Третя правдива
історія про поета, який відчув, що йому лишилося жити сім років
Бо тридцять сім для митців — фатальне число. Найбільші з них померли саме в такому віці. Бо й трійка, і сімка — числа магічні. Жодне із них ні на що, крім себе, не ділиться, а в сумі вони дають десять, повний комплект усіх цифр.
Поет не був відомий за межами вузького кола друзів, хоча на роботі й бачили, як він інколи щось пописує. В його щемкій сповідальній ліриці не було ані півслова неправди, зате були розсипи притлумлених цитат, алюзій і тривожних передчуттів. Крізь мереживо алітерацій його читач міг роздивитися «Струнку Структуру Світобудови» (поетове улюблене поняття). В одному з віршів він так прямо і написав, що життя — це мозаїка, кожен фраґмент якої (або ж смальта) має своє, лише для нього відведене місце. Тому й найкоротший вигук, жест чи обличчя з юрби, що суне тобі назустріч, — усе має значення. І тільки людина втаємничена здатна побачити й осягнути Задум. Тому що «тут кожна хріновинка — знак». Таким афоризмом кінчається цей, безумовно, програмний вірш.
Не всі могли зрозуміти його творчість. Хтось її критикував. Дехто насміхався. І це не могло не вражати його. Особливо коли серед кривдників раптом опинилася та, кого він вважав нареченою. І це при тому, що саме через байдужість (хоча там були й інші, примітивніші причини) він розлучився зі своєю першою жінкою.
Але цього разу поет сприйняв удар не просто як особисту трагедію (бо це доля кожного справжнього митця), але й як ознаку наближення кінцевих часів. Він геть збайдужів до поезії, вирішив не розтягувати агонію на сім нестерпних років і, як був, у сорочці, хатніх штанах і кедах, вийшов з квартири і подався навмання. А був кінець листопада.
Першу годину він рухався, мов сліпий танк. На другу відчув холод і почав роздивлятися. Довкола височіли крани та коробки нового мікрорайону. Тут місто уривалося і починалися траншеї, яри та сміттєві звалища. На горбі за гайком щось рівномірно гарчало. Поет промочив ноги і подерся об шипшину, але вибрався на пагорб і побачив дорогу. Це була автострада, яка вела на південь.
видихнув на скло. По той бік вікна на одноповерхове місто сповзали сніжні сутінки. З купе позад нього вийшли двійко захоплених розмовою чоловіків. Поет одразу визначив, що це, мабуть, кіносценаристи. Або режисер і драматург. В кожному разі митці й, безумовно, столичні. Вони обговорювали свій наступний фільм. Один із них вважав, що основа всього — сюжет. Це як кістяк. А конкретні характери чи особливості епохи — то м’ясо. Були б кістки, м’ясо наросте.
Другий спитав, а де ж при цьому позиція автора.
Перший відповів.
«Я знаю, — сказав йому другий, — але що ти конкретно пропонуєш?»
«Герой. Наш. Що тобі не ясно? Живий, позитивний герой. Посеред суцільного занепаду. Не повія, не наркоман, не збоченець, а...»
«Це — позиція!»
«Ні! Це — структура. Бо наш твір — це варіація на вічну тему подорожів героя.»
«Тобто?»
«Тобто герой одслужив у війську, де був, припустимо, десантником і брав участь у бойових діях. Він вертається в рідне село...»
«В місто!»
«Чому?»
«Бо це — сучасний герой. Уяви, скільки можна через нього сказати!»
«Не сказати, а показати!»
«Я ж і кажу! Ось він повертається, а тут — весілля. Його колишня любов виходить заміж за...»
«Директора їхньої школи.»
«Ні.»
«За начальника міліції.»
«Ні.»
«За головного мафіозі.»
«Ні!»
«Чому ні?»
«Бо це неправдоподібно!»
«Але так краще для інтриґи. Інтриґа — це все. Це — пружина. Це — двигун структури. Уяви собі — ось вони йдуть. А він стоїть і бачить їх...» «Ну то й що?»
«А те, що він знає всі бойові прийоми!»
«Ні.»
«Що «ні»?»
«Не можна так.»
«Хто сказав?»
«Почекай...»
«Старенький, це — наш твір. Ми — деміурги! Як схочемо, так і буде!»
«А Ви, ізвіняюся, із якого купе?» — запитав у поета провідник з-поза спини.
Сценаристи тільки тепер звернули увагу на коридорного слухача.
«Я...»
Із реакції сценаристів провідник зрозумів, що поет не з ними.
«Я — з того, — він махнув рукою, — вагона.»
«Це я — з того! — провідник спочатку вирячив, а тоді заховав очі. — Коли Ви сіли?»
«Я — там... далі... через один...» — поет позадкував в інший бік, не докінчивши фрази.
Він пробіг через два купейних, кілька плацкартних, вагон-ресторан, тоді знову плацкартний і зупинився лише в останньому, загальному, перенаселеному й через те духмяному й теплому вагоні.
Йому пощастило знайти вільне сидяче місце, і все, що він міг тепер робити, це триматися його й звикати до смороду.
Зрештою, переконував він себе, це всього-навсього повітряний коктейль, комбінація спонтанних, хай і різких, але природних запахів.
Довкола нього злиденно вбрані пасажири грали в дурня, жінки годували дітей грудьми, демобілізовані солдати горлали під гітару й чіплялися до дівчат, цигани тягали туди-сюди брудні клумаки. Німий селюк — мабуть, мандрівний фотограф, тицьнув у руки поетові набір із чотирьох фотографій — популярного співака, кошенят, ікону, порнографію — і рушив далі проходом охоплювати інші купе.
Чи можна, замислився поет, стулити докупи всі ці шматки життя? А якщо так, то яку мету і яку вартість матиме цей колаж? Разом з тим, якщо й існує щось вічне, то це воно. Не вершинні витвори мистецтва, а саме ця туфта.
Мало хто міг дозволити собі лягти і зайняти всю лаву, тому люди в основному їли та спілкувалися.
Але, сказав собі поет, якщо їхня мета — нажертися і перегнати харч у гази й лібідо, то мета митця — за всім цим м’ясом побачити кістяк. У цьому й полягає різниця між творцем і його матеріалом.
Повечерявши вкруту, його сусіди по купе обмінювалися випадками з життя.
«І що вам сказати, — сказала одна з жінок, підводячи слухачів упритул до кульмінації своєї історії, — вопщем так... Біжи, він каже їй, тікай! А коли я наздоганятиму тебе, то кинь мені шматок сирого м’яса. Бо як не кинеш, то я тебе з’їм. Отаке... І, короче, бігали вони, бігали, доки не стало м’яса. Впала вона, бідна, й ледве дихає. А він видерся на неї й тільки зуби до горла, аж тут його знову спіткало блаженство.»
«М-да...»
«Що й говорить...»
«Це ж треба...»
Поет встав і рушив у бік ресторану. Він вирішив наїстися, а там хай роблять що хочуть.
Вагон-ресторан зібрав усіх галасливих курців, які їхали в цьому поїзді, але якимось дивом біля дверей причаївся незайнятий столик. Поет стрибнув туди, не знайшов ніде меню, обернувся, щоб позичити його в сусідів, але не став робити цього. За сусіднім столиком сиділи сценаристи. І з ними була жінка, молода, з тих, які зустрічаються тільки в кіно. Хто вона? Дружина когось із них? Чи коханка? Правого, лівого чи обох? Молода акторка, яку вони обіцяють вивести в кінозірки?
Офіціанти шмигали повз поета, але він ніяк не наважувався зупинити їх.
«Ну добре, — сказав правий сценарист, запиваючи біфштекс вином, — він усіх їх побив. Далі що?»
«Далі вони його в’яжуть», — відповів лівий і потягнувся за пляшкою.
«Але ж ти казав, що він їх...»
«Так. Але в останню мить ззаду підкрадається продажний мент і — бемць! Пляшкою, зі спини, по голові.»
«Геніально! Продажна влада — це вічна, безпрограшна тема.»
«Скло, лайка, кров, вискіт. Наступний кадр — герой лежить долічерева, прип’ятий паском до...»
«До батареї. Ні, краще — до ліжка... Вони його розпинають! Це — не просто образ, це — символ! І тут можна дуже графічно показати страждання.»
Дівчина байдуже сьорбала вино. Мабуть, вона вже не раз чула про це. Вона ковзнула поглядом по темних вікнах і помітила поета.
«Не треба боятися шокувати! Бо як ще достукатися до глядача?»
«На що ти натякаєш?»
«На свіжі, незаяложені ракурси.»
«Секс?»
«Безумовно.»
«Що нового можна сказати про секс?»
«Я не маю на увазі лише секс. Взагалі.»
«Наприклад?»
«Наприклад, він зубами розв’язує пута, підводиться, йде до вікна і бачить...»
«Що?»
«І бачить, що...»
Поет і дівчина зустрілися поглядами, і ніхто з них не поспішав відводити погляд.
«Що?»
«Що у вікні, напроти, його дівчина цілується з його головним ворогом. У плавках.»
«Без!»
«Добре, без. Але показати його ззаду.»
Дівчина, безумовно, усміхалася поетові. І не так, щоб усміхнутися і далі їсти, а постійно, не звертаючи уваги на своїх балакучих попутників. Але чи хотіла вона, щоб поет перегорнув столи, порозкидав сценаристів і кинувся визволяти її?
«Ні!» — сказав лівий сценарист правому.
«Чому?»
«Ніяких амбівалентностей.»
«Тобто?»
«Герой мусить перемогти! Це — основа. Без неї не буде кіна.»
«Добре, добре... Скільки там сторінок?»
«Як завжди. Від п’ятидесяти до семидесяти.»
«А за діалоги?»
«Окремо.»
«Дивися мені!»
«Коли я тебе...»
«З «Таємницею блакитної бухти». Забув?»
«Ну от, знову ти!..»
«На діалоги — окремий кошторис. Це — моя умова. Інакше я не працюю.»
Ніколи, подумав поет, не відриваючись поглядом від дівчини, ніколи я не буду таким хазяїном життя. Бо причина — в мені. І з цим треба щось робити. Негайно.
«Гей! — гукнув він офіціанта. Крик вийшов занадто голосний.
Сценаристи обернулися і впізнали поета. Ніякі актори не змогли б так переконливо відтворити тривогу і водночас здивування.
Офіціант здаля так само голосно відповів, що цей столик вони не обслуговують.
Поету здалося, що весь вагон припинив їсти і чекав від нього дій. Він підвівся й, хитаючись в такт із поїздом, звільнив вагон-ресторан.
У загальному вагоні, всупереч арифметичним правилам, на ніч знайшлося місце для всіх. Навіть для поета. Третя, баґажна полиця під тамбуром наче чекала на нього. Поет, не скидаючи взуття, поліз туди, скрутився, мов гусінь, і закуняв.
Це, сказав він собі, і є модель життя. Зле освітлений загальний вагон поїзда, який мчить крізь ніч і сніг невідомо куди і не знати для чого. Можна, звичайно, дочекатися зупинки й вийти геть. Але для чого? Тут, принаймні, не холодно. От що за цих умов робити творчій людині? Тримати відстань і спостерігати.
Він пригадав доречну цитату з Шекспіра й, вже зовсім скочуючись у сон, побачив, як до нього підлітає акторка з вагона-ресторану й веде його в своє купе, у якому чомусь не чотири й не два, а одне широке ліжко. На дівчині — прозорий одяг. Одним рухом вона скидає його з себе, стає навколішки, гладить його стопу, піднімається вгору, доходить до коліна й каже:«Пусти.»
Поет здригнувся і прокинувся від того, що хтось торкнувся його коліна.
«Що таке?» — не зрозумів він.
«Пусти», — чи то прохав, чи то вимагав якийсь дядечко.
В темряві спросоння поет розгледів лише, що це — чоловік і що він при краватці.
«Що Вам треба?»
«До тебе.»
«Що?»
«Я зроблю дуже гарно.»
«В якому значенні?»
«Так жодна жінка не вміє.»
Поет пересмикнувся, зістрибнув спершу на стіл, тоді на підлогу, влучив рукою в живіт жінки, яка хропіла на нижній полиці, але не збудив її. Звідти він, не торкаючись дядечка, вискочив у тамбур.
Два підлітки не могли повірити своїй вдачі. Вони двічі перезирнулися і, як здалося поетові, зраділи. Наче він був курчам, а вони — біженцями з голодного краю. На вищому з них була куца жіноча шубка, на меншому — футболка. Один був чорнявий, другий — рудий. Один смоктав цигарку, інший чистив сірником нігті. Один перекрив поетові прохід до вагона, інший затулив собою двері, з яких поет міг би вистрибнути назовні.
«Курить єсть?» — підступилися вони з обох боків.
Поїзд різко загальмував. У тамбур з матюками вивалилося двійко червонооких дембелів.
«Курить єсть?»
«У них єсть!» — поет пхнув вищого підлітка на дембелів, смикнув на себе двері і вискочив на платформу.
Ніхто за ним не гнався, але він довго біг проз порожню станцію, через площу з пам’ятником вглиб села. Хоча це могло бути й містечко. Зупинився він тільки тоді, коли почув, як за спиною в нього хурчить двигун. Хтось широкий, у картузі їхав слідом за ним на мотоциклі. Поет зупинився.
«Доброго здоров’ячка, — привітався широкий міліціонер. — Ну і де ж це ми так поспішаємо?»
«Я з поїзда.»
«А де баґаж?»
«Вкрали.»
«Хто?»
«Злодії.»
«Скільки їх було?»
«Багато.»
«Точніше.»
«Двійко.»
«Опишіть їх.»
Поет кількома щедрими мазками описав підлітків з тамбура, додавши їм віку та кримінальності.
«Яснінько... — міліціонер зняв формений кашкет і пристрасно почухав свою прим’яту чуприну, — а тепер кажи правду.»
Поет, оминаючи деталі, пояснив, як він тут опинився.
«Сідай», — міліціонер вказав на заднє сидіння й натиснув на газ.
Якби поет не вчепився у міліцейську ватянку, то вилетів би з сідла. Він не виключав, що будь-якої секунди мент може уперезати його чимось важким по голові. Навіщо? Він того не знав. Але він був згоден і на такий кінець, щоб тільки припинити трясучку.
Вони зупинилися під новим двоповерховим готелем. Міліціонер тричі гупнув кулаком у двері. Жінка в білому халаті перевірила, хто це, і впустила їх.
«Так, — сказав їй міліціонер, — треба прийняти цього хлопця.»
«В мене немає місць», — готельна чергова не поспішала ділитися приязню.
«А райкомівський номер?»
«Зайнятий.»
«Вже когось прилаштувала?»
«Мені була вказівка.»
«Знаю я твої вказівки.»
Міліціонер піднявся на другий поверх і потупцяв у кінець коридору.
Чергова підморгнула поетові і піднялася на кілька сходинок, щоб усе чути. Поет зробив те саме. Після стукоту двері номера не одразу, але відчинилися. З усієї розмови можна було розібрати лише те, що казав міліціонер.
«Вибачаюся, — казав він. — Паспортний контроль... Робота у нас така... Двійко рецедивістів... Втікли з зони... При зброї... А так, що хтось їм допоміг... Охороняємо ваш мирний сон... »
Чергова заховалася в своїй кімнатці і визирала, коли туди ступить міліціонер, щоб пристрелити його отруйним поглядом.
«Слухай сюди, — міліціонер прийняв удар і не захитався. — От як собі хочеш, а влаштуй цього хлопця на ніч!»
«Ну де я його...»
«Хоч у себе отут.»
«Щас!»
«Знайди йому розкладачку...»
«Немає у мене...»
«Я завтра його підберу. А з тобою ми ще розберемося. Все!»
Він пішов, не прощаючись.
«І нагодуй його! — погрозив він жінці пальцем з порога. — Бо він сьогодні нічого не їв.»
«Мало хто що тут, — чергова замкнула вхідні двері — сьогодні не робив...»
«Осьо! — вона дістала з торбочки слоїк. — Але нема на чому його нагріти.»
«Не треба гріти! Я й так можу.»
«Ну дивися, — жінка подала йому ложку й, бачачи, як він заковтує холодний борщ, розчулилася. — Погодь, дай я тобі хліба вріжу.»
Поет вдячно закивав головою.
«Та не жени ти так! — жінка кинулася забирати свій борщ. — Дай я тобі нагрію його! Хто ж так їсть!» Але вирвати слоїк з поетових рук вона не змогла.
«Ви — моя добра фея», — сказав поет замість подяки.
Чергова не зрозуміла його. «Ваша кімната — сьома, на другому поверсі, там мусить бути одна вільна койка.»
Вона вийшла зі своєї кімнати разом із поетом, але підніматися на другий поверх не стала. Він зрозумів, що його підселяють до когось, знайшов сьомий номер і постукав.
«Сусід, — відповів він на сердитий вигук, — пустіть!»
По той бік зарипіло ліжко і хтось загорлав: «Прочь!»
«Як так не пускають? — чергова удала здивування. — Скажіть, щоб пустили. Що вони кажуть?»
«Вони кажуть «прочь».
«От я зараз їм дам», — чергова вийшла в коридор, і поет помітив, що вона сильно накульгує. Тому вона, піднімаючись сходами, хапала руками поруччя і хилиталася, мов пласкодонка під час шторму.
«Відчиняй! — загамселила вона кулаками у двері. — А то я міліцію викличу!»
В кімнаті знаходилося двійко чоловіків і жінка, схожа здаля на циганку. Вона сиділа за столом і чи то нюхала недоїдки, чи то читала замащену рибою газету. Чоловіки лежали в ліжку валетом.
«Заплатив один, — задихалася перелякана чергова, — а набилося он скільки!»
Поет умить пригадав, що йому недовго лишилося жити.
«На! — один з чоловіків, той, що лежав ногами до дверей, підняв сорочку і показав усім шрам, який перетинав весь його запалий живіт від ребер до стегна. — Дивися!»
Його товариш ритмічно постогнував уві сні.
«На!» — повторив пошрамований, підскочив до поета і вперся головою в його діафрагму. Він міг би працювати в цирку, бо, крім виняткового зросту, мав тіло з туго заплетеної линви.
«Їж мене! Живйом! — він схопив поета за руку і притиснув її до шраму. — Соко той жисті осталось!»
Поет відсахнувся і наступив черговій на ногу.
«Я — нічого! — заголосила вона і схопилася за поета. — Мені була вказівка!»
Вони вискочили в коридор, і поет всю дорогу до її кімнати проніс чергову на собі.
«Де тут можна помити руки?» — спитав він її.
«Отам, в душовій, — вона махнула в кінець коридору. — А ти... цей, — її раптом осінила одна думка, — якщо вони тоді щось не те, то йди до мене. У мене місця вистачить.»
«Скільки тієї ночі лишилося», — крикнула вона, мабуть, щоби підбадьорити його.
В душовій хтось позривав усі крани. Поет знайшов на підвіконні обценьки і вичавив ними зі стояка кілька холодних крапель. Що я роблю, здивувався він собі. Тут зроду не було теплої води.
На вішаку він помітив рожеву жіночу кофту, заплямлену білилами, але суху.
Що мене тут тримає, спитав він себе й одразу ж відповів: нічого. Він помив руки, натягнув на себе кофту (вовна, ще й з начосом!), відчинив вікно і стрибнув на вулицю.
Одразу за готелем була позначка, що звідси до траси тридцять сім кілометрів. А траса ця, він знав, вела напряму до його дому.
Звичайно. Все збігається. Знову те саме невблаганне число. Скільки ж часу й зусиль треба витратити, щоб пройти всю цю відстань! Самому, в повній темряві. А головне, для чого? Якщо подорож може урватися на кожному з цих кілометрів.
Він одразу набрав гарні оберти, тоді почав визирати дрючка або шмат арматури, загальмував, змерз і змушений був бігти.
Краще, вирішив він, не дрючок, а каміння. В його хатніх штанах не було кишень. Він притис каменюки до грудей і збавив хід. За кілька хвилин він так насотався холоду й мряки, що став цокотіти зубами. І тільки викинувши все, крім двох кругляків, зміг трохи зігрітися.
На брудному небі час від часу прокльовувалися низьковатні зірки, яких одразу ж затягувало мулом. Поет пов’язав тридцять сім кілометрів із тридцятьма сімома літами й, мандруючи ними взад і вперед, з’ясував для себе, що ніколи він не мав влади над шматками цієї мозаїки. Чому? Тому, що він не кістяк, а м’ясо!
З неба посипалося щось на зразок дрібного граду. Коли градинки торкалися землі, здавалося, наче хтось голками грає на цимбалах.
Тобто, підсумував поет, я — не творець, а матеріал. Він пожбурив геть каміння.
«А значить, — оголосив він посеред дороги, — я не помру в тридцять сім років. А буду жити й возити. Досхочу! Кого і де схочу!»
Він так вимахував руками, що з нього повалила пара.
Під ранок він дістався до траси. Біля темної автостанції переминалися по-зимовому вбрані люди. Всі вони обернулися на його рожеву кофту й, коли він зник за поворотом, збилися в кілька купок, щоб обговорити це диво.
Одразу ж за автостанцією його підібрала крита вантажівка. В кузові валявся інструмент і двійко робітників грали в карти.
«Курить єсть?» — спитав їх поет. Один із дядьків протягнув йому пачку.
«На!» — другий витяг з кишені пляшку міцного вина й передав поетові. Поет хотів відмовитися, як від цигарки (він не палив), так і від вина, але згадав, що йому тепер все можна.
«А вам?» — спитав він.
«Та в нас іще є!» — дядьки розпахнули куфайки. З кожної кишені визирав балон кріпленого вина.
Поет зробив пробний ковток, тоді ще один, довгий, і третій, ще довший.
«У-ух!» — нарешті видихнув він. Дядьки пороззявляли роти на знак схвалення.
«А можна, я тут, — поет вказав на матраци, які валялися на підлозі, — трохи... це...»
«Аякже!» — робітники посунулися, щоб він міг лягти, і накрили його кожухом.
Поет скулився, заплющив очі й опинився в готельній душовій. Там він приклався обценьками до штиря, і згори на нього потекла тепла, аж гаряча, вода. Він розкинув руки, заплющив очі, відчув, що він у душі не сам-один, і засміявся.
Й поки він трясся та виробляв уві сні різні чудеса, кожна вибоїна наближала його до дому.
