмовляли. Ці мами були ще стрункими і навіть іноді красивими. Вулицями їздили й інші трамваї, а також авта, автобуси й маршрутки. Коли їй хотілося пити, вона діставала з-під сидіння пляшку “Джерельної” й пила. А потім запихала її назад.
Їй набрид маршрут і вона зійшла з рейок. Їздила вулицями трамваєм без визначеного маршруту. З нього повиходили всі люди. І вона була сама. Заїхала в ліс. Там росли зелені дерева і трава. Коли вона їхала лісом на трамваї, гілки дерев чіплялися за нього. І шурхотіли. У лісі не було шумів і звуків вулиці. Там було щось спокійне і приємне. Хотілося спати і керувати трамваєм.
Вона пчихнула й прокинулась. Надворі було холодно й дуже похмуро. Хотілося когось побачити, але всі були такі далекі. Хотілось комусь подзвонити, але всі все віддалялися. Це приносило сум і біль. Бо вона їх всіх любила. Знала, що вони рідні. Не хотіла, щоб вони йшли.
Люди завжди приходять, але згодом ідуть, щоб не повернутись. Дуже мало їх залишаєься. Дуже мало тих, з ким дійсно добре. Хочеться затримати їх, але люди схожі на дим.

* * *
Стара дерев’яна хата. Почорнілі балки. Де-не-де по кутках павутиння. Старезні образи під пожовклими вишитими рушниками. Поїдженими міллю. Земляна втоптана долівка. Темно. Вікна позакривані віконницями. Посеред хати стоїть дерев’яний стіл. На ньому лежить голий небіжчик. Він не старий, але сивий. Плачучи, старі жінки обмивають його. Вони в темному одязі. В темних хустках. Білі шмати мочать у мисці з водою. Одна жінка непомітно набрала тої води і сховала у кишеню в спідниці. Озирнулась, чи ніхто не бачив. А інші жінки плакали.
Закінчили обмивати. Обтерли чистими білими рушниками мертве тіло. Постелили на стіл білу скатертину. Поклали небіжчика й до пояса вкрили білим простирадлом. Позбиравши все, повиходили, якось боком ступаючи і озираючись. Зачинили за собою двері. Залишили небіжчика самого.
Проминула десь година. Увійшов чоловік. У світлому одязі. Запалив свічку. Схилився над померлим. Уважно розглядав його. Витягнув з кишені залізний шприц і малесеньку пляшечку. Набрав у шприц прозорої рідини. Підніс його до очей і придивився, чи точно набрав. Вколов мертвому чоловіку у ліве передпліччя. Кетамін. Десь через хвилину обличчя мерця почало виражати різні емоції. Страх, радість, несамовитість, невідомість, шаленство. Знову страх. Приємність. Очі мерця були заплющеними. Чоловік у світлому, низько схилившись, спостерігав за змінами обличчя мертвого. Через чверть години відійшов. Сів на лаву. Закурив люльку. Чекав. За годину все припинилося. Жодних слідів. Жодних рухів. Жодних звуків. Обличчя небіжчика заспокоїлося. Вже навіки. Чоловік у світлому глянув на мерця востаннє. Загасив свічку. Тихенько вийшов. Зачинив знадвору двері на клямку.

* * *
ГАНДЖОВИЙ ТРІП:
„ПЛОТСЬКЕ КОХАННЯ З МЕРІДЖЕЙН”
– В тебе на красовках ліфчик розв’язався.
– А на ширінці?
– Де?
–Га... Пєрвоє апрєля, нікаму нє вєрю!
– Чо мовчиш?
– Стільчик стоїть.
– І не один.
– І не стоїть.
Вона сиділа у клубі на стільчику. І слухала „Spear”. І розмову двох друзів. Раптом відчула, що її тіло перетворюється на великий стрункий залізний черпак. Його ручка – на місці її хребта, а чаша – на її голові. Черпак погойдується, сидячи за клубним столиком. Він метальово блищить у флюропроменях. Звук пробігає його металевим тілом, мов струм. Пронизуючи все.
– Нас двоє, ти один.
Будують залізну шибеницю.
Обливають зверху гіпсом.
Хлопчики, піонери і геї сурмлять у сурми.
Величний парад трансвеститів.
Кобіт з місячними не пустили.
Їх ніколи не запрошували на вальс.
Нікому не кажи, але я хочу бути вуличним убивцею.
Я ще сиґарет в житті не бачив.
Дзвін знайшов: була брехня про тебе.
Добре те, що роздерте раніше.
А сиґарети все шепочуться по кутках.
Ти вже підозрюєш всіх, хто курить.
– Що вона пише?
– Звіт.
– Трактат.
– Кому?
– Мамі.
– А-а-а...
– Кролік-бєрц.
Заяц-гад.
– Заяц-як?
– Белый.
– Я зараз хочу рвати цей світ на маленькі системки.
Коли курнеш її, відчуваєш у роті кров.
Музика і розмова звучать на різних рівнях оргазму. Я не отримала такої дози, коли бігала.
– Ловіть мене!
– Я трахаюсь із маріхуаною.
– Вона трахає мене.
В секретні печери.
І я вже сказилась.
Тим більше, якщо я вже поцілувала твої сонечка.
Спи і жуй.
Вуха – це нижня ділянка .
– Я знаю, що ви ще будете тут, коли ми на нулі.
– Вогонь запалить!
– Туши! Туши!
Коли ти покладеш собі плеєр на статевий орган, а слухавки запхаєш у вуха, то звук курсуватиме у мозок і наповнюватиме його задоволенням.
Сотнями вилясків між ноги .
Тремтячі стегнові м’язи.
І мозок кидає бомби на вагіну.
І коли два сірника зайнялися коханням, один лизав дерев’яну спинку іншого сірчаною головкою.
Мозок обстрілює ****у снарядами.
І чути звук безлічі барабанів.
Хор співає.
Нерви розрізаються скальпелями.
І безліч ґумових фалосів ґвалтують кожну клітину тіла.
А потім був вальс.
– Яку з них витягнути на поверхню і вимовити?
– Глибоке ПА отут...
– Іноді; от зараз; отак...
– Спали все те, що ти знав.
– Щоб вогонь створив безліч зірок.
– І ти пив тільки хороше вино.
– Скажи тепер, що було?
– І не було ніякої теми.
– Я сьогодні весь день проводжу зі своїми мріями. Я призначаю їм, таким тихим, побачення, зустрічі й прощання. Таке нещастя для них, незайманих. Я шкодую за ними, коли зірки діляться зі мною язиком.
Зірка лиже мене.
Вона схожа на те, про що ви б ніколи не наважились писати. Бо це заборонено. Але на молодіжних тусівках всі думають про це. І вони зовсім не збоченці. Вони всього лиш жебраки.
– Такі, як завжди, коли ти починаєш говорити.
– Я бачив котика в шапочці, що ходив і ****ів.
– Він тебе показує.
– Попільничка – це Колізей вверх ногами, там всі никаються.
– Він співав про кохану. У неї таке волосся, що він не може доторкнутись, бо масне. Але вона його жінка.
Оргазм летів лебединим пір’ям.
– Отже з ванною у мене все гаразд.
– Мені Дід Мороз приніс мішок гречки.
Вона сипала мухомори і траву в зупу і казала: “Ловися рибка велика та маленька,і та , що світиться”.
– Ні, це світиться десь там і просвічується через скло.
– Залежно від того, на який навушник натиснеш, потрапиш або в правий, або в лівий світ. А потім все це покажуть по тєліку. На телеканалі “Попсові Растаманські Мотиви”.
– Тесаками по гітарах.
– Боевая женщина ходит сама на Спадистую. Я знаю, що кажу.
Ми їм давали гроші, але їм не пішло.
– Іноді я про все забуваю і тоді не їм.
– Забиваєш на хавчик?
– Магазін Івановіч Бульба.
– Бульба? Може Петрушка? Або Цибулька?
– Та булки в неї ще свіжі, а не вчорашні.
Їхня концепція полягає у їхньому розміщенні.
А моя – в їдженні.
– В мене болить вухо.
– Це найвірніший признак того, що тебе вкусила летюча миша, роблячи пірует або мертву петлю.
А ще ми бачили справжню індустріальну церкву. Вона схожа на величезну занедбану будову. Ми зовсім випадково натрапили на неї, блукаючи містом. Там релігія їхня називається “Релігія Великого Цвяха”. У тій церкві священик проповіді читає не за трибуною, а за старим іржавим перевернутим кислотним баком. А дяк вимахує не кадилом, а зв’язкою ланцюгів, на кінцях яких – довжелезні цвяхи. Палять у тому кадилі не ладан, а шматки ізоляційної тасьми, пінопласту, гуми. А церковний хор не співає, а б’є залізними ломаками по елементах системи опалення, викликаючи справжній релігійний екстаз у пірафіян.
Свистить у правому вусі. Цікаво, що б це означало... Бо там не свистіло вже дуже давно. Може, це знак?
А сидять віруючі на лютованих залізних лавах, тримаючи в руках по молитовнику із литої сталі. На листах сталі усіх молитовників витиснуті слова чудових молитов до Великого Цвяха. Іноді під ногами благочестивих хрускає бите скло. А іноді вони підбирають з підлоги красиві іржаві цвяшки і гайки. Помилувавшись, кидають їх назад на підлогу. Прохід між лавами, так званий aisle, зроблений у вигляді двох залізних рейок, що з’єднані прогнилими дерев’яними шпалами. У всіх на шиї висить по маленькому іржавому цвяшку на величезному металевому ланцюзі. І перед ними всіма височить велетенський іржавий Цвях висотою десь із три метри. Це божество Індастріалу. Символ цієї найстарішої в людській цивілізації культури. А орган – це апарат, на якому пиляють залізо. Попід залізними стінами церкви стоїть багато різних моторчиків невідомого призначення. Вони нібито ні для чого тут і не потрібні . Але всі разом вони створюють власне той неповторний церковний гул.
Освячуючи дротяні кошики з їжею на Паску, священик має традицію густо посипати їх металевими ошурками. Люди кладуть у кошики маленькі цвяшки з бажанням і їх освятити... Вони печуть паски з цементу. А хрестять дітей у бетономішалках. Тоді обвішаний бляхами священик занурює дитину з головою у бетон, потім обтирає її і вішає їй на шию маленький цвяшок.

* * *
Найприємніше було, коли хтось дзвонив посеред ночі, будив тебе і просто дякував тобі за те, що ти є на світі. Було кайфово, коли це робила людина, якій, фактично, й нема за що тебе любити. Тоді можна їй подякувати і сказати, що йдеш спати і домовитись про якусь зустріч у гамірливому місті. А потім відчинити вікно навстіж, висунутись у нього і курити. Дивитись, як спить місто, вкрите рідким весняним снігом, який випав посеред тепла невідомо нашо. Дивитись, як летять у темряві сніжинки. Багато речей щось говорять тобі, але ти їх не слухаєш. І себе також не слухаєш. Слухаєш лише, як десь далеко їде потяг. Потяг крізь ніч. Слухаєш, як сплять люди. І також ідеш спати.

ҐАНДЖОВИЙ ТРІП:
“ЦЕНТР ЧАСУ”
А якщо годувати немовлят із самого народження кокосовим молоком, то повиростають люди-пальми.
А якщо зробити ковбасу завдовжки з діаметр земної кулі й обв’язатися нею, то буде вічно ковбасити.
– Баняк старого мудрого борщу я вам наварила.
– Ти знову розказуєш свої растафаріанські казки?
– А блакитний чистий біґ-борд на фоні вечірнього фіолетового неба – як вікно в Європу.
А за вікном маршрутки біг серед ночі дивний чорний звір. Худий і прудкий, мов койот. Він доганяв маршрутку. Не відставав від неї ні на крок. Він був схожий на мимолітну пробіжну тінь.
– Ти знаєш, що таке центр часу?
– Ні.
– Центр часу – це точка, що з’єднує минуле і майбутнє. Кожної миті ти знаходишся у центрі часу. Але кожної миті ти знаходишся у новому центрі часу. Бо час іде. Відрізок минулого до центру часу абсолютно дорівнює відрізку майбутнього після нього.
– Але ж майбутнє весь час утворюється. То виходить, що відрізок майбутнього більший за відрізок минулого?
– Ні. Адже кожен центр часу посувається у минуле.
– Тоді виходить, що відрізок минулого більший за відрізок майбутнього.
– Ні. Минуле постійно відмирає у своїй найвіддаленішій точці. Як стара шкіра.
– То чим більше ми живемо – тим менше ми живемо?
– Так.
– Центр часу – рухома точка?
– Так. Але якщо ти зупиниш її, ти зупиниш світ.
Їх було п’ятеро. Троє хлопців і двоє дівчат. І вони спілкувалися з Меріджейн. Вона дозволяла чути звуки дуже далеко. Чути слова, що звучали за сотні метрів. Чути розмови людей, що були далеко позаду або далеко попереду. Вона перенесла їх з центру Львова у засніжений довоєнний Петербурґ. Там ходили чоловіки в темних пальтах з піднятими комірами, у беретах. Вони були мовчазні і вони поспішали. Там жінки ходили в довгих сукнях, цокотіли каблучками і весело сміялись. Там бігали собаки і гарчали на сніг. А сніг падав лапатий і великий. Він падав на долоні і долоням було холодно. Там був туман і сонце не могло крізь нього гріти. Там будинки були похмурі і темні. Вони висіли над людьми. І іноді, можливо, навіть падали. У вікнах ніколи не горіло світло, навіть увечері. Бруківка була холодна і мокра. І зовсім не хотілось до неї доторкнутись. На неї падав сніг і одразу ж танув. Там екіпажі їздили, мов привиди. Проїхав – і вже його нема... А чи був?
Вони зайшли у браму покурити. Сперлися на стіни й на перила. Їм було весело і навіть добре. Вони розмовляли, сміялись, і навіть не плакали. Навіть усередині. Навіть коли того ніхто не бачив.
Вони – у потязі. Вийшли в тамбур покурити. Потяг хитається і шумить, як всі потяги. Вони тримаються за перила, щоб не впасти. Вони знали напрям руху і бачили краєвид, що змінювався за вікном. Меріджейн подарувала їм тиждень, про який, крім них, більше не знатиме ніхто. І вони вирішили поїхати в Карпати. Їх ніхто не відпускав, але вони нікого не питали про дозвіл. Було приємно їхати з друзями в потязі, що мчить в напрямі протилежному до руху центру часу. Дорожна пилюка вкривала перила і бруднила руки. Лампочка мигала й іноді потріскувала. Дим трьох сиґарет сплітався і зливався. Троє курили, а двоє вдихали дим. Їх наповнював передкарпатний настрій. Вони розмовляли про те, про що більше ніхто не розмовляє. Вони знали, що буде веселіше, ніж будь-коли. Бо Карпати ще, мабуть, вкриті снігом. Цікаво, чи димлять гори на початку весни... Цікаво, чи течуть лісами струмки... Цікаво, скільки ще сиґарет у них залишилось...
Вони – в Росії 30-40-х років. Вони сидять у ресторані за круглим дерев’яним столом. Троє піжонського вигляду чоловіків і двоє чепурних дам. Чоловіки у смокінґах, франтівських капелюхах, у чорних лакованих мештах. Вони курять товсті коричневі сиґари, випускаючи кільця густого диму. У них є маленькі колючі вусики. Дами поводяться себе дуже скромно і джентльмени намагаються розважити їх розмовою. Але дами однаково активно мовчать, оскільки багато чого не розуміють із розмови джентльменів. Дамам неприємний дим у такій кількості, але вони нічим не видають свого незадоволення. Вони сидять так рівно, ніби проковтнули палиці. Їхні губи нафарбовані червоною помадою і волосся завите. На них малесенькі капелюшки-кнопочки. На руці однієї з них – мініатюрний золотий годинник. Коли прикласти його до вуха, чути, як він ходить. Вони попивають шампанське, акуратно тримаючи ніжку бокала тоненькими пальчиками. Ніхто не дізнається, чи вони справді добропорядні дами з найвищих шарів суспільства, чи просто нафарбовані й гарно одягнуті повії. Компанія грає в преферанс. Засмальцьовані карти падають на начищений стіл. Іноді чути дзвін монет. Іноді – плюскіт шампанського. Іноді – гучний чоловічий регіт. Іноді – стриманий жіночий сміх.
Вони – в Росії 60-70-х років. Вони молоді. Ще вчаться у школі. В одинадцятому класі. В паралельних класах. Вони стоять у під’їзді. Вони часто сюди приходять. Вони збираються тут, щоб потусуватися. Ними п’ятьма володіє спільна ідея. Їх цікавить нове, що йде з-за кордону. Вони потайки слухають “Doors” і “Beatles”. Їм привезли записи на рентґенівських плівках. Вони мріють створити власну групу. Але за цю мрію їх вигнали з комсомолу. А паскудне розливне вино коштувало 20 копійок за літр. Його неможливо було пити, і вони розводили його мінеральною водою. Закусували його булочками зі шкільної їдальні. Вони пошили собі штани-кльош. А одному хлопцеві тітка привезла з Прибалтики справжні фірмові джинси. Він ходив у них гордий, як Наполеон. Вся школа заздрила йому. А він тішився з того. Вони ходили своєю маленькою тусівкою у кіно і їли там ескімо. Вони ходили в ліс і там цілувались. А одного з них мало не вигнали зі школи за те, що він кілька разів прийшов у футболці з написом “USA”. Вони любили одне одного і думали, що так буде вічно.
Вони – в селі Темні Сраки. Вони там народилися, там, мабуть, і спочинуть. Приємний теплий літній вечір. 1990 рік. Кусають комарі.
Вони стоять під сільським клубом. Прийшли туди на танці. Це дуже важлива у житті сільської молоді подія, що відбувається двічі на тиждень:в суботу і в неділю. У неділю зранку всі йдуть з родинами до церкви, ближче до обіду збираються і йдуть до лісу пити самогон, а ввечері йдуть до клубу на танці. А того вечора було особливо хороше. Світив місяць, а підклубний ліхтар згас. Дерева кидали страхітливі тіні на стежку. У ставочку неподалік кумкали жаби. Гарно натанцювавшись, компанія вийшла надвір, аби хлопці покурили. На опасистих руках сільських дівчат спокусливо червоніли укуси комарів. З-під складчастих спідничок визирали товсті ноги, які, однак, дуже подобались парубкам. Величні груди майбутніх доярок звабливо підіймались і опускались. “Хочуть”, – думали хлопці. Хлопцям кортіло того вечора добряче виграти дівчат на сіні, але ті й ті боялися небажаних зальотів. Тому всі обмежились тим, що поганяли слюні.
Вони – працівники солідної корпорації. Нью-Йорк, 1997 рік. 10-а година ранку. П’ятеро молодих людей в офіційних костюмах стоять на вулиці. Перед ними – дорога, вуличний рух, безліч авт, гуркіт, життя. Позаду – височезний прозоро-дзеркальний хмарочос. Вони щойно повиходили з нього. Вони тут працюють. Всі курять. Нервово. Поспіхом. Їхні руки ледь помітно дрижать. Вони зовсім не розмовляють. Усі досить поважні й потрібні працівники, тому багато заробляють. Але на їхніх обличчях помітне недосипання. Очі червоні. Кожного дня вони виходять сюди покурити. У сталому складі. Але заледве здороваються. Навряд чи вони знають, як звати одне одного. Вони курять дуже швидко. Вони не знайомі по-справжньому з Димом. Ледь докуривши, вони кидають недопалки у смітник. І їх знову поглинає велетенський хмарочос. Ще навіть якийсь час видно, як вони рухаються всередині нього в прозорих ліфтах-стравоходах. От уже і не видно...
Вони – російські футуристи початку ХХ-го століття. Бурлюк, Кручених, Маяковський,
Хлєбніков і ще одна дівчина зовсім не з їхньої тусівки. Ніхто не знав, хто вона і звідки вона прийшла. Але того вечора вона була з ними. Всі сиділи в барі й пили. Кубофутуристи заклинали сміхом революцію. Статі змінюються під час переходу в інший час. Маяковський дав ляпаса не лише громадській думці, але й Бурлюкові, на що той образився і пропалив Маяковському недопалком його улюблений жовтий светр. На що у відповідь Маяковський написав “Стихи о советском паспорте”. А загалом їм було весело. Всі були вже доволі захмелілі від недорогого вина. Закусували ананасами й рябчиками. Курили сиґарети без фільтру, поєднували революцію, літературу й задоволення.
Вони – африканська молодь. Сьогодні вночі вони пішли до лісу. Три чорношкірі юнаки і дві дівчини. Їхній одяг зроблений зі шкіри диких тварин, пальмового листя, різнокольорового пір’я і коралів. Власне коралі складали усю верхню частину одягу дівчат. Під коралями в них нічого не було. Місяць цілував коричневу шкіру грудей. У чорношкірих сильні й здорові тіла. Чорношкірі займаються коханням тоді, коли хочуть. У них у селищі живе шаман. Невідомо, звідки він узяв свої знання. Але сьогодні він вказав на молодих людей і намовив їх піти вночі до лісу. Вшанувати бога Маву. Він дав їм із собою торбинку зілля. Вони розпалили вогнище, що освітлювало ніч і не давало їй поглинути себе. Вони слухали нічні крики дивних африканських тварин і курили зілля. Вони сміялись і жартували, бо були молоді. Зілля шамана перемістило їх у часі й просторі. Вони вже ніколи не стануть тими, ким були. Тепер
вони – зграйка львівських студентів, що посідали в брамі на сходинках. Вони розмовляють, мовчать, курять, сміються, гонять. Вони щойно повернулися з Карпат, де були тиждень. Дякували Меріджейн за ласку. Вона подарувала їм не тільки тиждень часу, а й безліч життів, які вони прожили колись дуже давно.
Вона дарує пам’ять і слух, секс і своє тіло, сміх і сум. Вона забере у тебе твій розум і тебе самого, але натомість дасть тобі весь світ.
Світи змінювалися тоді, коли хтось із них закурював. Сиґарети, як своєрідний код до зміни світу, себе. Як важіль, яким можна переставляти, пересувати центр часу, силою відриваючи його від теперішнього становища.
Конвеєр. Дві лінії поруч, зовсім поруч. Біжать у протилежних напрямках. Гул машин. Обслуговуючий персонал. Немає сонячного світла. Дуже чисто і зовсім немає бруду. Це завод з виробництва людей. Двома рухомими лініями їдуть половинки людей. Розрізані поздовж, за бічною лінією. Автомат підбирає відповідні дві частини кожної людини, складає, і виходить ціла нова людина. Але одного разу конвеєр заклинило. Його відремонтували працівники заводу, але він зсунув половинки людей так, що люди стали складатись із зовсім різних половинок різних людей. З того часу люди почали бігати по світу і відшукувати справжні свої половинки. Люди мінялись тими половинками. Коли людина знаходила свою справжню половинку, то виходила велика людина. Це була людина, яка віднайшла цілісность. У ній вже не було непотрібних протиріч між двома половинками. Коли ж людина нічого не шукала, або просто не знаходила, то вона так і вмирала у суперечностях і скандалах всередині самої себе.
Вони ходили вулицями. Там знову падав сніг. Вони йшли проспектом. Там ще ходили люди. Сніг падав на всіх. Було темно. За снігом не було видно зірок. А люди ходили, все ходили. Вони їли морозиво, сміялися. Ходили так правильно і за певною конкретною схемою. Вони заходили в магазини, купували речі, одяг, алкоголь. Вони заходили в кафе і пили каву. Вони були ТАКИМИ людьми. Вони несвідомо дивились на рекламу, що всюди була й зі всього випливала, все містило її, вона нікуди не зникала. Цівка реклами. На проспекті було багато рекламних бордів із підсвіткою. Але всю рекламу познімали. Всі до одного борди світилися лише білим світлом. Дуже яскраво.
Це була реклама Просвітлення. Enlightment commercials.
А сніг валив просто в очі... Сніг бомбардував усю передню частину тіла. Він був дуже дрібненький. Він просвердлював у тілі маленькі дірочки. І тіло ставало як друшляк. Усе в дірочках. А зі спини через ті дірочки витікала душа. І якщо б хтось став за спиною, він потрапив би під душ з душі.

* * *
“Я не маю одягу, бо мені тепло.
Я не маю одягу, бо мені не соромно.
Мені не соромно, бо я ніхто і нічого не маю.
Соромляться тоді, коли мають щось.
Коли мають щось, то соромляться самих себе.
Якщо немає себе, то немає і чого соромитись”.
(The Fall Of Adam And Eve)

* * *
Біль від ін’єкції. Біль, що передує Знанню.
Вона прийшла туди. Скоріше музика виштовхнула її. “”Einsturzende Neubauten”. Там було Воно. Велике і біле. Мудре. Воно знало все. Воно знало, хто вона, і по що вона прийшла. Вона сказала:
– Покажи мені Основи.
Вона знала, що коли побачить Основи, то побачить усе. Це буде єдине й достовірне знання. Побачивши Основи, вона знатиме все про всі світи, і все про себе.
Воно відповіло:
– Сідай у Чорне Метро.
Вона сіла у Чорне Метро і воно з шаленою швидкістю помчало її по білому тунелю. Помчало м’яко й сильно. Вона мчала до Основ. Але не доїхала туди. Можливо, Велике Біле Воно вирішило, що їй ще зарано бачити Основи.
Вона опинилася на паперовій фабриці. Там гули верстати. Там вироблялося багато паперу. Вони цілувалися, стоячи посеред паперової фабрики. І поцілунки їхні були паперовими.
– Покажи мені Основи.
– Ні. Не сьогодні.
– А коли?
– Може, наступного разу. А може, післянаступного. Ти приходь, а там побачимо.
– Але коли-небудь ти покажеш мені Основи?
– Так. Ти лише приходь.
– Добре.
Її везуть коридорами лікарні на залізній каталці. Довго-довго. Стіни білені у персиковий колір. Дуже низькі стелі. І вона вирішила доторкнутися рукою з каталки до стелі. Але стеля втекла. Ніби подалась угору, залишаючись при чому на тому самому рівні.
Її везуть. Коридорами заплутаними, з поворотами. Не лікарня, а лабіринт. Безмежно довго везуть.
Кожне відчуття супроводжується картиною. Із заплющеними очима можна побачити значно більше, ніж з розплющеними. Радість і роздратування можна побачити. Вони так ясно перед очима, як речі у матеріальному світі. Вони мають колір і форму.
Вона на будові. Червона цегла перемазана сірим цементом. Будова величезна. Неосяжна. Вона мчиться по ній. Будова видозмінюється їй назустріч, стає іншою. Вона зупиняється. Підходить до віконного отвору. Сонце сліпить очі. Вона плавиться і стає рідиною. Плазматичною речовиною. Що може текти.
Він – теж рідина. Вони зливаються. Стають одною рідиною. Одним організмом. Однією істотою. Одним тілом. Тіла зростаються. Тепер роз’єднати їх неможливо. Тепер Єдина Рідина наповнює собою оболонку.
– Я хочу побачити Основи.
– Ти побачиш Їх. Май терпіння.
– Покажи мені мене.
– Поїхали.
Звуки підхопили її й понесли. Наповнили дивним відчуттям вагіну. Щось невідоме й досі невідчуване. Їй відкривається її природа. Вона відчула себе особою Жіночої статі. Її охопила радість від цього усвідомлення. Вона зрозуміла, що бути жінкою – це найкайфовіше у світі. І вона стала щасливою. Вона почала розростатись і стала планетою. На ній росли дерева, жили звірі, були моря. Вона відчула себе Матінкою, Природою, Землею, чимось великим, родючим, теплим. Вона відчула у собі безмежну креативну силу. Вона могла створювати світи, планети, істот. Або знищувати. Усе, що забажає. Вона почала розростатись і зайняла собою весь всесвіт. Вона зрозуміла себе. Їй це сподобалось. І вона повернулась.

ҐАНДЖОВИЙ ТРІП:
“СОНЦЕ І БУДДА”
Твір на вільну тему:
Між чоловічою тишою протікала менструація.
Як червона квітка на білосніжних шовкових простирадлах.
Це королева першої червоної ночі .
Стегна зсередини схожі на білі рулони польського туалетного паперу.
Такі м’які...
Але значно смачніші за туалетний папір; випускають навіть консерви з жіночими стегнами; їхні комісари їдять за грою в доміно і карти.
Вона шумить, як вода.
Як струмок, біля якого німфа.
І тоді риба розродиться.
Спів птахів і звук зграї мурах, що марширують, стукаючи в маленькі барабани, і на наступній сторінці я напишу, як маленькі, округлі, мов сміх дівчини, крапельки крові стікають внутрішнім боком стегон.
Вони схожі на розсипаний бордовий бісер, що був коралями на шиї...
Чоловік, спостерігаючи за непокорою, з силою смикнув ті коралі...
І на шиї залишився слід від них, що ідеально повторював контури болю.
І бісеринки побігли білим, як вікно зранку в селі, тілом, що пахне молоком і іноді медом в криниці, над якою гуде рій бджіл і хтось уперше кохався під тою криницею.
Змушуючи рій бджіл збирати благословенні нектари кохання, що, не будучи підхопленими, зрошували зелену і соковиту траву.
Вони побігли тілом, затримуючись іноді у його ямочках.
A низ спини так ніжно болить, коли йде менструація.
Так, ніби тебе там хтось покусав, намагаючись вигризти зі спини твоє лоно.
А ще хочеться багато спати.
І дивитись у вікно, ні про що не думаючи.
Звіт:
“Як працюють учні на уроці”
1) Вони здувають борошно з пальців
2) Впізнають людей
3) Курять сиґарети
4) Заливаюь воду в музичні інструменти
5) Знімають фільми
6) Шепочуться
7) Валять дерева
8) Витирають дошку
9) ****ять
– Ти заглушаєш мою скрипку своєю книжкою!
– Ярмарка Ремарка!
– На ній Ремарк продає свої книжки.
– Глибокою ніччю Ніцше узяв відро Вольтера і розвів у ньому Бауер Шопенгауера. Він піде завтра на ярмарку Ремарка і купить варення Коельо і слоїки Моема.
– А ще можна ходити вулицями й збирати повалені вітром дерева. А потім кудись садити їх. І усі вони повернуться за вітром, щоб не бути знову поваленими ним.
– А в університетських аудиторіях гуляє пилюка. Там колись ходили прозорі гімназистки.
Вони ходили в білих довгих платтях. Коли не було викладачів, вони стояли біля вікна і курили довгі сиґарети. Видихали освітлений сонцем дим у вікно, і вітер одразу відносив його невідомо куди. Сонце світило просто в очі, й очі ставали схожими на сонце.

* * *
Как лампочки в глубоких бочках, нас забили досками в камерах, оставили умирать от конопляного дыма.
А ми придумали новий літературний напрям – канабізм.
Тоді ще вона в тролейбусах читала Дзен і Вільяма Берроуза. А якісь три придурки шукали в її голові розміщення львівських вулиць. А під ногами увесь час літали голуби. Задивившись на них, вона зашпортувалась і падала колінами в багно. Боляче й мокро. А ще, задивившись на гарних дівчат, вона також зашпортувалась, хоча й не так боляче. Вона шукала ПРЕКРАСНИХ дівчат, але їх ніде не було. І залишалось вдихати дим, що приносив кайф.

ГАНДЖОВИЙ ТРІП:
“ПОХОРОН І РЕІНКАРНАЦІЯ”
Люди подметали с рук волосами конопляный пепел. Они становились мудрее, когда слушали пение флейт. Они слушали звуки пустыни в заброшенных домах и батискафах. Они смотрели фильмы и были фильмами . Они занимались любовью и читали Карлоса Кастанеду; иногда они были знающими .
Ее звали Аринэль. Она была сельской девушкой в Казахстане. Где-то в углу окна произрастала травинка , и все дома были квадратными и серыми. И низкими. С простыми проемами окон. И двери были из дерева. Там старый дед-попрошайка играл на дудке. А мы ему деньги кидали. А что мы тут делаем? Она уже ушла. Как мотылек-капустница . Упорхнула . Легкая , чтобы выжить в камнях.
Реквием. По скомороху.
Серце виривається. Стає таким великим, що ти вже не зможеш його втримати.
І відпускаю. Але шкода грудей. Тоді ще бив годинник, і нас усюди фотографували. Ми були жовті , як сонця .
– Умберто Васільєвіч і мужичкі.
– Треба розбитись на ролі. Тіпа ми в зоопарку. Вона буде собака, ти будеш скунс...
– А ти будеш казьол!
– Скунс, собака, казьол, тушканчик із клєтки, а це буде заблудівшаяся овца. Вот. Ми всі сидимо у вольєрі. Тушканчик збєжав із клєтки с кускамі флєйти.
– Зайчик-побігайчик. Стаканчик.
– Ти будеш Грішка со спасатєльним кольцом. Нє, кругом. Тіпа на виживання.
– Давай поіграєм в ігру.
– Какую?
– Цель – выйти из боя живым.
– Давай. Ты будеш тот, кто вышел из боя живым. Он будет тем, кто вышел из троллейбуса, ебнутым. Вона буде тою, що вийшла живою й неушкодженою після масових рухів під Кеннінсбергом. Вона буде тією, що відкололась від цеглини. А я буду тим, що два тижні тому втік з Сибірської каторги. Там, у тайзі, росли різні трави, гриби і ягоди. А ми тут сидимо на підлозі.
А десь іззовні того, де були ми, був мітинг, і потяги їздили по рельсах. Возили жидів на розстріл.
– А там є зелена і жовта кімната.
– А синя є?
– Я не знаю, я не бачила.
– А сєро-буро-малінова?
– Подивись на свій светер.
На руках утворюються виразки, коли ти слухаєш звук похорон, відспівань.
– А в тебе волосся як було в той бік, так і лишилося.
– А може ми сидимо в Кафе-дральному соборі і йде служба?
– Кружляє ****ь на каруселі, плугатарі з плугами йдуть, і трактор в полі дир-дир-дир, а ми за мир.
– А тут люди сидять і передають один одному пляшку з-під “Фанти”. У них у ліжках пружини були дев’яткою. Цікаво, в який бік вони спали головою. А каляски в них тоже такі були.
– Щоб наркомів обстежувати.
– Я все забув. Я, мабуть, помру скоро.
– Коли поробити в стелі маленькі дірочки, то вночі здаватиметься, що то зірки, і думатиметься, що спиш під відкритим небом.
– А думки під травою йдуть значно швидше, ніж звичайно.
– Ги...
– Му...
– Бо не встигаєш записувати.
– Так в нього в підвалі товариш живе, і в них є пневмопочта.
– А це траур?
– А це?
– Це? Це – больниця!
– А... Я забула...
– А я б ото лучче вина випила.
Війна. Діти сидять в зруйнованому після бомбардування будинку.
– Там, карочє, хтось стукає. Може, його впустити?
– А товщина спіральки в блокнотику залежить від чину. А чого в нас усіх такі ручки?
– Бо це виказує приналежність до певної касти.
– Ми поклоняємось Голубій Черепасі.
– Карлос, який живе на криші.
– А в Карпатах на стройці зараз іде голубий дим. І ще там хтось розмовляє.
– А дощ в Казахстані падає дуже рідко. Але вже тоді сильно.
– А тут є часник-с.
– На „С”.
– Давай по команді „С”.
– С...
– С...
Вона розсипалась.
– Ой, воно в мене рухається!
– А по сточным каналам Лондона стекла наша Голубая Черепаха.
– Мене трава роз’єднує з ним. Ні, не треба так писати.
– А з тим ми стаємо найкращими друзями.
– А тут козел стоїть на колінах.
– Ти знаєш казочку на папері?
– Колись знав.
– Дивись, туфлі з вузькими Мнацакановими!
– Треба виловлювати на вулицях і садити до в’язниці ту молодь, що носить у сумках неприродні іздєлія із пластикових пляшок.

* * *
PVS
ЗМІСТ:
“Вони кожного ранку мусіли вставати дуже рано. Вони були покоївками у багатих пань. Вони ще були стрункі, але з брудними нігтями і масивними руками. Кожного ранку вони срібними ложечками вичищали плоть із мідних чайників. Потім наливали туди чистої води і ставили на вогонь. Десь аж потім йшла пара. Вони шурхали своїми капцями по кухні. У будинках, де є діти, кухні часто мають нудотний запах. Бо діти раз по раз всираються і не дають кухаркам готувати вишукані страви.
А стара кухарка великою дерев’яною ложкою виловлює мух з підливки. Кидає то на підлогу. І то з’їдає такий худющий кіт. Діти часто смикають того бідного кота за хвіст, але він іноді втікає. Хвіст в нього посередині поламаний, бо одного разу на нього впав п’яний чоловік кухарки.
Коли варите собі гребучку, не забудьте додати трохи крові з вени. Тоді виходить гребучіше.
Коли вам хтось розбив серце, то краще вмирайте зразу, бо якщо спробуєте лікуватися, то вийде з вас комедія в швах і шрамах.
Бог включив цикл: “По кругу”.
Десь там всередині повітря було схоже на вино.
А якісь мудаки шукають в своїх кишенях входи до інших світів.
А в туалеті сидить ніч. Кожного дня вона сидить там і боязко чекає, поки хтось зайде справити потребу, і потоком світла та звуків буде убивати її.
А вчора ввечері до мене в гості приходила смерть. Вона прийшла з тортом. Ми сиділи на кухні і пили чай. Вона все розпитувала, як в мене справи. Вона курила сиґарету за сиґаретою, і потім вже зовсім не було чим дихати. Ми потім їли торт. Але оскільки смерть була лише кістками, то все, що вона з’їла, вивалювалось на мій лінолеум. І коли вона пішла, мені довелося це все довго витирати шматою. Я запитала її вже в дверях, коли вона повернеться, але вона знизала плечима і сказала, що сама не знає. Стара наркоманка.
От вона точно вже не має куди колоти.
А жити можна й вічно. Коли перестати міряти час. Коли повикидати годинники. Коли забути, як міряти час. Коли забути про те, що час можна міряти. Тоді ти перестанеш роздумувати, скільки ти вже прожив і скільки тобі ще залишилось. Бо час – це нечленована цілість.
Вони спускались по сходах. Сходи були дерев’яними і скрипучими. Вкритими пилюкою. Ті сходи йшли вглиб Землі. Проходили її наскрізь.
Коли вони пройшли дуже глибоко, у вікна почала затікати розпечена маґма. Вікна стали золотими і теплими.

* * *
Деякі дні були схожими на попіл. Вони розліталися годинами, і от уже й нема. У такі дні зазвичай багато роботи. А вона любила просто спати тоді. Прокидатись уже ввечері, коли за темрявою не видно сірості. І тоді робити те, що потрібно. Або знову лягати спати.

* * *
ҐАНДЖОВИЙ ТРІП:
“CУМІШЪ_9_(СИРОВАТКА)”
– А ти знаєш, чого негри чорні?
– Чого?
– Бо вони потіють смолою.
– А коли люди весь час колять собі кетамін, вони починають потіти кетаміном і стають прозорими. Так народжуються люди-ампули. Вони прозорі, як скло, і дуже крихкі.
– Равлік Станіслав, дай картошкі.
Ми тобі покажем ножкі.
– А може він музику любить?
– Скоморох – лох.
– Скморечные скроморы скроморят в скроморечку.
– Роздупляємся – Задупляємся.
Роздупляємся – Задупляємся.
Роздупляємся – Задупляємся.
– Зайчик-Побігайчик.
– Нє, Зайчик-Разпіздяйчик.
– А може, Зайчик-****ограйчик?
– Зайчик-Заєбайчик!
– А які то є різні у всього функції:****а ****ить, піздіє, опіздіває, за****ячується, роз****ячується. .
–Роздупляємся–Задупляємся...
– А залупа – залупляється.
– І роздупляється!
– Та всьо роздупляється.
– А *** – охуїває.
– А я вам розкажу казочку. Карочє, там такі дійові особи:
Ведмідь-Медвідь-Заєбісь, Вовчик-Мастурбатор, Лисиця-Сука, Зайчик-Разпіздяйчик, Їжачок-Жужик, Мишка-Мінєтчіца, Муха-Прастітутка, Комар-Вальдемар-Єбанат, Павучок-***-В-Горшок, Пес-Барабос-В-Дупі-Цвях, Котик-Копняк-В-Животик, Змія-Без-Хуя, Кабан-Заєбан-Пузо-Як-Барабан, Кінь-Альмінь-Кетамінь-Охуїнь, Свиня-Хуйня, Муравель-Сутєньор, Таракан-Алкаголік, Мандавошка-П’яна-Блошка, Криса-Дура.
І вот іде той Ведмідь-Медвідь-Заєбісь по лісі. А там всякі такі дерева ростуть, гриби. І тут Ведмідь-Медвідь-Заєбісь бачить – а там дерев’яна хата стоїть і нікого нема. Ну, Ведмідь-Медвідь-Заєбісь думає:”Бля... Ото мені хата буде. Там ніхто не живе, то я там тепер буду жити. Ну, Ведмідь-Медвідь-Заєбісь тіпа заходить в ту хату, а там дохуя мішків з планом. І вся хата вапщє травою засипана. І з балок дерев’яних наверху звисають сушені конопляні вінники. І Ведмідь-Медвідь-Заєбісь став радий, став в тій хаті жити, поживати і шмаль споживати. І тут іде Вовчик-Мастурбатор. Стукає він до Ведмедя-Медведя-Заєбісь в хату. Ведмідь-Медвідь-Заєбісь такий обкурений відчиняє двері і каже:
– О! А ти хто такий?
– А я Вовчик-Мастурбатор. А ти хто?
– А я Ведмідь-Медвідь-Заєбісь. Якого *** ти сюда привалив?
А Вовчик-Мастурбатор каже:
– Ти розумієш, я тіпа Вовчик-Мастурбатор, давай я тобі подрочу, а ти мені за то даш мішок плану.
– А!.. Ти, бля, дебіл, подрочити я і сам собі можу.
– Нє. Ти не зрозумів. Я Вовчик-Мастурбатор. Так як я тобі кльово подрочу, так ти собі сам не подрочиш.
Але Ведмідь-Медвідь-Заєбісь не захотів давати Вовчику-Мастурбатору мішок трави. Поставив його раком і виїбав в сраку. Вовчик-Мастурбатор такий поковиляв по лісу фіґ його знає, куда, такий на ізмєні, обіжений такий.
І тут іде Лисиця-Сука. Бачить, а посеред лісу стоїть дерев’яна пацавата хатка, а в ній сидить Ведмідь-Медвідь-Заєбісь і план курить. Вона така стукає в ставні. Ведмідь-Медвідь-Заєбісь відкриває ставні і каже:
– Опа!А ти хто?
– А я Лисиця-Сука. А ти хто?
– А я Ведміль-Медвідь-Заєбісь. Заходь в гості.
Лисиця-Сука зайшла, а Ведмідь-Медвідь-Заєбісь сидить і по морозу дальше курить. А Лисиця-Сука тоже захотіла плану і давай вона його розводити, наябувати, дурити, шоб Ведмедя-Медведя-Заєбісь висадило на глибоку ізмєну і він їй віддав всю свою траву. Але умний Ведмідь-Медвідь-Заєбісь роздуплив ту суку і вигнав її і ше копнув в дупу. Так шо Лисиця-Сука аж полетіла. І потім вона до кінця жизні була хрома і стала заробляти на жизнь собі ****ством.
І тут піздує по лісі Зайчик-Разпіздяйчик і всьо, карочє, ****ить. І бачить, стоїть хатка, а з комину валить конопляний дим. То Ведмідь-Медвідь-Заєбісь рішив пічку травою топити, бо вже осінь пізня і листя жовте падає з дерев і скоро буде зима і вже холодно. А йти в ліс за дровами Ведмедю-Медведю-Заєбісь було впадло, бо він був весь час накурений. І Зайчик-Разпіздяйчик запіздячує ногою в двері., Ведмідь-Медвідь-Заєбісь такий афіґєвший виглядує з дверей і кричить:
– Ти шо за сука, шо мені в двері ногою ****иш! Двері тобі шо, груша? Хто ти, ****ь, такий?
– А я Зайчик-Разпіздяйчик!
– Ну і піздуй на ***!
І стукнув дверима прямо в Зайчика-Разпіздяйчика перед носом. І Зайчик-Разпіздяйчик зассав в Ведмедя-Медведя-Заєбісь траву ****ити і пішов лісом.
І тут іде по лісі Їжачок-Жужик і співає пісеньку про канапліний пух. Ну, іде весь такий на пантах і бачить хатку. Він постукав в двері, і йому відкрив в жопу обкурений Ведмідь-Медмідь-Заєбісь і сказав:
– Хто ти такий?
– Добрий день. Я Їжачок-Жужик. Пустіть мене, будь-ласка, в хатку трошки погрітися, бо я дуже замерз.
І Ведмедю-Медведю-Заєбісь стало жалко Їжачка-Жужика і він його впустив і пригостив його планом. А Їжачок-Жужик побачив, шо в Ведмедя-Медведя-Заєбісь нємєряно плану і каже:
– Слухай, ти вроді би как і в хатці теплій живеш, і план куриш, і кльово тобі. Але нема в тебе криші. От давай ти мені будеш давати в місяць по мішку плану, а ми тобі з пацанами кришу абєспєчім.
Але Ведмідь-Медвідь-Заєбісь подумав, шо і пантово було би мати кришу, але якось не солідно, шоб у Ведмедя-Медведя-Заєбісь кришу йожики держали і він сказав:
– Вали звідси в пізду, Йожик-Бомжик, поки я тебе тут не при****ив савсєм!
Їжачок-Жужик злякався, зкрутився клубочком і покотився лісом. От і вся казка!
– А далі шо?
– Нічо.
– Як нічо. Там же ше було дафіґа персонажів?
– Так більше ніхто не приходив!
– А-а-а...
– Гопала говінда рама мадана-мохана.
Гопала говінда рама мадана-мохана...
– А в нас тут тіпа як комната смєха. Каждий хто заходить, даже не накурений, всі ржуть.
– О, вона мабуть накурена!
– А може в неї в мозку злоякісна пухлина?
– Ну тоді їй жити залишився децл.
–З ато гребе безперестанку.
– Я тобі щас як загребу, ****ь!
– Диви, а той пудєль похожий на графа Монте-Крісто!
– А той боксьор похожий на зайобаного жизнью інженера.
– А, дивись, вони один одному жопи нюхають!
– Наркомани місять траву на Пасху.
– Смерть – це старий і сивий чувак бомжуватого вигляду. Він ходить по місту з пляшкою. І всім пропонує випити. А у пляшці – вакуум. Якщо ти ковтнеш вакуум, то тебе засмокче всередину самого себе. І стане з тебе просто матеріальна точка.
– Що для тебе щастя?
– Я не знаю. А для тебе?
– Ну, це отак як зараз.
– Напевно.

* * *
Коли ти нарешті дістаєш собі наркотики, голуби літають високо-високо в небі .

* * *
Сонце того ранку було схоже на морозиво крем-брюле, що розтоплене стікало по вулицях. Вони робилися мокрими від нього. Діти злизували його з бруківки, поспішаючи зранку до школи.
Сонячне проміння стікало по губах. Вони ставали солодкими. Воно сіяло на гілках дерев маріхуану.
А кульбаба – це сперма сонця.
Батько, мабуть, ще не помре.
А я, мабуть, помру скоро.
На п’ятьох кубах можна жити вічно.
Не можна втрачати шанс бути Богинею Всесвіту.
Мислителі виростають з тормозів.
A bit later
Дуже цікавий процес – куріння сиґарети. Ти запускаєш дим у себе – потім випускаєш його з себе. Це так, ніби весь час сидиш вдома, а до тебе періодично приходять різні гості. Прийдуть, ти впустиш їх, вони прохи потусуються, а потім підуть. Потім прийдуть інші, теж трохи потусуються, потім підуть. І так усю сиґарету. А коли сиґарета закінчується, то це смерть, бо ти вже не можеш приймати гостей. Наступна сиґарета – реінкарнація, наступне твоє втілення. Знову гості. Приходять/ідуть. І так 20 разів. Це повний цикл життя/смерть.
Коли ти купуєш собі нову пачку сиґарет–починається новий цикл реінкарнацій. На іншій планеті. Можливо, в іншому світі.

* * *
Наш внутрішній світ – величезна стіна, що відділяє нас від світу зовнішнього.
Безмежність. Густий білий туман. Безмежність, у якій немає абсолютно нічого, крім туману. І здоровенної цегляної стіни, що розділяє безмежність на дві півбезмежності. Стіна три-чотири метри заввишки. Обійти її неможливо, бо в неї немає кінця. У руках у тебе кельма. Ти залазиш на стіну і починаєш колупати кельмою верхню цеглинку. Це дуже важко. Цемент міцний. Тобі потрібно розібрати всю стіну. А стіна безмежна. Але попереду в тебе – вічність. Починай... Воно того варте.

* * *
Зовсім недавно вона знайшла нове джерело життя для себе – шуми і звуки. Машини, вулиці, труби, ліфт, аудиторія, ліс, дощ уночі, вітер – коли вслухатись, усе це спліталось і утворювало те, що було приємніше за музику. Звук, коли зливається вода в клозеті, наштовхував на роздуми. Про вічне.
Звуки були окремим рівнем. Коли вона починала слухати зовнішні звуки, думки самі по собі зникали, ніби їх і не було взагалі. Усе зникало, крім звуків. Очі вимикалися. Слухати звуки треба шкірою.
Коли не було зовнішніх звуків, вона любила слухати звуки, витворені її власними вухами. Вуха в абсолютній тиші створювали дуже специфічні низькі шуми. Почути їх дуже важко. Майже неможливо. Але вони неймовірно кайфові.

* * *
Маршрутка. Вихід. Хтось встає і виходить з тобою.
Кров, що крапає з даху і тече по колінах.
– В мене болить вухо.
– Лети.
Rng0
nga
Пиляємо. Реінкарнація. Сни.
Тіло перетікає.
Тунель з глини.
INFERNO. (Інфернальна структура суспільства).
Рибалка.
Кетамін танцює замість тебе. Тобою.
Злиття.
Всесвіт.
Бабки.
Дотик.
Мокре від поту тіло і його запах.
Потяг у тунелі.
Діаграма Просвітлення.
Marilyn Manson.
Привиди минулого.
Прихід/Відправлення.
Mind-mail. M-mail.
Ми вас здали мєнтам.
Геометри.
Сушена залупа.

* * *
ІНСТАЛЯЦІЯ задниці
Номер помер.
Люди ідуть.
Окрема людина – це прохідна. Інші люди проходять крізь неї, але ніхто не затримується. Ніколи ніхто не залишається. Всі йдуть далі. Приходять інші. Знову йдуть. Навіть якщо й хочеться когось затримати (або втримати), нічого не вийде. Люди йдуть далі не тому, що захаращують прохід і не дають місце новим людям, а тому, що так є. Це іноді кайфово, а іноді боляче. Особливо якщо встигнеш полюбити когось, поки він похапцем проходить повз тебе.
Та дівчина була маленька й добра. Такою і є. Довкола очей у неї – малесенькі зморшки. Вона часто посміхається. Вона дуже мудра. Її хочеться пригорнути до себе. Вона розповідала про свою маму. Хочеться бути з нею. Хочеться забутися в ній. Вона справді хороша. З нею теж було кльово кохатись. Вона тепла. Вона далеко. Чому?

ІНАВҐУРАЦІЯ задниці
BACKFLASH
Привіт, Берроузе.

* * *
Королева синтетики.
Заломлений промінь.
Шум.
Привіт, смерте.
Деінсталяція.
Наші мами оберігають наші вени.

СОН
“Молода жінка народила дитину. Але дитина невдовзі померла. Ту жінку зачинили з мертвою дитиною в квартирі і не випускали чотири роки.
КОЖНОГО РАЗУ, ПІДХОДЯЧИ ДО СВОЄЇ ДИТИНИ, ЖІНКА ЗАТУЛЯЛА НОСА.”
З газети.
– Дивися, я вже давно вєздєход, а ти ше навіть не самокат!

* * *
Зірки народжуються в горах. Там, де дерева прикривають від неба нічні багаття і свічки, що їх люди запалюють уночі на цвинтарі. Люди, які приходять опівночі на цвинтар, щоб розважити мертвих. Люди, що так розважаються. Під кожним деревом пісяє страх.
Зорі народжуються у вогнищі й іскрами летять у небо, там і залишаються. Діти вогню, вони вириваються з нього і летять догори так стрімко.
Конопляні клопи погризли ноги опорам світу.
Гірський струмок вимиває бруд. Потім стає так спокійно.
Венеція. Музиканти з мандолінами. Танцюють люди. Вино.
Ми вибігли на дорогу так невчасно. З двох боків на нас валять машини.
Гімн радянських козаків “А слева и справа – измена...”
– А ще, мабуть, були запорожські фашисти.
– Та дофіґа їх таких було.
– Ми сиділи під Макдональдсом в Сіді Бу Саіді і курили кальян. І асфальт тік кудись, мов ріка.
“Приходьте на нашу проповідь. Бог Джа любить вас!”
– Сьогодні мене прийняли до таємного товариства імені Джа. Значить, я вже прийшла.
На золотих вітринах лежав хліб із золота. Це тепер нові прикраси для багатіїв.
– Ми сіли кружком і дим всередині нас скручується сферою.

БАРАБАНИ
СОПІЛКИ
МАНДОЛІНИ
ГРОШІ
Люди
юди
Можна стріляти в потязі в якогось старого діда сиґарети без фільтру. А потім напитись і спати п’яному на верхній полиці, поклавши під голову светр. А з вікна дує по вухах. А люди ходять взад-вперед. Хай ходять.
Вогнище робить обличчя людей золотистими.
– А що це у вас тут за спіритичний сеанс?
– Та ми тут коноплю куримо.
– А що ми тут будемо робити?
– Нічо.
Зранку сидіти коло річки на камінчику, як Гоблін-Гоблін.
голкою від шприца кололи дирки в бульбуляторі (ото концепція!)
а скільки ліфчиків було!
Фотографія для мами.
Самобичування на роздоріжжі
– Женіть геть ізмєну!
– Та мене, ****ь, всьо так висажує!
А звезды плывут по небесам параллельными полками.

Другие статьи в литературном дневнике:

• 29.10.2010. Дождь
• 28.10.2010. Смысл любви в философии Владимира Соловьева
• 27.10.2010. Рассуждение о чудесах Локк Дж.
• 26.10.2010. О!!! , Вольтер, Вольтер
• 24.10.2010. ***
• 22.10.2010. Судьба человека в тоталитарном государстве
• 20.10.2010. ***
• 19.10.2010. Иосиф Бродский Мой враг - вульгарность.
• 15.10.2010. ***
• 14.10.2010. ***
• 13.10.2010. Ти вiльний
• 12.10.2010. ***
• 11.10.2010. ***
• 07.10.2010. ***
• 06.10.2010. ***
• 05.10.2010. Как-то показалось, что реальность под ультрафиолет
• 04.10.2010. ***
• 03.10.2010. Фридрих Энгельс
• 01.10.2010. Смотрите не уссытесь, дамы и господа...