Ти вiльний
ВІХТА САД
ЗІ ЗБІРКИ "КОРАБЛЕТРОЩІ СНІВ"
***
пірнаєш за скло
сходами усе вище
спогадами усе нижче
ліворуч праворуч обіруч
вапнованої ліпнини
рослинного орнаменту
листу усохлого
вив'язаного у ґірлянди
балюстради мармурового шумовиння
виносять уламки
розтрощених черепашок
услід ході
і ніби ні
холоду ані
спраги
не чуєш ніг
і ніби ні-
кого
коридорами
підхоплені протягом світла
струменять уривки кроків
того виміру
що зветься щойно
система відліку
троянда координат
розбруньковується
прихищена
дволистям лівої легені
пірнаєш усе далі
ловець телефонів
чий звук квітне
на колихких
ніжках дроту
пахощами розпуки
розсипи цифр римських
так сплітаються пальці
і долоні німі
стокрот підсилюючи
лунку безгучність
зупинися не зупиняйся
мені болить
тебе окликнути гукнути
боюся послизнутися
на чужих поглядах
заплутати серед них
серед мотлоху і непотребу
серед корисного і красивого
усього неспіввідносного
із тобою
осьде прониззю перлів
звисають разки світильників
адже цей сон ілюміновано
мов на фієсту
з долівки виростають
латунні стебла
ламп на лев'ячих лапах
колони шумлять
кремезними кронами
коринфського ордеру
перевиті опліттям аканту
на гурт потопельників
наштовхнувшись
заводиш із ними розмову
про лови
сріблястих рибин і коралів
губок зірок черепах
і мушель рожевих
щоб вправити їх принагідно
у слухавку телефонну
й наповнити шумом глибинним
пустку
що поміж нами
зяє
невтоленням лютого шалу
прірвою вигірклих самотин
жалючих шмагань
розбатожених струменів
смаку сирої дощівки
її-бо сріблили і золотили
перед падінням снісарчуки
перед розгойданим вітром падінням
снісарчуки обручем обхопивши
яру мідь кучерів
що сягали їм чересів
пускали цю воду цівками
кували маленькими молоточками
гріли над газовим соплом
штрикали струнами голок
самі збожеволілі
в ртутних випарах
аби клепати
їм що
бо оправи коштовностям
по які ти пірнаєш
й прошкуєш заімшілим дном
не здужати ні поодинці ні спільно
ані ніяк
де їм того утнути
де їм утямити
по що ти пішов
маряться пригорщі бурштину
морозяні гілки коралу білого
шліфовані хвилями сердоліки
стулки лілових перлинниць
чи ж їм збагнути
таємну обітницю
коли місяць уповні
сяєвом зимним
тобі виціловував груди
і зерня мале
болісно розверталось
між полюсами напруження
улеглими вищому магнетизму
порость його пнулася вгору
на плеса відбитого світла
що годі було фіксувати
окремі тоненькі поштовхи
поверни не повертайся
і що вже тепер розводитися
коли навіть бісеру бульбашок
ні концентричних кіл
коли всі документи
й тестаменти
з печаттю чорнильно-оплилих тавр
на паперовій флотилії
на шелестючі журавлики
на хижо шугаючі меви
на ромбовидне угиння хвилі
стежину на обрій
де світло прозорих снопів
проникає у глиб
товщі на колір пляшкового скла
та приречене на депресію
та приречене на дифракцію
що читай несвободу
ковзає по поверхні
із певним кутом відбиття
що розумієш як смерть
розуміння
риба ока мого
проплива попри твою мокру щоку
що за забаганка плакати у воді
адже від мене не залишилося
вже нічого
окрім здатності у тобі плакати
окрім ока
з чорно підведеним контуром
віялом поруху вії плавцем
щоб відокремитись без зусилля
від тіла що вже не існує
і линути легко
самим лише поглядом
стежачи
як ти пірнаєш за скло
сходами усе вище
спогадами усе нижче
ТОБІ НЕ ВЕРНУТИСЬ НІКОЛИ
ти зіркою згаслою
спотикаюся п'яними небосхилами
уже вистигла
отже тебе немає
хоч сяєво росяне ще дрижить
промінням зникаючої розгубленості
я торкаюся пальцями тремтячими
твоїх губ що вуста у вуста ніколи
але їх вже немає
уже тане світла щока і узбрів'я
кришиться вишураною яєчною шкаралупою
тиньком крейдяним на пучках
і оси іскор із кіс шипшинових
осипаються всохлі та пустотілі
а волосся струною в спіраль уривається
аж голова обертом
аж дзвенить у вухах
твоєю безтямною порожнечею
навіть голосу не зосталося
шелестливого затінку
розхлюпу тонколезого
навіть смолки зів'ялої
між сторінок твоїх долонь
що по них долю відчитувала
намагаюсь схопити тебе щезаючу
та вже й погляд випарувався
і рибини очей д'горічерева
вимулом мертвої річки тхнуть
де на дні її русла змілілого
рубцюється західне небо
а берегівки розчерком крил
письмена чорно-білі викроснують
блискавками натщесерце
ти що клейкою грозою в сліпучих тополях
і м'ятою серед торфища
хоч запахом не зникай
стіп твоїх припадаючи гублюся
бо й пряжки сандаль уже не бряжчать
і лиштви не чуть як полощиться
об трави високі чи шпиці блисливі
коліс роверових
ТОБІ НЕ ВЕРНУТИСЬ НІКОЛИ
МОВА ЯКОЮ МИ
Мова, якою ми дихаємо, - тиха.
Від доторку поглядом навіть
Фіранки нітяться.
Жоден телефон не задзвонить
Раптово -
Нізвідкіль
Сутеніє у передпокої прочиненому.
П'єцик вистиг.
Газу із кухні не довго точитися. -
Вічність.
Освітлено стіл в кілька стебел нарцисів, -
Не яскраво від вази,
Але так, що можна читати.
Ти вже цього навчився,
Як і іншого... Часто, -
А це значить, що безліч разів у короткому часі,
Я скидала свої черевички,
По саме шнуровиння обтраскані,
В коридорі оцім, там, де обертом голова,
Де б обпертися? -
Так шугала у скроню поціливши
Туга березня!
Все летіло із рук, чай розхлюпувався,
Без угаву і стриму белькотіла
Самі лишень глупства, а
Від страху зашарітися зупинялись
І серце, й годинник,
Як надовго? -
Для нас залишилося дивним,
Що за квадранс бубнявіли кактуси,
Плекані на підвіконні,
Стрілку випорснувши, вибухали зірками,
Вони пнулись крізь шиби і трощили рами,
Безборонні в своїй недоладній агонії.
Крига дзеркала кресла і поволі спливала,
У старенькому креденсі розсипались
На друзки бокали,
Жодна форма уже не витримувала
Застиглості,
Наче струни гітари із тріснутим ґрифом
Ладу пустилися.
Обстава мінялась
Калейдоскопом,
І годі розтлумачити значення,
Чи передбачити міт наступний,
Котрий розкривався в кожнім побаченім
Вишнім
Посутнім
Змістом,
Та множився в призмах лунких відображень,
Де відкидали непотріб імен і герої, й богове...
Ритми стихали,
... щоб згодом наринути знову
і перетиснути горло хрипом...
... бо мова,
... якою дихаємо,
... невимовно тиха...
***
У прохолоду дзеркала напівтемного коридору
упірнує спочатку засмага руки, потім спека,
від якої перша прагне сховатись, проте інша
наздоганяє її, обвиваючись поміж запрілими стегнами.
Пелюсти спідниць на обм'яклих бутонах осердя літа,
місяць липкий, гаряче полудне міста, спрага і стома.
Волосся хвилясте, мов жар асфальтівкою, ще струменить,
та шкіру вже студить наскрізний протяг.
Спомин
про відвідини випадкові солодкої безтурботності на межі
щастя і переконаності, що се не про тебе, що се помилка,
що варто отямитися, призвичаїтися, і довкіл чужі
оточать враз речі від умеблювання до звиклого змилка.
Чиїсь шпильки і гребінь забуті на приступці ванни,
руда позолота пацьорків часу в фаянсовій щербленій мушлі,
шелест, що на смак, либонь, не розпізнати:
де з розчахнутих вен, де з іржавого душу...
ТАК НІ
поглянь коли ще пам'ятаєш
як зводити погляд коли ще пам'ятаєш
що ти серед тиші котра обертається
довкола тебе музикою
коли ще пам'ятаєш що то є музика
що то є музика як не звучання самотності
що бринить наче
невизбула інфлюенца чи кір дітвача
втікачу лови якого вже припинилися гай як віддавна
владарю цукрових мурашок і бліх котячих
сновигкого мигтіння у теплій шерсті
твоє королівство честі точене шашлем
пахне горіхами жовклими фото сліпою жарівкою
і сухим травостоєм із пагорбів побожеволілих черепашок
поглянь повелителю дивовижного бестіарію
як місяць сивий ґарольд в фіолетовій тозі
німо знак подає
пам'ятаючи що забув сповістити колись про облогу
припливів жіночих у повній фазі німо знак подає
безсилий вже сурмити
жоден звук не долине до твого слуху
коли він не вітер світлої битви
жодне сяєво зору не вразить
коли то не голизна калічки юної
із небом у прожилках скроні
із світляками що мерехтливо скрапують
стеблами трав її скошених кіс
котрі прихищали потворність а
ти відітнув їх аби видні були
ока солона луска схил рамен і спини
де на падолу звичному місці пагорб вивищується
це найбільша твоя таємниця
мапа безлисті осені топографія
кабала у яку потрапляєш назовсім без вороття
забуваючи орієнтири до виходу
піском із медичних годинників засипаючи власний слід
наслухаючи пахощів напрям розвіяної вероніки
що у гербаріях перекладена крильцями переліток проштемпельованих
спопелілих на вогні потаємної пристрасті
не запеленґованої кухонним оточенням
твоє королівство хробаччям точене
у спорохнявілих траєкторіях перевтілень
що жодному ентомологу
уже не до класифікації головне воно відлетіло
а ти розгрібаючи завали газетні знаєш
що із безвиході вихід буває
і це безперечно дає сатисфакцію
чуєш коли ти ще здатен почути або зрозуміти
знак ґарольдів родової геральдики ромби
багрені ружею що розквітла
під серцем нічим оксамит тонкорунного однорога
на вістрі стріли
тремтінням призахідним рвуться полощаться
і затоплюють твої володіння
хисткі примарні замки вежі пташиного посліду
де павичевим пером увінчаний був
наче поет з-над поетів
де зодягався в шовки струмливі на стегнах
візерунки гілчастих тіней панчохи сестрині
де танцював із сивим опудалом висхлої матері
поглянь коли ще пам'ятаєш як зводити погляд
у її осклілий свій скутий
у погляд всім голосам забутим
що то є тиша як не зречення пут
що є музика як не останні пута
96
спина до спини не зігрітись під ковдрами
нашими
на простирадлах цієї зими неначе
скулені цифри нарізно ми
віддзеркалюєм час до навспак його
відображення
бражимо де перегойдує міт рівновагу
луни від хвоста пстругових висерпів
скойки відкритої дарма що без перлів
валу найвищого хоч море силурієм висохло
ком і лапок божевільної пунктуації
ви****ків близнюків ембріонів пуголовків
ґудзиків що погрожують ось-ось обірватися
а проте теліпаються
талісману помічного від зуроків і вироків
речинцю високости чи будеш перечити
тільки
покора
злагіднішає кару закланним обранцям
борониться ніяк рік новий лік на ляки
дитинні
пломінь свічки у кулі скляній
що від протягу обертається...
затуманює подих близький мерехкі амальгами
позліток
так достоту як сяйво святе у ясному зерні колись
ніжні ніздрі бидляти релаксація думки окрім
одної
спати
а три
тіні погоничів виокремлюються поволі
із темрі густої глиці
ремством припнутих віслюків і верблюдів
вступає какофонічний хор
і ті що прийшли вклонитися схиляють до тебе
лиця
і ти впізнаєш прибульців белькочучи
відсахнувшись
Гаспар Балтазар Мальхіор
запах тривожний
ніби накольофонили смик на віолю
але мить заки визріє тремор бриніння
змій що кільчаться струнами й осипом мідяним
кварцу в клепсидрі долі
між вдихом і видихом
ТИ ВІЛЬНИЙ
Другие статьи в литературном дневнике:
